Кудлай на деякий час замовкав, бо вичував настрій Омелянчихи і бачив в її руках знайомий деркач, але як тільки Омелянчиха зникала у дверях сіней, він негайно розпочинав своє далі. Він бігав, гавкав поза клунями, за пасікою, на полі, на лугу. Не було, здається, на хуторі місця, щоб він там по десять разів на день не побував.
А коли через гору від Гісина найшло в сад і двір повно чужих неприємних людей, Кудлай накинувся на них з усією йому властивою щирістю, проте був змушений дуже швидко тікати. Ті люди мали з собою киї, яких Кудлай значно більше боявся, ніж деркача Омелянчихи. Йому було соромно тікати, але іншого виходу не було. Здалека він не залишав тих гостей у спокої. Він сердився, скільки міг, і все це голосно висловлював.
Але тим часом він пережив також шматок великого і несподіваного щастя. По часі звідкілясь появилась його улюблена Таня, якої він так давно не бачив і за якою стільки тужив. Почувши уже здалека знайомий запах, він, як стій, кинувся назустріч, викинув з серця все зло і, забувши про свій поважний вік, мов мале щеня, заметушився від напливу щастя. Це ж він був той перший, що зсадив Таню з коня, що з таким поривом кинувся їй на шию і так шалено та ображено скаржився перед нею.
Було мало часу. Таня і всі, що прибули з нею, кудись квапились. Там, за кутом, вештались ще чужі люди, розітнувся неприємний звук, було стільки хвилювання. Кудлай вичував, що діється щось погане…
Але тепер усе, здається, минулося, добрий Кудлай відчув полегшу і, коли б не ті прокляті мухи, він би, можливо, хоч трохи задрімав, на що за ніч хвилювання та праці, напевно, заслужив.
Години женуть години. Тінь з-перед будинку перенеслася на клумби перед вікнами Таниної кімнати. Василько вже виспався, одягнувся і напхав кишені червоними, синіми та зеленими крашанками. Він має намір чкурнути до Канева, де на нього, напевно, чекають товариші. Саме в цей час на подвір’я в’їхала стара, брудна бричка діда Микити і зупинилася перед колодязем. — Пррр! — голосно зупинив Микита свої “нові” коні — оте “чортове шпаргалля”, якого він не міг терпіти.
— Але ліпшого тепер не варто держати, — казав Микита сусідам. Микита статечно, як велить старий звичай, одягнутий в чорну чемеру, підперезаний шерстяним червоним поясом. І шапка у нього, як слід, смушкова, і міцні чоботи щедро, як на ці часи, намазані добрим дьогтем. З ним, як звичайно, приїхала Наталка — метка, весела й червонолиця, в корсеті і плахті, “бой-дівка”, як каже Микита. Вона ледве двигає перед собою коша, і чого там нема, бо Микита, почувши про нещастя, звелів одразу запрягати і їхати, щоб там, борони Боже, чого не сталося, а при тому, либонь, не треба за свято забувати. І як тільки в’їхали, Микита відразу вдався до Григора.
— Христос воскрес! — Воістину воскрес! — цілувалися вони тричі. — А що я, куме, чую? Як то воно було? Зустрів ото біля церкви Івана, питаю, де батько, а він мені, диви, торочить, що щось, каже, застудились і постогнують, а в селі тільки й розмов, що про вашу напасть. Як то воно було?
— Е! — махнув рукою Григор. — Не варто й згадувати.
— А що ж торочать — двадцять чоловіка, вас ніби пов’язали — большевики, чи яка інша лиха година, тепер того, прости, Господи, паскудства розвелося, що й не ступиш без нього. А чи то правда, що старий Кузьменко втратив сина?
— Кузьменко? Сина? Вперше чую.
— А там говорять, а там тобі мелють… сказано — язик без костей.
— Воно трохи було, — каже поволі Григор. — Ото, як тільки почало смеркати, ми всі візьми тай зберися в їдальні галай-балай розводити. Надворі навіть не було ще дуже темно; ми звикли трохи пильнуватися, але в такий час кому могло прийти до голови, що якась нечиста сила вже на тебе наміряється… І прийшло щось їх там — не тямлю вже, скільки їх там було — ми трохи боронилися, ну, і вони втікли. А з Кузьменком… Ні. Нічого про це не чув. Хіба мої хлопці чогось мені не сказали.
— Отаке, — з полегшею казав Микита. — Я вже почав тривожитись. Що, думаю, в такий час чоловікові може не трапитись. Таже світ гниє на очах.
Микита вийшов від Григора спокійнішим, з усіма бурхливо христосувався і нараз вийняв, і поставив на столі в їдальні пляшку горілки. Наталка відразу знайшла Мар’яну, міцно обцілувалась з усіма. — Андрію! Що там твої зуби? Ще на місці? — питала Андрія, а очі її сміються.
— Та ось бачиш, — сміявся також Андрій.
— Нічого, братику, до сватьби заживе.
— Коли буде твоя сватьба?
— Мій жених ще на припічку кашу їсть та попід столом пішки ходить.
— Но, но, но! Кокетуєш. Як там вечорниці?
— Та не пускають батько, а кортить страшенно! А от ти б, Андрію, попустив би зо свого панства та коли прийшов до нас. Положили б з дівкою, що спекла б. Ничипорову Христину знаєш? А все згадує тебе, каже, десь там разом телята пасли. Морозівського, кажу, кортить? А що б ти, каже, думала. Поб’ємось? — і Наталка вийняла крашанку. — Христос воскрес! Бий!
Андрій вийняв свою крашанку. — Воістину воскрес! — і цокнув Наталчину.
— Моя, — каже вдоволено Наталка і бере битку.
— Ну от, ну от! І все в порядку, — гомонів в їдальні Микита.
— Ну, й дурні ж ми, знаєте… Таке вже, чуєте, безтолкове, що хоч сядь та й плач. А тепер, поки приїдуть ваші високі гості, махнемо по-нашому, по-давньому! Іване! Куме! Та кличте всіх.
— Та йду вже, йду, — каже Григор, що входить боком до їдальні.
— Діти! — гукав Микита. — Андрію! Наталко!
Андрій з Наталкою появились. Мар’яна несла свою пляшку наливки, стіл заставлений по-великодньому. — Так дай нам. Боже, — сказав Микита. — Христос воскрес! — і підняв повну чарку.
— Воістину воскрес! — підтримали всі Микиту і випили.
— Ну от, і пішло, як кажуть, — гомонів Микита, бо дістав відразу настрій — Ще поки, куме, наш рід тримається — чарка й закуска не втече з наших столів. Але як запанує оте чортове падлюччя, прости, Господи, — буде біда. А тепер його розвелося, як гаддя, а все вам сичить, а все злюче, а все рвало б та розносило б. От як то воно все на даровизну падке, а ти-но візьми та своїми руками… Нєєє! Воно тобі хоче даром. Все, кажу вам, заздрість!
— Але вже не те. Кажу вам: уже не те. Запробували, як та даровизна смакує. То все домагалися, а тепер бачать, що воно не тим пахне — і назад. Ті, що взяли, тепер бачать, що воно не буде їм даром, а давай з десятинки. То було: я бідний! Я не маю з чого дати. Беріть он у того, що має двадцять десятин. А тепер того один з другим не скаже, бо десятини дістав, але самі десятини ще не роблять людину людиною. А нашого Калиниченка то просто, кажу вам, шкода. То було все вилігувався та чекав, поки то йому Морози дадуть, а тепер дістав десять десятин, дістав з району коні і — ори! Ха-ха-ха! Ори! Ори! Знай, як то хліб добувають, а тоді вже і кричи. А вся та голота тепер заянчала; але чекай, ще ті червоні підуть до ста чортів, тоді ми їм покажемо “комбєдноту” та “продрозвьорстки”. Тоді ми їм земельки наріжемо — та плуг, та в борону, та до коси. Так, так… Ми їм уже не дамо бомки стріляти та пащекувати. Ми отого Мишку навчимо, як то соціалізм росте, так навчимо, що йому не захочеться більше Леніна… Дай нам, Боже, Мар’яно Миколаївно! Е! Та я бачу — ви прошені. Хоч ти, Наталко, докажи, що з якого коліна. Андрію — лепський сину! Гей! А все заміж проситься, — кивнув Микита головою на дочку. — А тут тобі ніяк робітника не знайдеш, а вона ж у мене і орач, і сіяч, і косар. Не хвалюся, але кажу: диво-дівка.
Микита міцно, щиро, з притиском випив і запхав рота сухою, холодною ковбасою.
— А знаєш, батьку, — підхопила відразу Наталка. — Орач то орач, а я свого не попущу. Не піде по-доброму — прителющу внука, і як хочете.
— Путо, дівко, намочу і обкладу, як слід, — жартує Микита. — Що? Скажете не Микитова дочка? — звертається до Григора.
— З вашої кості і плоті.
— А що? Наталко!
— Ну, так пиймо! — голосно й рішуче сказала Мар’яна і гостро глянула на Андрія.
— Е, що й казати. Бачу, що в цій фабриці кожна людська подоба набирає крові, — каже Микита.
— Пиймо! — басом каже Іван, а Микита на це затягнув: Христос воскресе із мертвих.
Всі підтримали:
Смертію смерть поправ…
І сущим во гробах живот дарував.
Проспівали три рази, випили по чарці, а потім Наталка своїм чистим соковитим альтом почала: “Ой, чарочко, чарочко медовая, з ким я тебе пить буду, молодая”. Її негайно підтримали, і коли пісня була в розгарі, до їдальні неждано ввалилися нові гості. Це були Лоханські, Левицькі, а з ними Демідов. Ааа! Ооо! Ураган цілунків. Христос воскрес! — Графе! Чи вас бачу? — розставив широко обійми зовсім веселий Іван. — Як вас Бог милує? — Милує! Поки що милує, — гудів, мов з бочки, граф. — А мені кажуть — вони там лежать, як капуста.
— Істотна різниця понять, графе, — каже Афоген Васильович.
— А! Я розумію, — каже граф. — Ми тепер схильні до гіпербол.
Треба було бачити, як Ольга христосувалась. Особливо з Андрієм, аж Наталка не втрималась. — Панно! Та не робіть оскоми!
— А чому не заглянеш, Наталко, — казала на це Ольга.
— Чесній дівці все ніколи. Ось бачите, які граблі ношу, — і показала свої руки.
Ввійшла Марія Олександрівна з Мар’яною, що відразу зробила оглядини доччиного господарювання; мати була вдоволена. — Здається, дочко, з тебе вийде справжня Морозиха, — було її заключним словом.
Микола Степанович, як і слід, засів одразу до розмови з Григором — і все з приводу останніх подій.
— Та вони довго, кажу вам, не продержаться. Ось нехай тільки літо прийде. На Поділлі скупчує сили Петлюра, а там, на Дону, — Денікін, а повстанців тьма-темрява. Он, кажуть, Григоріїв викинув французів просто в Чорне море.
— Е, — махнув скептично старий. — Одно знаю: розбазарять государство і тільки. Ні тобі поїзди не ходять, ні тобі моста путнього не лишилося. Всі димарі погасли, вікна видряпали, маєтки пішли з димом, книги в багно. От як воно з нами, Миколо Степановичу. Я вам усе мовчав, бо діло моє невелике, але коли хочете знати мою думку — не вірю я в ту вашу Росію більше. Темний народ знизу доверху. Тьма! Чи потрібна нам була ота революція? От спитайте тепер себе самого!
— Революція, знаєте… — почав був Микола Степанович, але його відразу перебив Григор з виразом на обличчі, що, мовляв, все і так знаю, що ти скажеш… — Грамоти нас, кажу вам, не вчили як слід. Грамоти і тільки грамоти. А тепер роблять темне! — твердо проговорив старий і відвернувся.
Афоген Васильович, граф та Іван творять свою групу. До них приєднався також Микита. Говорить граф:
— Найгірше, що наш народ, коли зірветься зі своїх моральних чи поліційних припон, то вже не знає, де йому зупинитись. От розгромили поміщиків. Тепер іде масовий поруб лісів, але думаєте, що на цьому зупиняться? Совєтська влада будує на цьому всю свою філософію. Мовляв, все до ґрунту зруйнувати, очистити місце для нового. Побачимо. Думалося — з’явиться якийсь Наполеон, що візьме бика за роги, але тепер, як видно, нема надії. Весь народ, кажу вам, буде викинутий зі своєї хати, і тоді ми щойно спізнаємо глибину революції. Революція лізе в самий мозок.
— Як мотилиця, — вставив своє Микита, — до овечої голови. Всі засміялися, згадали, що не для цього вони зібралися тут, і змінили тему.
Ольга, Андрій і Наталка негайно опинилися в саду. Було привабливо, сухо під ногами і вогко-тепло в повітрі. Ольга — в легкім убранні, Андрій — у гімназіяльній блузі, Наталка — в корсетці. Ішли шумливо вгору головною стежкою, дійшли до пасіки і всілись на лавиці під горіхом. Андрій вийняв крашанку.
— Ну, в кого міцніша? — сказав він.
— Давай! — озвалася Наталка.
— Держи!
— Ні. Держи ти.
— Бий.
Наталка цокнула, і її крашанка “пустила”.
— А! — гукає Андрій. — Обертай! Тепер я б’ю.
— Ну, бий, — каже Наталка і наставила пуху. Андрій цокнув, і пуха сіла. — Давай, давай! — і забрав битку, але Наталка не здавалась: — Давай ще, — і вийняла нову крашанку.
— А тепер б’ю я, — каже Андрій.
— Товчи. Все одно.
Андрій цокнув, і Наталчина крашанка знову сіла. — І що за лихо! Може, то з гіпсу, — кричить Наталка. — Покажи!
— Ні, бий далі, — перечить Андрій, весь сяє, зуби біліють. Наталка б’є ще раз і ще раз без успіху. — Це, Андрію, не може бути. Покажи!
— На, як не віриш.
Наталка бере крашанку на зуб. — Здається, справжня.
— А тепер б’ю я, — каже Ольга. — Держи.
— Бий! — Андрій міцно тримає крашанку в кулаці. Ольга сильно вдарила, і її крашанка розлилась майже до половини. Всі засміялись.
— Е, — каже Наталка. — Як він держить! Давай ще раз зо мною, але тримай, як слід, отакоо, — і Наталка показала, як він має тримати.
— Бий отакоо, — погоджується Андрій, Наталка б’є, програє знов битку, кидається на Андрія, Андрій з реготом тікає. — Ольго! Держи його. Обман! Це обман! — Андрій регоче, Ольга просить. щоб він дав їй ту крашанку, за що він дістане дві. Добре. Андрій годиться. Дає Ользі свою, бере дві її, пробує кожну на зуб і одну з них наставляє: — Бий! — каже до Ольги.
Ольга б’є вже обережно, і — о диво! Виміняна крашанка “пускає”. — Андрію! І що ж це таке? — кричить Ольга.
— Давай, давай, — каже Андрій. — Обертай! — і дістає битку.
— Ти щось, напевно, робиш, — каже з притиском Наталка.
— Чари, — регоче Андрій. — А тепер пропоную перегони з ловами. Цвіт! — торкнув він Наталку і пустився тікати.
— Ні, ні, ні! Наперед скажи, що ти робиш! Ольго. Не біжи! Хай наперед скаже, — завзято перечить Наталка.
— Це таємниця. Патент. Не можна сказати, а як скажу — гріх учиню. Це закляття! Хочеш, Наталко, стягти на себе гнів прокляття?
— Хочу! — визивно кидає Наталка.
— Ні,— крикнула Ольга.
Андрій засміявся, Ольга й Наталка кинулись на “обманщика”.
— Держи його! Лови!
Всі біжать у сад поміж деревами, на це навинувся Кудлай, що охоче прилучився до гучного товариства, твориться справжня погоня за Андрієм, що закінчується перемогою дівчат. Андрій пійманий, його в’яжуть хустиною Наталки, дівчата на цілий сад сміються, Кудлай стрибає довкруги.
— Що це тобі нагадує? — питає Ольга зв’язаного Андрія.
— Притчу про бідного, що його побили розбійники, — але без милосердного самарянина.
— А не нагадує, як то ти лежав отам у льоху? Другим разом, Андрію, скажи, щоб тобі підстелили бодай сінничка.
— Другим разом я пішлю їх до тебе, а ти зробиш, як захочеш.
