Підходить масивна, дебела, з мішками побіля кутиків уст, аж страшно байдужа, постать. Знову хвилина здивовання. — Буржуй? — падає слово з-під папахи.
— Граф Демідов, — спокійно каже той. На його обличчі — ні одного поруху. — Ступай! — папаха на цей раз не вимагає рук. Демідов тяжкими кроками вийшов у коридор.
Водяний зробив своє безмовно, але за нього говорили його заціплені зуби і уста. Його гострі очі вбивали те, що бачили перед собою. На обличчі Андрія, можливо, вперше виступила його молодість. Він був дуже і дуже, десь до найглибшого, схвильований.
По черзі йшли — отець Методій, Микита і інші. Скоро коридор стає завузьким, і тоді випихають усіх на вулицю. Там дійсно стоїть два “максими”, а біля них такі самі, як той у папасі. В темноті, освітлені світлом з ґанку, вони нагадують сцену драми в театрі. Збоку і осторонь видно міцну постать у шкіряному одязі з револьвером на поясі.
— Становісь! — скомандувала постать у шкіряному одязі. Люди поволі ворушаться і стають. Вже вичувається в повітрі те, що завжди в таких випадках з’являється. Своєрідній “озон”, що в цей час винятково згущується і проникає в найтісніші шпарини відчування.
З дверей виривається Мар’яна у своєму атласі, Таня, Ольга, всі пані. У них страшні очі, вони вже готові кинутись на ту постать в шкіряному.
— Ґаспадін! — кричить Мар’яна якимсь не своїм голосом. — Ми йдемо також! Беріть нас усіх! Ви не маєте права забрати нам наших мужів. Ви їх уб’єте!
— Стой! — різко кричить постать у шкіряному і вихоплює револьвер.
— Стріляй! — кричить Мар’яна. — Не боюся смерті! Це мої гості!
— Двіґайсь! — командує у шкіряному. — В комендатуру! Там ми пасмотрім, что ета за ґості…
Жінки хильнули з ґанку і кинулись до своїх чоловіків. — Мар’яно Миколаївна, — почувся спокійний голос з боку мужчин. — Нічого не бійтесь!
Ці слова були так висловлені, що всім стало легше. На хвилинку здавалось, що цей спокій, та певність навіть захитали нервову напруженість папах. Всі повернули вправо і поволі рушили в напрямку до центру міста.
Був вечір, скорше ніч — густа і чорна, а в ній, мов сіль у морській воді, розпущено ще один складник темноти, що виривається з німого безлюддя, із щільно закритих віконниць.
В різних місцях падали ті окремі — пах-пах-пах! — ніби краплі води у тверду вічність, оповиту клейкою напругою, а інколи надривним гоном прострибає чорний вершник, що в його коня, здається, ломляться ноги, і звучно гикає в темноті живіт коня. І коли він проїде, тоді робиться ще тихше, ніби ті глухі удари копит об утоптаний сніг забрали з собою всі звуки довкілля.
Валка людей зливається в чорну брилу, що тихо і тупо вгрузає у чорний простір; тривожно квапляться по нервах думки, що інколи видаються страшним, непосильним тягарем, — мовби сама темнота і гуща неба всім своїм тягарем налягають на мозок. А ноги все-таки міряють кроки, що ведуть у зовсім близьке невідоме.
Над поверховим будинком на Київській з’являється хмарка туманного сяйва. Це міська управа. Перед входом, навхрест у кулеметних стрічках, з гвинтівками на пасі, — сірі люди. З балкону вже звисає темне полотнище, що в нижній частині видається темно-червоним, бо світло виривається з-під критого бляхою підстрішка і освітлює мокрий, вичовганий поріг, кілька гранітних сходин та бувшу вивіску, що свого часу викликала в Афогена Васильовича вибухи люті. Зараз вона лежить, мов труп, — розвалена на кусні і скинута на брук.
— Захаді! — командує голос ззаду.
Валка святочно вбраних робить кроки на місці. Вузька пілка подряпаних дверей не може втиснути всіх нараз. Валка розтягається, мов вуж, а на її чолі опиняється граф Демідов з отцем протоієреєм. Вони втискаються першими і майже побіч, а за дверима їх направляють не вгору, а вниз, у тісну, вузьку щілину, що веде в підвалля. Валка без поспіху, мовчки втягається в цю нору, де пахне нафтою, кислою капустою і звичайною пліснявою.
При вході до щілини висів над головами невеликий чотиригранний закоптілий ліхтар.
— Астарожно! — командує невидимий голос, і голови нахиляються. Стеля так низько, що граф не може стояти на весь свій зріст.
Валку розбито на дві половини і впхано у два переділи погреба. Граф, протоієрей, Водяний, Андрій і кілька інших попали до одного переділу. Афоген Васильович з рештою — до іншого. В обох переділах були вже люди. Вони стояли тісно побіч себе, мовчки, в глибокій, вогкій темноті.
— Куда! Здєсь пално! — чути глухі, ніби спресовані голоси.
— Нічого. Вмістимось, — каже добрячий голос графа, і всі після того мовчали. Дійсно, вмістилися всі, двері зачинились, деякий час то там, то там падали окремі гнівні слова, а потім усе затихло. Стояли мовчки, спина до спини, живіт до живота, дихали один одному в лице або потилицю. Видавалося, що під ногами нема опертя і все висить у цій бездонній і безмежній темноті. Згори через стелю проривались інколи окремі кроки, що падали просто на голови, мов камені, кидані Всльзевулом.
— Отак воно, панове, і буде, — чути спокійний голос графа. І цей якраз голос ще збільшує безмежжя темноти, бо заспокоює дух, що не хотів миритися з уявним. — Буде тьма, сморід, — каже голос… — І тіснота, — каже далі повільно й байдуже: — Не стане місця… І чим більше, панове, буде простору, тим буде менше місця…
— Бросьтє там каркать, — чути різкий спротив. Речення деякий час висять у просторі і повільно відлітають у чорну височінь.
— А чи нас хоч випустять? — падає скромний, вкрадливий, ніби на пальчиках. голос.
— Випустять, — бовкнув голос графа.
— Це ще не зовсім певно, — озвався певніший звук.
— Це як для кого. Для мене зовсім певно, — далі перечить бас.
— Ви так думаєте? — знов озвався той самий вкрадливий голос, і голова, що його видала, напевно, довірливо повернулася в бік графського голосу, щоб упевнитися в поважності його репліки.
— “Надежди юношей пітають”, — почулося звідкілясь, і граф закашляв.
— У Києві ось уже три дні розстрілюють…
А голос графа споважнів і відповів на це: — “І сказав він до них: уважайте, бо чуєте: якою мірою будете міряти, такою відміряють вам… і добавлять вам”.
І далі він каже: “Бо родить земля сама з себе: перше вруно, потім колос, а тоді вже повне зерно на колосі. А коли плід доспіє, відразу він посилає серп, бо настали жнива”.
Після цих слів, що вимовлялись поволі, одне по одному, хтось почав плакати.
— Ну, ще там… плакати, — бовкнув гнівно бас.
— А ви — коли не знаєте — мовчіть! — викрикнув хтось із кутка.
— Мовчу, мовчу, брате, — спокійно муркнув граф і після того дійсно замовк.
— Андрію? — шепче обережно Водяний. — Де ви знаходитесь?
— Далеко, — каже Андрій і ліктем торкає Водяного.
— А мені той пройдисвіт з бомбами зовсім імпонує, — шепче далі Водяний.
— Стильний, — каже Андрій, хоча уста його постійно висихають. Граф мовчки згадує вежу Темпль у Парижі — одного разу, ще давно перед війною, ходив її оглядати. Пригадав собі подібне відчуття близькості смерті, вогкі, темні щілини, поржавілі залізні штаби. “Отут, — казав провідник, — загинула Марія Антуанетта. Тут її виводили — в темному одязі, з відкритою шиєю. А там он, у вузькій дірі, провів останні хвилини Робесп’єр. Ах, як він ревів, коли вели його на ешафот. Як бик. А Антуанетта гордо, німо, з піднятою до небес головою вергла своє безмежне презирство до глупоти юрби”. Провідник той, напевно, був романтик, подумав граф.
— А от з руками… — шепче далі Водяний. — В Петрограді вони ще за моїх часів це практикували…
— І дуже дорого за це заплатять, — почувся голос графа, що слухав мову Водяного.
А решта мовчала.
У Лоханських діялось незвичайне. Одного разу це може статися з цілим світом. Стояли розгорнуті столи, недопиті чарки, захололі страви. Люди не ходили, а бігали, не говорили, а викрикували. Крім жінок, лишились Григор, Іван і Микита. Їх загнали назад до мешкання, мов сполоханих курей. Всі зібрались у вітальні, всі, крім Григора, навіть Іван, тратять під собою грунт. Мар’яна настоює, що “щось треба робити”, Ольга забилась у кут дівочої і ридає. Старші дами не знають, як діяти і що робити взагалі. Микита ходить нервово і має на це поважну причину. Він утратив те найбільше, що мав — свої укохані каштанові жеребці з позаплітаними з нагоди весілля гривами. Коли всіх тримали в хаті, ті там на подвір’ї господарили. Микита неясно вичував, що могло там діятись, і тільки через останнє вікно задньої кімнати він уздрів краєчком ока, що хтось не свій сідав до його саней, які рушили з місця і щезли за луткою вікна. Микита хотів пробити стіну, але вона була тверда.
Морози також стратили пару коней, але не те їм на думці. В темноту відійшли живі люди, і за ними треба якось бігти, кричати, подати руку рятунку. Це ж діється при очах, на досяг руки діє видима смерть, і який Бог може тут помогти? Тут особливо проявила себе Наталка. Вона весь час скромно мовчала, але тепер почала діяти. — Треба, Іване, йти!
— Я біжу! Я біжу! — швидко лепетала Мар’яна. її рішуче перебив Іван: — Нікуди не біжу, ось ми сідаємо в санки і їдемо до міської управи. Пішки нас варта не пустить.
— Де ж ті, каналії, можуть бути? Де їх шукати? — каже сам до себе старий і думає про оте “че-ка”.
— Та, напевно, в міській управі, — каже Іван.
Було рішено їхати. Варта з-під ґанку відійшла, їдуть Іван, Мар’яна і старий Григор. Останній поганяє. Іван — у своєму фраку, Мар’яна — у шлюбній сукні, гриви коней заплетені, і в них мають паперові стрічки.
Поїхали з місця чвалом, бо спішили і боялись, щоб не зупинила їх варта. Стояла глибока тиша, і сани Морозів неслись через тьму і тишу, мов бойова колісниця. Місцями, дійсно, ходили вартовики, але вони, мабуть, не встигали зоглядітися, як біля них пролітали сани. Під’їхали до міської управи.
Назовні тихо, сонно і скучно. При вході — ті самі два з кулеметними навхрест стрічками. Те саме світло з піддашшя освітлює потрощену вивіску. Одно з партерових вікон замазане кволим світлом не тільки ззовні, але і зсередини. Навкруги ідилічна тиша і врочистий спокій.
Сани Морозів розбили і стлумили настрій довкілля. Негайно виникла процедура.
— Отой! — Іван і Мар’яна вискакують з саней, вартові не вірять своїм очам, один з них біжить досередини і по хвилині мчить назад. — Захадітє!
Іван і Мар’яна йдуть досередини, старий лишається при конях. Вони опиняються в покої, заваленому вперемішку столами, стільцями і зброєю, далі ззаду — довгий і широкий стіл, а за ним кількоро людей. Над ними на проводі навскіс звисає прив’язана до стелі і до цвяха в стіні мала електрична лампка. Всі грають у карти.
Іван і Мар’яна маленьким проходом продираються до столу. Кілька голів з приплющеними очима піднялося їм назустріч.
— Я називаюсь Іван Мороз! — почав одразу Іван. — Сьогодні у мене весілля. Ось тут моя наречена. У нас були гості. Нагло до нас увійшли невідомі озброєні люди і всіх наших гостей забрали. Одинокою причиною їх арешту були їх чисті руки. Що це значить? Мушу довести до вашого відома, що мій тесть, якого також забрали, лікар. Логічно, що лікар не має права мати брудних рук. Другий мій гість — директор місцевої школи…
— Давольно! — проговорила одна з постатей за столом. Вона також була у шкіряному одязі, як і та, з кулеметами. Обличчя біле, чисте, з гострими чорними очима.
— Знаєм! — казала та постать далі. — У вас там собралась всякая офіцерская сволоч! — вигляд у неї байдужий і сонний.
— За винятком мене, там не було ніяких офіцерів, — каже бистро Іван.
— Ви офіцер? — гостро, ніби прокинувшися зо сну, поставив той питання.
— Так. Я офіцер! — спокійно, але рішуче сказав Іван.
— Царскій? — впало знову питання.
— Русскій! — відповів Іван.
— Раднов! — звернувся той до одного з присутніх. — Поіщі! Названий поволі і байдуже відкладає карти, бере більшу папку паперів і спокійно їх переглядає. — Как фамілія? — падає голий, байдужий запит. — Мороз! Іван Мороз! Я вже сказав! — кидає Іван.
Наступає коротка перерва. — Нєт, таваріщ камісар! — каже спокійно Раднов і закриває папку.
— Ґдє ви служілі? — питає швидко комісар.
— В артілєрії!
— В паслєднєє врємя?
— Я бил в плєну!
— Кто вас здєсь знаєт?
— Здєсь все меня знают.
— Пазвать таваріща Акіма! — сказав комісар у темноту до дверей, хоча там нікого не було. Іван і Мар’яна також туди оглянулись. Там було чорно і глухо. Але по хвилині звідти виринула нова постать, яку не зовсім добре видно.
— А! Паздравляю! Іван Грігорьєвіч! — раптом чує Іван, руку його схопили і міцно тиснуть. — Мар’яна Ніколаєвна! Паздравляю от всєво сердца!
Це, виявляється, і був “таваріщ Акім”. В ньому Іван одразу пізнав знайомого різника, на ім’я Янкель. Той самий, що протягом довгих років купував на хуторі Морозів ялівки. Здивовання велике. Перших кілька хвилин Іван не знаходить належних слів, а “таваріщ Акім” негайно робить своє: — Лазарь Міхайловіч? Что ето значіт?
— Я здєсь нічєво не знаю. Донєслі, что там сабралісь афіцери!
— Пошлі іх всєх к чорту — тєх, кто ето сказал, — резонно проговорив Акім. Він це висловив певно, стисло, підкреслено. Комісар посміхнувся, відложив нарешті карти і спокійно сказав Раднову: — Ашібка, таваріщ Раднов!
Поволі входив ранок — нехолодний, вогкий, мовчазний. Вулиця глухо замкнулася в собі, все згорнулось, на перехрестях — вартові й кулемети.
У Лоханських проломний настрій. Повернулися всі, як були. Микола Степанович увійшов спокійно, в шубі, без шапки, зовсім мовчки, довгі руки звисають, брови насуплені. — Нічого, Миколо Степановичу! Давно, коли ми з вами мріяли про свободу — то була тільки мрія. А це ось — дійсність!
Микола Степанович не сказав ні слова. Всі поволі почали розходитись. Тільки Морози не можуть виїхати, бо донесли, що на мосту далі триває процедура з руками. Нікому не хочеться ще раз пережити ту саму пригоду. Граф, сміючись, заявив, що нагла зміна режиму принесла наглу зміну його становища. Він уже не граф, а тільки Дємідов. І не власник маєтків, а звичайний пролетарій. “Ми всьо разрушім до аснаванья, а патом ми наш, ми новий мір пастроім! Кто бил нічєм, тот будєт всєм”. — Чи не так, Миколо Степановичу? — казав весело граф. В цьому просторі це була одинока весела людина. Здавалося, що йому направду весело і навіть приємно. Здавалось, він навмисне лишився тут, щоб усе бачити і різними словами довести своє до свідомості людей, хоча б ось цих, що тут біля нього.
Графові донесли, що вертатись додому нема потреби, що там уже є господарі. — Я так і знав. Добре тільки, що відправив свою дружину… А Афоген Васильович і Микола Степанович запропонували йому негайно місце в себе. — Нічого, — сказав Дємідов. — Все в порядку. Дев’ятнадцять років я вже чекаю цього дня і все не падаю на дусі. І думаю — не впаду.
А старий Григор наглить їхати. Його не вабить сніданок. Що там діється в хуторі? Звідти ніяких вісток. Але настрій усіх, за винятком Микити, піднявся. Наталка бурхливо сміялась. — Чого ти регочеш? Дурна! — сердито казав Микита.
— Скільки мене нагонили з тими кіньми, — каже вона.
— То тішся, що більше не маєш!
— Ха-ха-ха! — реготала Наталка, Микита сердито глянув, сплюнув, а далі зупинився. Що? Йому здалося, що в тому реготі — те саме, що в його злості. Після того він мовчав і тільки супив брови.
Раділа також Ольга. — Нічого, — казав Андрій. — Коли стояв у тій темноті, мені здавалось, що підо мною та “бездна”, пам’ятаєш, над якою летів лермонтівський Демон.
На щастя, на переїзді через Дніпро руки були вже перевірені і контролю знято. Морози швидко від’їхали. З ними від’їхала також молода Морозиха Мар’яна. Коли вона відходила, Марія Олександрівна втирала сльози, а Ольга дивилась, повна заздрості, мовчки і по-своєму суворо.
