Ольга рветься вперед. Не чує втоми, холоду, страху, а, навпаки, — їй себелюбно приємно. По цілому тілі нуртує тепло, м’язи міцно й твердо діють. Вона боялася темноти, бо уява була в темноті. Але тепер у темноті тіло, а уява в сяйві, і тіло тільки рветься, щоби пробитися до сяйва.
Її мучить: а що, як у “них” те саме, що і в Каневі? Палке і несамовите серце тріпоче острахом, надія крушить непевність, ноги прудко біжать, нестримна уява кружляє диким птахом над місцем де має впасти її натхненна жага. “Це було б страшне! Це було б страшне!” — несвідомо шугає в думці, а серце при тому вибиває такт, ніби молот, що б’є гаряче залізо.
Ось назустріч уже стріляє світло хутора. Світло. Є! Одна цятка. Господи! Спаси і схорони. І що за диво: отак бігти на весілля сестри! А спереду ж сичать тополі і ялини, посувається чорною брилою вперед будинок, контур острова висуває в сірості спокійні лапи. Прекрасний, небоязкий звір-хутір.
Ольга вривається на подвір’я, біжить заметами, стукає до засипаних снігом дверей. Вилазить темна мара, і заспаний голос Омелянчихи — “Хто там такий. ” — вітає понуро Ольгу, а потім каже, що всі сплять.
Господи, як прекрасно, що сплять! Ольга мовчки втискається до темних дверей і мало не мліє від тепла і запахів кухні, що вихоплюються з ледве освітленого простору. Вона перебігає кухнею до передпокою і там, в темноті, одразу, без єдиного звуку, сідає на лаві. Серце її далі б’є боєм, вона швидко переводить дух, шукає потрібні слова. І в такому стані знаходить її Андрій.
Він вийшов від Тані з наміром іти спати, але чомусь ще виглянув до передпокою.
— Ольго! — вихопилось у нього притишено. — Що сталося. Ольга відразу зірвалася. — Нічого! У нас все добре! Я тільки засапалась.
— До Тані! До Тані, — шумів уже Андрій, схопив гарячу руку Ольги, і обоє побігли в темний коридор. Цей біг! Що за предивна сила.
— Таню. Спиш. — стукає і питає Андрій, не чекає відповіді, вганяється сам і пориває за собою Ольгу. Таня в нічному, ліжко її готове — м’яке і біле.
— Ти тільки глянь! — кричить Андрій, а Ольга кидається Тані на шию, а потім швидко говорить: — Я тільки прибігла сказати, що в нас усе добре. Батько і мама цікавляться, як тут у вас. У нас був трус, по цілому місті трус, все переглянули, багато речей забрали.
— Ти бліда! Ти, мабуть, голодна! Андрійчику!…
— Біжу! — перебиває сестру і кидається до дверей.
— Роздягайся! Скидай! Ти будеш тут, у мене, — сказала Таня.
— Чудо! Яке тут тепло! — і Оля втягнула в себе повітря кімнати. — Мені солодко. Як добре, що я відважилась. Я не могла б там сама бути. Мар’яни нема, мене лякає простір, що за стінами. Коли я, Таню, лежу сама в темноті, дивлюся, нічого не бачу, а тільки думаю, я, знаєш, зовсім, зовсім трачуся. Мені здається, що ця проклята революція вже влазить мені до самого мозку. Направду! Це вже змора! Подумаєш, як то було скрізь тепло, легко: біля собору, на бульварі, зима чи весна, чи літо, а тепер навіть сніг не так тобі віє в обличчя. Різке все.
Таня роздягнула гостю, зняла її кальоші, дала гребінець, підвела до дзеркала. Потім посадила до м’якого крісла біля грубки. Ольга протягнула вперед ноги. — Ху, яка тут тепла розкіш! З мене вилазить завірюха.
— Чи маю повідомити Мар’яну? — питає Таня.
— Ні! О!.. Таню! Не треба! Вже сплять! Буде шум…
— Маємо, — сказав Андрій, що увійшов з тацею, на якій все вперемішку: і чай, і якісь пляшки, і краяна печеня, і яблука. Ольга зірвалася, бистро глянула на тацю. — Андрію! Ти думаєш — я то все подужаю?
— Зробимо собі бал, — казав Андрій і розставляв принесене на туалетному столику. Ольга брала, переставляла, розкладала наново. Таня дивилася з посміхом, швидко наростав добрий настрій.
— Таню! Шановні мої дами! Ольго! Знаєте, з чого почнемо? З цього! Будь ласка! Прошу!
— Ой-йо-йо-йой! Страшно, — казала Ольга. — З моєї шкури виходить мороз. Що це таке?
— Слив’янка, — відповіла Таня.
— Лий, Андрію! — відізвалась Ольга.
До вікна рвучими подувами через мережу горіхового гілля безуспішно рвалася з саду ніч. Біля столика сиділо троє, чарки, налиті рубіновим напоєм, підіймаються. — Лий, Андрію! — говорить Ольга. — Хто знає, що нас чекає, а в мені переворот. Я роблюся легкою, а земля крутиться.
— Їж, Олю! — казала Таня, Андрій підсуває рожеві клаптики шинки, Ольга бере пальчиками, очі її великі, мов каштани.
— Я дуже радію, що прийшла. Свята думка, — швидко казала Ольга. — Як добре, що я ось тут з вами, Андрію і Таню! Я — ваша Ольга. Протягніть тільки руку. За мною — чорна, як вугіль, ніч, а цими днями у Прохора померло на іспанку [Іспанка — дуже важка форма грипу] двоє молодих дівчаток, а одна з них — моя прекрасна, незабутня Пріся. Бігала боса лугом, збирала квіти, а прийшла якась іспанка… Бруд! Скрізь, панове, бруд! “Грабь награбленное”! — кажуть теперішні наші пани, і в Куніциних вони забрали саквояж золотих речей. Все — золото! Персні з часів якогось там гетьмана. Я відтяла б їм за це руку. Подумай, Андрію! Ти мені казав раз, що прийдуть якісь люди, що силою заберуть чужу мудрість. Я не вірила. Тепер вірю!
— Ольго! Наказую тобі їсти! — випростався Андрій і гострим, довгим пальцем показав на стіл. Ольга невдоволено глянула і замість шинки протягнула знов руку до чарки. — Я мушу, — казала вона і ні на кого не дивилась. — Як душа тікає з тіла, на її місце, кажуть, приходять хробаки…
Андрій взяв руку Ольги і витягнув її в напрямі до шинки, потім — до шматка хліба, потім підніс ту руку до Ольжиних уст. — Ти в мене будеш їсти! Ти в мене…
— Буду їсти! Я… Я вся отак… — і вона показала руками, коли щось розламують на дві половини. — Я ще не була голодна. Мені небагато літ, але я, Андрію, також знаю… життя. Так. Ти можеш сміятися. У нашій шафі коло тисячі книг, і спитай, котра з них не влізла в мою малу голову, — за винятком хіба статистики полтавського земства. Чи знаєш ти, наприклад, такого автора, як Моріюс? Це італієць, що написав про Китай, де чотириста мільйонів людей протягом п’яти тисяч років не потраплять вилізти з голоду. Ти думаєш, що ми є щось краще? Якусь філософію ті люди важать на унції і не можуть піднятися з бруду, що цілими тонами обліпив їх душі. А цієї ночі я ніколи, ніколи не забуду. Коли я обгорнулася шматком матерії, щоб його з мене не зірвали ті каналії… Я… горіла. Я б їх усіх мордувала. Я б їх… — вона шукала слів і закушувала при тому уста, очима бігала по всіх предметах і, не знайшовши нічого, знову схопилась була за чарку, але Андрій своєчасно впіймав у свій великий кулак її вузьку долоню.
— Пусти, — казала Ольга.
Вони хвилинку пручались, але Андрій переміг, і обоє, мов діти, сміялись.
— Ех, яка прекрасна ніч. Таня хоче спати! Та це ж весілля!
Гуляймо, — казала п’яно Ольга. Щоки її, набиті вітром, соковито яріли, слова виривались кожне окремо.
— Ти, Олю, мусиш їсти, — казала Таня. — Ти ціла гориш.
— І хочу горіти. Я, Ольга Миколаївна, хочу сьогодні горіти, як метеор, — проговорила вона повільно, чітко і урочисто. — Хай живе радість! Слухай, Андрію, цю ніч!
— Чую, — казав Андрій. Він уже також піднявся знизу вгору. Велика пружність духу сповнила його єство. — Я її бачу! Ось! — він простягнув руку і помацав повітря.
— Сховай руку! — бистро сказала Ольга. — Ти не все бачиш! У повітрі, мов акула в океані, плаває дихання, що вбиває порух годинника. А мама плаче, що забрали ловецький кожух, ха-ха-ха!
— Ти ж минулу ніч також не спала. — питала перемучена Таня.
— Я не спала, ти не спала, він не спав, всі не спали! Навіщо зайві слова? Мої очі дивляться і бачать. Я все чую. Шкода проспати історію. Колись прийдуть дурні, що будуть дивитись на нас, як на диво, і скажуть: ті люди творили “нове життя”, ха-ха-ха! Я і так цю ніч не засну.
— Заснеш! Як камінь, заснеш! Поставлю варту — і заснеш!
— Хто буде варта?
— Я!
— І видержиш?
— Воїн видержить!
— Ми з тобою не воїни, Андрію! Ми з тобою Ромео й Юлія. Я — Ромео, ти — Юлія! Я вдерлась у твій замок! Таню! Ти спиш? Золото? Тебе також пограбують!
Всі крізь сон, крізь ніч сміялись, падали і знов сміялись. До вікна бився і шкрябав великий, чорний вітер. Ольга міняла голос, теми, слова. Була невтомна, як ніч, як вітер, як простір. Розгортались її міцні крила, і вона, мов демон, летіла над чорною безоднею простору, а далеко внизу по колючому тернові, по гострих каменях повзла її довга тінь.
Андрій, розсуваючи брили втоми, хоробро змагався з Ольгою, а Таня замовкла і тим підписала кінець.
А час женеться, мов дика візія, вперед. Ніч наполегливо крокує, темна, мов брила базальту. Розбиті нерви землі шукають планету, що кудись і від когось тікає. Морозівський будинок давно погас, і тільки те одне вікно довго жаріло, перечило тьмі, падало світло на порепаний стовбур старого горіха, вітер сіяв снігом і стрясав усе довкруги. Потім і те останнє вікно погасло.
III
Аж рано виявили Ольгу і не дорахувалися Водяного. Було багато здивовання, але в їдальні шумно, всі сміються. Морози інакше не вміють. Розуміється, вони не сподівалися такого “весілля”, але нема потреби від цього скиглити. Перебирали ще і ще події минулих днів і ночі, всіх це дивує, а найпаче — старого, якому все-таки це далеко “не вгод”. Як там не думайте і що не кажіть, а над хутором повисла темрява, і старому все видається загрозливим.
І коли отак усі сиділи при столі та мінялись думками, на подвір’я в’їхали ґринджоли старости Гудими Трохима з Ліпляви. З ним прибув також Ілько Дебелий — десяцький на цім хуторі. В кожухах, шинелях і башликах, засипані снігом, вайлуваті і мокрі. Ввійшли, звичайно, до кухні, назустріч вийшов, як слід, Григор.
— Привезли вам, Григоре, “розвьорстку”, — каже староста. — По півпуда з десятини і на село п’ятнадцять штук худоби. Все це на “красну армію”.
Григор на це — ні слова. — Зайдім, каже, — далі. Опинились в їдальні, там стояла недопита пляшка, і її почали поволі допивати.
— Бачте, як сказано, мусимо їх на свою шию вигодувати, — хрипко, протяжно, смакуючи кожне слово, казав Гудима. — Тож будуть вибирати “комбєд”. Ви ще не знаєте. Бідноту вибиратимуть. А як треба дати, то йдуть не до бідноти, а до вас. Бачте, куме, — дай, Боже! А я для них уже буржуй, як каже отой паскудний Мишка. Мої вісім десятин уже не дають їм спати, отож, як бачите, знайшли нашого… Ха-ха-ха! Сміх і горе! Кого б ви думали. Проця! Ха-ха-ха! Свині, бідака, пас, а тепер вони гадають, що з нього буде хазяїн. Я їм цілу війну вів село, і давали, і давалося, а признаймося самі собі, — було що давати. І ще є, шкода тільки — чортові в зуби, бо пелька таких не має ніякого дна.
— Аж три худобини на мій хутір, — пробує щось казати Григор.
— Григоре! Кумцю! Він там, той ваш Калиниченко, домагався п’ять! Ха-ха-ха! — хрипко реготав Трохим, хрипко кашляв, а потім знову ухватився за чарку і виливав її в зарослий рот, ніби наперсток води.
— Цікавий, що він скаже, як прийде весна, — говорив на це Григор.
— Кажете, що скаже? Прийде і забере останнє, — докинув Ілько.
— То вам скажу, господарі. Ті вам нагосподарюють. Знаємо їх, таких голубчиків. По ярмарках, бувало, та по шинках… З циганами та з жидками, та веселими кумами. Бувало, везуть таке щастя, як зарізану свиню, а сьогодні він, бачите, пурис [Пурис — чванько, задавака] на цілу губу. А жінка як жебрала на затірку, так і буде жебрати.
— То не треба було царя здіймати! — стукнув по столі Ілько. — Хіба я не казав?
— Казав. Але тебе не послухали. Пропало. Бач, учора сход зробили, на бричках приїхали, такі тобі сірі кобилки з Кочубейового заводу — тільки любуйсь, а вже зірвані. Зірвали, каналії. Вони тобі все зірвуть, все затопчуть у грязюку. То такі люди. У них нема отого серця ні до звіря, ні до худобини, а про людину вже й не згадуй. Візьми отого, прости, Господи, Федоренка з Таганні. Чув ти, що він там говорив? І баби не будуть прясти, і електрику дістанемо, і буде комунія. А скільки він своєю рукою загнав на той світ чесних людей? Звір, кажу вам, і той соромиться крові, а цей тобі не посоромиться. Ми, кажу я їм, вам дуже благодарні, але навіщо ото нищити все, що є? Поки воно що буде, а те, що є — є. А він, бачте, каже — все піде на гній для нового. Дивіться, кажу, щоб, бува, не перегноїли. А вам, Григоре, радимо бути з такими на чіпку, бо, їй Богу, з ними нема жартів. Звірюки! Кажу вам: зві-рю-ки! — казав твердо Трохим і поводив при тому головою.
Потім усі шумно встали, цілувалися, як велить звичай, і випихалися всі назад, під вітер. Посідали на ґринджоли, Трохим гукнув на пару своїх конят, і ті побігли, залишаючи на снігу два довгі прорізи.
Після цих відвідин Морози відвезли на зсипний пункт за гарма-дарма не більше і не менше — сорок пудиків, а до того дві ялівки. Одну ялівку виторгували, бо взято огляд на пару коней, що було забрано тоді в Каневі. Старому все це живцем вирвали з самого серця. Знає чоловік, що це на його власну загибель, а як не даси? Коли б тільки було знаття — підложив би клоччя, і хай краще йде з димом, — але кортить виждати. А може, якось промине лиха година?
Старий крутився, ніби той лев, що попав до клітки. Не може знайти для себе місця. В його малій комірчині було йому так, ніби на нього спадає ціла гора тягару. Його очі наливалися кров’ю. Його ноги гнулися в колінах, і він тяжко сідав. Подумати тільки! Сорок чотири роки, день у день, година в годину — праця, праця і праця. І от приходить тобі отаке нетруджене, отаке, що не знає, що то є трудовий піт, щось таке, що за ціле своє життя, крім непотрібних слів, не видало з себе ні одного доброго вчинку, що ніколи не мало само і не хотіло, щоби хтось мав щось біля нього, щось, чого не можна навіть назвати людиною, і воно тобі каже, щоб ти віддав йому все, що маєш. Хто має судити такий порядок? Бог чи Сатана? Питаю! Хто має за це нести одвіти? Господи, Господи!
— Ох, народ уже здурів! — думав своє старий. — У нього вже гниє живий мозок. Все тим заражене. Не вірю ні одному з них. Навіть той Трохим ще минулого року тягнув з економії грамофон, а хто вже раз торкнувся чужого — рука такого липне сама від себе до дурниці, а все, що не твоє, то смерть людській душі. Не можна порушити в серці безкарно того, що стримує руку твою від злого. І старий вечорами гасив своє світло, і йому здавалося, що цей світ, що ці люди йдуть просто в якусь роззявлену пащеку, що їх усіх пожере. Вони вмруть! Люди! Куди ви йдете? Верніться!
Старий не раз, давно перед війною, оповідав про свої сни, свої вичуття. Він, бувало, як тільки найде на нього “така година”, починав казати, що тепер на землі не можна добра чекати. Читав щось там у Біблії і щось там вичитував, прикладав те, що там писалось, до теперішності і пророкував, що прийде час, коли “людина людину буде шукати і не знайде”. А слова “востане син на батька, а батько на сина” просто не давали старому спокою, і він твердив на повний голос, що такий час надійшов.
А тепер ось те є. Він уже чув дихання такого часу. І коли хтось там казав, що треба боронитись, старий на таке мовчав, але сам з…подумав: що тут боронитись, коли всі ці люди йдуть проти себе. В цих людях, в їх душі, сидить їх ворог. Наперед треба б звільнитись від ворога, що сидить у них, а тоді вже боронитись, але як захоронитись від власної душі? Заздрість! Ненависть! Безпорадність! І безвольність…
Через кілька днів старого викликали в “комбєд” до Ліпляви. Йшов туди, мов на позорище. Ноги налились оловом і не хотіли рухатись. Там уже сидів комісар — чужий, міцний такий, з лишаями, а біля нього на лавах кілька своїх — Проць та Мацько, та Іван Калиниченко, та обидва Галущенки. Як увійшов старий, всі, мов скажені собаки, не знали, куди встромити свої очі, ніби їх сором пройняв, але старий знав, що не сором, а глупота мучить тих бідних, замурзаних і зачовганих людей. На стіні — знак совєтської влади — серп і молот — і кривими літерами: “Да здравствуєт рабоче-крестьянская власть! Смерть царізму! Земля народу!”
Старий був такий спокійний, ніби він не з м’яса і душі, а з дерева.
— То ви мене сюди покликали? — спитав він чужого комісара.
— Нєєт! Ані! — кивнув той головою на ліплявців. Старий навіть на них не глянув. — Та от здеся товаріщ, — поворушив рудуватою борідкою в напрямку комісара Мацько. — Садісь, старік, — сказав на це комісар, сам дивився в якісь папери, а потім підняв голову на Григора. — Виходіт, ти здєсь самий бальшой багач.
Старий страх не любив цього слова. Здавна-давен не терпів, коли його називали багачем. Просто не терпів та й годі. — Сколько у тєбя десятій? — питає його чужий комісар.
— Вісімдесят, — спокійно каже Григор, і всі переглянулись. Вираз його німий. Слово вирвалося з дерев’яних уст, ніби так собі… На вітер. У задимленій волості (це була волость) постає коротка, але гостра мовчанка.
— Сколько душ сєм’ї? — вдирається в ту мовчанку комісар.
— Шістнадцять, — каже на це старий так само байдуже. Комісар повернув голову в бік Мацька. Останній зовсім розгубився, губи його відкрились і забули закритись. До мови встряв Калиниченко:
— Та де вони…
Старий пропустив ці слова поза вуха, не повернувся і не моргнув бровою. Він тільки легко спустив додолу свої очі, і що там бачив — невідомо.
— А что ж ґаварят, что ти самий бальшой баґач?
Старий мусить на це щось сказати. — Знаєте приказку: дурень багатіє думкою. Це як хто і кого міряє. Одні міряють по собі самих, інші знов по інших, але я чув від розумних людей, що багатство на землі з неба, як манна, не падає. Воно ходить у парі з розумом… Ну… і з працею, коли хочете. А я вам ще скажу, що коли б ви були народились трохи скорше та були прийшли сюди отак років сорок тому, то і мене ви вибрали б до вашої комбєдноти. І нехай вам оці люди скажуть, як то воно сталося, що ви мене багачем узиваєте. А земля наша така, скажу вам, що на ній сором перед Богом бути торботрясом і зазирати на чуже. А як не вірите — приїдьте… Подивіться… Хіба я знаю… Може, я вже стуманів. Може, моя голова не те думає, а очі не те бачать…
Цей міцний, тверезий, твердий спокій діяли. Чужинець насторожився. Мацько і ті інші спустили голови. Вигляд їх вимагав співчуття, але ніде такого не було.
— Да, — сказав чужинець. — Пасмотрім. Можеш ідті, старік!
Вертаючись з цього позорища, Григор все від початку обдумував. Хотів знайти якийсь глузд у всьому, що діється. Що все діється не так, це він добре знає; не знає тільки, чому воно не так діється. Чи це тільки тому, що одні “мають”, а інші “не мають”? Що це тільки за той нещасний шматок хліба? Господи, коли це так, то хай діється твоя воля, але ж Григор дуже добре знає, що по хліб святий не туди дорога, що хліб росте не тільки на полі, а і в душі, що знайти хліб — це наперед знайти свою душу. Григор знає, що Проць, що Калиниченко, що Галущенки не мали досить хліба, але він також знає, що ті люди топтались по землі зовсім без діла, що вони не шукали хліба там, де він росте, а там, де він лежить готовий, вже спечений, і коли це був звичайний жебрацький окраєць, вони і такого не цуралися, а брали, чого сам Григор не зробив би, навіть коли б умирав з голоду на вулиці. Сьогодні вони хочуть “забрати” те готове, але хто заручиться, що сьогодні їх душа змінилася, що з малої вона стала великою, що з порожньої вона стала повною. Хто на це дасть відповідь і хто буде певен своєї відповіді?
