Андрій писав: “Моя криштальна, крилата діво! Чую, як спиш у цей час під своєю Мадонною. Це, здається, маленька копія з Рафаеля, І я вагаюся, хто з вас більша жіночість. Ти у білій, теплій постелі, правиця відкинута, три крайні пальці легко зігнуті, а вказівний скерований у безодню. І Ти, напевно, не чуєш, як я проходжу простір, як мої коліна торкаються квітів твого килима, а уста — твого вказівного пальця. Чи чуєш, сонна, той дивний дотик.
А інколи здається: лежимо на березі лінивої нашої ріки на ведмежих гарячих шкурах. Сонце пражить з невимоио синього неба. Наші тіла нагадують стару мідь. Встаю, підношу тебе на руках напроти сонця, несу через проміння, кричу криком дикого щастя, а потім жбурляю тебе в бірюзові хвилі, кидаюся самсторч головою, і ми несемось углиб, мов дві рибини, пливемо вгору, вбік, під берег, у латаття. А потім, свіжі й пружні, женемось по гарячому піску просто в найближчий гай, що темніє, як ніч. Що за божевілля!
Ольго, даруй! Кажу ці слова від щастя. Інших не маю. І люблю Тебе, мила, просто. Дуже, дуже просто! Так, як любить сонце! Цілую!
Андрій”.
А ввечері вона відписує: “Перснику! І що ж було в тому гаю?.. Була велика напруженість. Над прірвою — плаский граніт, вкритий м’яким мохом. Лежу горілиць, і теплота нечуйно збирає краплини води з моїх грудей. Зелень навкруги, кілька птахів листя черемшини і зелепуги черниць. А далі — звуки, ніби сирна з моря, ніби пастух з підгір’я, ніби сатир із гущавини лісу. А тіло все сприймає — горде, але завжди піддайне на ласку, щастя й красу.
Мій милий! Ти, мабуть, не знаєш. Наш батько зажурений. Генерал Малиновський і всі столичні гості давно нас покинули. Родина графа від’їхала також, але сам граф залишився. Зпівночі, кажуть, ідуть большевики. А поки що я чекаю на Тебе — нетерпеливо, стомлено, тривожно. Мар’яна з кожним днем “оморокується”, поволі перестає бути дівчиною, і я з жадобою дикуна слідіую за її переродженням. В її очах появляється дещо від жінки, що вичуває наближення другої половини своєї природи. Мене це цікавить і тішить, бо я чомусь люблю таке чудодійне зростання. Я інколи вичуваю гріх, але, коли вдуматися, то це не гріх, а скорше мрії; в дійсності я, як каже батько, богобійна черниця і разом жриця великого культу — Любові! А все тому, що я на моїй стежці в життя зустріла одного разу хлопця з великими карими очима. Стежка була вузька, і я не могла його оминути. Він має ім’я апостола Первозванного, що на святій Русі знак віри Христової поставив.
Андреас! Хочу бачити Тебе на весіллі, що відбудеться, як кажуть наші старші люди, в неділю, 31 цього місяця, 1919 року, сиріч 13 фебруара по-новому. До того часу МУШУ видержати.
Зіп’ята на пальці, своїми теплими руками обіймаю Твою міцну шию і цілую уста свого коштовного самоцвітного перстеня. Хай Бог, що все знає, загляне в найглибшу глибінь моєї дівочої душі і сам переконається, як там чисто та прозоро. Я вже не раз благала сили неба і сили землі, щоб вони дозволили мені до кінця моїх днів бути гідною Тебе, єдиного, і щоб ти став моїм… Не можу висловити цього слова навіть на папері, бо боюся з трепетом серця, щоб не позаздрили всі темні сили і у своїй вродженій злобі не пересудили прагнення мого, повного надії серця. Любити, милий мій, можуть створіння нашої подоби тільки раз і тільки на тисячу років. Відважуся твердити, що я вибрана бути послом до цього чарівного царства любови, і я від цього щаслива по вінця. Ольга була першою на нашій землі, що прийняла знак віри, принесеної Первозванним.
Ольга”.
В ці саме дні, як по тихих, теплих дівочих спальнях писались теплі листи, по землі тяжко ступала революція. Від її кроків, ніби відбита крижина, вгиналася планета. Здавалося, що куля Землі втратить рівновагу, похилиться, — і все, що на ній, мов сміття з вивернутої кишені, посиплеться у безвість.
Київ, центр подій, після сильного, майже провокаційного вибуху в листопаді минулого року, після парад на Хрещатику, після віч на Софійській, після бурхливих засідань і дебат почав жити насторожено, ніби мати, якої дитина в агонії смерті. Україна швидко прийшла і швидко почала вгасати. Сотні тисяч людей насторожено чекали кінця.
України Київ не хотів. Від босяка на Шулявці, через бульвари Бібіка та Хрещатик і аж до генеральських висот Липок… Через Лавру і через Арсенал — все дихало вогнем, злом і чадом. Петлюра, мов метеор, проносився у своєму відкритому “форді” містом уроєної фікції. Простий, спокійний, невеличкий чоловік у простій сірій шинелі цілими ночами засідав по своїх штабах, або в залізному, твердому ложі до самого ранку снував свої думи: з півночі — Лєнін-Троцький. З південного сходу — Денікін. Південний захід — французи, захід — румуни-поляки. А всередині — хвилі повстань і триста тисяч чорної злоби Києва.
А невеликий, сірий чоловік спокійно дивився на карту своїми сіро-бурими очима, помахом голови відкидав жмути передчасно посивілого волосся і казав: — А спробуймо скупчити наші сили в цій ось точці… — і вказував на ту дивну точку перстом, і всі, що з ним, впирали в неї очі. А потім ішли поїзди, направлялись кудись “частини”, молоді вояки в сірих, поганого сукна, чумарках.
Дуже, дуже непритульно почував себе пан Голова Уряду Української Народної Республіки і пан Головний Отаман її збройної сили, син візника Василя з передмістя Полтави, Симон Петлюра у столиці своєї держави. Йому при боці — вірно, твердо, з насупленим гострим зором — стояв меткий ц. к [Ц. к. — цісарсько-королівської (австрійської) армії]. армії полковник Євген Коновалець зі своїми січовими стрільцями. Своєю залізною долонею стискав він віжки розгнузданої бестії. Чверть тисячоліття імперія і царі закріпляли це місце за собою, і якісь там два мужики з-під Полтави і з-під Львова протягом якихось місяців намагаються змарнувати діло століть і царів. Звідки взялися ті зухвальці?
Київ жив напружено, нервово, непевно. Міністерства республіки працюють з хоробливою напругою. Цокотять писальні машинки, по сходах снують люди, дзвенять телефони. А все нагадує перший день творення світу.
В той саме час в імлистих просторах півночі, десь там у снігах, за мурами Кремля, сидить інший маленький, лисий і косоокий чоловічок. Володимир Ільїч Ульянов-Лєнін. Послухайте, що він каже: “Ми должни всєґда і безусловно стрємітся к самому тєсному соєдінєнію пролєтаріата всєх національностей”. “Україна може існувати тільки в поєднанні з Росією. Без Росії не може бути України”. І 11 листопада 1918 року Рада ленінських народних комісарів схвалює директиву революційній воєнній раді — протягом десяти днів розпочати наступ “підтримки робітників і селян України в їх визвольній боротьбі зі своїми експлуататорами”. Того ж дня відбувається нарада членів революційної воєнної ради з українськими комуністами. Присутні: командувачі різних червоних частин — Воцетіс, Сталін, Скрипник, Епштейн, Затонський, Антонов. Епштейн заявляє: “Хоч робітники і багато селян, особливо на Чернігівщині, є по нашому боці, проте нема чого сподіватися, щоби без пересунення значних сил Червоної армії ми могли мати успіх. Маю на увазі не тільки успіх революційного руху, а навіть саме його постання”.
У висліді доповіді Епштейна 17 листопада утворюється “Революційна Рада України”, а на її чолі — Сталін, П’ятаков, Антонов плюс Затонський. Складається окрема армія, командує нею Воцетіс, і називається вона “групою курського напряму”. У склад її входять: дві повстанні дивізії Чернігівщини й Курщини. Московська робітнича дивізія. Сорок третій робітничий полк. Друга Орловська бригада. Уфимські татари під командою Кожевнікова. Два продовольчі полки восьмої армії. Четвертий Кавказький полк. Частини мадярів, латишів і китайців.
5 грудня армія чекає на вимарш. Чекають з Москви на два полки всеросійської чрезвичайки. Командує армією Антонов. Політикою керує Сталін. Загальне керівництво — Троцький. Їх мета — Україна. Наступ у першу чергу на Лівобережжя, щоб спертися на Дніпро та забезпечити переправи Київ — Черкаси — Кременчук — Катеринослав. А далі вдарити на захід.
Природа часто міняє своє обличчя. Перед Різдвом були морози, було ясно, іскрився сніг, потім повіяли західні кам’яно-холодні вітри, ніби вони вирвалися з вогкого, вкритого льодом підземелля. Під Новий рік посипали сніги, ніби з якої торби. А далі знов морози, але вже матові, з сірим, легким туманом, часто з інеєм та ожеледдю. Потім туман та вогкість, та одлига, щоб на саму масницю перейти в несподівану весну.
Простір України — від поліських боліт і до Чорного моря, від Дону і геньтуди, за Карпати, — обнятий своєрідним настроєм. Поїзди ходять мляво, п’яно, без напрямків і порядку. Села грузнуть вечорами у сірій півтьмі, які тягнуться довго, вперто і докучливо. В цій півтьмі постійно вештаються незнані люди з зачовганими, мов картопля, обличчями, у соляних кожушках. І там, де вони побувають, — там дядьки, що сходяться вечорами до одного з сусідів, ведуть приблизно таку розмову: — А! Петлюра! Вже він вам напетлює.
Будеш їсти, — закидає зачухраний, у вибійчаних штанях, старий дядько Оксентій. А другий з півтемного кінця довго ворушиться і піддає: — Он, кажуть, будуть мобілізацію робить. — Що? — підносить голову ще одна тінь. — А попід ребрами його не змобілізує? — А один з мудрих глибокодумно розважає: — Он у мене був один учора, так той тобі так і казав: Петлюра, каже, йде з памєщиками.
— А що ви думаєте, — негайно підтримує його Оксентій. — Недурно він під мужиків підробляється. А от большовики кажуть: всьо ваше! І правильно! Рабочий клас! Що?
Такі вечірні розмови відбуваються по цілій Україні. Вони проходять у сірій півтьмі, облич тих людей не видно, вони кидають слова, що вириваються з темноти душевної. І внаслідок цього шумлять повстання: в Дермані на Волині, у Пашківцях на Поділлі, в Таращі на Київщині, в Кобеляках на Полтавщині… І так усе йде ланка за ланкою, а вже п’ятого лютого, наступаючи з півночі, командуючий росіянами, татарами, мадярами, китайцями і латишами Антонов займає Київ. Він іде лавою, він говорить усіма мовами; його бачить цілий світ, він визволяє, несе з собою “сліпучу правду”, що звучить: “Мір хіжінам — война дворцам!”.
У Лоханських і Морозів спішно готовляться до весілля. Вичувають, що Антонов може їм перешкодити, і тому квапляться. Ніхто нічого не казав, але всі потайки, боячись власного розуму, відгонили настирливість думок проте, що буде. Десь там комусь “казали люди”, що Лєнін-Троцький не тільки “все дають”, але “все беруть”. Ті, що могли тільки “все брати”, мовчки погоджувались, але дещо інше міркували ті, що мусили “все дати”. І ще казали ці останні: — Цікаво, трясця в ребра його матері, що то вони будуть “давати”, як усе “заберуть”? — Але ця філософія природою своєю була менш приступна до дверей людського розуму, і тому вона лишилась поза їх порогами.
Весілля — на досяг руки. Мар’яна остаточно приміряє своє атласове, кремово-білої барви вінчальне убрання. Лежать у дівочій веляни [Велян — фата] і віночки, біліють ясністю штучні лілеї, ягідки глоду і цвіт настурцій. У Морозів натомість наростають гори і моря — гори їжі і моря питва. Іван піддався пристрасті свого буйного щастя, і йому хотілось би, щоб усі, хто з ним, відчули те саме, що й він. Шкода тільки, що Київ мовчить. Чому не пише? Чому? Яке це весілля без Петра?
Про Андрія подбала Ольга, і тому було зайвим про його приїзд турбуватись. Вона писала: “Мій перснику! Не приїдеш — викреслю Тебе на віки вічні з мого теплого серця”. Він писав: “Мене не пускає Малінін-Буренін, але як можна математику всіх віків заміняти за один момент побачення з тією, що має “тепле серце”? — Ольга поправилась: “Дурнику! Моє тепло тепліше від тепла сонця, і чому ти даремно мене мучиш?”
Він приїде! Він приїде! Але ось уже передодень весілля, а його все нема. Ольга бігає з кімнати до кімнати, мов миша, яку ганяють. Прийшли дружки — Тамари, Лари, Тані, скрізь атлас, білий віск, кадило, шум шовку, а “його” все нема. Мар’яна, мов богиня Діяна зі своїм луком, що на всі боки мече огненні стріли, а Ольга не знаходить місця, і нічого її не цікавить.
Але зовсім ввечері, в суботу. коли надворі “хоч око виколи”, до заповненого вщерть мешкання Лоханських вступив молодий чоловік у темному плащі. — Андрій! — викрикнула першою Мар’яна, але це пішло луною, ніби в густому лісі, і Ольга, в найбільшій його гущавині, відразу почула звуки, вирвалася з дверей і закам’яніла. — Що? Ти приїхав? Нарешті! — нічого більше не сказала, кудись крізь задній ґанок побігла і що там робила — невідомо. Коли вернулась, мала дуже дивні очі.
— Я не могла інакше, Андрію, — казала вона пізніше. — Ти знаєш, як я чекала?
Було обмаль часу, але Мар’яна показала Андрієві свою сукню, свої віночки, її великі очі не дивились, а палали сяйвом. В її душі розгорнулися всі до цього часу таємні місця, і коли вона дивилась на атлас сукні, з неї відходили флюїди вінчальної сили.
Жінка, що завтра стає під вінець, наповняється чаром найсолодшої з розкошів душі і плоті. З нею минулої ночі говорив Гавриїл — і погляньте: вона погоджена, як кожна діва, що дістала мандат родити Емануїла.
Весілля не могло зістатись виключно справою двох родин. Події такого роду взагалі знаходять дуже чуйний відгук у серцях людей. Рідня — близька, дальня і найдальша — друзі, знайомі і навіть зовсім чужі переймаються справою, коли двоє людей різної статі рішаються бути “єдиними устами, єдиним серцем”. Вінчання відбулося в соборі о годині шостій вечора. Вінчав старий отець протоієрей Методій. Світились обидва панікадила, і співав великий соборний хор. Церква повна цікавих. Мар’яна пишна, і під зливою світла здається, що вона окута сріблом — руки по лікті в білому. Іван натомість у чорному — фрак і лякеровані штиблети. Справа і зліва дружки — в білому, з квітами і свічами. Вінці тримали Андрій і Водяний. Ольга першою дружкою в Івана, Таня — у Мар’яни. Перша, у своєму серпані, виглядає майже визивно. Вона по-своєму також брала шлюб, і їй здавалось, що, крім неї і ще одної людини, в цьому просторі, перед обличчям святості, нікого більше немає. Таня висока, міцна — і у своєму білому убранні творить зразок доброти і спокою.
Мар’яна мовчазна, поважна, натхненна. її віночок на пишній, хвилястій, прикритій веляном косі промінює чистоту. Свічка білого воску, що горить у її правиці, освітлює цю чистоту і оповиває її прозорим, великої сили, теплом.
Іван рівний, сяючий і щасливий. Його постать підкреслено єднає силу тіла і лагідність наставлення душі. Інколи він поглядає на свою наречену, і, здавалось, він хоче їй чимось і в чомусь помогти.
Старий Григор стояв збоку, спокійно і зрівноважено дивився в знайомі лики святих іконостасу. Його обличчям інколи, ніби тінь по сяйві, проходила дума. Щось непокоїть цю тверду і спокійну душу.
А над усім бушує “Ісая, ликуй”. І коли скінчилася Служба, до молодих підходили з радісними усмішками вітати. Мар’яна, до сліз зворушена, натхненно цілувала всіх вогкими устами — батьків, сестер, братів, дружок і рідних. Мужчини підносили до поцілунку її зів’ялу, в білому, руку.
Потім повільно виходили на паперть храму, під’їжджали сани, бряжчали дрібно й лоскотливо балабони, сідали мовчки до саней і мовчки, вже в темноті, від’їжджали. В повітрі знов одлига, що наступила по двох тижнях морозних днів.
У Лоханських весь будинок освітлений. Здається — це корабель, що пливе в темноті на довгих, прозорих веслах, що вириваються жмутами сяйва з усіх вікон. В усіх кімнатах кришталем і порцеляною, під зливою білого світла, виблискують столи. Горять воскові свічі, віночки з барвінку й ґрушпану [Ґоушпан — буршпан, вічнозелені кущики із листочками] вносять свіжість зелені, стільці стоять насторожені і гостинні.
Легким чвалом, з лагідним дзвоном балабонів, одні за одними під’їжджають санки, гості швидко, мовчки висідають, на Ґанку молодих мовчки вітають хлібом-сіллю, на хіднику юрба цікавих. В повітрі, в темноті вечора, в подуві вітру, що шарпками виривається з-за гір Дніпрових, чути тривогу. Навіть інколи чути окремі постріли — звідти, як Ліплява, як міст, як цілий лівий берег, але ніхто на це не зважає, люди ходять і роблять своє.
Гості Лоханських ще раз вітаються, займають місця — рідні, близькі, свої… Багато радості, сміху, найкращих намірів. Кожному хочеться схопити когось в обійми і захоплено сміятися. Невідмінний Афоген Васильович — сама вибухова радість. Граф Демідов, що знайшовся також тут, незважаючи на свої розміри, з легкістю балерини виконує свої уклони, привітання, цілування рук. Молодь зовсім нагадує повінь Дніпра, а старий Григор у своєму сурдуті, що займає почесне місце за головним столом, не може вмістити радості в переповненому серці, і від того вона виливається з його очей та заповняє простір.
Починаються перші тости, затримується гамір, мов баский кінь, що розігнався був у чвал, обережний брязкіт склянок, окремі стримані шепоти. Перше слово бере Григор — що знає час і обов’язок. Мова його проста й звичайна: — Діти мої, — каже він, а голос помітно вібрує, а очі, повні любові, звернені на Івана й Мар’яну. — Предвічний Бог благословив моє життя і дозволив мені дочекатися і цього щасливого дня. Радію разом з вами, благословляю вашу дружбу, прошу Бога простягнути над вами всесильну руку і благодать. П’ю за ваше щастя, за здоров’я, за багато літ життя! — Всі зовсім мовчки випили, віє повага моменту. Другу чарку підносить Микола Степанович з копицею вогню на голові і в очах. — Долучаюся серцем і душею до слів мого достойного свата Григора Івановича. Ґратулюю вам, діти мої, Іване й Мар’яно, і п’ю за ваше здоров’я!
Іван і Мар’яна з посмішками відповідають, очі всіх звернені на них, починається легкий шум, але встає Афоген Васильович, і знов усе затихає.
— Мар’яно Миколаївно, Іване Григоровичу! Пані і панове! Обоє наші молоді були одного разу моїми учнями. Від мене вони довідались, що існують “пасати й мусони”, що є гори Гімалая, що Волга впадає в Каспійське море. Я їм розповідав також, що богом Єгипту був Озіріс, що Рим заснували Рем і Ромул, а Київ — Кий, Щек і Хорив з сестрою Либідь. І от сьогодні бачу їх такими, як бачите їх усі — щасливими й прекрасними. Даруйте мою нескромність, але хочу дочекатися їх нащадків, щоб і тим сказати, що Дніпро наш тече до Чорного моря! І за це підношу чарку!
Боже, як стало гамірно! Скільки нестримних бурхливих оплесків! Ольга крикнула: “Браво!” Андрій підняв окрему чарку за останні слова свого вчителя. Але зводиться і скромно просить слова граф Демідов. Ще раз стримано розгін гамору. — Я, — казав він повільно, дуже спокійно і дуже поважно, — в цьому родинному святі вбачаю більше, ніж звичайне поєднання подружніми зв’язками двох людей. Це в моїй уяві перетворюється в прекрасний символ сили, зросту і життєносності нашої, як не кажіть, великої нації. Міцні, здорові, повнокровні молоді люди поєднуються, щоби спільно творити буття. Це, по-моєму, ті, що повинні наповнити ідейним змістом весь наш простір. Пригадую собі зараз слова поета Блока:
Стоіт буржуй, как пьос ґалодний,
Стоїт безмолвний, как вапрос!
Тут він має нас на увазі — російську аристократію, що стоїть великим, безмовним питанням у просторі часу. І от вам, благородним нащадкам не менш благородних предків, в жилах яких тече не блакитна, а справжня, міцна, жива, червона кров, припадає почесна роля змінити нашу варту. Від Рюрика до наших днів несли ми, аристократія, тягар імперії, ширилися в далечінь, росли і самих себе переростали. І хоч там що, але я певен, що ви, як не тепер, то в недалекому майбутньому, вийдете з усього остаточними переможцями, бо бути ними прирекла вам природа. Все, що може трапитися в межичасі — це буде тільки зайвий доказ моїх слів. Хотілось би, звичайно, щоб наш народ “оминула чаша сія”, але, як сказав свого часу мужній творець християнської правди, хай буде “не так, як хочу я, а як хоче пославший мене”. Бо його призначення завжди непомильне!
Підношу цей тост, молоді друзі, за майбутність, за вашу майбутність. Вона буде нелегкою, зате почесною!
Коли Демідов говорив, було тихо, як у вусі. Його слова, що вивалювалися з його товстих, міцно краяних уст тяжкими брилами, сильно і твердо вкладались в уяву присутніх. Душі їх наливались міцними соками пізнання. Буря оплесків, ніби ураган, зашуміла в повітрі, коли впало останнє слово.
Нарешті звівся довгий, урочистий молодий. Низьким, з надривами від переповні чуття голосом він казав: — Я зворушений словами, що були тут проказані. В імені моєї дружини і в моїм власнім складаю вам з глибини серця подяку. Вам — наші батьки! Вам — наш учителю! Вам — наш аристократе!
Всі встають, несеться “многая літа”, дзвенить кришталь, десь там, у сусідній кімнаті, зірвалось ура, все переходить у бурю оплесків.
І саме в цей момент сталось те, що започаткувало всю історію майбутнього. Під шум і гомін щастя зовсім непомітно вбігла до головного покою служниця Ганна. Очі у неї перестрашені. Вона дісталася до стільця Миколи Степановича і щось йому шепнула. Микола Степанович з місця робить великі, гострі очі і відразу зводиться на весь свій зріст. Швидко виступив з-за свого стільця і робить кілька кроків до виходу.
І тоді з коридору прорвались чужі, незвичні звуки, до дверей три рази — трах-трах-трах! — бухнуло, все заніміло, зірвавшися зі свого місця, і в цій тиші високі білі двері відчинилися, а в їх обрамленні появляється дуже незвичайне єство. Очі всіх присутніх, ніби на порух магічної палички, впираються у двері. Там стояла велика, чорна, волохата папаха, під нею кругле, барви картоплі, обличчя, далі вниз земляста, обчеплена навхрест стрічками від кулемета шинеля. Два зачовгані, ніби з каменю тесані, п’ястуки стискують рушницю, направлену проти гостей.
Хвилина макабричного здивовання. Здається, обидві сторони непевні, чи це дійсність. Між ними невеликий, ясно освітлений простір, і він творить собою цілу безконечність нерозуміння. — Кто здєсь хазяїн! — падає низький, захриплий і для слуху цих людей зовсім нелюдський голос.
— Я! — відповів одразу Микола Степанович і зробив крок уперед.
Шинеля в папасі подивилась на цю велику, у білім плястроні, з розбитим буйним волоссям, незрозумілу людину, подивилася поглядом, що виривався з двох зовсім запухлих щілин. В тім погляді було безмежне, згущене зло. — Ваші рукі? — впали зовсім несподівані слова, і це звучало наполовину як наказ, наполовину як благання.
— Я… не… совсєм понял, — заговорив ще більш здивований Микола Степанович.
— Нужно паказать рукі! — падає кілька твердіших звуків.
— Вот мої рукі! — каже Микола Степанович і простягає перед собою широкі, чисті долоні з довгими, нерівними і костистими пальцями. Погляд з опухлих щілин скеровується на ці долоні.
— Вихадітє! — киває папаха в напрямку коридору. Микола Степанович незграбно затупав на місці. — Ізвінітє! Я здєшній врач… Я…
— Вихадітє! — виривається з-під папахи, і в цих звуках вичувся звук металу. Кудлата шапка підноситься, і погляд з опухлих ямок скеровується на решту присутніх. — Нє савєтую нікаму аб’яснятся. Перед вамі нє красавіца. На уліце за намі пулємьоти. Все мужчіни виходят і паказивают рукі. І прі том ні слова. Адін только звук — і взамєн в лоб пуля! Слєдующій!
— Чрезвичайка, — шепче Водяний Іванові, і цей шепіт швидко перебігає від вух до вух. М’язи щелепів Водяного помітно заворушилися під матово-смуглястою шкірою.
Виходить старий Григор, і не можна сказати, щоб він якось особливо змінився. — Хочеш, синку, бачити мої руки? — сказав він майже лагідно і простягнув перед собою пару шорстких, мов старий ремінь, долонь з покоцюрбленими пальцями.
— Віжу! Можеш астаться! — проговорила дубово папаха.
— А може, і я б з усіма, як слід… — не заспокоюється Григор. Папаха морщить суворо пару густих брів. — Асаді, ґаварят! — рикає різко і несподівано.
Старий “асаділ”, замовк і насупився. За ним підійшов Іван. Папаха здивована. Погляд бігає від рук до носа і навпаки. Щось нерішене. — Ви что? Работаєтє? — падає тверде питання.
— Работаю, — каже спокійно Іван, і в голосі чути зневагу. Папаха не реагує, вона робить своє діло. В даному випадку вона не має чіткої думки. — Пака абаждітє, — каже вона непевно, бо ось підходить щось дуже ефектне. Це Афоген Васильович. І тонкі й рухливі його брови насуплені. — Я, так скать, дірєктор мєснаво…
— Вас нікто нє спрашіваєт! Рукі! — гостро і рішуче спиняють мову Афогена Васильовича, на що він негайно виставив наперед свої тонкі, чисті, з невеликими пальцями, руки. Папаха навіть не змилила промовити слово і тільки кивнула в напрямку коридору.
