— Нічого! — кричить Андрій. — Іван Царевич віз царівну і зазнав катастрофи.
Бере від Мар’яни коні, чіпляє посторонки до кінця дишля і — вйо! Коні потягнули, і сани були на рівному.
— Готово! — сказав Андрій. — Ви ще живі, Мар’яно?
— Жива, жива! Але скорше тікаймо, бо стріляють.
Андрій приводить усе до порядку, на хвилинку кидає Мар’яну з кіньми і біжить шукати дорогу. Вернувся, всівся, взяв батога, і рушили знов.
Весь час падає сніг. Коли Андрій і Мар’яна були зайняті, сніг на них розтавав, і їх одяги стали мокрими. Подушка сидіння й бараниця набралися снігу, їхали поволі, бо Андрій уже стратив певність. Дідько його знає, що тут за дорога. Мар’яна розважала:
— Нічого. Зараз будемо дома. Поїдемо просто до нас, вип’ємо доброго, гарячого чаю, а тоді — на бал.
Це ще добре, що коні нічим не переймаються. Добрі, тяжкуваті, морозівські коні їдуть, дорога, здається, йде вниз — і раптом з темноти почулось різке: — Стой! Хто там.
Голос сирий і хрипкий, ніби з кадуба. Темнота густа, і далі вергає снігом.
— Що за дідько. — виривається в Андрія.
Мар’яна заніміла, серце її швидко б’ється. Андрій зводиться на ноги, хвилинку напружено вдивляється в темноту, нічого не бачить і не чує.
— Свої! — крикнув він протяжно.
— Стой! Бо стріляю! — чути знову голос.
— Андрію, Андрію! Сядь! Вони можуть стріляти! — каже швидко Мар’яна, а уста її сохнуть від хвилювання.
— Стою! — крикнув Андрій.
— Под’єзжай! — чує з темноти, і Андрій поволі рушив далі. З темноти виринуло дві невиразні фігури зі зброєю. Вони вайлувато, провалюючись у сніг, бігли до саней.
— Хто такий. — ще раз крикнула одна з фігур.
— Свої, свої! — з Канева, — по можливості спокійно говорив Андрій.
— Куда єдєш? — питає сирий голос.
— До Канева, — відповідає Андрій.
— Что врьош? Развє ето направлєніє на Канєв? — хрипить голос.
— А куди?
— Ліповєц, — кидає одна з фігур.
— Значить, ми збились. Ми їхали на Канів, — каже далі Андрій.
— Ладна! Разбєрьом. Тєпєрь паєдєш с намі! — каже голос, і обидві фігури, не питаючись, вскакують ззаду до саней. — Паняй! Прямо!
Андрій пробує перечити, заявляє, що він тутешній, що йому треба швидше додому, бо вже пізно.
— Там увідім! Ґані! — чує він одну і ту саму відповідь. Андрій жене коні, ідуть швидше, сани гойдаються на вибоях, всі мовчать. Андрієві дуже хочеться довідатись, що це за люди і куди вони його провадять. Він пробує говорити, шукає потрібні слова, питає щось Мар’яну, чи ще жива, чи гарний Новий рік. Фігури ззаду зовсім мовчазні. Вони не реагують на ніякі звуки.
— Чи не варто б нам заспівати? — жартом питає Андрій взагалі.
— Пой! — чує Андрій голос ззаду. Гей, хто в лісі озовися!
Хто за лісом, обізвися!
Та викрешем огню,
Та закурим люльку — не журися! — затягнув Андрій зухвало, з усієї сили. В його голосі звучали ноти визиву цій темноті. Хотів її закричати і сказати, що для нього все це смішне.
Ге… долиною, гей, широкою
Козаки йдуть! Пісня багато сказала. Передовсім Мар’яна зненацька вичула, як її змаліла душа знов швидко шириться, їй хочеться підтримати Андрія, але вона не знає цієї пісні. Зате ті, що сиділи ззаду, несподівано підтримали його, і вийшов майже хор.
Сирі і тверді звуки злились у щось одно, і це всіх з’єднало.
— Браво! — викрикнув Андрій. — То ви прекрасно співаєте!
— А що б ти думав, — озвався той самий голос, але вже трохи не той.
— А звідки походите, якщо дозволено спитати? — чіпляється за їх мову Андрій.
— Та сцюдова! — бовкнув голос.
— З якої, питаю, губернії? — провадить своє Андрій.
— Зо всяких губерней, братику! З Украйни!
— Ах, тааак! Украйна! То ви такі! А от по вашій мові такого не зовсім чути.
— А яка така разніца, питаю? — бурчить той самий голос.
— Різниця є, — каже поважно Андрій, — якщо ви направду з України.
— Не вєріш? Ех, ти чуділо! Ми, брат, як хоч, за Украйну кров ллємо! — озвався другий голос.
— То, може, ви з Петлюрою.
— От нам цікаво буде бачити, з ким то ти.
— А що ж це ви не говорите хрещеною та козацькою, як має бути? — жартує далі Андрій, але раптом чує на це не зовсім лагідне вуркотіння, ніби воно виходить з пащеки ведмедя, що дістав у ногу скабку.
— А от, як хочеш, дядюшка, то ми й тебе обернемо в хрещену мову, — чує з-за спини Андрій. Вичув з тону, що суперечка зайва. Вдарив по конях, а думка рветься в даль і шир, у невловиме. Що за простір виринає, і що за темні діри, і куди те все женеться?
Зліва заблищали вогні, почулися співи і крики. І темнота, і вогники, мов цвяхи, і співи, чи краще, крики творять свою, цілком окрему мову часу, що вривається в усі щілини душі і там лишається шматками пекучого полум’я.
— Влєво! — кричить ззаду голос, і Андрій відразу повертає. Глибока, завалена снігом дорога, що біжить десь туди, на вогники.
— Стой! — чують знов по короткому часі. — Хто іде?
— Свої!
— Гасло?
— Підкова.
— Перевесло, — чути відповідь. — Кого везете?
— Нєізвєсно. Кажуть — свої. Відправ до сотника.
Фігури ззаду змінились, поїхали далі. Назустріч більшились вогники, силились крики, вилізли з темноти перші купи хат, вкриті білими, пухкими шапками. Вулиця м’яка, широка і людна.
— Направо! — командує голос, і коні звертають направо.
— Мар’яно! То це ж садиба отця Леоніда! — гукає Андрій, і з темноти відразу виступили обриси церкви. Заїхали до двору, збоку будинок, вікна ясно горять, в одному палає ялинка, і звідти чути спів.
Андрій одразу стрибає, замотує віжки за скорса саней і широким розмашним кроком у довгій шубі крокує до входу будинку. Мар’яна лишається сидіти. За Андрієм ледве встигає озброєна фігура. В кухні дихнуло на Андрія теплом і згаром самогону. На широких столах — величезний гармидер. Пляшки, миски, і все те почате, і все те чекає. Довколо молоді, веселі і розспівані люди.
Андрій угнався в цю гущу, почував себе як дома, першу-ліпшу людину спитав про отця Леоніда, зробив кілька рішучих, широких кроків і вступив до заваленого одягами та зброєю передпокою. По короткому часі з дверей вийшов духовник — високий, тонкий, молодий, з рудуватою борідкою, в сірому підряснику, а за ним — молодий добродій у френчі.
— Кого маю шану вітати? — заговорив панотець.
— Мороз! — коротко сказав Андрій. — Андрій Мороз!
— А! Син Григора! Дуже, дуже радий! Яким таким чудом! Прошу далі, роздягайтеся! — зрадів панотець, і очі його сміялися.
— Та от ми заарештовані, — сказав півжартом Андрій.
— Як? І ким? — затурбувався панотець і повернувся до військового. В цей саме час з кухні вийшов вояк.
— Пане сотнику! Голошу слухняно, що наша застава затримала сани, що їхали з Канева по вказаному тракту! — звернувся він відразу до добродія у військовому френчі.
— Вільно! — сказав добродій до вояка і звернувся до Андрія: — Ви тутешній?
— Розуміється! Це свій чоловік, — негайно відповів отець Леонід.
— Ви вільні! — кинув сотник. — Справа вияснена, — сказав він воякові. Той віддав пошану, повернувся і вийшов.
— А тепер знайомтесь, — каже отець. Леонід до добродія у френчі і Андрія.
— Сотник Перезвін! — сказав швидко сотник. Андрій ще раз назвав себе.
— Української армії? — запитав Андрій.
— Української Народної Республіки, — зазначив сотник.
— Отже, я мав честь уперше бути заарештованим людьми армії Української Народної Республіки, — сміється Андрій.
— Ми обсадили шлях Канів — Степанівці, бо маємо відомості, що нам загрожують добровільці. Їх там у вас досить?
— Більше, ніж досить, але вони вам не можуть загрожувати. Вони п’яні.
Всі сміються. У вітальні швидко збираються… Паніматка, її дочка, молоді і старші гості. Видобули з саней півмокру і півтеплу Мар’яну, ввели її під руки, мов архиєрея, і коли вона розгорнула хутро, здивовання було велике. Вона була у зім’ятій. але пишній баловій сукні. Захоплення переходить в овації. Андрія й Мар’яну негайно впихають в їдальню, і даремні всі його скиглі на пізній час, на коні, на погоду. Вони опинились у самому центрі бою, і на них загрозливо дивились гирла пляшкових батерій, наповнених барвистими і зовсім чистими рідинами. А для більшого враження негайно появились миси, повні найрізноманітніших дарів приходства.
— Пане сотнику! То й ви з нами! Раз ви нас сюди закликали — покутуйте!
— От тобі проїхались, — казала Мар’яна. — Паніматко! Дай, Боже!
— На здоров’я! На здоров’я!
— Впораємось, — каже сотник.
— За здоров’я ваших орловців!
— Яких-таких орловців, дозвольте спитати?
— З Арла! У них орловська мова.
— Нічого. Історія все перемеле!
— Правильно. Значить, за історію!
Сотник має, видно, і так досить, але чує виразний виклик, а капітулювати негаразд. Випили ще і ще. Розмова швидко розгортається. Мар’яна оповідає, як то по них строчили з кулемета, і при тому регоче.
— Це вперше в моєму житті, — казала Мар’яна, — а серце моє застукало, а душа — в п’ятки, а сани догори ногами!
— Інакше ви не були б у нас! — казала паніматка.
Всі добрі, щирі, свої, підсідають і підливають, і все “дай, Боже”, — випивають самі і просять випити всіх.
Андрієві здавалося, що за цей час він через темноту і сніг пролетів великий простір і попав на іншу планету. До сотника він так і сказав: — Скажіть мені, звідки власне ви тут взялися?
Сотник, мабуть, не зовсім його зрозумів і дивився великими і нерухомими очима.
— З душі, — раптом вирвалось у нього напівжартом.
— А де ви набрали тих людей?
— Ех, ви! Нетямущий. Що я вам — довідкове бюро? Андрій робився п’яним, і голоси проходили до нього, ніби крізь туман. Слова виривались окремо і, здається, без змісту. Сотник був також п’яний.
— Я хочу, сотнику, ці речі знати. Ви мене розумієте? Чи ви мене не розумієте?
— Я вас не розумію.
— Питаю вас, де ви вискіпали отих людей, що стоять там, у полі?
