— Андрію, — дискретно каже Іван і закликає брата до себе кивком голови. Заходять до Іванової кімнати. Андрій зацікавлений. Іван виймає з-за рамок портрета невеличкий аркуш і подає братові. — Читай! — каже він. Андрій мовчки читає: “Кохані! Чекайте нас у святу ніч. Цілую всіх. Ґава”.
— Таня? — швидко підносить голову Андрій, очі його грають, Іван ще щось там каже, але Андрій весь — втілене захоплення, що нарешті побачать свою Таню в новому вигляді.
— А по-моєму, про це тим часом найкраще мовчати, — каже Іван, і Андрій погоджується. Але від цього радість його не меншає. От буде несподіванка! А поки що — ша! Не треба рушити батька. Він у ці дні для людей неприсутній. Він тільки з Богом. Велика мовчанка сковує йому уста, і ходить він так, щоб не порушити ні одного тону святості.
Свято нагально вривається в кожну щілину життя. Воно вже починається від вербниці. Іншими роками бувало, що в ці дні ще сніг, ще з полів межами блискотливо біжать струмки, а на лугу лежать олов’яної барви плями; інколи бувало, як і тепер, — сонце й перша зелень, але завжди в цілій природі той самий настрій: настороженість і хвилююче чекання великого щастя, що поволі і невидимо наближається з усіх боків землі та неба.
На хуторі ці дні мають свій смак, запах і барву. Це дні великого чекання і самозречення. Відходить день за днем, і їх таких сорок два — тиша, душевний спокій. На столі — чорний хліб, сіра картопля, бурштинова, з соняшника, олія. Від першого дня свідомого дитинства всі пам’ятають присмак глибокої туги, що постає через конечність зречення земних благ. Особливо ті останні дні посту, коли починає діяти весна, коли величезна піч кухні вже викидає пахучі, барви каштанів, паски, коли висуваються широкі деки свіжих скрутів ковбас з гострим запахом часнику й гірчиці, коли на всіх столах — гори хрустких бубликів, солодких мазурків, барвистих коржиків. Дитяча рука сама простягається, а слина котиться, а чічки барвіють — і гріх, і страх, і “буде бити бозя”, невинне, чисте очко зиркає на ту бозю і не хоче вірити, що вона така грізна. “Ось, дитинко, прийде Великдень і все посвятить”. Ах, коли вже він прийде! Такі ті довгі дні — і признайся, Андрійчику: чи не довелось тобі часом, коли відвернеться мама, заплющивши на бозю очі, відщипнути кінчик, отой, що з ниточкою, ковбаски. Зовсім, зовсім маленький шматочок, щоб було менше гріха, при тому сором’язно зиркнути на закоптілого Ісуса, затремтіти від жаху, бо він усе бачить, та втекти надвір, де нема зайвого ока, і там, під нашепти злої сили, все те швидко-швидко з’їсти? “Дивися, дитино. Нечиста сила на кожному кроці чатує на тебе, щоб увести тебе в гріх. Стережися її, дитинко”, — чути тихі слова матері, але тут стільки спокус! Так їх багато!
Вже здавна рік у рік хутір непомітно міняється. Найбільше спричинився до цього отой Петро, тоді ще зі своєю гнідуватою борідкою, а потім ті школи. Коли він приїздив з Києва, то неодмінно привозив з собою когось зі своїх товаришів. Приїжджав Сопрон з Настусею, що служив тоді ще в Саратові. Молоденька Татяна появлялась у своїй гімназіяльній суконці з широким, брунатної барви, фартушком, а з нею її “подруги”. І все то молодь, і хутір наповнявся, мов дзбан, шумливим питвом.
Тоді непомітно минали останні дні посту, — під лоскотливий сміх дівчаток, під невинні спроби залицянок, під жарти й розмови, а Великдень вривався, мов буря. Все тоді співало. Все було сміхом. По саду і по всіх місцях дзвеніли та барвіли дерева й люди.
Тепер ні Петра з борідкою, ні Сопрона з Настусею, ані навіть Тані з її невпинними жартами, біганням та роботою. Зате появилась Мар’яна з позакачуваними рукавами, в білому фартушку — Іванова жінка, Андрієва братова — недавно пишна панна з бронзовим волоссям, спокуса всіх ловеласів… А потім Ольга… Ця увігналася сюди ураганом, зовсім непрошена, як доля, і ось по цілому будинку сиплеться її переливний сміх. Ось вона фарбує з Васильком крашанки, і при тому обоє заводяться, мов двоє півників; біжать через сіни на подвір’я, Ольга кричить криком, ніби її б’ють, і женеться цибатими кроками двором та ховається якраз у дровнику, де Василько, напевно, її впіймає та порядно намне. — Я тобі, каже, дам! Потім, примирені й засапані, особливо Ольга, появляються знов у кухні, але по короткому часі вони вже знов чомусь гримотять стільцями в їдальні, і при тому щось з грюкотом падає, на них хтось кричить, а Ольга скаржиться: — То скажіть йому, щоб він мене не займав.
— Не займав! — кривиться Василько. — Хто то кого займає! — А всі регочуть. — О! Василько — сила! — падає зауваження. Василько надувається: — Я можу повалити її одною рукою, — заявляє він гордо, і нема таких, щоб йому перечили.
— Ви-но робіть своє, — свариться Мар’яна. — Поналивали скрізь фарби… Які твої, Ольго, руки! Май на увазі, що це тобі не відразу відмиється.
Ольга дивиться на свої трикольорові, з розчепіреними пальцями руки і химерно копилить уста. — Ет! Відмиється! — кидає легковажно. — А ходи-но ти, блідий лицарю! — кличе Василька.
— Сама ти бліда, — огризається той. — Білий, блідий, бідний біс пострибав, цок-цок, у ліс, — лепече Ольга і — мазь Василька пальцем під ніс, лишаючи йому там червону пляму. — Ах, ти, стерво! — вибухає наново Василько і накидається на Ольгу. Ольга тікає і кричить: — Тож це поранила тебе шальна куля! — Василько не зважає, двері лишаються навстежень, Омелянчиха лякається: — Господоньку святий! І де воно в повітри лихої бере тієї сили! — А під повіткою Василько вже частує Ольгу, що кричить “ґвалт”, стусанами.
Який розпач, що Ольга в суботу мусить вертатися додому. Відтягала, скільки могла, але далі нема куди відтягати. Сонце погрожує впасти за гори. Андрій її проводить. Вийшли. Місцями стежка ще залита водою. Доходять до першої річки, що впадає до дніпрового рукава. і тут зупиняються. Кущі верболозів творять парк, крізь віття пронизується ще сонце, виграють рої мушок, з Канева чути удари дзвону. Далеко, в Ліпляві, і ще далі, в Решітках, валують собаки.
Андрій і Ольга, що тримаються за руки, зупиняються, зір, що спадав додолу, підноситься — око в око, зникає ясність, все загортається чадом — п’яно, солодко, і зовсім немає слів. Спинити б час, щоб ця п’янючість тривала, щоб далі не було слів, а тільки чуття, але довшають тіні, поміж галуззям зникає сонце, і Ольга мусить не йти, а бігти. — Андрію! Мушу! Прощай! До завтра! — Зривається і тікає, ніби її хтось ловить за обидві руки.
А Андрій стоїть на кладці — рівний і певний, а його думка ловить ту сполохану пташку, що ось вирвалася з його рук і мінливо ховається за кущами.
VI
На хуторі вже готові прийняти свято. На дворі, у льохах, на кухні, в кімнатах все і всі на своїх місцях. Згусток сонця над заходом торкається верхів Дніпрових гір. Дівчата, що працювали на городі, відразу по обіді знялися і з гамором подалися лугами до своїх Решіток. На подвір’ї влягається передсвяточний спокій.
В їдальні тьмяно. Мар’яна приносить білий, широкий, уважно випрасуваний настільник, Омелянчиха святочно несе миси, тарелі, чарки. Входить величний, шорсткий Іван і каже, що і як має стояти. Мар’яна ще не знає їх порядків. Посередині столу ставиться великий, білий лозовий кіш, вистелений старосвітським доморобним обрусом. До коша вкладається висока паска з написом “Христос Воскрес”, довкола неї ставиться ковбаса, печеня, сир, масло і сіль. До всього втикається велику жовту воскову свічу.
По часі в їдальні з’являється мовчазна тінь Григора. Його поява свідчить, що вже все на дворі й в хаті на своєму місці. Лишається перевірити ще цей святочний кіш. Так, він також на місці, повний, як і бувало. Під повіткою чекають вимощені вози. Коли виб’є одинадцята, всі від’їдуть до Ліпляви на всеношну і вернуться над ранок зі свяченим. У Костя Кандора так само все приготоване і так само все чекає.
Старий поволі, крок за кроком, відходить мовчазно до своєї комірки. Там він опускається в своє тверде, вичовгане крісло, лапає пальцями по столі, що стоїть побіч, намацує свої старі поламані окуляри і насаджує їх на ніс. Далі, не встаючи, бере з полички над столом велику книгу у витертих шкіряних палітурках, повільно її розгортає, знаходить “діяння святих апостолів” і починає півголосом читати: “Першу книгу я був написав, о Феофіле, про все те, що Ісус на початку чинив та навчав”. Старий поволі чіпляється за слова книги, ніби це щаблі драбини, по яких він здіймається знизу вгору. Це те, що протягом багатьох років у певний час відривало його від землі, яку він любив найбільше, і підносило його до незнаного й чужого неба.
Цього року він має право з легким серцем залишити дочасне і згадати вічне, бо цей рік вперше на його житті сказав йому, що на укоханій землі може бути невесело, навіть коли людина вірить у правду Божу і, як написано, “в поті лиця свого їсть хліб свій”.
А кілька кроків далі, у вузькому, обложеному книгами просторі, в осередку світла, що виходить з-під зеленого абажура невеликої лампи, при столі з порваним блідо-зеленим сукном сидить наймолодший Мороз. Він недавно увійшов з двору. Переживає Ольгу, її дотики, ніжну стрункість її душі і тіла, її променюючий силою юності зір. Андрій вірить у свою любов і ставить її на перше місце. Механічно простягає руку до книг, і попадає йому збірничок Мандельштама. Розгортає наздогад і читає вголос:
Когда бы не Елена,
Что Троя вам, одна, ахєйские мужи?
И море и Гомер — все движется любовью.
Кого же слушать мне? И вот, Гомер молчит,
И море черное. витийствуя, шумит
И с тяжким грохотом подходит к изголовью.
Досить. Не треба багато. Книга лежить, світло лампи падає на її дрібні літери, але перед зором відкривається завіса, за якою і море, і Гомер… І палаюча точка, мов зоря вечірня на синьо-зеленому небосхилі, що світить просто в серце і наповняє жагучим щастям. Отут воно. Ні, отут! Воно в мені і біля мене — я в ньому і над ним. Господи! Тож направду є таке, чого не висловиш ніяким людським словом. І хто дасть приблизну відповідь на все? Думка на хвилинку зупиняється, ніби чекає, але все мовчить. Нема відповіді… А розшаліла уява вже відкриває нові видива: страшний хресний похід з піснями і прапорами, безмежний, в просторі планети; великі і малі люди — всі йдуть та йдуть дорогою серед степу, серед полів, укритих половими житами, що хвилюють, як море.
Я слышу Августа и на краю земли
Державним яблоком катящиеся годы.
Планета оповита хмаринками, вона грузне в туманах, вона виривається з білих, як вата, згущень і летить з гуготом назустріч страшній силі, що з розкритими обіймами та розбитою вітром бородою сидить на білих підзолочених небесах. Бог. Це він. Інакше не можу його уявити. Сила всіх сил, початок всіх початків — вічність! В його розкриті обійми летимо всі з усіми зорями, сонцями, планетами. І не буде цьому кінця.
Десь трохи далі, в цьому малому просторі — Мар’яна. Вона сьогодні втомлена. У неї болять рамена, болять м’язи ніг, болять крижі. Ось вона побувала у Василька. Він уже чистий, рум’яний… Розстелила йому білу постіль. — Маєш, Васильку, спати! — каже вона спокійно — Ми тебе розбудимо — не бійся! — Ніііі! Я не хооочу! — марудить Василько, його очі зовсім сонні, бо скільки він за цей день зробив кроків!.. А Мар’яна його не слухає, відчиняє вікно, впускає свіже повітря, хвилину дивиться в півтьму саду, чує там десь гавкіт Кудлая, зачиняє вікно знову. — Спи, спи! — каже Мар’яна і виходить.
В себе Мар’яна застає святу ніч. Ось вона йде їй назустріч та заповняє всі місця довкруги. Є це сильне і п’янюче вино. Тисячоліттями вистоювалось воно в найглибших сховищах людських душ. Добро, святість, гріх і кара — драма, в якій Бог і Антихрист грають головні і вічно ті самі ролі. І ось наближається момент, коли Бог, якого ми розіп’яли, має воскреснути, бо як може бути, щоб перемогло зло? “Да воскреснет Бог і расточаться вразі його”. З нутра, з душі, з крові і всього тіла з болем вириваються дияволи. Як багато зла сидить у кожній краплині чистої сльози! І навпаки. Як багато святості в кожному ударі живої крові!
Одинокий Іван не має з собою ніяких поки що суперечок. Він ось виконав, що від нього вимагалось, і лежить — довгий і випростаний, руки під потилицею, обличчя, мов цегла, з дірами замість очей, що вигоріли від надмірного сонця і вітрів. — Давно я вже не святкував цієї ночі дома, — каже він до Мар’яни, і здається, що він щось десь у просторі за собою шукає, але слова його самі говорять:
— Але ж, кажу тобі, весна! От весна! На додаток уже сходить овес!
Іван поворушився, і під ним заскрипіла стара канапа, а Мар’яна додала: — Вже розцвітають черешні!
В цих словах спокійне, але глибоке здивовання. Зір Івана впирається в стелю, уста скривились в усмішку.
— А знаєш, Мар’яно? Має прибути Таня… — каже він крадькома. Вирвалось. Нічого не вдієш.
— Таня? — викликує Мар’яна, і очі її глянули на того твердого мужа. — Колиии?
— Цієї ночі, — через усмішку падає кілька слів, але Мар’яна вже метушиться, вже кидається на кам’яні груди чоловіка, цілує шорсткі його уста, а йому від того робиться так добре, що хочеться хоч раз добре крикнути від захоплення.
І нагло, наче постріл серед тиші, з кухні викрик Омелянчихи: — Рятуууйте!
Викрик і тиша. Іван з місця зірвався — і до дверей. Мар’яна зблідла й заніміла. В ту саму мить вона почула з передпокою гостре:
— Руки вверх! І коли вибігла за двері, побачила Івана з піднятими руками. В коридорі, в темноті — тупіт, викрики і зненацька — постріл. З кухні вдиралися озброєні люди, що швидко заповняли всі кімнати. Не можна зорієнтуватися, що саме діється. На Івана накинулось кілька, починається боротьба — і по часі він уже має зв’язані руки за спиною. Те саме сталось з Андрієм. Появилося світло, ввели старого Григора. З сіней хтось крикнув: — Сюди їх! — і по короткій метушні всіх Морозів з Васильком вивели до сіней, а потім до льоху.
В льоху душно і півтемно. На одному з засіків приліплено шматок воскової свічки, що лишилась від страсті. Старого відразу забрали до заднього переділу на яблука і почали питати: “Гаварі, гдє дєньгі”. Старий мовчав. На нього найшла байдужість, недогарок свічки, що коптить у лівій руці напасника, освітлює бліде, заніміле, з запалими щоками і зсунутими бровами обличчя старого. Шорстке, з чорними вусами обличчя нахиляється до самих очей Григора, погляди на хвилинку зустрічаються, з перекривлених від злості уст грабіжника виривається охрипле:
— Ууу! Проклятий! Буржуй! Кажи, де твоє золото? Старий мовчить, очі його дивляться недорозуміло.
— Де твої гроші? — викрикує напасник і зненацька б’є Григора кулаком в обличчя. Старий падає на поперечину засіка, напасник з люттю накидається на нього і товче його чоботом у бік.
— А! — сопе він через зуби. — Мовчиш? Дуко! Ми з тебе вичавим твоє золото!
— Перестань! — раптом озивається з другого переділу Іван.
— Мене питай, чортова душе! — Іван зривається з місця, на нього накидається двоє, валять його з грюкотом на землю.
— Рятуууйте! — викрикнула Омелянчиха.
Іван лежав уже на долівці, і його обличчя тиснули до вогкої і холодної землі. Двоє гострих колін упиралося в його спину.
— Кажи — де золото! — шипіло над його головою. Андрій робить намагу допомогти братові. Міцний удар у зуби валить його на долівку. Тупіт, викрики, входять і виходять якісь люди, стогони, на зацвілих стінах балухаті тіні.
Це триває. Час біжить швидко. Потім усіх Морозів і навіть Василька в’яжуть, затикають ганчір’ям роти, гасять світло і лишають їх самих.
— Сматрі — єслі кто попробуєт вийті… — почули вони останні слова.
В льоху робиться тихо і темно. З подвір’я доноситься тупіт ніг і копит, притишений гамір, клапання коліс возів, окремі вигуки. Морози все це чують, думка шалено працює. Іван пробує угадати час, пам’ятає, що мала прибути Таня, і думає, що кожної хвилини вона може з’явитися. Щоб порушити тишу, він починає грюкати ногами об дошку засіка. Нарешті на дворі затихло, і гавкіт Кудлая вказує, куди ті подалися.
І раптом десь там, з боку саду, падає постріл. Всі ув’язнені насторожені, а Іван та Андрій з усіх сил намагаються звільнити свої руки. Це Таня. Це, напевно, вона — мигцем пробігає думка. Недовго — і весь двір заповняється кінським тупотом. Чути — біжать люди. — Отой! Отой! — Бах!
Хтось біжить до дверей, до кухні. — Татууу! Іванее! — Так. Це Таня. Всі пізнають її голос. Іван і Андрій починають бити ногами об дошки засіків. І серед цієї грюкотні в льоху проривається голос:
— Танююю! Ми тут!
Був це голос Василька, якому першому вдалось усунути з уст пов язку, і він, скільки стало духу, хрипко і перелякано закричав.
На дворі і в будинку — рух. В кімнаті загорілося світло. Далі світло появилось у комірці старого, в кімнаті Івана. Таня довго не чує криків з льоху, їй страшно, вона не може думати. Біжить з кімнати в кімнату і щойно в сінях почула грюкіт, що виривався з льоху. І коли вбігла до темного простору, не знала, кого наперед звільняти. — Господи! — викрикнула і почала розв’язувати першого, хто їй попався під руку. Була це Омелянчиха.
Найгірше було зі старим. Його знайшли непритомним. На устах його проступала кров. Його занесли на руках до його комірки. Всі були сильно стривожені, але старий застогнав, і це було знаком, що він живе.
У мешканнях було мало світла, все розкидане. Під ногами валялось багато речей. Мар’яна нашвидку очищала простір. Увійшов Водяний, що довго барився на подвір’ї. — От так-так! — було його першим словом, і це внесло певне відпруження. — От чортяки! — казав далі Водяний. — Всі живі? Що зі старим? — і він подався до комірки Григора.
Той уже був притомний, лежав спокійно, Таня й Мар’яна давали йому пити чай. — Дай, Боже, батьку! — сказав Водяний. — Зле? — На що старий поволі відповів: — Треба б на всюношну…
Всі мають багато роботи. Водяний заявив, що на городі лежать два трупи. Це, видно, вартовики, яких залишили вартувати, поки тамті не від’їдуть. Коли вершники Водяного в’їжджали в двір, один вистрілив. Потім вони почали тікати, вершники погналися за ними, ті не послухали наказу стати — і сталося. Прибіг від Кандора Дмитро з Корнієм. Тих також стероризували. Водяний наглить. Вони йдуть по свіжих слідах, коні готові. Мить — і четверо вершників вирушило з двору. З ними на Таниному коні виїхав також Андрій.
Іван, Дмитро і Корній, озброївшись, пішли в обхід хутора. На грядках, дійсно, лежав труп. Не два, як казав Водяний, а один. Лежав лицем до землі. Коли його повернули, за темнотою і брудом не могли впізнати, хто це такий. Був ще теплий. Кинули його та йшли далі через сад, до поля, на узгір’я. Темно, зоряно, з заходу повівав слабий вітер. Всі мовчали. Іван нервово наслухував. Зненацька, майже одночасно, в Каневі, Ліпляві та Селищі почали дзвонити дзвони. З трьох боків повільно, поважно, один за одним, ніби краплі води, падали протяжні, соковиті і свіжі звуки. Іванові здавалось, що він вперше на своєму житті чує їх так виразно, і коли по часі задзвонили “всі дзвони”, Іван зрозумів остаточно, що “камінь від гробу відвалено”, що правда воскресла. Йому стало легко на душі, ніби він сам воскрес з якогось чорного небуття.
І раптом з північного сходу, від Тростянкова, почулися постріли.
— Це наші! — почув Іван наглий вибух Дмитра, і це відразу повертає його назад до землі. Постріли падають. Через простір вони долітають лише глухим паканням. Дмитро і Корній не можуть спокійно стояти, їм хочеться бігти туди, звідки прибігають ті звуки.
— А, чорти прокляті! — каже Корній. — Попались! Він мені кричить “руки вверх”. А я вам кажу: їй Богу, це були наші! А того чорного — я тобі присягну — я бачив не раз під нашими ворітьми. Він, клятий, лазив тут кілька тижнів…
Іван мовчки рушив, за ним пішли хлопці. Першим словом Івана, коли ввійшов до хати, було:
— Як з батьком?
— Та, Господоньку святий! — затеренділа Омелянчиха. — Хочуть іти на всюношну!
Іван ступив до комірки батька.
— Лежіть! — каже він до старого. — Цього року я за вас іду…
— Але ж я не влежу, — каже старий. — Як? Боже! Таж я ще на своєму житті не пропустив ні одної всюношної…
— Та й коней нема, — каже Іван. — Чим поїдете… Старий почув цю несподіванку, але, на диво, ті слова не дуже поранили його. Він замовк і, здавалось, спокійно дивився перед себе. Іван вийшов до їдальні. Тут вешталась Таня.
