— Чудово! — казала Таня.
— Ніколи! — казав Андрій, вдарив долонею по дну пляшки, і корок вилетів. — Тепер, пані і панове, я буду вимагати беззастережного від вас послуху. Все, що буду казати, повинні виконати. Згода?
— Згода! — крикнули всі, Іван останнім.
— По-перше, всі присідають напочіпки отут, довкола огню. Всі присідають.
— І дами також! Іване! — наглить Андрій.
— Доводиться коритися, — крехче Іван, якому це найтяжче дається.
— Тепер усі заплющують очі!
— А! О! І що за вигадка?
— Або — або! Або додержуєте свого слова, або сідаємо і їдемо назад.
— Плющимо, плющимо! — загомоніли жінки.
— Петре, скоряйся! — кричить Катерина.
— І ти, Іване, також, — домагається Мар’яна.
— Отже, ви сліпі п’ять хвилин. Скоряєтесь?
— Скоряємось, — проговорили хором.
— Присягаємо! — каже хор.
Довкруги вогню напочіпки сидять німі і сліпі люди. Ольга прискає сміхом.
— Ольго! — чується суворе слово.
— Я сліпа, я сліпа! — пищить Ольга.
Андрій забігав, зашумів, засвистав, заспівав. По короткому часі настала глибока хвилинна мовчанка. Андрій урочисто, слово за словом, вимовляє: — А тепер розкрийте ваші ясні зіниці. Дивіться!
Всі вибухають реготом. Перед ними табурет, застелений рушничком, посередині — кільце ковбаси, в ковбасі стоїть пляшка, а довкруги — сім повних чарок.
— Ще раз підступ, — кричить Іван.
— Геніально! — захоплюється Петро.
— Андрію! — кинулась на нього Катерина і розцілувала його.
— І я також, — каже Мар’яна.
— І я! — сміється Таня.
— А чи смію і я? — кокетливо каже Ольга.
— Це чорт знає що! Ми ревниві! Кінчайте вже те цілуваніє і приступаймо… Пріімітє і ядітє! — каже Петро.
— Яствіє і пітіє веселіє Русі єсть, — додав Андрій. — Підіймаю цю холодну, але іскристу чарку за закінчення наших буйних і щасливих свят! Ура!
— Урааа! — крикнули хором і випили.
— А як воно тут смакує, — крехче Петро і відрізає шматок ковбаси.
— Тепер відкликайте всі ваші слова обурення! — сказала Таня.
Пийте ж ви, хлопці, пийте, молодці,
Пийте, ще поки вам п’ється!
Поки недоля нас не спіткала,
Поки ще щастя сміється! — затягнув Андрій баритоном, всі його підтримали. Пісня звучала глухо, звуки вдарялись об м’яку землю, тяжко проривалися в туман. Огонь горів яскраво і рівно, а помаранчеве сяйво хлистко обливало гарячі очі, щоки, уста, переливалось через людей, стрибало нервовими мигами по сірих стовбурах осокорів і досягало до коней, що спокійно жували з опалок сіно, і десь там тратилось у тонких прожилках кущів.
Чарки наливались і порожніли. Про це дбав Андрій, про це дбали всі. Настрій швидко підносився. Всі безпричинно реготали. Андрій почав награвати в кулак вальс.
— Фігурний! — кричить Петро, хапає за руку Мар’яну, Мар’яна Івана, Іван Таню, Таня Андрія, Андрій Ольгу, Ольга Катерину — і кільце замикається. Всі виспівують вальсову мелодію і шалено крутяться довкола огню, вправо, вліво, незважаючи на тяжке взуття і одяги.
Танець викликає війну. Починають Андрій і Ольга. Ольга набрала пригорщ снігу і сипнула в гаряче обличчя Андрія. Андрій обсипав порошою Ольгу. За ними пішли інші, і зчинилась метелиця. Впали перші трупи. На Андрія напосілися жінки, він хоробро захищався, але мусив здатись. І псля того скидав кожуха, витрясав сніг з рукавів і навіть з-під сорочки. І все заливалось реготом. Час тікав непомітно і безоглядно. Треба вертатись.
— Додому! — впало несподівано, і йому відповіло: — Додому! Додому!
— Увага, увага! — заговорив Іван. — Славні наші Лоханчата і не менше славні Морозята! Для повного завершення наших свят нам чогось бракує. Я пам’ятаю, що давно-давно колись, у славний предків час суворий, коли цвіли ще небеса, у нас був звичай пречудовий — не мед, не чарка й ковбаса, а розтворялись словеса у пісні дивній і взоровій. Петре! Тож ми з тобою кожного року колядували. Невже цей рік має бути виїмком? їдьмо до Канева з колядою!
Новий вибух захоплення. Ідея ця всіх сліпила. Рішено. Вже пізно, але рішено. Товариство розмощується, хто де — купою. До Андрія валяться всі, мовляв, за кару. Рушили навпростець по цілому. Спереду Андрій, за ним Іван. Скоро виїхали на дорогу, і коні рушили швидше. З заходу повівало холодною вогкістю. Ніч вбгала в себе небо і землю, не було ні одної зорини, і тільки далеко спереду, за Дніпром, стирчало кілька вогників, що протикалися, мов цвяхи, крізь густу, глибоку і тверду темноту.
Колядники в’їхали до Лоханських. У них ще світилося і в вітальні, видно було, ще сиділи. Обережно, стримуючи сміх, вони підійшли під вікно і на знак Андрія почали гучно: Небо і земля, небо і земля Нині торжествують!
В будинку заметушились, у вікні мигнули голови. Колядники кінчали, і Ольга затеренділа:
— І за цим словом бувайте здорові, дай, Боже, всі святки святкувати і зааа рік діждати!
На ґанку появилась велична постать Миколи Степановича, і з темноти почулось басом: — Що за напад?
— Гууу! — загули колядники. — Давайте ковбасу, бо хату розтрясу! — гукав Петро.
— Давайте пирога, бо потягну хату за рога! — додав Іван.
— Ах, ви, Іроди! Так нас обдурили! — басив доктор. Коридор, кімната й кухня відразу заповнились новими гістьми.
Всі сміялись. У вітальні сидів генерал Малиновський, перед ним висіла сива хмара диму.
— Це ми тут усе про генерала Корнілова, — сміявся Микола Степанович. — А все дим.
Засвітились нові вогні, появились налиті чарки і закуска, але ніхто не роздягається. Мають ще на увазі Афогена Васильовича, в якого, здається, також гості. Нічого. Гості гістьми, а коляда колядою.
— Распрекрасно! — захоплюється генерал. — Оце так! І я до вас пристаю. Приймаєте?
— О, будь ласка, будь ласка! Ви бас? — залебеділа Ольга.
— Бас, Ольго Миколаївна! І прекрасний бас!
— Гаразд! Панове! З нами також його превосходительство, — заявила всім Ольга.
— Хо-хо-хо! — реготав генерал… Всі вже виходили в темноту, що після світла набирає ще густішої барви.
Їдуть так само купою, коні йдуть під гору ступою, мешкання Левицьких ясно освітлене, і вже здалека чути “Ей. ухнєм”. Колядники пакуються під вікно купою і, не чекаючи, коли скінчиться “ухнєм”, ударили “Небо і земля”.
Всередині відразу стихло. На ґанок вибігла дівчина-служниця і загомоніла: — Пан директор просили вас не колядувати, а оце вам паляниця! Колядники співають далі. У них зовсім добре виходить. Всередині заколот, у вікні появляються голови, що напружено вдивляються в темноту, хтось сипнув у шибу пригорщ снігу, і голова відхилилась, На ґанку з’явився сам господар. Коли Ольга договорила своє віншування, Афоген Васильович на ціле горло регоче і біжить назустріч: — От це, так екать, несподіванка! Браво! Прошу! Заходьте, заходьте!
В кімнатах тісно, душно і також димно. Під стінами — ґотичні етажерки з книгами, на стінах — барокові малюнки в овальних рамках, блищать мосендзові спинки ліжок. В їдальні гори посуду і решток; високі, старосвітські пляшки, порожні й недопиті чарки. Багато незнайомих офіцерів і пань, серед гостей тільки один знайомий — граф Демідов зі своєю родиною.
Обіймались. цілувались, реготали. Потім, як хто хотів і де хотів, розсаджувались за просторим столом. — А, здорові, здорові! — Ура! Ви — як лілея! — Панове! Павел Павлович закохався!
— В кого?
— В одну з дам!
— Ха-ха-ха!
Колядники знов колядують. Столичні гості не можуть тут спів діяти, бо не знають коляд.
— От так, так! — охає Афоген Васильович. — Напевно, це був Андрій!
— На цей раз — Іван! — скромно перечить Андрій.
— Ах, Івааан! Он як? Іван Григорович! Да! Це, я вам скажу, прекрасно. Так, Іване Григоровичу! Вдарте там! Панове!
Його лемент заглушує Наталя Петрівна, що сіла до фортепіано і заграла вальс У вітальні страшний рух… Виставили всі стільці, загорнули килими, і зчинився шалений крутіж. Столичні командували. Крутилися, перекручувалися, мінялися пари, відпадали слабші, приставали нові. І видавалось, що цьому не буде кінця. Афоген Васильович захлинається від вдоволення.
— І хто б подумав, — казав він до графа, що також брав в усьому діяльну участь. — І чи ж це не краще, ніж на Новий рік?
— О! Тут вичувається душа!
— Панове, — крутився елегантський фертик у блискучому мундирі. — Пропоную на честь наших нових знайомих тост! — Але його ніхто не чує і не бачить. Всі зайняті своїм, Ольга, наприклад, кліщем впилася в Андрія і вже ні на крок від нього. Обоє одягнені по-домашньому, одежа пом’ята від борюкання і мокра від снігу. Нічого. Хто на це звертає увагу, Ольга — мов жарина, очі блискають, зачіска спадає стрішкою над бровами.
— Андрійчику! Мій любий! — шепоче гарячим диханням Ольга. — Ходімо, ходімо! — виходили в коридор, шукали безлюддя, крали цілунки, і коли червоні від щастя влітали назад, їм здавалось, що на них усі дивляться і всі бачать. Добре. Було так багато співзвучання, так багато піднесення, так сильно грала велика музика, а життя наливалося соками, і соки такі п’янючі.
Іван чув себе зовсім на місці, був далі від графа, тримався Мар’яни, весь час брав її до танцю, говорив, розважав. Мар’яна сміялась від серця.
— Ах, він був цілком виправданий, — казав про щось Іван. Він виявляв ознаки такого зачарування, що здавалось — йому закрутиться голова. А коли взяти на увагу, що тоді була весна і були всілякі соловейки, то ти можеш собі уявити.
— А як ти? Як ти? — зацікавлено і швидко питала Мар’яна.
— Я? Хм… Розуміється, Я був, мов Купідон.
— Ха-ха-ха! Уявляю.
— Безсонні ночі, серенади під вікнами…
— Ха-ха-ха!
— Ну і, розуміється, я виявляв, як звичайно, великодушність, яка мені абсолютно нічого не коштувала. Наша спільна дама серця недвозначно давала перевагу мені. Нервувався лиш мій суперник.
— Це, кажеш, був Сопрон?
— Він самий і був. Наш чудесний Сопрон. І ми, брати Морози, стояли, так би мовити, один проти одного. Але до бою, розуміється, не дійшло. Я відступив.
— А вона?
— Вона вийшла за Сопрона… І це є його прекрасна Настуся. Мені було тоді дуже небагато років.
— Ах ви, Морози, Морози! — казала грайливо Мар’яна. Йдуть, розмовляють, потім знов танцюють, по всіх кімнатах вирує поспіх, дзвенить сміх, падають звучні слова. А ніч з чорної робиться сірою, а ніч збігає в небуття, і вікна яснішають. Як завжди, шкода, що все минає, а новий білий день нікому з цих людей не каже нічого привабливого. Але треба йти до себе, в далі, у простір, краяти круги, нахиляти височінь неба і плакати зі заздрощів, що не можна сказати всього, а особливо того останнього слова пізнання.
— Андрійчику! Перснику! Ти направду таки їдеш до тих Черкас? І дуже надовго? І будеш бодай писати? Отакі довжелезні листи — ти ж потрапиш, — казала Ольга, химерно морщила чоло, зсувала смутно брови, вичувала прощання.
— Іду, Олю! Мушу! І писатиму, і думатиму…
— Ну, що ж… Прощай! До Великодня… Перснику…
Решта слів заглухла в довгих, міцних, гарячих цілунках. В коридорчику тьма, а вони молоді — щирі й теплі, мов пара юних котят. І нема нічого більшого, як ця відміна правди — що ніколи не бути життю, коли зникне фантазія сильних, ранених щастям любові душ.
Частина третя
І
Морози вернулись додому на другий день. Почався будень. Від’їзди. Петро, Катерина й Михайло від’їхали до свого Києва. Андрій до Черкас, а Василько до Канева. Зісталися старий, Іван і Таня. Люди далі вчились, далі крутились колеса залізниць, возився на поля гній, кормилась худоба, прялася шерсть і зводився дим.
І здавалось — так буде довго.
Іван, як тільки ставало над вечір, їхав до Канева. Ольга діставала листи, захоплено читала і пильно писала дійсно довгі, огненно гарячі відповіді. Здавалось, по паперу стрибають не літери, а огненні язики. Вечорами в дівочій довго, інтимно світилось. Ольга сиділа з пером, очі її дивились натхненно. “Дорогенький Любчик-Андрійчик! Ніжно, палко й солодко читала Твій найдорожчий листок. І робиться дивно, коли плющу очі, вникаю в даль землі, лечу і маю широкими крилами і буйно, з шумом вриваюся в Твою, дорогий, кімнату. Ах, які в мене міцні, міцні і пружні крила, і як я вмію шугати високо й далеко, між снігом і бурею, мов скинутий з неба ангел. І повір, що Ти для мене, Андрію, заступаєш ночі до самого ранку, я бачу не раз, як повільно входить день, а Ти так само повільно відходиш у далеке.
І так є завжди і скрізь — вдень і вночі, у сні й на яві. На вечірні в церкві і в їдальні з батьками. У нас кожний день буває Іван, і Мар’яна старанно перетворюється в Морозиху, а люблю її за те, що вона любить Твого брата. Десь скоро буде весілля, і я надіюсь, надіюсь, надіюсь… Надіюсь бачити Тебе! Ти, напевно, ще перед Великоднем, воленс-ноленс, опишеш коло Черкаси — Канів — Черкаси. І ми з тобою… за-тан-цююююємо! І любесенько, і гарнесенько, і теплесенько, як тоді… у Левицьких… Мій Морозенку! Козаченьку — такий, як ясний, бистрий сокіл, як орел! Торкаю Твої уста вогнем свого серця — і це зветься цілую! І ще! І ще!
Твоя Обручечка-Олюнечка”.
