— Я їх не вискіпав. Вони прийшли самі. Це козаки. Третій курінь Запорізького полку, Понімаєте? Це наше козацьке військо.
Гей, долиною, гей! Широкою
Козаки йдуть, — заспівав сотник і вимахував правою рукою. Ви понімаєте? Козаки!
Попе-ре-е-ду До-ро-шенко!
Веде своє військо, військо запорізьке… Га? Ви зрозуміли? Ви знаєте, як то воно було? Га? Іде запорізьке славне військо, попереду пан гетьман Дорошенко, за ним бубни, літаври, бандури. А направо й наліво жнуть женці, а пшениця, як ліс, а кругом воля! То була Україна! Розумієте?
— Розумію!
— Нічого ви не розумієте. Ви ще замолодий, щоб такі справи розуміти. Наш пан головний отаман Петлюра сказав нам: — Козаки! Мусимо визволити нашу Україну з московської кормиги і зробити з неї самостійну державу. От вам! І ми б’ємось! І ми поб’ємо москалів. Ми бились під Бахмичем. Ми бились під Київом. На нас наступав Муравйов. Пусте! Наші хлопці, кажу вам, бились, як леви! Як леви, кажу вам, бились.
Ці слова вдаряють молотом по уяві Андрія. Він пильно дивиться на цю людину, що сидить біля нього. Чудово! Прекрасно! Незбитий доказ, так би мовити, ірраціональної суті.
— Чого так дивишся? — каже сотник.
— Дивлюсь!
— Дивуєшся?
Андрій мовчки налив чарки, взяв одну і кивнув головою на другу.
— Так ще по одній, сотнику? Сотник мовчки взяв чарку.
— Ну, що ж. Скоро знову фронт, а поки можна — можна! Дай, Боже! — сказав сотник. Обидва випили.
— Не раджу, козаче, багато дивуватись, — казав далі сотник. — Нема з чого.
— Ооо! — вирвалось в Андрія.
— Вояк має право на власне життя? Скажеш — ні?
— Це ясно. Неясно тільки, чому воно не так.
— А я тобі от скажу. Я скажу. Я вже такі справи перевірив. Людина є найбільша суча дочка з усіх тварів на землі. Це забріхана по вуха каналія, що без всякого сумління, як найбільша курва, зловживає тим, що вона має язик, розум і силу. Ми, — вдарив по столі сотник так, що всі на нього поглянули, — маємо право… Ми роджені тут! Скажете — ні? Ми народжені на цій ось землі. І от ми не маємо тут права казати, що ми хочемо. Понятно? До нас приходить отака каналія — звідти-оо і командує. Сволота! — повільно, з заціпленими зубами витиснув сотник це слово. І відразу добавив: — Нам кажуть: імперія! А як так, то дозвольте: за що ж ви нас не визнаєте за людей? Спитайте там отого, що стоїть на варті. Він вам скаже, за що він там стоїть! Він уже не висловить те по-людськи. Його скалічили, як каплуна, але його душа, кажу тобі, ясна, як сльоза. І він знає, за що. Недавно, — каже далі сотник, а голос його набирає соковитості, — підходить до мене старенький єзуїт у вигляді священика і солодким голоском питає: скажіте, пажалуста. От ви за Україну… А чи существуєт на українском язикє Геометрія? А я отак подивився на нього і кажу: — Нєт! Нє существуєт! — Так зачєм же кров пролівать? — питає той. А я йому кажу: — От якраз за те, батюшка! Він вилупив очі. — Нє панімаєтє, батюшка? А нада, щоб ви панімалі! Мій батюшка скрутився, як вуж. Зрозумів! Я йому розмазав, як на лопаті. Я йому розжував і в рот вложив. — Та воно панятно, каже потім. — На малороссійськом язикє можна було хіба з кухаркою лаяться. — Ото-то, кажу!
У другій кімнаті тим часом бринькали гітари і шумів танець. Сотник раптом устав, ударив по плечі Андрія:
— Йдемо! Затанцюємо!
Андрій звівся на ноги, був вищий за сотника, чув, що поміст під ним колишеться, обняв сотника за плечі, і вони перейшли туди, де грали. Сотник заговорив по-російськи: — Панове! Ми от з цим молодим чоловіком задумали протанцювати. Вдарте нам якогось нашого!
Дві гітари забренькали гопака. Андрій і сотник, спочатку разом, а потім окремо, пішли в присяди. Не можна довго втримати таке темпо, але до танку відразу включилась Мар’яна. Збилось коло. Андрій швидко відпав. Він тяжко сапав, і з чола його лився піт. За ним відпав сотник. Мар’яна танцювала далі, до неї долучився незнайомий молодий чоловік, що також з місця пішов у присяди. Мар’яна відпала. З кола вирвалася ще одна панна. Молодий чоловік відпав, і його місце заступив інший. І так ішло, крутилося, бриніли гітари, і дійшло до отця Леоніда, що викликав своїми присядками бурю оплесків. До нього долучився ще раз Андрій та сотник, і ці вже примусили гітари замовкнути.
— Отак танцює Україна! — прохрипів залитий потом сотник. Всі шуміли, як море. Андрій обтирає рукавом чоло, підходить до Мар’яни.
— Ідемо! Вже світає. Нас там уб’ють!
Мар’яна сяюча і щаслива. Дійсно, час їхати. Зчиняється буря протестів. Ще раз за столом, ще чарка з отцем, паніматкою, з сотником, обійми й цілунки, і коли Андрій з Мар’яною опинились надворі, було вже сіро і все вкривав сніг, мов товста перина, їх проводять цілою юрбою. Андрій і Мар’яна всілись, загорнулись бараницею, замахали руками і з місця погнали коні у чвал.
Мокрі, п’яні, засипані снігом, в’їхали під ґанок Лоханських. По місті все ще вештаються люди, інколи вирветься уривок співу, звуки падають м’яко, мов у вату.
Андрій поміг Мар’яні висісти і рушив далі. Нема вже потреби заїжджати до школи. Гнав просто до мосту, коні метко бігли, хотілось пролетіти цей простір непомітно.
Дома всі, за винятком Корнія, спали. Андрій без мови передав Корнієві коні, на ходу скинув свою шубу, дорвався до своєї канапи в холодній вітальні, вкрився батьковим кожухом і відразу міцно заснув.
Спав догори, не зовсім роздягнутий, невигідно, часом хропів. Таким знайшли його геть пізніше; коли Андрій відкрив очі, побачив перед собою Таню.
— Андрію! Бійся Бога! Де ти пропав?
— Що?
— Коли ти приїхав? І де подівся Іван?
— Іван? — вирвалось в Андрія, і він зірвався на ноги. Дивився на всі боки, чогось біля себе шукав. — Фу! Болить голова! Чи не маєш чогось такого напитись?
Було перед обідом, перейшли до кімнати Тані, Івана й Сопрона бракувало. Вони поїхали шукати Андрія й Мар’яну і ще не вернулись.
— Оце так-так! — навинувся Петро.
“Відкіля це ти узявся?
Де так довго пропадав?
Хоч би Бога побояяааався!” — заспівав він арію з “Запорожця”.
X
Все сталося через графа. Іван, як відомо, мав намір зовсім інакше провести цей вечір. Винятково до цього готувався і наперед насолоджувався в уяві танцем з Мар’яною. І от навинувся граф, а до всього оте переповнення. Розмова зі старим, якого всі поважали не тільки як знаного магната Російської імперії, але також як передову інтелігентну людину, видалась Іванові цікавою і навіть потрібною. Він хотів знати, що думають люди тієї верстви, проти якої в першу чергу направлене вістря теперішніх велетенських подій. Що думає столиця, що думають люди, які ще не так давно тримали в своїх руках стерно імперії?
Граф був також зацікавлений розмовою з Іваном. Мав з ним чимало спільного, був тієї ж самої думки, що соціальну проблему народу повинні рішати не соціологи і вже ніяк не з закордону, а практики, господарі, люди, що вміють творити реальні вартості і що виросли з рідного ґрунту. Морозів знав він ще з-перед війни, знав їх цілу історію, слідкував за їх зростом і тому саме брав їх як приклад зростання цілої нації.
Тому саме граф, незважаючи на винятковий час, на свято і на втому, розгорнув з Іваном довгу розмову.
— Все, що я передбачав — сталося, — казав він. — На мою думку, революція в Росії не була неминучим явищем, і її легко, легше, ніж деінде, можна було оминути. Ми могли заощадити собі цю трагічну операцію, з якої ледве чи вийдемо живими.
Для того, щоб розуміти причини нашої революції, треба було слідкувати уважно за думками її творців, передовсім за думками головного її оформлювача і натхненника — Леніна. По-моєму, писання Леніна, всі ті його “Искры”, “Зари” і т. д. ніяк не треба було робити нелегальними, а навпаки: давати читати їх, думати над ними і негайно робити конкретні протизаходи на місцях, щоби зло не давало овочів. Так воно робилося скрізь, де люди думали реальними категоріями. І говорю я тепер не тільки за нашу, чи краще, мою суспільну верству, а за весь наш різнонаціональний народ у всіх його прошарках.
Шкода тільки, що так, як я, думаючих, серед правлячих верств нашої держави були дослівно одиниці, і ті одиниці не могли мати ніякого впливу на розвиток подій. Доля Російської імперії уперлася в непроломну твердість духової порожнечі нашої інтелігенції. Люди, що стояли на чолі, включно з государем імператором, були порожні в найістотніших центрах, звідки родиться творча мисль. За винятком нечисленних одиниць, наша, особливо політична, еліта була рішуче бездарною.
Не можу сказати, щоб більше обдарованими були “генії”, що ту революцію з такою винятковою впертістю викликали. Це були пагони з того самого духового пня, і засоби їх були ті самі, тільки з протилежного боку. Я перечитував тих “геніїв” від дошки до дошки, мав у своїй бібліотеці всі їх женевські і взагалі закордонні видання, і ні одна їх фраза не викликала у мене сумніву щодо того, що ці люди хочуть рішити справу в цілому. Не творчість, не розум — демагогія, діалектика, утопія.
Ленін, коли візьмемо цю, так би мовити, провідну звізду революції, смакував демонічне і садистичне вичуття розправи над своєю жертвою. І для того, щоб всадити в серце жертви ніж, не було засобів негідних. Він думав тільки, як її вбити.
Отже, два полюси — ворожі й непримиренні. І коли б, припустімо, закони Божі були керовані цією засадою. наша планета не прожила б ані одної секунди.
Я ж натомість і дуже невеличка кількість провідної російської інтелігенції заступали думку, що тільки міцна, здорова духово, творча, формуюча і позитивно думаюча російська людина може створити справжні і тривалі передумови життя і розвитку господарського та соціального. Ще покійний Столипін частинно так думав. Був таким один із князів Строганових. Були мільйони таких, як ваш родитель, Григор Іванович. Це люди, що не впивалися химерами, а творили клітини реального, заповняли форму змістом, тримали російський корабель у рівновазі.
Але російські правлячі верстви на чолі з імператором думали зовсім інакше. Вірніше — вони не думали ніяк. Вони існували за інерцією і тішилися формулою Божого помазанництва. Доктрина царствуючого дому щодо своїх підданих не мінялася цілими століттями. Тяжко було розрізнити Миколу І від Миколи II. Гидко було дивитись на людей, що, по суті, не варті були тієї назви, що вважали себе Богом обраними вершити судьбу мільйонів і які раз на рік беззубими ротами просюсюкували якусь фразу свого соціального світогляду, що виглядала приблизно так: “нєльзя давать народу чувствовать, что он народ. Чєм он тємнєє, тем он пакорнєє”. І це, пробачте мені, соціальне гівно робило цілу погоду нашої самодержавної історії.
Були у нас, Іване Григоровичу, сили скріпляючі й сили розслаблюючі, але одні творили хронічний закреп, інші — хронічну бігунку. А організм держави хворів.
І розуміється, що тепер переможуть крайності. Одна з тих крайностей. І, мабуть, та розслаблююча. Ленін жадає переорганізації Росії, але його армії веде Троцький, що є експонатом світового революціонізму. І для світової революції вони рішили безжалісно, з холодним розрахунком використати спину темного російського мужика і не менш темного російського інтелігента. І тепер та вимріяна світова революція почалася. Вже 1902 року в Штутґарті була видана брошура Леніна, де він виразно казав, що “русскому пролєтаріяту прєдстоят іспитанія єщє нєізмєрімо болєє тяжкіє, прєдстоіт борьба с чудовіщем, по сравнєнію с каторим ісключітєльний закон в констітуціонной странє кажется настоящім пігмеєм”.
“Історія, — каже він далі, — поставіла тєпєрь перед намі бліжайшую задачу, которая являєтся наіболєє революціонной із всєх бліжайшіх задач пролєтаріята какой би то ні било другой страни. Осуществлєніє етой задачі, разрушеніє самава маґучєво аплота не только європейской, но также (можем ми сказать тєпєрь) і азіатской реакції сдєлало би русскій пролєтаріят авангардом мєждународнава революціоннава пролєтаріата. І ми, — каже він на закінчення думки, — вправє рассчітивать, что дабйомся етава пачотнава званія, заслуженнаво уже нашімі предшествєннікамі, революціонерам! 70-х ґадов, єслі ми сумєєм воодушевіть наше в тисячу раз болєє шірокоє і ґлубокое двіженіє, такой же беззавєтной рєшімостью і енергієй”.
Ви, Іване Григоровичу, здивовані, що я затямив собі ці слова. І не тільки ці. Я їх більше таких затямив, бо мені було і є цілком ясним, що “разрушеніє самава маґучєво аплота” почалось, що відбуватиметься воно коштом нашої крові і майна, і я абсолютно переконаний, що це принесе нам нечувані своїм катастрофальним характером наслідки. І скажу, чому переконаний: Росія господарськи і соціально — порожнє місце. Кажуть — ми велетень на глиняних ногах, а я кажу — ми Ґоліяф, поражений туберкульозою. Маємо ще первобутньо думаючу людину, і Ленін, за Марксом, каже, що ми повинні цій первобутній людині відняти єдину її надію зростання — її приватну власність. Це потягне за собою першу катастрофу внутрішнього порядку. Почнеться велика, перманентна господарська криза, що потягне за собою катастрофу порядку зовнішнього; але поки те все буде, переможе все-таки Ленін.
І хочу сказати, чому все-таки переможе Ленін. Тому якраз переможе Ленін, бо він у цей час має і буде мати найбільше сировини. Він має на своєму боці найрадикальніші елементи людства, а ті, як відомо, завжди копчать у собі найбільше вибухової енергії. Царську Росію розсаджували свої люди під музику міжнародного плебейства з усіх верств і станів. Натомість Росію ленінську підтримають не тільки вроджені і нащадні пролетарі, але, супроти власних інтересів, її підтримають і мільйонери Америки, пересичені буржуа Парижу, зхимеровані масони і всі, що люблять дотеп смерті, всі садисти і циніки, а з протиріччя навіть вороги марксизму. Через Троцького, з яким Ленін свідомо поєднався, незважаючи на розбіжності, він дістане підтримку всього революційного світу, а там досить тієї олії, що завжди підситить всяке і кожне революційне горіння.
А Лєнін — це поєднання російської безмежності з азійською хитрістю і виключністю. Він вміє і потрапить використати так само слабість світу, як і слабість власного народу. І з цього одного разу вийде дуже великий блеф.
Вас, очевидно, дивує моє останнє слово. Постараюсь його виправдати і пояснити. Що Лєнін переможе, це твердий факт. Його мету ми прекрасно знаємо. Операція, якій він хоче піддати сто тридцять мільйонів живих людей, створить, очевидно, атмосферу найжорстокішого спротиву. Це те саме, що витворює кожний живий організм, коли в його функції втручаються сторонні, зайві чинники. Тоді розвивається гарячка, починається боротьба тілець крові, і організм або одужує, або вмирає. В даному випадку Лєнін створить систему влади, щоби подолати спротив збунтованого сліпця — народу. Мужика вженуть назад у рабство, з якого не так давно виволік його Олександер II. Він, розуміється, не дістане ніякої землі у власність, як сподівається, бо це перечить основній доктрині революційного вчення.
Справа в тому, що робити революцію і будувати господарство — зовсім різні заняття. І вимагають вони, зрозуміло, не тільки різного людського матеріалу, але зовсім різного духового наставлення в цілому. Революція — це не функція розуму, а функція чуття, причому, чуття людини, яка не може надавати ніякого значення матеріалізації своєї діючої енергії. Революція — сліпа, позбавлена логіки енергія, що в основному змагає осягнути максимум ефекту емоціонального порядку. Ідеї, що “присвічують” цій стихії, — це тільки етикетки “ґасударствєнной монополії” на пляшці горілки найвищого ступеня. І не ті етикетки, а зміст посудини впливатиме на остаточний вислід діяння. Отже, наша всеросійська революція буде найбезглуздішою з усіх революцій історії, бо базується вона на найжадібнішому до таких ефектів типові. Вона тепер щойно мобілізує свої рушійні сили. І, набравши розгону, вона разом з Миколою II, якого, очевидно, мусить усунути зі свого шляху, як основну перешкоду, вимете з обсягу свого простору все, що здібне матеріалізувати видимість на ціле століття наперед.
Передовсім вона піде війною проти господарників і економістів (маю на увазі практиків), проти інженерів, лікарів, учених, мистців і інтелігенції вищого творчого рівня, наставлення і стилю. Наступить. неймовірна деградація — дозвольте, що так висловлюсь — духової раси. У висліді це дасть насамперед голод. Звичайний голод. Не стане кусня хліба, і це перейде в перманенцію [Перманенція — постійність, безперервність]. І це не значить, що земля перестане давати плід або не буде чорних рук, що потраплять відповідно її обробити. Тільки на північному полюсі або пустині Сагарі може наступити голод, як наслідок браку поживи. В решті випадків — це тільки наслідок певної настроєності того людського матеріалу, що зумовлює явище. Ви, як господар, напевне, не раз спостерігали, що на матеріальний стан людини не завжди впливала кількість матеріальних можливостей і навіть не кількість ужитої фізичної енергії, а якість духової суті даного людського типу. Революція внаслідок певних законів, а особливо революція нашого стилю, знищить до самого кореня якраз позитивний під цим поглядом людський тип. А ми знаємо: щоб виплекати потрібну расу собаки, потрібно сто років еволюції. Коли ж це буде стосуватись людини, часу треба в п’ять разів більше.
І другим, після голоду, наслідком цього явища наступить повільне, але послідовне відмирання зросту людини й суспільства. Підемо не вгору, а вниз. Розіб’ємо гарні речі і не буде нам їх шкода. Позбавимось почуття і вимог естетики. Підтримання функцій біологічних буде основним нашим завданням. В мові Леніна це означатиме “пролетаризація”, а мовою людською це буде всього-навсього зведення всіх і всього до найнижчого позему, з якого не буде легко піднятися з багатьох причин, а першою з них буде страх, щоб життя не вернулось до своїх дійсних законів — конкуренції зростання. Все, що підніматиметься скорше і вище, і все, що не захоче “чекати” на “загальний рівень”, буде негайно стяте ножицями пильної рівняльної сили. У висліді, суспільство обернеться на одноцілу, одноманітну, чорну масу. Це буде не народ, а чернь. Від низу аж до “верху”, бо в дійсності не буде “верху”, а буде тільки низ. А те, що опиниться “вгорі”, буде тільки екстрактнизинності.
Загально можна думати, що Ленін, духовий творець цієї системи, який в основному намагається перефразовувати Маркса, пристосовуючи його лише, як він каже, до специфічних російських умов, робить усе це, бувши позбавлений свідомості, які саме наслідки його твір за собою залишить. Я думаю, Іване Григоровичу, що це не зовсім так. Я знаю Леніна. Знаю його особисто і знаю його писання. Це людина винятково гнучкого, всестороннього і навіть, я сказав би, далекозорого мислення. Я вже цитував вам його слова, і це не зовсім порожні звуки. За Марксом революція ніяк не сміє залишитися в межах якоїсь одної держави чи народу. Вона мусить обняти цілу планету. Вони її свідомо називають “міравим пажаром”. Природа революції приблизно така: вона динамічна в зростанні просторовому і пасивна в зростанні часу, її понесуть і ствердять ноги, руки, фанатизм і брак аналізи, але вона не видержить ніякої конкуренції логічного і спокійного діяння творчої мислі. І коли Ленін потребує накинути революцію Росії, він використовує наш “пролетаріат”, але коли Маркс буде далі жадати акції, в світовому масштабі, тоді мало буде нашого природного пролетаріату. Тоді треба буде його створити штучно. Треба буде закласти фабрику пролетаріату, і нею має бути наша нещасна батьківщина. Стояти ж на місці революція не має права!
— Ви мені даруйте за вибух мого патріотизму, але я дивлюся вперед на двадцять-тридцять років і бачу, що це саме загубить Росію. Не вірю й ніколи не повірю, щоби світ захотів так умерти, як умираємо ми. В катівнях, у льохах, у ямах, по двадцять тисяч, з кулею в потилиці. Це було б дійсно негідним тих, що мають музику Бетговена і геометрію Евкліда. Немає найменшого сумніву, що ми спровокуємо світ до грандіозної акції, у висліді якої настане розпад імперії, що творилася протягом тисячі років.
Мені тепер інколи кажуть, що я був лібералом, що водився з революціонерами, що я помагав революції. Нерозумні! Я намагався піймати сутність справи. Але хто, крім мене, це розумів? Вони старанно готовили ґрунт для революції, і от сьогодні бушує п’яний матрос і лисий дворянин.
Вам, Іване Григоровичу, напевно, кажуть: — їдіть на Дін! Захищайтесь! Мій он зять уже майже на фронті. Ви тільки погляньте, як елегантно тримає він свою шаблю. Ну, що ж! Не можу перечити.
І не слід. Він іде виконувати до кінця обов’язки жерця догорілого жертовника. Але захищатись треба було не тепер і не так. Це могли ми робити двадцять-тридцять років тому. Я пробував боротися з глупотою моєї кляси, але це було так само даремно, як ловити хмару. Я намагався втягти інтелігенцію в конструктивну роботу. Я хотів доказати, що не всі графи псярі й дегенерати. Я хотів сказати Горькому, що ваш батько мільйон разів перевищує його філософствуючих босяків. Я хотів підказати Толстому, що князь Андрей може бути потрібною людиною. І коли б іще жив Достоєвський чи Гоголь, я б і їх притягнув до своєї лісничівки, щоб показати, що у нас нема місця для епілепсії і що в Україні живуть не самі шалапути, а що ми хочемо і вміємо творити здорову, квітучу й співаючу культурну верству творчих людей.
Але ті люди — як з одного табору, так і з другого — дивились на мої наміри, як дивиться баран на нові, для нього незрозумілі, ворота. І сьогодні одні з них атакують, а інші йдуть на Дін робити жалюгідні спроби рятувати справу, що протягом ста років валилась, а на наших очах довалюється. Тепер їм Дін поможе, як мертвому кадило. Тепер єдиною надією для рятування справи є час. Треба змусити революцію саму себе зужити, а тоді почати наново. Я не йду на Дін. Тут застане мене Чека. Буду робити всі спроби пережити цей час на місці, бо більше, ніж жити, хочу бути свідком — хто кого переможе: доктрина життя чи життя доктрину? Я все-таки вірю в життя!
На цьому граф скінчив. Іван був, мов стятий громом. Він ще ніде й ні від кого не чув такої суворої логічної мислі. Він вірив у почуті слова, бо йому здавалось, що тепер йому зовсім легко дивитись на світ, — він бачить його, мов крізь шибу вікна. За час розмови більшість присутніх десь зникла, бо не хотіла їм перешкоджати. В залі гриміла оркестра, і по всіх кутках танцювали.
— Я вам схвильовано дякую, графе, — сказав Іван і міцно потиснув графові руку. — Ви для мене відкрили наш світ. Я подібні думки не раз намагався зібрати докупи, але мені це ніколи не вдавалося. Я не міг у них як слід розібратись.
— О! Іване Григоровичу! — сказав на це граф.
— Поживемо — побачимо. Ми ще повинні з вами випити. На столі стояли пляшки, закуски. Іван і граф налили і випили. І саме в цей час Іван довідався, що “зникли” Андрій і Мар’яна. Про це, жартуючи, повідомив Петро.
— Як зникли? Куди поїхали? То ще приїдуть! — захвилювався Іван. Глянув на годинник. — Фу, ти! Друга година. Даруйте, графе, я трохи занедбав обов’язки! — і Іван відійшов.
— Ти, мабуть, спав, — сказав Петро. Іван на це не відповів, був стурбований. — Ах, яка досада!
