В їдальні накривався стіл для сніданку, що нічим не різнився від справжнього обіду. Повне накриття, пляшки, чарки і величезний а ля “реґіна Вікторія” торт. На дванадцять осіб. Мають власне прибути давні, ще з Петрограду, знайомі Мар’яни.
— Малиновські? — здивовано перепитує Таня, бо вона дещо їх також знала. Зрештою, в Петрограді це знане прізвище. — Дуже, дуже цікаво, — каже Таня.
— І уяви, — говорить обурено Мар’яна, — вони тут зупинилися в номерах — п’ять у двох кімнатах, а вони ж мали свій осібняк.
— Це, дійсно, жах, — стверджує добряча Марія Олександрівна. За чверть перед восьмою ті прибули на візниках. Генерал-майор Віталій Олександрович — недавно демобілізований, ще у своїй формі. Його елегантна Клавдія Адріянівна — петроградка з крові й кості, з прекрасним російським акцентом, їх син Ігор — поручник Гвардії, що не вимовляє Р, і дочки Маша й Татя на — веселі, шумні й говіркі панни.
Всі кімнати заповнились гамором, цілунками, викриками.
— А Ольги нема і нема, — між іншим журиться Марія Олександрівна.
— Найдеться, мамо, — басить Микола Степанович. — Напевно, десь із приятельками.
— Скорше з Андрієм, — кидає здогад мати. Генерал сидів у вітальні з Іваном. Курили.
— Ви офіцер? — питає Івана Малиновський.
— Капітан. Дванадцята мортирна, — спокійно каже Іван.
— А! Дванадцятий корпус. Абакімович. Друга армія… Були, розуміється, в полоні.
— Довелося, ваше превосходительство.
— Ну, ваш корпус іще нічого. Найбільше постраждали в тих багнах п’ятнадцятий і двадцятий.
— Ми втратили всю артилерію.
— Самсонов сам винен, — каже рішуче генерал. — Звичайна російська кутєрьма. Ті німці… Глупци. Хочуть мірятися з нами силою. Знаю їх педантичність — вони нас не скоро лишать. Але це власне і буде їх згубою. Послали нам Леніна. Рано чи пізно відчують на своїй власній шкурі, що це значить. Якась політична сліпота. Що думаєте тут робити?
— Маю тут господарство, — каже Іван.
— Думаєте господарити?
— Я, власне кажучи, і є господар. Це війна зробила з мене воїна.
— Не думаєте “на юґ”?
— Поки що ні.
— Моя думка — поки не скрутим шиї революції, не піде ніяке діло.
— Я, властиво, ніякий політик.
— Хто з нас політик. В Росії не було модою займатися цією справою, а логіка сама підказує, що громадяни такого простору мусять бути політиками. Зрозумійте, що Лєнін-Троцький, що вже вигнали нас з дому, цілком поважна загроза світові. Вам ті речі ще не так очевидні. У вас тут ще лише квіточки — ягідки будуть. Пограбували маєтки — пусте. Але що робиться в обох столицях! Робесп’єрівщина.
— Я вас розумію, пане генерале. Однак я не вірю в революцію.
— Ах, Іване Григоровичу. Революція не вимагає віри. Це зараза, і з нею треба боротись.
— Але я не можу лишити землі. Це для мене альфа й омега.
— Розумію. Однак доктрина Маркса, яку несуть з собою панове Ленін і Троцький, має намір змінити весь зміст цієї альфи. Мусите знати, що вся земля буде відібрана. Всім, без виїмку. З неї зроблять державну власність. Дурні мужики тішаться думкою, що нарешті дістануть землю. Читали ви про Оуенів експеримент колективного господарювання? Те, що не вдалось англійцеві в малому, те мусить удатися Лєнінові у всеросійських масштабах. Ми ж, знаєте, широка натура. Що нам мільйони людей! У нас день-денно вистрілюють десятки тисяч, і триватиме це, з огляду на розміри справи, роки й роки. Йде про революційну зміну людської психіки: знищення самого почуття приватної власності. Тут ніяка земля і ніяке господарство.
— І саме тому, ваше превосходительство, я не можу брати участі в такого роду революції.
— “За” ні, але “контра” потрібно брати. Інакше це маніяцтво все нам знищить.
— Хто ж за таке піде проливати кров? Спитайте нашого дядька.
— Дядькові вони про це не кажуть. Дядька беруть, мов коропа, шматком картоплі. Наївність дядька і Маркс — різні речі.
— А як же думає Лєнін?
— Перегорніть пару його писань і будете знати. Гіперболічна слов’янська химера, пригріта жаром азійського фанатизму. Надчуття і надпсихологія. Слон у складі порцеляни.
Іван насторожився.
— Все це так. Очевидно. Але мене не вдовольняє також ідея “юга Росії”. Чи не є це другий бік тієї самої медалі? — вирвалось несподівано в Івана.
На це саме навинувся Микола Степанович, що до цього часу мусив бавити дам, і перешкодив Малиновському відповісти.
— О! Тут, чую, прецікава розмова, — заговорив він живо й пристрасно і цим порушив академічність мови попередників. Микола Степанович знову зійшов до своїх словних запасів.
— Віталію Олександровичу — ричав він тоном лева. — Революція передовсім мусить дати людині свободу. Це перше. Решта — нісенітниця.
Генерал посміхнувся.
— Колись ми всі так думали, Миколо Степановичу. Так думали наші студенти і політикуючі дами петроградських салонів, але так не буде.
— Чому? — визвірився і підняв свою буйну голову доктор. — Ідеали французької революції ще не здійснені.
— Ленін і Троцький роблять не французьку, а російську революцію, Миколо Степановичу, — каже збитий зі спокійного тону генерал. І після цього почав наново про Маркса і доктрину марксизму.
— І прекрасно! І прекрасно! — вибухав далі доктор. — Свобода, рівність. братерство. Французи не осягнули рівності, бо залишили приватну власність. І наша революція цю хибу мусить виправити.
— Заберіть мені моє почуття власності, і я духово вмру, — спокійно проговорив Іван.
— Чому? — напався на Івана доктор. — Це всього-навсього вибуяла звичка і тільки.
— Припустімо, — казав далі Іван, — одначе це ті гормони, що втримують активність найсильніших людей.
— А де ж дух? Дух? Свідома воля? — потрясав гривою доктор.
— Мушу вам, Миколо Степановичу, нагадати, що марксизм, власне, заперечує дух. Він оперує економікою.
— І хай собі оперує. Але в кожному теплому тілі живе свідома воля корегувати свої інстинкти, часто далекі від доцільності, — говорив доктор пристрасно.
— Щур також тепле тіло, — каже Іван, — спробуйте заперечити його інстинкти.
— Людина, — затявся раптом доктор, — дозвольте сказати, не щур.
— Тоді ви будете в суперечності з доктриною марксизму, — каже знов генерал.
— В такому разі де глузд? — ставить питання збитий з позицій доктор.
— Тут, — каже генерал, вказуючи на м’язи рук. — Битись треба.
— Битись — так, але за що, — втручається знов Іван. — За старий лад?
— А він для вас був поганий? — питає генерал.
— Тут не про мене йде. Йде про маси. Захищати тільки стару форму по такій війні — це свідоме самогубство. Як не кажіть — на цій війні віддали своє життя мільйони громадян. За що, спитаємо. За батьківщину, дістанемо відповідь. Але чи та саме батьківщина почувається до обов’язку супроти своїх людей? Твориться враження — ні. Принаймні там, “на юґє”. І хто пішов туди захищати старий лад? Ви, ваше превосходительство, краще від мене знаєте ту публіку. Це якраз ті, що створили ґрунт революції, — казав спокійно і непорочно Іван.
— То мусите туди йти ви, Іване Григоровичу, — сказав генерал.
— Це була б тільки втрата часу.
— В такому разі що, по-вашому? — ставить точно питання генерал.
— Маю досить песимістичну відповідь, коли брати справу “в такому разі”, — каже ухильно Іван.
— Це значить — непротивлення злу, — докидає генерал.
— Не точно так. Я не вірю в сили ззовні. Большевики діють демагогією. Це їх неперевершена сила. Нашою силою є правда.
— За кожну правду треба боротися силою.
— Саме тому. Але є різні методи боротьби. Тепер, як кажуть, іде боротьба класів. Мій клас, як хочете, ще не зовсім готов до такої боротьби. Просто тому, що його ідеали ще не окреслились до тієї міри, щоб стати гаслом. Поки що борються крайності, що себе взаємно виключають.
— То в такому разі Петлюра! — ставить гостро питання доктор.
— Ви рахуєтесь з ним поважно? — швидко запитав генерал.
— Ні. Це романтика. Я проти ремінісценцій Запорізької Січі, — спокійно сказав Іван.
— О! Не кажіть! Їх соціальна програма досить широка, — каже поважно доктор. — Куди Денікінові.
— Директорія? Мавпування французької революційної патетики, — каже генерал. — У нас французька свобода буде значити анархію. Думаю — Петлюра живе тільки соками сепаратизму. Конкурувати з Лєніном соціалістичною демагогією йому ніколи не вдасться. А сам сепаратизм дає досить скудні перспективи. Ще не час.
Розмова була нагло перервана. Марія Олександрівна покликала до столу. Появились розчервонілі Андрій і Ольга. Маша і Таня оживились, бо дістали товариство. Біля столу зчинилось чудове щебетання. Іван опинився в пишному букеті столичних дам, Андрій зайнявся Машею, Ольга — Танею. Наливались чарки й келихи. Дами пили вино, мужчини давали перед чистій. Говорили про Петроград, про петроградські вечори, сховзанки, театри. Маша відвідувала Смольний, прекрасно говорила по-французьки, прекрасно грала Шопена, прекрасно себе тримала. Андрій це вичував і мав змогу рівняти Петроград і Канів.
— Ах, як тут у вас чудово! — казала вона високомовно, а в очах і голосі, через виразну щирість, проривається великодушна поблажливість. — Я ще не була в Малоросії… Тут, дійсно, південь. Петроград, безумовно, прекрасне місто — саме як місто — але у вас тут усе соковите. Тут усе променює світлом і теплом. У нас холодно, блискуче і точно. До всього тут велика свобода.
Ні. Маша нічим не зрадила, що вона дійсно думає. Вона дає частину свого благородства дому сьому. Так, розуміється, годиться. Те саме її брат, поручник Ігор. Блискучий, стрункий, підтягнутий у всіх місцях, на прямому носі золоте пенсне, волосся напомаджене і розділене чітким, рівним проділом. На чолі — невеликий шрам. Говорить стримано, делікатно, напружено і все тримається найближчих тем. — Да, мадам! Ізвольтєс! Очень, очень. Я васхіщон! — Великої теми не має — лише уривки речень і слів. — О, я захоплюсь. Який аромат! Ваше вино, без сумніву, першої марки, дозвольте знати, — звідки? Ах, так! Кримське? Знаю, знаю! Ми пили кримське і, уявіть, я волію кримське, ніж будь-який токай.
Він сидів з Танею. Говорили навіть про стиль пляшок вина, про форму вази з яблуками, про Новий рік. Оповідав, що він уперше так прекрасно провів Новий рік. Було, без сумніву, тісно, одначе дружньо, тепло і весело. О дванадцятій пили вино, а після того справжній гроґ — бозна-звідки він ще тут у вашій країні взявся.
— Я, — казав він, — щойно тепер почав направду розуміти Алєксєя Толстого. “Ти знаєш край, ґдє всьо абільєм дишіт”. Прекрасно!
Встали з-за столу о дванадцятій. Де дівся час? Скоро обід, далі ялинка, до Лоханських уже приходили по речі і посуд. Встаючи від столу, Ольга знайшла хвилинку і шепнула Андрієві: — Пам’ятай, що я можу бути, як березнева кішка, ревнивою і що я маю пазурі.
А Іван пропонує Мар’яні проїхатись на хутір. Так. Вона, правда, невиспана, але приляже на пару хвилинок у Тані. Таня вдоволена, Андрій також. Оля глянула зовсім по-дитячому: — А я? Мамо! А я? — Не можна, дитино, всім їхати, — сказала гостро Марія Олександрівна, і на очах Ольги появилися справжні, щирі сльози.
По сніданку всі гості роз’їхались. Глибока, раптова тиша запанувала в домі Лоханських. Ольга гнівається і замкнулась у дівочій. Батьки пішли відпочивати. Все, що було на столі, так і зісталось стояти, а над усім хитались розводи пахучого тютюнового диму.
IX
У місті своєрідний приглушений настрій — якась затихлість, як перед великою бурею. На вулицях мало людей. Інколи промчить згори вниз, до мосту, чітким трапом пара коней, запряжених у санки. Від першої до четвертої у залі вищої початкової школи — ялинка для дітей. По Київській заходили малята з оберемками подарунків. Після того відразу почали чепурити залю для вечора. Появилась армія учнів старших кляс, і все взялося за роботу. Всім хотілося, щоб цей вечір вийшов, як говориться, на славу, щоб усі знали, як потрапить блищати Канівська школа. Знайшлися свої декоратори, архітекти, художники. Нанесено гори оздоб. Афоген Васильович запросив Петра Мороза, щоб той зайшов оглянути декорування.
На стінах появились рушники з півниками, паперові волошки, галузки, барвисті прапорчики. Петро поблажливо посміхається, а шкільні художники, з затаєним віддихом, не живі і не мертві, чекають вироку.
— Добре, — сказав Петро і обвів поглядом чергу портретів на чолі з Пушкіном. Погляд його зупинився на центральному місці. Там у препишних рушниках висів нахилено портрет похмурого мужа у смушевій шапці. Під ним великими, вражаюче химерними завоями барока, виписано: “В своїй хаті — своя правда і сила, і воля”.
— Що сіє значить? — питає Петро учнів. — Це ви самі?
— Ні. Афоген Васильович сказав, — дістав негайну відповідь.
— Ну? — питає Афоген Васильович Петра, коли той оглянув декорування.
— По-моєму, правильно, — сказав Петро, і очі його лукаво посміхалися. Афоген Васильович має насуплені брови.
Зала невелика. Розіслано двісті запрошень. Класи й коридори обернулись у фойє та буфети. Лавиці вигнані на подвір’я, і їх вкриває сніжок, що саме почав падати.
Але ялинковий комітет не передбачав, що до цього часу населення міста раптово збільшиться і що нові мешканці також люблять на Новий рік бавитись. Уже перед восьмою всі місця, без уваги на запрошення, старанно виповнені. Дві оркестри не мають де повернутися. Про танці нема чого й думати. Світла яскраво розсвічені, але загальне враження — ніби на великій станції перед відходом поїзда.
Буфети вщерть заплавлені, сяють золотом погони, багато з їх власників уже веселі. Грона красунь усіх столиць заповнили всі місця, і канівські дами опинились у зовсім невигідних позиціях. Вони скупчувались по кутах, і вирази їх рожевих личок та відблиск їх світлих очей не обіцяли нічого привабливого.
Але бал все-таки почався. В повітрі розмашно загойдалися традиційні “Дунайські хвилі”. Столичні туалети, погони, фраки й смокінги хильнули в залу. Створилося кілька кругів, що ворушилися вправо, вліво і на місці, а над всією тією рухливою масою загойдались барвисті балончики, завюрчали в різних напрямках смужки серпантину.
Морози прибули на годину пізніше. Заїжджали до Лоханських. Дівчата довго, уважно чепурилися. Всі чекали цього вечора чогось надзвичайного. Іван появився знов у фраку, Мар’яна — в препишній туалеті; Ольга сердилась на Андрія, одначе і вона цілі три години вбила на своє прибирання, і коли появилась перед людьми, Андрій мало не дістав заверту голови. Талія, бюст, ціла фігура, волосся над бровами стрішкою, очі вибушно жадібні, великі, циганські сережки.
Тільки Андрій досить звичайний, у своєму звичайному святочному одязі і, в порівнянні з іншими, зовсім буденний. До всього був байдужий і мовчазний. Ольга зустріла його блискавками, але це не порушило його олімпійського, дещо штучного маєстату.
Коли двома підводами під’їхали Морози, весь будинок горів огнями, з усіх вікон разом зі світлом виривалися звуки оркестри, спів циганських романсів, мигали голови і фігури. У вузькому коридорі тяжко протиснутись. Багато незнайомих, розсміяних облич обох статей. Всі курять, і їх поводження нічим не гамується. Молоді офіцери безцеремонно зазирають до очей панночок; один з таких зазирнув до очей Ольги, на що дістав негайно відповідь: — Нахаба!
