— Добридень! — сказав Іван. — Здоров, Дмитре? Як там батькові?
— Дай-бо! Та нічо… Кашляють.
Іван пішов до стайні. Він уже знає, що коні опорані. Це було трохи запізно на порядного господаря. Шість їх, темно-гніді, дві сиві кобили. Не можна назвати їх “стаєнними”. Звичайні, костисті, широкозаді коняки, чималого зросту, без всякого расового пашпорту. Старий Мороз не вміє “форсити” кіньми. Кінь у нього не на око, а для плуга, жниварки, воза… Старий не вміє робити гонору — хай його роблять кращі і багатші.
Іван увійшов між коней, звичною рукою поплескав їх по задах…
— Неех! Ти! Мишатий… Це ще той самий! — питає він батька, знаючи, що той його зрозуміє.
Батько щось там робить, не дивиться в його бік.
— Той! Молодших усіх забрали… На мобілізацію. По сто карбованців дістав за штуку. Забрали четверо, — каже між іншим і з перервами старий.
— Треба б на них трохи стерва, — каже Іван.
— Обійдеться… Ось уже були тут у мене… Ледве відкупився від німоти… Хотіли забрати. Та й наша Татяна деколи мусить з ними морочитись. Ці дві пари підуть до запряжки, — вказав старий. — Я беру ці, ти ті…
І це все. Зрозуміло. Іван ще тільки заглянув до жолоба. Потім вийшов і обтрясав з піджака соломини…
— В такому до коней не ходять, — докинув старий йому вслід. Іван розуміє, що мова про його одяг. Батько, як батько… Той самий, що колись, що від початку. На ньому старий, неозначеної барви кашкет, полатаний кобеняк і старі чоботи. Борода його розвівається. Він майже суворий. У нього всі члени в русі. Він знає, що там лежить, а що там. Знає, що куди треба, і робить все напомацки, відчиняє, зачиняє, стукає, інколи бурчить під ніс. Бог і чорт чергуються, під ногами вештаються кури — завада і кара всіх порядних господарів: “оте паскудство, щоб воно виздихало”.
Кури на нього не ображаються. Вони навіть не дуже його бояться, бо поки він зайшов до магазину, щоб узяти пару гарнців вівса, туди вже встиг пролізти великий, огненної барви півень, який відразу опинився на купі пашні і зчинив там неймовірний репіт, закликаючи на бенкет усю свою численну родину…
— А киш! Щоб ти здох! — кидається на нього старий; півень встигає підстрибнути саме в той момент, як товстий березовий деркач шумом падає якраз на місце його бенкетування.
То нічого. Півень забуває образу в ту саму мить, як тільки доривається до нової купи зерна. Зрештою, він, здається, і не пробував ображатися на цю звичайну і зовсім маленьку пересварку, що так доповнює співжиття цих двох володарів. То — бородата людина, а я — чубатий півень. Кожний на своєму місці. Виконуємо приписані ролі…
Іван обійшов короварню, свинюшник… Все, що там є живого, вже ремиґає. Пара тузенів корів червоної масті і не менше білих свиней займається своєю щоденною роботою… їсть… Все їсть… Ті якусь пашу — сіно з молодим очеретом, ті щось рідке — помиї з ґрисом та картоплею; підтикана вище колін Горпина носить цебри, Дмитро — оберемки сіна, між усім тим бігає сюди і туди запаморочений, з виразом господаря Кудлай. Інколи він пробує пару разів кудись у безвість послати кілька своїх собачих слів. Але він уже досить набрехався за своє життя і тому робить це не так з бажання чи потреби, як просто з довголітньої звички.
Над усім осінь. Сіра і мокра. В її атмосфері вичувається, як кажуть сентиментальні люди, тоска, але тут, на цьому дворі, ніякої тоски не помічається. Просто осінь і все. Сіє з брудного неба дрібний і набридливий дощ, з жердини на жердину мовчки і зщулено перешмигують горобці, інколи десь у тумані несподівано крякне ворона, вітер робить невеличке хвилювання в саду, між ялинами та у верхах стрімчастих високих топіль при виїзді з хутора. І це все.
За півгодини всі в їдальні. Довгий, широкий господарський стіл прикритий скатертиною доморобного старосвітського полотна. На столі склянки з чаєм, масло, печене м’ясо і білий свіжий хліб. На першому місці Василь. Він старанно розчесаний, чистий, застебнутий на всі ґудзики. Дід не любить розхристаних. Трошки порядку не зашкодить. Дід, який він не є селюх, що ніколи не був в ніякому війську, любить, щоб було струнко. Так йому подобається..
— Сиди, сиди, — сказав він онукові, коли застав його на своєму місці.
Старий все одно ніколи не снідає перед церквою. Він ще має досить заняття. Одягнутись, причесатись, почиститись. Ніхто йому цього не зробить, бо не жадає ні від кого допомоги. Нащо йому! Має, дяка Богу, свої руки…
Тут також Петро, Водяний, панна Мар’яна і Сопрон… Татяна тут і там. Господиня ніколи не має часу для гостей. Молодиці, що їх має до помочі, пораються на кухні. Там тепер ціла фабрика. Все там у русі, дарма, що рання година. Окремо старша Омелянчиха готує глечик з “коливом”, здоровенний кіш з паляницями та кілька воскових, суканих руками свіч. Буде молебень і парастас…
Петро, з розстебнутим коміром і волоссям, сьогодні вже не запорожець, а… Рембрандт. Тут він справжній художник. Він знає, що й до чого, очі його приплющені, мов у ласого кота, товсті міцні уста, як звичайно, блищать. Він п’є чай, склянку за склянкою, відкраює товсто хліб, мастить його щедро маслом, крає розмашним кроєм рожеву смажену свинячу спину і все то старанно вкладає до себе. Це значить, Петро їсть — на здоров’я йому. Священнодіє… Він уже трохи тяжкий, підборіддя його спочиває на м’якій подушці з товщу, потилиця прибрала два поверхи..
Сопрон, довгий, худий і костистий, їсть мовчки і дивиться гостро вперед. Великий, з тонкими устами рот широко відкривається й закривається. До нього вкладають відразу цілий окраєць хліба з м’ясом, вуса кілька разів сюди-туди мигнуть, і костиста довга рука знову підносить кусник хліба. Він одягнутий, як звичайно після роботи. На ньому лежить якийсь своєрідний бруд. Це бруд машини, копіт, що вжерся в пори його шкіри, олива, якою він насякнув, мов іспанська сардинка.
Мар’яна Миколаївна трохи зблідла. Вона недоспана. Під очима помітні лілові підтінки. Волосся стоїть буйною піною і видається, ніби воно кучеряве. Гарне волосся, її заслужена гордість, каштанове з мідяним відливом… Його тяжко уняти в якусь косу, і тому воно творить два спадаючі по спині потоки у вигляді двох недбало зібганих кудель. Вона одягнута в блюзку з білого серпанку, через яку просвічується мереживо сорочки, і в тісну, довгу, чорну спідницю. Ця мода трохи застаріла, але вона їй підходить, робить її старшою і поважнішою, майже дамою — ролю, яку Мар’яна охоче б відогравала.
Звечора, чи краще над ранок, пішовши з Татяною спати, вони лягли не відразу. Ще довго гомоніли, сміялися здушеним сміхом, щипали себе.
— Таню, — казала Мар’яна. — Як прикро… Стільки мужчин і яких мужчин, а ми мусимо самі спати… — ця мова кінчається довгим, дрібним, лоскотливим сміхом.
Сміються обидві, бо обидві себе розуміють. Сміх їх — це вияв їх найглибшого жіночого єства. Здоровий, ясний, пестливий і манючий вияв. Тепер вони за столом, обидві ніби не пам’ятають вчорашніх настроїв. Очі Мар’яни прищулені і сонно-теплі. Нечувану приємність творить її розливання чаю, а ще більшу декому, — ніби в тій лагідній і простій церемонії вона пропонує частинку своєї пахучої жіночої ласки.
Чи всі мужчини це розуміють. Ось тут поруч капітан Водяний, найпізніший гість, теж не зовсім у формі, з поблідним виразним лицем. Його кантясті форми спокушають мистецьке око Петра, і він уже пропонує “мазнути” з нього портрет. Це варто праці; особливо, коли б схопити погляд тих чорних, з антрацитовим відблиском зіниць. Це командир, без сумніву… Шкода, що зняли з нього ті фатальні погони і загнали з Петрограду назад до дяківської хати якихсь там Андрушів. Овоч імперського древа життя, вирослий у буйних травах дніпровських лугів під оксамитним небом чудової Малоросії, “ґдє всьо обільєм дишет”, читач Достоєвського і Тургенєва, обожнювач графа Толстого, нащадок пушкінської “Полтави” — “казак на сєвєр дєржіт путь”, той самий, що не хоче ніде відпічнути, коли йому доручено завезти донос “на гетьмана-злодєя”.
Персти його округлих рук вказують, що він родився бути воїном. В ньому грає кров великого Могола. Древня кров, спокійна, мов метал, але так само, як метал, тверда і неугинна.
Татяна їде також до церкви. Омелянчиха заступить її дома. Варять великий обід, бо після церкви можуть приїхати ще інші гості. Це не дуже добре, що Татяна мусить все здати на інших — чи потраплять вони зробити все, як треба. Вона вже чверть години повчає Уляну і Маланку, що куди, що до чого, як зробити те, як інше. Показує, говорить, приносить. Але чи буде все так, як бути має? Проте вона мусить везти до церкви парастас. Так уже заведено. Господиня дому мусить бути при тому. Колись це робила покійна мама, пізніше покійна Маруся, тепер це увійшло в її обов’язок. Треба бути при Богослужбі, треба годувати коливом жебраків, роздати їм хліб і пироги.
До кухні вже прийшов Дмитро.
— Готово, — каже він.
Це значить, що коні запряжені і чекають. Старий, як за годинником, виходить зі своєї комірки. Він не каже нічого, але всі бачать, що і в нього все готове. За нього говорить його стародавній сурдут, його новий, темно-зеленої барви кашкет, його намазані дьогтем чоботи. У цім одязі вже кілька десятків років бачать його в церкві. Сам Бог знає його тільки в цьому вигляді. Його широкі і довгі брови насуплені, і всім відомо чому. Сини його ще не готові. Іншим разом він би їм щось сказав, але тепер вони гості, та ще й виняткові. Він говорить тільки поглядом та бровами.
Цього також вистарчило. Не думайте, що його тут бояться. Ні. Але Сопрон заметушився, швидко натягає свою залізничну “шинелю”, всі встають, підтягаються, востаннє зачісуються. Василь з криком “ура” стрімголов біжить надвір, а з кухні армія молодиць на чолі з Татяною виносять лозинові білі кошики, наповнені книшами і прикриті старими вишитими доморобними настільниками.
Татяна несе опішнянський глечик, блискучий і розмальований квітами та птахами. У ньому варений риж з медовим розтоком, що зветься коливо. В руках у Тані загорнуті в білий папір три воскові свічки.
Виходять, виходять і виходять. Всі виходять. На подвір’ї перед порогом — дві запряжки. Бричка і звичайна кара, вимощена горохвяною соломою і прикрита строкатими килимками. До брички пішов старий. Перш за все оглянув упряжу. Нічого. Дещо підправив, вийняв батіг і глянув на небо.
— Здається, трохи розпогодилось… Сідаєм! — кинув між іншим, не оглядаючись. Але це звучить, ніби він командує полком кінноти. Він не цікавиться, хто і де сідає. Це вже не його діло. Сам він, великий і розвальний, уже сидить на козлах брички, і біля нього може приміститися хіба Василь. Більше місця він біля себе не лишає.
І всі сідають. Все, ніби за розкладом. Таня сідає до діда. До неї підсідає Петро й Водяний. Іван бере віжки другої запряжки. З ним іде Сопрон і Мар’яна.
— Можу я з вами? — чує Іван її голос.
Вона лишає місце ззаду і пересідає наперед. Ззаду зістається сам Сопрон. Мар’яна гукає на Василя:
— Васильку! Сюди! До нас… — Ні. Василь вже умостився біля діда. Він навіть не відповідає, а тільки швидко обертається і киває рукою. Кудлай бігає між возами, похитує товстим хвостом і дивиться на всіх поважним і нездивованим поглядом.
— Ні. Я мушу перекочувати, — каже Петро. — Треба задля блага ближніх потрудитися… — і він повільно і обережно злазить з брички і з крехтінням вилазить на віз Сопрона.
— Їдемо, брате! — каже він, опинившись на горохвяному сидінні. Бричка вже рушила.
— Вйо! — стьобнув Іван по конях.
Вже давно не тримав він у руках віжок. Це відразу помічається. Він їх тримає обома руками, ніби якусь дорогоцінність, хоча його темно-гніді коні і не думають поводитись якось непристойно. Вони рушили воза і потягнули його з невеликого косогора, притримуючи, щоб не котився навально. Віз, а особливо висока, на ресорах бричка, досить таки нахиляються набік. Мар’яна притримується за рукав Івана. Всі нахиляються вліво. Бричка вже доїжджає до звороту при виїзді з хутора… При брамі п’ять молодих тополь, три праворуч і дві ліворуч; легкі, колись на зелено фарбовані ворота відчинені і ніколи не зачиняються. Далі мала, вузька, на дві колії, дорожина на Ліпляву і в поля в напрямку півночі, а спереду луг… Від самої брами починається той луг і простягається ген аж мало не до Дніпра — з невеличкими перебоями, пагорками з піску або острівцями, зарослими кущами верболозу. Весною, коли Дніпро розливається, вода доходить мало не під самий хутір, а бувають такі роки, що і під самий хутір, аж по дорогу. Тоді з вікон Морозового дому видно широчезне плесо води, втикане то тут, то там почорнілими острівцями верби. До Канева їздять тоді човнами і роблять це не часто і не кожний, бо переїзд у такий час через Дніпро вимагає всебічної зручності.
Зараз луг сірий і спорожнілий. Навіть череди худоби, що звичайно бродять по нім осінньої пори, тепер зникли. Дощ. Кому хочеться в такий час виганяти надвір навіть худобину…
На щастя, дощ трохи ущух. Над головами, і то досить низько, з великим розмахом женуться величезні кусні чорних хмарин, їх напрямок — схід… Вітер дме з-за Дніпра, десь з тих гір, які зараз майже закрилися поволокою туманної мжички. Інколи намагається прорватися сонце і, коли це йому вдається, воно нашвидку кидає на мокру землю купу змученого світла. Так і помітно, що призначення його не перемогти, а тільки подражнити. Чорні тіні хмарин, мов рухливі ліси, проповзають по сонячних плямах і пливуть, пливуть певно і невідхильно. Вусате кволе світило над землею борсається у валунах, ніби золотий футбольний м’яч.
Яка радість їхати отак до церкви! Бувало, Василь не міг дочекатися тієї хвилини, коли можна було одягнутися в нову, чорну, оксамитну блузку, підперезатися широким, блискучим шкіряним поясом з великою мідяною бляхою, на якій витиснуто великий двоголовий орел. Особливо це приємно навесні і влітку, а найприємніше на Великдень, під час “проводів” або на Зелені святки. Ідеться святочно. Коні біжать вільно, граючись, пофоркуючи ніздрями. Колеса рівномірно котяться по м’якому піску. Справа і зліва заквітчаний луг, маленькі вогкуваті вибоїни, на яких віз злегка нахиляється, інколи трапляються калюжі з брудною водою, вимощені вербовим хворостом. Коні тоді зменшують хід, ступають повільно і обережно, входять по коліна у воду і бризкають нею на всі боки. Колеса також входять у воду майже по маточини. Василь нагинається за драбину і дивиться, як вода стікає по обручах, а після, коли віз поволі виїжджає на сухе, за колесами лишаються на піску дві довгі брудні смужки.
Все це Василь пам’ятає, і все це подобається йому. І коли він ще бавився малим на своєму подвір’ї, то любив повторяти собі якраз цю їзду до церкви. Брав возика і їздив довкруги, вибираючи навмисне по можливості гіршу дорогу. Особливо імпонувало йому, коли падав дощ і по дворі стояли калюжі…
І не тільки Василеві подобалася їзда. Подобалася вона всім, навіть дідові. Всі в цей час відчували святочність і внутрішню погідливість.
Зараз, правда, не ідеться особливо добре. Довготривалий дощ обернув дорогу в болото. Це ще добре, що вона з піску, що пісок пропускає швидко воду, що вбита вона колесами. Але місцями, де були невеликі калюжі, зараз цілі ставки, і коні мають досить клопочу, поки перетягнуть свій тягар через такі перешкоди. Маленькі замочки біля острівців, що влітку майже висихають, тепер знов поповніли, поробились майже озерами, і над ними видно людей, які щось гам роблять. Всі знають, що це дрібні рибалки, які сидять там з вулицями без огляду на час і погоду. Інколи там трапляються порядні коропи, а в більших затоках можна інколи піймати навіть щупака.
Ідеться лугом спочатку до села Ліпляви, але після, перед селом, на перехресті повертається вправо до переїзду через Дніпро. Вже здалека чути з того берега гуди великого дзвону канівського собору. І коли весна, коли сонце сходить десь там ззаду, за широкими осокорами, коли навкруги свіжо, коли в траві і кущах переливається сяйвом сонця роса, коли пахнуть медяники і повійка, коли з боку Дніпра подихає свіжістю могутньої ріки, — о, тоді робиться на душі тепло, тихо, свіжо і світло. Хочеться їхати і хочеться молитись. За все, що бачать очі, що чують вуха, ніздрі, кінчики нервів на руках, на цілому тілі. Все те підносить і звеличує…
І зараз з невідомого постають частково ці почуття. І зараз з протилежного боку чути удари великого дзвону канівського собору. Ті самі звуки, того самого дзвону, що його чули впродовж багатьох років. Дід Мороз знає ті звуки, його сини знають їх також, його внук чує їх так само… Ті звуки впоїлись у мозок, кров і саму душу… І ось, коли по довших роках Іван чує їх знову, нерви його насторожились і по цілому тілі пробігла дрож. Він нічого нікому не сказав. Він тільки стрепенувся, на очах його появилось світло, чолом промайнула ясність. У думці зі швидкістю кінокартини пролетіли спогади дитинства. Приємні, яскраві і соковиті спогади.
Петро натомість не мовчав. — Отут, — казав він, — я не раз вистоював годинами. Сопроне! Чи ж не разюче видовище!.. Або: — Сопроне! Глянь! Чи пізнаєш? — Сопрон криво і стримано посміхався і бурчав: — Емгу! Там ми лазили за качками!… Пам’ятаєш? — Іван чує ці речі, дивиться вперед, мовчить і теж посміхається. За нього говорить Мар’яна: — Що й казать! Щипають за душу сентиментики…
— Вас ні, Мар’яно Миколаївно? — питає Петро…
— Мене? Я тутешня… Звикла… Мене цікавлять інші пікантерії…
— Шоколадки, — кидає Сопрон..
— Сопроне Григоровичу… Їй Богу, бити буду!
— Як подужаєте — бийте, але за що?
— За образу жіночої честі…
— В такому разі пардон! Підношу руки…
— Милую. Опускайте руки, але більше так не висловлюйтесь, коли з вами говорить поважна дівчина поважним тоном.
— І що це за пікантерії поважної дівчини. — питає Петро.
— Сучасні, сьогоднішні… Ви вже відшуміли… Серця ваші мовчать… Я ще трохи непевна, чи мовчить серце Петра Григоровича… Він же мистець…
— Серце мистця завжди мовчить… Тільки посміхається. Мене цікавить серце сучасної дівчини.
— Про такі речі можна сказати тільки піснею, але не тут, а тільки в присмерку, тільки отам, над Дніпром, під осокорами… І ще краще під місяцем, і найкраще — в човні… Зрозуміли?
— Так. Прекрасно. Але ви поставили неймовірні і майже недосяжні умови. Треба чекати принаймні до весни. І так чотири роки чекалось…
— З огляду на це, вимоги можна зменшити. Більше фантазії, більше чуття, і все буде гаразд. Я вам скажу, що інколи після вечірні десь у соборному саду, десь у старій альтанці, під шелест сухого листя… Любов — Божа річ. Вона ходить скрізь… Я, знаєте, люблю такі місця. У старих парках, темний закуток, круглий кам’яний стіл, статуя невідомої богині, розкидане листя… Я сердечно люблю такі місця. Інколи на камені бачиш вирізьблено: М. і Б. І от розгадай, що було за тими літерами.
Іван слухає ті слова, посміхається, як посміхаються дорослі люди з дитячих витівок. Як дивно. Йому також приходять на думку різні нісенітниці. Йому вони навіть подобаються. І такі ось спогади, і темні парки, і сухий лист осені. Але ще не було випадку, щоб він такі думки висловив вголос. Це у нього не вийшло б. В його устах це видавалося б смішно…
На бричці йде також розмова.
— Ви так мені і не сказали… Як там у вас. — питає Таня у Водяного.
— Себто. Де у нас, Татяно Григорівно..
— Ну, у вас, дома…
— Дома у нас було б усе гаразд… Тільки… — і він перервав думку.
— Тільки.
— Мій брат… Уявіть… Мій брат пішов у повстання.
— Федір.
— Він.
— В яке повстання? Тепер?
— Ви хіба нічого не знаєте?
— Ну, хто тепер розбере… Я навіть не знаю, яка у нас влада… Ну, хто тепер направду в Києві? Невже гетьман… Хто він? З ким? Проти кого? Я нічого не розберу…
— Це таки досить тяжка математика… У Києві був гетьман… Називається він Павло Скоропадський…
— Ах, цей!.. Наш?
— Цей, цей.
— А тепер?
— Тепер зробили проти нього повстання.
— Хто?
— Ну, хто! Як вам сказати… Мій брат… І є такі ще…
— Але тим повстанням, напевно, хтось керує. Так же не може.
— Певно… Повстання проти німців… І коли б не німці, може, був би і той гетьман. Він навіть уже пішов на союз…
— З ким?
— З генералами… На єдину і неділиму… Оголосив федерацію… І все могло б бути. Властиво федерація, по-моєму, може бути. Україна з Росією була і могла би бути далі. Не все одно…
— Я вже, мабуть, рік не мала в руках газети. Я нічого не розумію… Хто, з ким, проти кого… Я тільки чую: Керенський, Ленін, Петлюра, Грушевський… Грушевський — це, здається, той історик… Це з ним носиться Андрій. Бородатий такий… У Києві дім має… Цікаві типи… Я вам, Миколо Івановичу, скажу: для мене революція — то хаос… Страшний і нерозумний… Я одного разу пробувала читати про французьку революцію — і такий самий хаос. Я цікавилась Марією Антуанеттою. Мене цікавила ця постать. Жінка, в революції… Це дійсно… Потім у Петрограді мені попала книжка якоїсь Колонтай… Це жах! Вона нам, жінкам, радить жити так званою “вільною любов’ю”. Себто, не треба ніякого шлюбу… Це може бути?
