А їх авторка не знаходила собі місця. Місто її не бавить. Ішла на хутір. Там бодай “його” кімната, книжки і речі. Проходила через весну, ніби крізь велику, мудру радість. На Дніпрі надувся і рушив лід, зчинився шум і крики, але повені не було. Вода виступила з берегів, зайняла краї лугу і влилася назад.
Над лугами, над полями, над лісами і Дніпром летять вітри, а сонце з чистого неба ллє свої зливи на щедру долоню землі, привабливо відсвіжену великим диханням Бога. З вирію потягнулись перші лелеки, що своїм любовним курликанням нагадують той перший день, коли синь небес заговорила людині живими звуками.
Канів гніздиться на узгір’ї правого берега Дніпра. На нього кожного ранку ллється перше сонце нового дня. Кілька церковних бань витикається з розгалуження ярів, з будинків, кривих вулиць і коронатих могутніх дерев. Коли зійти з висот та ввійти в його нутро — на нерівний брук, на хідники з цегли та між малі будинки, то можна бачити, ніби в невеликому муравлищі, новітнє незбагненне життя. З деяких будинків повільно звисають прапори червоної барви. Хідниками проходять “большевики” — обідрані люди, що в даний момент доношують рештки зброї останньої війни і які звуть себе “красная армія”. Це ті самі, що “несуть аслєпітєльную правду” — і то всьому світові.
Крім цих, у місті розташував свою “козацьку”, як він каже, сотню Дяченко Петро зі Стеблова — стеблівська кіннота, — а над усім цим головує комісар Дорошенко, що має штаб у тій ото школі. Там вони всі — і Зінченко, і Бабенко, і Осадчий, і Пилипенко, і Морґуліс-Зінченко — цілими ночами курять, п’ють та радяться, як то приборкати в ім’я свободи і великої правди робочого люду таких, як Зелений, як Водяний, як Маруся. Вони виробляють плани, і їм уже здається, що мета — на досяг руки.
І зненацька в суботу раненько, сьомого квітня, на саме Благовіщення, коли ще всі вулиці були порожні, казарму зненацька з усіх боків оточено, до всіх вікон простягаються гвинтівки, викрики “здавайсь”, “руки вгору”, впало кілька глухих пострілів. Біля тюрми, біля школи Пушкіна, біля будинку Демідова, біля готелю Кірноса заметушились люди. Містом до Дніпра чвалом пробігло кілька вершників з сотні Дяченка. По всіх вулицях зацокали підкови коней.
Мешканці міста ще спали, віконниці щільно закриті, в’їздові брами міцно замкнені. І коли пакнуло кілька пострілів, а по бруку зацокали копита коней, всі зрозуміли, що там діється, і віконниці затиснулись тому ще міцніше.
У Лоханських так само всі спали. Доктор прокидається найскорше. Зачувши постріли, він тільки простягнув руку до нічного стола і закурив цигарку.
— Що таке? — запитала спросоння Марія Олександрівна.
— А! — буркнув Микола Степанович. — Мабуть, міняється влада.
Марія Олександрівна не сказала нічого, а тільки тяжко зітхнула. Ольга міцно спала у своїй спальні, а коли прокинулась, ясно світило сонце і в саду весело посвистували рябокрилки. Коли вона вийшла до кухні, мати їй казала: — У місті знов українці.
Раптом Ольга вибухає: — Мамо! — і кинулась на шию матері. Вона тиснула і цілувала її, потім почала на місці крутитися і співати, Марія Олександрівна здивовано дивилася. — Біжу! Біжу на вулицю! — викрикувала Ольга і метнулась одягатися.
У дівочій вона відчинила навстежень вікно, підстрибує, вивалює з шафи всі свої одяги, вибирає і не може вибрати. — Ах! Не це, не це! А може, оце? У! Бузове! Ні. Геть з ним! Щось… Щось… Щось… Ага! Це! Ясне! Червоне! — Біжить до дзеркала, приміряє. — Добре! Олю, добре! Вишневе!
Ольга швидко, швидко одягається, чеше пишну, барви каштана, косу, вдягає сережки і персні. Потім крутиться перед дзеркалом і сама до себе сміється… Потім швидко п’є чай, накидає накидку і біжить до міста, бо їй чомусь здається, що тепер на вулицях мають бути всі люди.
Вона пробігла на Київську. Дійсно, там повно людей, і дивно, як усе змінилося. Знов гарні, чисті, барвисті одяги. Появились, як бувало в цю пору, газові капелюшки, кольорові вуальки, нові, чисті черевики. А коли Ольга побачила над дверима міської управи той знаний, “ненависний”, жовтий і синій прапор, вона сама до себе засміялась і побігла швидше шукати якусь зі своїх приятельок.
З огляду на свято, в усіх церквах видзвонюють дзвони. Довкруги собору парами, як це звикли тут, ходить молодь. Знайомі вітаються. У церкві повно-преповно і служиться довго, урочисто, правлять молебень. Співає великий хор. Люди входять, виходять, пари молоді спливають сходами і включаються до тих, що творять коло. Перед очима — величний, заллятий сонцем краєвид полтавського берега, відкриваються безмежні простори, а Дніпро масою живого срібла тікає в простір і манить з собою зачарований зір у сонячну вічність.
У місті повно розмов. Всі вже знають, що комісар Дорошенко втік на лівий берег, що за ним даремно гнались вершники Дяченка, що Осадчий та Бабенко також “давали драла”, але їх ті самі дяченківці десь там за Ситниками на залізничному насипі нагнали, що комісара Пилипенка застали в готелі в обіймах знаної Рози Цейґ, а кількох комісарів разом зі славнозвісним Зінченком пустили під міст за водою. Все це потрясаючі події, а тому цілі юрби зацікавлених старанно і на всі боки їх коментують. Деякі домагаються “комуну знищити геть до тла”.
У Морозів на хуторі чули рано стрілянину, але що сталося в місті, ніхто нічого не знав. Довідалися вперше від Микити, що вибрався, як він казав, спеціально, щоб дати знати своїм людям. — Ну, кажу вам. Народ такого не стерпить. Скільки то ті посіпаки зничтожили невинних. Бог не прийде києм карати, а кров завжди буде помщена. У Каневі знов Марко Граб.
— Той самий, що був за Петлюри.
— Той самий.
— От тільки, чи надовго.
— Це вже святий Бог знає. А Дорошенко, отой, прости, Господи, драбуга, втік на лівий берег — отуди до Золотоноші. А тих його обдертусів, що сиділи в казармах, пустили на всі чотири сторони. А я вам кажу, що вони ще нароблять діла. От побачите.
А все почалось, — каже далі Микита, — з Македонів, може, чули про отця Солуху, що церкву велику збудував, а тепер ніби гімназію будує. Там, кажуть, такого хлопців з війни найшло, а Марко Граб візьми та збери душ тридцять хлопців — молодиків і старших, і ото вони через Шандру та через Синявку, та Степанці візьми та й руш на Канів. Хотіли цапнути отого клятущого Федоренка, але втік на свою Таганчу. Він там, ніби в Миронівці, наробив діла… А хлопці рушили далі — возами, верхи, охляп і в сідлах, і раненько, на схід сонця, дійшли вам до Канева. В перву очередь обложили казарми. Кажуть, ніби Марко пішов до вартового. — Знаєш мене? — ніби питає. — Та, каже той, — знаю. — Тоді ніби Марко револьвера витягнув. — Руки вверх! — І той підняв. А хлопці вже казарму обступили, обдертуси ще спали, і те все, як сніг на голову. А все те було звідтіль… З глуб-Расєї… Наших порядків не знає. Як крикнуть: — Здавайсь! Ті вояки все оружіє через вікна викидали. Хлопці, що потрібно, зібрали, решту — замки геть, до мішка і забрали. А степанський Дяченко Петро, так той просто перейшов — і баста. Кажуть, Марко мав з ним зговор.
Григор слухає уважно, брови його зсуваються, то знов розсуваються. Він тільки що прийшов з церкви, на лиці його весняна втома. Він же постить і не курить. — Подуріли, — каже він. — Народ, як народ, а диви. Пилипенки! Дорошенки!
Спитай того і іншого дурня, чого він хоче. Господи, Господи! — старий обводив усіх поглядом, але ніякої відповіді. Іван має на цей раз замкнені уста.
А в понеділок хутір іде далі своєю єдиною дорогою. Виблискують лопати, вивертається вогка, мастка земля. Духман здіймається і насичує повітря п’янючою силою. В небо вистрілюють жайворонки і там вереміють. Всемогутнє життя видирається з надр огрітої скиби, з кожної груди землі, де розгорнуті городи, де впирається сонце в тверду твердінь і жене знутра м’які паростки лілей, півоній, нарцисів. Де решетилівські дівчата в яскраво-червоних і білих хустинах наступають босими і брудними ногами слизькі заступи, де засмалений, мов головешка, Дмитро Кандор, що нагадує хижака, стріляє жадібним поглядом чорних очей по міцних загорілих литках Пріськи, що навмисне підтикає свою попелясту від сонця спідницю вище від колін, і де великий, золотої барви півень погойдує своїм намистом, топче своїх сірих красунь, вискакує на жердину огорожі і на ціле горло, з приплющеними очима, викрикує в простір свою велику радість.
В полудень сходяться біля широкого, незастеленого кухонного стола хлопці й дівчата. Смаглі лиця й білі міцні зуби. Вони жадібно їдять капусту з олією та кислі огірки, та картоплю “в мундирах”. І як їм нестримно весело, і як дзвенить їх сміх! Дмитро, мов ласий кіт, прозирає скоса наскрізь Пріську, що сидить за столом, ніби розквітла півонія, смагла і соковита, в червоній з білим горошком хустині. Вона для Дмитра прозора, як склянка вина. її розпирає вибушна радість від його погляду. З переповненої її душі виливається страшно здоровий сміх — аж до сліз, аж до кашлю, а її міцні, чисті й переливно-перлисті зуби виблискують між порепаними устами, як оздоба. — Дівчата, дівчата! А дивіться! У Дмитра заспані очі! — Марцьові, — кидає інша. — Мабуть, нездужає, — ще інша, а далі вже невтрим, і всі різними голосами, хором регочуть. — Все те Домаха наробила йому, — кпить далі Пріська, а очі мигцем, ніби батогом, стьобають Дмитра, що регоче з усіма, на що таранкувата і зовсім цнотлива Домаха, що “Богу духа винна”, та, що сидить, “мов засватана”, дає просту і невишукану відповідь: — Не пащекуй, не пащекуй! Зубата! Сама за Савкою гониш і не здоженеш.
— Ха-ха-ха!
Мар’яна, знай, носить тяжкі, великі, полив’яні миси — раз до вінця повні, раз порожні до дна — і все те діється під сміх, а наївшися, всі нараз зриваються, вертко обертаються до образів і поспіхом “гонять попід носом мухи”. І ще не встигли відхреститися, як Дмитро шулікою спадає на ту пащекувату і тут же кладе її через високу поперечину старанно збитого ліжка Омелянчихи. Пріська — в репет, Омелянчиха кляне “на чому світ”, а решта — регіт. Шорсткі мозолясті долоні Пріськи куди попало обкладають звучними ляпасами обличчя Дмитра, нігті вгороджуються в його залишаяні щоки, йому попід очима і з губи виступають червоні краплини, але міцні, загорілі ноги Пріськи мигають уже нагими стегнами, і невідомо, куди б це завело, коли б у дверях своєї комірки не появилась постать Григора, від чого все зривається, мов зграя вороння, і стрімголов, наосліп кидається до дверей.
На городі розкраяна, ніби бохін свіжого хліба, земля. Вона духманно пахтить і, здається, на все готова — тож не диво, що Пріська з такою пристрастю крає її блискучим заступом та лише зрідка позиркує через загорожу, як то той западений вимиває біля колодязьного корита свої роздряпані лишаї, а сама посміхається, бо вже давно погодилася ще цієї самої доби проспати з ним ніч отам у сіні, на вишках, над стайнею.
У п’ятницю перед вербницею, чотирнадцятого квітня, коли сонце великою краплею огню висіло над канівськими горами, а на душі було так легко і так якось тепло, коли в душу та уяву тиснулись почорнілі картини зі стін храмів, як то їде на худому осляті живий Бог до Єрусалиму та як то під копита ослят юрби тодішніх людей стелять на порох барвисті свої одяги, коли над клунями вперше цієї весни з лоскотливим щебетом навскіс прошмигнули кілька разів ластівки, а на городі дівчата в один голос співали чи вже доспівували про заручення якогось там Василя з якоюсь там Маланкою, — саме в цей час десь звідти, від Прохорівки, раз за разом бухнуло, і над Дніпром та Каневом на тамтой бік прошуміло кілька стрілен, що розсипались луною вибухів над рікою.
З полтавського берега кількома потоками поволі посувались у напрямку Дніпра через луги і затоки обідрані люди зі зброєю. З тамтого берега, з-під гір, задерчало з кулеметів кілька коротких тра-та-та-та, але це не тривало довго, сила, кажуть, була велика, кулемети затихли, гармати також, а понтонним мостом через ріку потягнулось на місто багато людей на конях, на возах і пішо. Здалека це нагадувало процесію, як малюють її на середньовічних гравюрах — маленькі фігурки людей і коників, міст погойдується, плесо води вгинається, довкруги розбігаються по воді великі круги, що виблискують сонцем, яке в цей саме час торкається вже найвищого шпиля Московки, від чого водяні круги наскрізь просікає довгий меч огню.
На другий день, у суботу, в усіх церквах надвечір б’ють дзвони, з усіх хуторів пливуть загорілі люди по свячену вербу, на перехрестях гурти зливаються, жінки тихо-мирно тримають готові воскові свічі, а мужчини в коротких кобеняках повільно один одному передають, що ось, мовляв, так і так. Не довго, мовляв, Канів тішився, а все, знаєте, м’яка душа завинила. Візьми та й постинай отаке, а вони їх, диви, по-християнськи — йди, мовляв… От тобі і пішли! Тепер он у Демідовому знов засіли, а оце якось вислизнув з їх рук отой, знаєте, що минулого року з Германії вернувся… Отой, що оженив Сяньку з Гаманів… Галактіон, кажете? Отой самий. Так ото він розказує, що там діється — сам Бог знає. Каже — в тому винному підвалі, так там цілу ніч розстрілюють. Цілу тобі ніч. А трупи отак просто у графському парку… Яма на сто чоловік — і баста! От як то воно на нашій землі. Га?
— Да, да… — погоджується ніби той другий.
Все це несуть з собою і зносять до церкви, а там тісно і душно. Почорніла тайна вечеря над царськими вратами освітлена червоним світлом трилампадки, чорний Юда чорною плямою випинається здалека, підноситься повільний спів. Надворі водявий серпик місяця повис навскоси над Московкою, а всіма вулицями й вуличками міста течуть потоки дрібних огнів.
Морози, а надто Мар’яна. квапляться довідатись, як там у тому Каневі. Та що! “Снаряди” перелетіли, але тепер усі тремтять. Беруть, мовляв, старих і малих, і ніхто не знає, за ким черга, і ніхто не знає, за що. Прийшов ніби якийсь новий комісар з китайцями. Жах один.
У четвер під саму страсть прибув додому Андрій. Був обляпаний, ішов пішки лугом, полями, з села до села. Пароплави не ходять. Але дома знайшов усіх у доброму стані. Мар’яна, здається, в чомусь змінилась. Побачила Андрія, посміхнулась йому і сказала, що він зблід. Іван став господарем. Твердим і певним, як добрий кінь у хомуті. Андрій ним милується, чує в ньому расу — така тобі запечена шинка на карку. Голова повертається, ніби на бетоновій підставці. На хутір постійно приходили люди, постійно брались ті, то знов інші робітники, щось копають, вкопують слупи, ставлять новий частокіл, поправляють ворота, наново білять будинки. Іван не оглядається на те, що в світі твориться. Він знає, що він вернувся з далеких країв, що там він бачив кращі, ніж у себе, порядки, що дома все запущене і — чи буде щось там, чи не буде — а він має робити своє.
Григор десь у магазині. Він готує до посіву зерно. Він знає ці малі краплинки, як він казав, жизні так добре, як кожне своє слово. Він кладе на шорстку долоню п’ять-десять зерен, і хай кожна з них буде іншого сорту — всі пізнає і всі назве на ім’я, як своїх власних дітей і як усе на цьому господарстві. А потім він біля коней, у стайнях, під повітками, у магазині. Все має бути на своєму місці — хомут, як хомут, кожна шлея, кожна оброть, кожний посторонок. Він приглянеться і обмацає кожний зуб борін. Всі лемеші всіх плугів мусять бути відповідно гострі. Ніхто й не повірить, скільки тих дрібниць, але ніхто не повірить, що за другою клунею, на задній стіні, під стріхою висить на дерев’яних кілках рало, в якому нема ні одного залізного гвіздка, поточене шашіллю, вичовгане не тільки руками, а й часом, що проречисто свідчить, як з діда й прадіда, з рук у руки передавалось це шляхетне ремесло. Ууу! Наш рід давній у хліборобстві. Ми того зерна висипали в ту сиру землю! Скільки ми нагодували тих людей, хіба сам Бог перелічить.
Як батько, так і син рідко бувають тепер у хаті. Таке сонце, така благодать, до рук лізе стільки діла, що на хату не лишається місця. Рано-вранці, як на схід благословляється, як свисне в саду перша пташка, вже зводиться людина, промовляє кілька слів до Бога, миється, щось там з’їсть, шапку на голову — і на двір. І так до пізнього вечора — хіба що зайде поїсти, і тільки по смерку стягаються з усіх боків трудівники до їдальні, щоб перекинутися парою слів за пісною вечерею та склянкою чаю.
Як після того спиться! Торкнеться голова подушки — і вже є сон. Хутір затихає, десь на вишках ще ґзяться дівчата, що не йдуть додому, бо їм далеко, але потім і вони засипляють. Ріжок місяця зсовується за клуні і перебігає від хмаринки до хмаринки, садом проходить варта з Кудлаєм, спокійно стоять і наслухують дерева, Кудлай інколи чогось зривається, ніби хто його підстьобнув, біжить з гавкотом через сад за пасіку геть до поля і там невідомо з ким свариться своєю собачою мовою. Вартовик у цей час, причаївшись за кущами, пильно вдивляється в глибину ночі.
На страсть люблять усі йти до церкви. Прадавня, діда-прадіда звичка. Кожний має свою церкву. Одні до Канева, інші до Ліпляви. Григор звик ходити на страсть до Ліпляви. До Канева далеко, а їхати на страсть не велить звичай. Він іде поволі, за пазухою кобеняка несе сукану дома воскову свічу. Коли буває сам, любить сам з собою вголос про те чи інше розважати. Завжди найдеться про що думати і про що казати. Все, каже він, тепер ніпочім. От ви гляньте на цей світ. Скажете, що так має бути? От іде свято, а радості нема. І яка, скажіть, може бути радість? Чи я, скажіть, кого зобідив чи скористав чужим, чи, борони, Боже, на чуже життя спокусився? Таже Бог усе бачить, а от ви, що чесно думаєте, гляньте: вони мене сьогодні врагом, обидчиком, злодієм роблять. Вони виривають з рук твоїх твою працю, і ще коли б хоч з неї хто путящий скористав. А то ж розірвуть, розпатрають — і ні тобі, ні мені… Е! Що тут казати. Старий усе чує когось біля себе, кому ці слова сказати треба. Не вірить, що їх зрозуміє жива людина.
Мар’яна звикла до Канева, до собору. Там була вона кожного року в цей вечір, там горіла її страсна свічка, там вислухувала вона дванадцять глав про муки і смерть Христа. Але Іван не може в такий час лишити хутора. Навинувся Андрій. Він, правда, втомлений, але всі побачили, що він почав чиститись та чепуритись. Нікому нічого не каже, але свою думку має. До нього заходить Іван.
— Збираєшся, може, на страсті?
— Хочу піти, Іване, — каже Андрій.
— До Ліпляви?
— Думаю, до Канева.
— Мар’яна хоче йти до Канева. Візьми її з собою.
— Ну, а ти?
— Нікого дома не лишиться.
— То я зостанусь.
— Краще зостанусь я.
Виникає мала суперечка, перемагає Іван. Андрій іде до Канева, і з ним іде Мар’яна. Інакше не може бути. Іван знає, що тягне туди Андрія. Але Мар’яна раптом роздумала — може, буде краще, як вона також лишиться дома, до речі, вона така втомлена і недобре себе почуває.
— Але ж ти хотіла йти! — каже Іван.
— Я думала, що ми підемо разом і зайдемо до батьків, — похнюпливо каже Мар’яна.
— Я в такий час лишити хутір не можу. Ти ж бачиш, що всі відходять.
Витворюється мертва точка — і чому? Видно з першого погляду, що Мар’яна хоче йти до Канева. Іван дивиться на жінку довгим поглядом, йому видається, що вона внутрішньо дуже схвильована. Потім повільно встає і мовчки виходить. Мар’яна лишається сама, нерішена і кинута, їй робиться страшно і боляче, і коли Іван по кількох хвилинах вернувся, помітив, що його жінка заплакана.
В Івановій душі порушилось на короткий момент недобре почуття. Хотів різко підійти і різко запитати, що нарешті з нею і чого вона хоче, але в ту саму мить переміг себе. Посміхнувся. — Ну? — сказав з посмішкою — і це “ну”, і ця посмішка зробили все. Мар’яна кинулась до нього, обняла за шию, міцно пригорнулась і цілувала його міцно-міцно.
Саме в цей час до дверей застукано, і почувся голос Андрія:
— Чи йдеш, Мар’яно?
— Йде, йде! — відповів за неї Іван.
— То скорше!
— Зараз, зараз, — відповів Іван, і Андрій пішов до себе.
— Мар’яно! — казав Іван. — Нема часу. Одягайся. Зайдете до батьків, підете до церкви, а завтра пришлю по вас коні. Я не можу. Повір мені, що не можу. От і сьогодні Матвій з Дикого хутора оповів, що до його тестя вдерлася банда і до нитки все обчистила.
— То хай би зостався Андрій. Він і так втомлений, — казала Мар’яна.
Іван знову посміхнувся. — Молодість утоми не знає, а там Ольга. А я — господар і мушу за все відповідати.
Мар’яна не сказала нічого, сіла знов і згорнула свої крила. Мовчанка її єства знов піднялася догори туманною завісою і обгорнула ясність її думання. Уста зашептали, — можливо, це була молитва, можливо, прокляття, але в кожнім разі було видно, що її внутрішній огонь горить і не може згоріти.
Вона все-таки йде. З убиранням трохи спізнилась. Андрій все наглить… Коли вийшли надвір, перед ними уже стояв віз, запряжений сивими кобилами, а на в’язці соломи сидів усміхнений, весь у весняних лишаях, у настовбурченому кашкеті Дмитро. Величезна копиця збитого й засміченого волосся вилазила йому з лівого боку з-під кашкета. Це звалось чубом, і Дмитро з цього вдоволений.
