Андрій з Мар’яною сіли на віз і рушили. Мар’яна була бліда, незважаючи на загару. Під очима більші круги, волосся не зовсім добре причесане. Андрій натомість, після своєї грязюки, поголений і вимитий, мав вигляд свіжості, нестримної молодості й чистоти. Дмитро підвіз їх аж до мосту. Над лугом стояв туман весняного вечора, у верболозах уже висвистували свої незграбні пісні деркачі, знизу тягнуло запахом намулу. Смеркало.
Через міст Андрій і Мар’яна пішли пішки. Ще під час їзди Андрій робив спроби підняти настрій Мар’яни. Оповідав їй про Черкаси, про свою школу, про останні прочитані книжки. І йому багато вдалося зробити. Поволі Мар’яна приходила до себе, почала сама оповідати. Перейшли на спогади. Андрій оповів одну пригоду з часів юнацтва, коли то він ще вчився в Каневі і був одним з найбільших шибайголів. — Ці дні, — казав він, — створюють особливий настрій. У мене завжди було почуття, що я є учасником великої містерії, а разом, хоч як це дивно, завжди манило до гріха, до збитків, а потім було страшно. Я не раз боявся приступати до сповіді, бо, уяви, я знав, що не скажу правди, а разом знав, що таку правду мушу сказати. А яка в цей час природа! Густа чорнота, завжди тепло, завжди свіжо. Одного випадку не можу забути: я з Ігорем Чорним цілий час крутимось довкола собору — нашим завданням було заглядати у вічі дівчатам. Бувало багато сміху, жартів. Нам уже давно впали в око дві дочки генерала на пенсії Аркадіна. Вара і Клавдія — ти їх, напевно, знаєш. Звичайно, ми слідкували за ними, але здалека. На цей раз набралися стільки нахабства, що рішили ризикнути провести їх додому — розуміється, не знайомлячись, йдучи кілька кроків ззаду. Мешкали вони на Дворянській — мали гарний дім, сад. Тепер, здається, вони виїхали на Кавказ. І коли ми так дійшли до їх брами і гадали, що місія наша успішно закінчена, уяви собі, наші дами серця раптом зупиняються, і старша з них каже:
— Ви, панове, хочете з нами познайомитись? Так?
Ми готові провалитись в землю, слова не виходять, я, мабуть, почервонів до вух, і добре, що наші свічки не досить нас освітлювали, а та продовжує:
— Прошу! Ми звемось Вара і Клавдія Аркадіни. А ви?
— Ми Андрій і Ігор, — викоктав я з себе.
— Гаразд. Просимо, заходьте, — кажуть наші дами і при тому посміхаються.
А ми… Боже! Треба було нас бачити! Де поділася наша славетна бравура! Ми стояли, як два слупи, і не знали, чи маємо право бодай дихати. А ще, як сказали нам заходити і показали нам на вхідну фіртку, у нас просто виникла потреба підняти ноги — і хода! Але відступу не було. В руках у нас свічки, віск від тепла розтоплюється, біля нас панночки, ми зовсім не знаємо, що нам робити, але йдемо по сходах у сад і доходимо, уяви, перед широку, ясно освітлену, скляну веранду, а там повно людей, і все тобі у фраках та в мундирах, і все блищить. Ми тут, розуміється, і засмикались, а наші дами: — Як? Що? Ви не йдете? — і обоє лукаво сміються. Я знайшов якось мову. Ми, кажу, мадемуазель, досить покарані за наше зухвальство. Даруйте! Не знаю, як там ми попрощались, але треба було бачити, як ми бігли звідтіль, як тільки опинились у темноті. Навіть свічки свої десь погубили.
Мар’яна реготала. — І на цьому скінчилось? — запитала через сміх.
— О! Уяви собі, що по Великодні я дістав через няньку Варі листа. Романтично, як Ромео від Юлії. І навіть у французькій мові. Я ще мусив шукати перекладача. Писала, що вона нічого не має проти продовження нашого знайомства. Пропоную вам, месьє, зустріч… Біля собору в такій і такій годині.
— І ти ходив?
— На жаль, ні. Побоявся. Все ж таки в ті часи генерали, навіть на пенсії, видавались мені божищами, і коли я бачив, як старий панисько зі своїми бакенбардами, у своєму блискучому мундирі їхав своєю лакерованою кареткою нашим скромним Каневом, мені хотілось завжди зірвати з голови свою шапку. Така з нього валила сила і певність себе.
Мар’яна стиснула руку свого друга. І коли вони перейшли міст та опинились на Полтавській вулиці, що вела до центру міста, Мар’яна по короткій надумі зовсім тихо запитала:
— А чи думав ти, Андрію, хоч трошки про свою черницю Мар’яну?
Це було сказане так зворушливо, тепло, що Андрій на хвилину втратив присутність духу. — Думав, Мар’яно, — відповів він зрадницьки тихим голосом, ніби так було треба.
— І було тобі хоч трошки скучно?
— Так, — капнуло скупе слово.
— І ти не скаржишся на таку… ну… ситуацію?
— Не знаю. Інколи мені все-таки ніяково, — сказав він непевно. Мар’яна хвилинку думає і зважує слова.
— Це і є, Андрію, якраз те, і коли б я його не мала, я б, можливо, скорше погодилася б з раціоналізмом мого становища. Я така розколота. У мені дві душі, двоє сердець, двоє тіл. Одне я знаю, друге я відчуваю. Знаєш, як це сталося? Я розгубилась. Я любила і люблю Івана, і ти добре це знаєш. Найдивовижніше в тому, що я роблю не так, як робити я хочу і робити збираюся. Ти, мабуть, сам помітив: людина основні свої ідеї ніколи не проводить в життя так, як цього вимагає її теорія.
А знаєш, чому так сталося, що я зовсім забулася? Що все сталося проти моєї волі? А це тому сталося: я, Андрію, люблю силу.
Отже, можеш не вірити, але це так. Я любила в уяві сильних мужів, лицарів твердих і неугинних. З романів я найбільше любила ті, де пульсувала жива, спокійна, монументальна сила. Ненавиджу істерику і метушню. Ненавиджу дрібноту і блискітки. Мій ідеал мужчини мав бути, як велетень, як викут… Ти розумієш? Як пам’ятник з граніту, тільки він мав ходити, говорити і діяти. В його жилах мала текти гаряча, але рівна, як крок часу, кров.
І коли я, Андрію, в уяві перебирала всіх знаних мені мужчин… тут, у Києві, в Петрограді — де я тільки не була, я тобі признаюсь, моя думка завжди чомусь зупинялась на Іванові Морозові. Я знала його давно, дівчинкою. Не могла навіть мріяти, що буде так, як є. Це було тоді абсолютно неможливо. Він, бувало, приїжджав з війська. Молодий, плечистий… Які у нього були рівні і тверді риси обличчя! Як на все певно дивився! І я його покохала. Я його обожнювала. Страшно навіть признатися: я мала тоді, може… Я знаю… п’ятнадцять — шістнадцять років. І мені здавалось: ах, коли б так сталося, щоб він і я… ну, десь на самотньому острові, знаєш… щоб я стала його… щоб мала від нього сина… Таку міцну, міцну дитину, таку живу. Я смакувала його тіло, його доторки. Не знаю, чи ти мене розумієш…
Але прийшла війна, довгі роки, моє уявлення про нього приглухло. Я далі милувалась у красі сили. Я завжди любила рослих людей. Любила плоть. Я страшно хотіла бути коханкою такого мужчини. Навіть не жінкою, а коханкою. Мені хотілося родити. Я не раз розмовляла на цю тему з батьком, і він дивувався, чому мене цікавлять діти, пологи, фізіологія. Але потім… Уяви… Ти, зрештою, знаєш… Ось є. Сталося! Це, правда, мале чудо, але це так. Я вийшла заміж за недосяжний, давно вимріяний ідеал. Так. Я стала жінкою справжнього мужа. І коли я, Андрію, вичула, що Іван буде моїм, я постановила собі бути для нього такою ж ідеальною жінкою, як він для мене є ідеальним мужем.
Але в цей саме час, Андрію, я спізнала не тільки Івана, але і всіх вас… Морозів. Сопрона, Петра, тебе, Таню. Почула ваші розмови, вичула ваш дух, ваші наміри. Я зміряла темперамент і душу вашого роду. Знаєш, що сталося? Я лякалася спочатку цієї думки. Ні, ні! Не треба цього. Демоне! Відійди! Я не хочу. Але все-таки Андрію, я чомусь у цьому крутежі збагнула, що ви всі… Що ви є.. разом всі…
Всі Морози. Що ви для мене — одно ціле. Ви нерозривні. Коли я дивилась на вашого велетня-батька. Коли кожний його крок — це чин. Коли в усьому ви залізно тверді. І нарешті — ви думаєте. Я просто не вірила, що тут у нас є люди, що можуть думати. І от я на власні очі і вуха переконалася: так! Тут є такі люди! Це ті люди, в середовище яких я входжу. Що маю їм принести, щоб бути гідною їх? Я мушу цій родині дати щось гідне і їх, і мене. Зрештою, я почала думати, що ви є початок великого, незбагнутого ще чину… Тут родяться люди, що не лишаться на хуторі, а підуть в усі кінці світу і скрізь понесуть з собою свою велику душу. Я мушу бути матір’ю тих людей. Розумієш, Андрію? Я мушу бути одною з тих, що з себе вилонять майбутніх Морозів. Такі у нас прекрасні простори. Таке високе небо. Така сильна і духманна під ногами земля. Як не хотіти, щоб на ній ходили так само великі люди і щоб я не була їх матір’ю?
В тому всьому я пізнала ближче тебе, — Мар’яна знизила голос. — І ти мені сказав усе: я зрозуміла, що моя плоть мусить бути поєднаною з святим духом. Я покохала… Я вперше, Андрію, покохала. Я люблю… І ще скажу: я хотіла б, щоб мої Морози були… щоб вони були… не тільки тілом… І тілом також, але і духом… Ти мене розумієш?
Після цього між них увійшла мовчанка. Андрій чув гарячу руку братової, чув, здається, биття її пульсу. Видавалось, що вона має підвищену температуру. Велика і сильна ніжність пройняла наскрізь Андрія, і він міцно, міцно притиснув її руку до свого боку. Але Мар’яна скоро визволила свою руку. Вони входили у місто. Перед ними, впоперек вулиці лопотіло біле, освітлене полотнище, на якому було написано: “Релігія — опіум народу!” Справа — крута доріжка вгору до собору, йдуть темні тіні, вікна собору світяться вгорі через мереживо безлистого каштана.
Мар’яна намагалася заспокоїтись, Андрій все ще чув звучання її насторожених, тривожних і гарячих слів. Розлучені і поважні, вони подзвонили в темноті ґанку до Лоханських. Відчинила Ганна. Чи ще всі дома? Дома. Входять в освітлений, з червоним стояком на парасолі, коридор, і назустріч їм, мов білий ураган, уже розгінно летить Ольга. Вона кинулася спочатку до сестри, потім до Андрія, без єдиного слова схопила його за руку і швидко, похапцем, ніби боялася, що його віднімуть, потягла хлопця до себе. На щастя, в коридор вийшов Микола Степанович і забрав до себе зніяковілу, розгублену Мар’яну. Ольга швидко говорила, бігла туди, бігла сюди, була неймовірно жвавою. — Ти тільки глянь, Андрійчику, що я тут понаробляла, — і показала йому чудово зроблений кіот з червоною лампадкою. — Це я зробила, — гордо казала вона. — Це… Ти дивись: це образок Матері Божої з Почаєва. Я перед нею молилась, щоб ти вернувся живий і здоровий, щоб це сталось скоро. У нас тут, знаєш, стріляли, через нашу хату летіли стрільна. А тут ось — на! Це твоє! — і вона витягнула з шухляди купу списаного паперу. При цьому вся багряно червоніє, не знає, що їй діяти, і, щоб затерти ніяковість, хапає Андрія за руку, кричить: — Біжім! — і швидко, швидко потягнула його до кабінету батька.
— Ааа! Здорові, здорові! — басить Микола Степанович, що помітно змарнів і помітно запустився, буйне його волосся розкошлане, і навіть здається, що він не голений. — Дуже добре, що прибули, Андрюша! Коли свідоцтво зрілості? — виривається у нього, як і звичайно, з самої душі, на що дістає скромну відповідь: — Буде!
— А тут у нас… Ах! Краще мовчати! Вчора забрали нашу сусідку Куніцину і сьогодні рано розстріляли. Вже відомо.
Ця вістка всіх вдаряє. Всі знають Куніцину. Сильна, расова жінка. Бариня. Нікому не хочеться вірити, що її могли розстріляти. І ніхто не знає, що на це сказати, бо ще нема таких слів, щоб ними можна висловити певні чуття, поняття. Першою зриває мовчанку Марія Олександрівна. — Може, хоть нап’ємось чаю, — каже вона, — бо нічого путнього тепер на базарі не дістанеш. Все якось зникло. От було, а тепер чомусь нема…
Всі заговорили в один голос, що ніякого чаю не треба, що треба спішити до церкви. бо вже й так пізно. Ольга наглить. Мар’яна, що сиділа мовчки, зосереджена в собі, — встає і каже: — Ну… Треба йти до церкви. — В її голосі вичувався докір.
Всі вийшли. Після світла темнота обернулась в чорну гущу, що невідомо — чи десь високо, чи десь низько — густо обсипана золотим зерном. Дзвонять дзвони. Поодиноко під гору пливуть у темноті чорні постаті. Трохи далі з чорного вилонюються і горять вікна собору.
У церкві тісно й душно, перед кожним обличчям палає свічка, все заріє, очі дивляться тепло і натхненно. Здалека чути старечий голос отця Методія, що повільно й однотонно читає страсті. Здалека долітають слова про зраду, про зречення, про віру, і он якась, певно, мама — скорбне, округле, залите сльозами лице — слухає ті слова і не може втриматись. Кого та людина вмиває своїми гарячими і чистими сльозами? Що саме так діткливо торкає найглибші глибини її матірного єства, що вона нестримно ронить ті прозорі краплини з добрих, повних, як повна криниця, очей, де живе велика, всеобіймаюча і всепрощаюча любов? Мамо! Свята, чиста, криштально прозора!
Андрій стоїть побіч з Ольгою, їх плечі щільно торкаються. Він чує тепло тієї дівчини, і одночасно в незбагнуте його розуму й душі входять різні думи і різні почуття. Одно заступає друге, а всі вони про любов, про світ, про вічність, про людину. І про те, що казала недавно Мар’яна, і про натхненну матір, що стоїть отам далі, і про події в його рідному місті, і про правду страстей, і про тепло, що від плеча дівчини. Велика сило, що створила всесвіт, що відділила добро від зла, що дала можливість чути і бачити світло, — ти ж, напевно, бачиш, якої страшно великої сили душі треба, щоб у такі дні малій все-таки людині пройти через проби і зберегти в собі вогонь тієї мудрості, що в основному різнить її від всього іншого в цілому всесвіті! Як легко згасити в людині людське і як трудно засвітити його наново!
Коло одинадцятої Лоханські знову дома. На одвірку їдальні Микола Степанович сажею своєї свічі накопчує чорний хрест з обтяглими раменами. У дівочій, ніби охороняючи недоторканість, горить багряним, м’яким теплом лампадка з чорними обводами, і тонке дихання її сяєва торкається срібла ризи на образку матері Божої, що виблискує древнім полиском. Теплий, тонкий настрій. На білі обруси столів, на затонулі втінність картини стін кладеться ніжність.
Може, направду, це останні дні, і десь на хресті вмирає Бог, і все так насторожено замовкло? Може, розверзнуться і заспівають небеса, як це написано? Так усе напружене великим, страшним чеканням, так тужно хочеться впасти перед незнаною силою святості і пристрасно, поривом усієї душі молитися доброму і справедливому!
Сиділи всі в різних місцях довго, хоча не було на це потреби. Андрій і Ольга сидять у півтемній дівочій, Ольга в білому, сидить у верандовому плетеному стільці, тонкі довгі ноги витягнуті, тяжке, злегка хвилясте волосся спадає трьома спадами на нагі плечі. Вона виразно, щиро й безпосередньо схвильована. З неї виливаються потоки нерівної мови про недавні переживання. Очі її довірливо віддають усе, що можуть дати, і ті погляди в’яжуть їх одним міцним вузлом.
Мар’яна у вітальні з батьками. Кволо світиться мала лампа на підставці біля піаніно. Мар’яна виразно чимось перейнята, чимось не тим, що бачать у цю мить її очі. Марія Олександрівна душею матері чує настрій дочки і, мов сторож-птах, кружляє над нею. Питає багато про хутір, про город, про Івана, згадує минуле, планує майбутнє. Марія Олександрівна вже давно не була такою говіркою. Зате не має чого казати Микола Степанович. Головна його тема згасла. Він зовсім розбитий і збентежений. Все, що діється на його очах, — пряме заперечення його сподівань.
Коло першої ночі лягли. Довкола була велика, згущена тиша. Мар’яна, лежачи на канапі в дівочій, довго не могла переслухати захоплення сестри. Це її хвилювало.
— Ольго, сестро! Перестань! Я тебе прошу! — казала Мар’яна. Ольга насторожено, з піднятою головою дивилася в те місце, де спить Мар’яна.
— Тобі щось недобре? — питала вона.
— Ні, я тільки хочу спати.
Але це було не так, і Ольга це виразно вичувала. Мар’яна довго ще не могла заснути, бо зводила сама з собою велику, вперту боротьбу. І найгірше, що не могла знайти остаточного рішення.
Андрій положився на канапі в кабінеті Миколи Степановича, і коли погасло світло та влилась у всі місця темнота, до нього почали підступати видива всього, що він в останній час переживав. У цьому знаходив він навіть своєрідну приємність, бо йому здавалось, що ці дні приносять з собою на землю початки такого нового, що дасть змогу людям рішити нарешті нерішене з тисячоліть минулого. Подвоєне єство людини, що само себе зборювало, нарешті розколеться і роздвоїться. Кожна половина піде своєю дорогою.
А рано-раненько Мар’яна прокидається, почуває той самий неспокій, одразу рішає тікати на хутір, одразу встає, одразу біжить під двері кабінету і тарабанить. — Андрію! Вставай! Йдемо додому!
Андрій прокидається і спросоння хрипко кричить: — Тож іще сьома!
Але Мар’яна вже його не чує, бо швидко-швидко вмивається на кухні і робить це з таким поспіхом, ніби боїться, що щось перешкодить виконати її намір.
У мешканні зчинився шум. Ольга прокинулась, побачила, що ліжко Мар’яни порожнє, одразу зірвалась і, як була — в піжамі, кинулась у коридор, їй здавалось, що вже пізно, що вона заспала і що її покинули. В коридорі наткнулась просто на Мар’яну.
— Мар’яно! Ще ж не снідали! — викрикнула вона тривожно.
— Зараз снідаємо! — відповіла Мар’яна і пішла до їдальні. На кухні у чепчику метушиться добряча Марія Олександрівна.
Вона не розуміє, що діється з її “дитиною”, однак уже шумить самовар, дзвенить скло і скоренько намазуються маслом окрайці білого хліба. Андрій, що чує метушню, піддається загальному настроєві, зривається і починає швидко одягатись. Ольга затупцяла перед дзеркалом. Вона рішила провести Мар’яну й Андрія бодай до мосту, а тут її не слухає волосся. В розпалі метушні у неї виринає думка йти не до мосту, а на хутір. Вичуває, що будуть поважні перешкоди, але вона рішає їх прорвати і добитися свого.
Один Микола Степанович не піддався настроєві цілої родини. Його, правда, розбудив шум у коридорі, однак він спокійно поглянув на годинник, упевнився, що нема ще причин для поспіху, і блаженно заспокоївся. Прийняття починається о дев’ятій, а сьогодні, з огляду на велику п’ятницю, можливо, зовсім не буде пацієнтів.
Мар’яна наглить. Заповідається, як і вчора, гарний день. Свіжий. аж п’янючий ранок просякає через стіни будинку і наливає всіх бадьорістю і завзяттям. Всі вже готові. Появився навіть розпатланий Микола Степанович.
— Чого це вас так позривало? Не маєте часу?
Але хто його слухає! Сніданок уже з’їли. Всі готові йти. Ольга також.
— Я, мамо, йду з Мар’яною! — каже вона до Марії Олександрівни, бо Микола Степанович тут не має чого казати.
— Куди йдеш? — насторожено, з притиском виривається в матері.
— Мамо! — швидко починає лепетати Ольга. — Я мушу на хвилинку звідсіль вирватись. Що тут? Самі розстріли! А там така весна! — Ольга кинулась до вікна і розхилила його навстежень. — Глянь! — каже Ольга, гостро вказуючи рукою надвір.
Через вікно величезним струмом лилося гостре, яскраве сонце і таке саме повітря. Пташий гамір несеться з усіх садів.
Але спротив матері триває. Вона і слухати не хоче. Ольга їй потрібна дома. Втручається Микола Степанович, і Ольга виграє. — Мамо! Ось тато погоджується.
— Ах, що він, той твій тато, розуміється!
Але Ольга вже нічого такого не слухає і стрибає, мов кошеня. Андрій і Мар’яна поблажливо посміхаються. — Йдемо! — каже Мар’яна.
Всі троє вийшли. Марія Олександрівна провела їх на ґанок. За Дніпром, десь там за Ліплявою, де Германа та Лубенці, над замазаною опалевим туманом рівниною зводиться згущене сонце. Плесо Дніпра віддзеркалює барви туману, неба, хмарин і сонця. Місцями туманна каша повільними вайлуватими порухами пересувається з місця на місце, і це нагадує череду сірих велетнів, що прийшли до великої ріки напитися, а тепер, повні і тяжкі, повільно зводяться, щоб відійти в оті кущі верби, вільхи та іви, що манячать на золотому тлі обрію.
Молоді люди бадьоро ступають у напрямку Дніпра, їм весело. Кілька селянських гарб повільно котяться мостом. Вода барви сталі гнівливими зморшками нарізується на острівці. На полтавському боці стоїть гурт людей. З Канева в сумній покорі завив великий, древній дзвін, і його повільні звуки — здається, видимо для ока — розлого стеляться над рікою. Селяни, що сперечалися, замовкли. поздіймали голов’яне прикриття і хрестилися до сходу сонця.
Розсміяні молоді люди вийшли на широку, покриту дерев’яними брусами, дорогу, що веде до Ліпляви. Юна, бадьора і щаслива Ольга не знає, куди їй з її радістю, вона не чує ніякого дзвону, а регоче з кожної найменшої дрібниці. Молоді люди повертаються через кладку на стежку, що веде до хутора. Кладка перекинута через струмок прозоро чистої води з білим піском та дрібненькими білими мушлями на дні. Зліва, скільки бачить око, — луг, кущі, широкі жовті плями болотяних квітів. Молоді люди хочуть співати. але їм перечить дзвін, і пісня сама собою тахне в грудях.
Підвода ще не прибула, бо ніхто на хуторі не сподівався, що ті зірвуться так рано. Не шкодить. Стежка м’яка, і ноги самі роблять кроки. Кущі іви вкрились уже пухнатими котиками, і Андрій трощить цілі оберемки галузок, бо цього вимагає Ольга.
Перед хутором назустріч їм женеться Кудлай. Скільки буревійної радості! За Кудлаєм через новий паркан сторч летить рожевощокий Василько у весняному одязі і репетує: — Красуля привела теля! — Ольга від цього в захопленні. З воріт виїжджає Дмитро, але це даремно. Назад. — То ви вже тут? — дивується він.
Хутір загруз у працю. На городі копають. Іван замащений безліччю нечистот. Ольга його цілує. Мар’яна відразу зброїться до кухні. Омелянчиха топить велику піч — палає огонь, кипить, шкварчить, у великих нецьках сходить тісто. Ольга з місця дістає зайняття. Вона з Васильком має фарбувати крашанки. О, як це чудово!
