— Екскурсії в історію бувають також приємні. Наприклад, роблять розкопи, — говорив Іван, а кінь під ним спотикається. Обидва хлопці їхали мовчки.
Водяний їхав рівно, весело, звично. Здавалось — не кінь з верхівцем, а кентавр, що легко, ніби по хвилях, гойдається верхом своєї голови.
— Ваше високоблагородіє! А чи скоро будемо на місці? У мене починає паритись зад, — не вгавав Іван.
— Коли б ти був попав у руки того брюнета, він би тобі ще не так спарив, — казав між іншим Водяний, бо думав саме не про те.
— А ти ж його відки знаєш.
— Був з ним кумом.
Виїхали на пільну дорогу, і Водяний мовчки рушив учвал. За ним потягнулись обидва вершники, а на певній віддалі рушив і кінь Іванів. Іван пригадує собі свої часи на коні, було, здається, зовсім отак, тільки за ним, звичайно, гриміли колеса гармат і рипіли сідла. Раз-два, раз-два, раз-два!
Дорога м’яка, коні бігли граючись, запахло кінським потом. Ліс скінчився, і наліво забілів туман над болотом Роздолу. Скоро звернули ліворуч, і Іван пізнав роздольський тартак.
В’їхали на широке, обведене сторчовим парканом подвір’я, перед подібним до морозівського будинку. О, Іван знає ці місця і за молодості бував тут залюбки, бо була тут знана свого часу панна Ганна, яка не одного брала у свій полон, а між ними також Івана. Тепер, здається, її нема. Вийшла заміж десь до Хоцьок і також, здається, зосталась “московкою”.
Одне з вікон будинку світилося, вершники мовчки зійшли з коней, Водяний та Іван передали свої коні хлопцям, а самі пішли до хати. У сінях висів закоптілий круглий ліхтар, а на скрині з висівками сиділо двоє з гвинтівками між ногами і бомбами за поясом. При вході Водяного обидва встали. — Здорові були! — кинув Водяний. — Дай Боже, пане сотнику, — відповіли ті з посмішкою.
Водяний з Іваном увійшли до більшої кухні і, поки Іван озирнувся, Таня вже висіла в нього на шиї. — Іване!
— Здорова, сестро! То й ти тут? — казав Іван.
— Тут і ніде, — казала швидко Таня.
— Сидить? — спитав Водяний. Таня йому кивнула. Водяний підтягнувсь, осмикнув блюзу, пригладив волосся. — Прошу! Заходь, — сказав до Івана і показав двері навпрост. Незграбний, з розбитим волоссям Іван повільно вступив у двері.
Простора, слабо освітлена, з завішеним вікном кімната. Справа під вікном на зеленій плюшевій канапі півлежав знайомий Іванові брюнет з будинку Демідова. Тьмяно горіла нафтова лампа, повільно цокав великий стінний годинник. Посередині — застелений білим настільником стіл, біля нього стільці, на ньому пляшки, чарки і закуска.
Іван зупинився. На обличчі в нього “не може бути”. Дивиться вперто, бачить виразно, очі виходять з орбіт — і, хоч убий, не повірить.
— Підходь, він тепер не кусає, — сказав Водяний, підійшов до столу і відразу налив три чарки. — Сідай, — кинув до Івана. Іван сів. — Так вип’єм, таваріщ, — звернувся Водяний до брюнета. Той підвівся, простягнув мовчки руку і спокійно взяв чарку. — Здається, знайомі, — кинув Водяний по черзі головою до обох своїх гостей. Іван не відповів, мовчки випив, а брюнет також випив і сказав:
— Да. Знакоми.
— А знаєш, хто це такий? — звернувся знов Водяний до Івана. Іван понуро мовчав, а Водяний продовжував. — Товаріщ Шнейдер, також Граль, а також Петров. Зараз він Петров. Головний уповноважений верховного ревкому РССФР для боротьби з бандитизмом на нашу область, член РКП(б), особистий секретар товариша Лаціса і секретний співробітник главкому Льва Бронштейна-Троцького. Чи правильно, товаришу Петров?
— Совєршенно правільно, пане отамане Водяной, — повільно проговорив названий Петров. Тримався певно, спокійно, незалежно.
— Так, — казав Водяний, наливаючи собі й іншим другу чарку, — наші рибалки потрудились, поки його впіймали. Акула. Ти тільки поглянь на нього. А знаєш, як це сталося? Він, як звичайно, ставив ставку на латишів і китайців. І, звичайно, програв. Ході [Ході — так називали китайців, які брали участь у бойових діях на території], як відомо, менше вірять у бороду Маркса, а більше в червоний метал, і ми їм, розуміється, стали до послуг. За один імперіал ми знали про кожний порух цієї риби в її глибоких водах. І ще він в одному помилився, цей самий мудрий Петров. Гадав, що ми тут валом підперезані і, прибувши нас убивати, міркував, що дасться це йому дуже легко і просто.
Петров посміхався. Мав зовсім приємний вигляд культурної людини.
— А знаєш, що він, братику, планував? — Водяний раптово встав, підійшов до буфету і вийняв велику папку паперів. — Тільки поглянь, — казав Водяний і важив папери на руці. — Це тільки одно твоє “дєло”. А таких ми знайшли в нього цілу гору.
— Нічого. За пильність хвалю, — казав спокійно Іван і байдуже розглядав сторінки “дєла”. — Нічого, нічого, — мурчав Іван.
— Докладно. Знають справу. Потрудились. — А вкінці резолюція: “Ввіду асобих прєдпосилок, сємья Мороз Георгія далжна бить падвєржєна стражайшему наблюдєнію. Нєкоториє єйо члени далжни бить ліквідіровани. Петров.”
Іван прочитав ці рядки вголос і замовк. Папку паперів відложив і, здається, нею не цікавився.
— Це тот, каторий, — казав Водяний, — а що ми маємо його в кишені, це заслуга деяких цікавих людей.
Петров усе посміхався, іронічно дивився на обох, іноді його широка, чорна брова здригалась.
— Ви, капітан Водяной, остроумний человєк, — сказав він нарешті.
— Радий старатись, товаришу Граль, — відповів Водяний і глянув гостро на нього.
— Жаль тільки, що ваші блискучі дотепи не будуть знані історикам.
— Надіємося, що коли згадають ваше сліпуче прізвище, то побічно згадають і нас, — сказав Водяний і знов налив чарку.
— За помилки, розуміється, платять, і свій борг внесу з відсотками, — казав Петров, — але будьте певні, що ваше підприємство стане вам недешево.
— Дешева рибка — погана юшка. Хочете сказати, що все-таки ми програємо. Припустимо. Нам, товаришу Граль, ішлося і йдеться: вам і всім вашим Лацісам зайвий раз доказати, що голими руками нас не взяти. Ви прийшли, щоб нас тут убити. Але такого сорту люди, як ми, даються нелегко. Наша земля любить піт і труд, і вона нас знає, як домашній кіт свій припічок. Ви ж, ґаспада, приходите, щоб убивати. Знаємо. Чуємо вас по запаху. Тонкі знавці психології. Вивертаєте людські мозки. В кишки з чобітьми влазите. Розчищаєте місце, щоб потім на спинах дурнів дістатись до банків Сіті в Нью-Йорку. Кажіть: ми програємо, але програєте і ви, пане відпоручнику Троцького. Програєте! У вас це лежить знаком на вашому носі. Бачу! Куріть, — сказав Водяний і протяг Петрову сигаретницю. Всі закурили. Водяний ходив по кімнаті. Так йому легше говорилось. Петров спокійно півлежав і далі водив за Водяним поглядом. Іван спокійно, зовсім байдуже сидів і, здавалось, навіть не слухав. Дивився вниз, міркував, хитав головою, ворушив устами і віддмухувавсь, ніби на нього сідали настирливі мухи.
— А ви здорово заросли, — звернувся зненацька Петров до Івана. Цей, здавалось, більше його цікавить, ніж сам Водяний.
— Що? — підніс голову Іван.
— Кажу — не голитесь, — повторює своє Петров і з певною ноткою в тоні голосу, яку Іван вичуває і розуміє.
— Робимо великі діла, товаришу, — сказав спокійно Іван. — Немає часу голитися.
І після цього знов упер свій погляд собі під ноги.
— А ви, капітане, даремне хвилюєтесь, — сказав Петров до Водяного.
— Маєте рацію. Колись я хвилювався, ще бувши юнкером, як дістати двісті карбованців, щоб побувати в Єгипті на розкопах. Тепер інтереси змінились.
— Археологію, кажете, заміняли на психологію, — каже іронічно Петров.
— Хочете сказати — на психопатію, — докинув Водяний. — Погоджуюсь.
— І я також, — тим самим тоном сказав Петров.
— Мільйони здорових, дорослих людей, замість…
— Психопати хіба здорові? — перебив його Петров. — Тримайтеся строго логіки.
— Так, — круто повернувся Водяний до Петрова. — З одного боку, ви належите до жовтого дому, але здоров’ю вашому позаздрить кожний бик. На те, щоб невинних, чесних людей стріляти в потилицю, вас ще стане.
— А куди, по-вашому, ціляти, щоб було і тихо, і гуманно? — казав Петров, а очі його вигравали кпином. Водяний не звернув на це уваги, але Іван підняв голову. Дивився на Петрова, ніби щось пригадував.
— Дурак! — твердо і рішуче сказав Іван і сплюнув на Петрова. Маленька, гостра перерва. Петров не стирає зі штанів сплювака, зривається з місця і кричить: — Пардон! Фраза нескінчена. Який такий мудрець сказав, що ми стріляємо в потилицю! — гостро й поважно кричав Петров.
— Ті черепи, яких мільйони залишаться на нашій землі як спомин про вас, — сказав Водяний, прорвавши хвилинне здивовання. — Я вже сказав, що дещо цікавивсь археологією, і ще скажу вам: і за десять тисяч років прийдучі будуть знати, як ви стріляли. І навіть за що. І кого.
— І поставлять нам пам’ятник, — знов тим самим тоном казав Петров.
— І на ньому, пане, напишуть: “Людино! Це ті, що стріляли тебе в потилицю”.
— Прекрасно, — сказав Петров і навіть трохи підвівся. — Ви, капітане, рішуче розминулися з покликанням. Ви роджені на місіонера християнства, а стали капітаном гвардії.
— Мав би ту саму честь, — відповів Водяний. — Тепер ви розстріляли б мене в потилицю за гвардію, а тоді — за “опіум народу”.
— В такім разі попросіть, щоб вас розстріляли не в потилицю, а в лоб, — сказав Петров.
— Дурна ви, дурна людина, — відповів на це глухо Іван. — Чий ви син? — звернувся Іван сторч до Петрова. Той раптом згорнувся і замовк. — Ну, чий же ви син? Кажіть?
— Я скажу, — сказала Таня, що зненацька ввійшла і чула останній запит. — Мільйонерки з Бердичева, що почала свій гендель зі щетини і своїх робітників сліпила недоживленням.
— Тому саме я і пішов за простий народ, — зірвався, ніби опечений, Петров.
Ніхто йому на це не відповів, а Таня тільки сказала: — Досить вам цього. Ходім.
Іван устав, і всі троє вийшли. Петров знов лишився сам. Що з ним далі сталося, Іван не цікавився, як і не цікавився тим, як він сюди попав, хоча пізніше Таня йому про це оповіла.
Таня засипала Івана питаннями. Як тато, Мар’яна, що Андрій, де Василько, чи добре росте город, питала про худобу і навіть про старого Кудлая. Іван лише казав:
— Добре! Були, пограбували, батько хорі, Андрій у школі, Мар’яна шумить господарськи, Василько в Каневі.
— А я не раз побувала у ваших місцях, — казала Таня.
А Водяний додав: — Це, фактично, вона виволокла отого брюнета з його діри.
Перейшли на другу половину будинку, і тут нова несподіванка. Іван уперше на власні очі бачить і знайомиться з повстанкою Марусею. Сиділа за столом над картою, стрижена, добре збудована, карі, бистрі очі. Коли Іван, трохи зігнувшись, увійшов — встала і звернулась до Тані:
— То це той твій брат-кулак?
— Це він і є, — відповів за Таню Іван. — Але вже не кулак, а козак. Мене частують пригодами, а я все кажу, що я на них застарий. Але те, що я тут бачив — варте уваги. Шматок комічного життя. — Іван помітно тратить свою понурість, і життя вливається в його жили.
— Ну, от, — говорила жваво Маруся, пустивши поза увагою останні Іванові слова. — А нам кажуть, що ми тільки перешкоджаємо чесним людям орати. Тепер можете спокійно йти до вашого хутора і поголитися. Гніздо Лаціса на цей район вийнято з коренем. А поки прийдуть нові — повітря зміниться, — і вона бистро глянула Іванові сторч у вічі.
Іван тим часом зважує свою співрозмовницю. Дивиться згори вниз. — Шкода тільки, що ви обтяли вашу косу. Напевно, була гарна, — сказав він несподівано.
Маруся усміхнулася: — Мене і так люблять. За цю голову і без коси дають п’ятсот тисяч. Кажуть, сам Ленін зацікавився.
— Бідний той ваш Ленін, — спокійно каже Іван. — Коли б він мав вашу голову… Гадає, що його папери також вартість.
— Це ваша думка. Знаю її давно, — ухильно сказала Маруся, і її бистрі очі загорілись ясністю. — Пане Іване! (Він вперше чує, щоб його так звали). Хочу вам сказати. Ви, бачу, дивуєтеся, що є так глупо. Зжираємо самі себе і не знаємо — навіщо. Чи так кажу?
Іван дивиться здивовано.
— Так! Так, — пристрасно заговорив він, бо йому видавалося. що та жінка, дійсно, тонко чує і бачить його наскрізь.
— Ви хочете, — казала ця дика жінка, — щоб люди стали добрими. А я вам скажу: хай будуть, які є. Треба вірити в дійсність, а тоді прийде ідеальне. На земній кулі нема нічого зайвого.
— Наприклад, блохи, — каже спокійно Іван.
— Ми і тут нічого не знаємо, — швидко каже Маруся.
— Мені вони виразно зайві.
— Вам. Є функції, недосяжні нашому розумінню. Від функції блохи може залежати рівновага світу. І ми цього не знаємо, — казала тим самим тоном Маруся. Іван дивився просто, і на лиці його виринало виразне, ясне здивовання.
— Невже вам неясно, — казала далі Маруся, — що ми, як люди і як народ, виконуємо певну функцію і мусимо бути жертвою свого приречення. Ми причеплені до Росії. Росія була і буде Росія. Кажуть навіть, що і ми її творили. В кожному разі, вона, Росія, хоче бути постійно розп’ятою, щоб з неї стікала кров, щоб тіло її терзали. Колись вони накладали на себе “веріґі”, щоб світ спасти, а тепер вважають, що мало самим носити “веріґі”. Вони накладають на цілий світ. А ми з вами, пане Іване, повинні тягнутись у хвості на Голгофу, щоб бути розіп’ятими разом з великим російським народом, хоча ні ви, ні я і ніхто з нас ні колись, ні тепер не мали найменшого наміру, пане Іване, бути такими великими мучениками. Але я чула, що ви не хочете жити без Росії. Що вам потрібні великі простори, — Маруся казала ці слова уривно і при цьому поглядала на свого співрозмовника.
Іван мовчав. Здавалося, що в ньому родиться якась думка, яку він мусить висловити. А Маруся ловила момент і била далі в те саме місце: — Коли хочемо волі, мусимо битись. Від Росії мусимо геть. Распутін чи Ленін — все одно. Не жаліти ніякої крові. За удар — два. За насильство — подвійне насильство. З ними треба бути подвійно жорстокими, бо іншої мови вони не хочуть і не можуть навіть чути… Пане Іване!.. — казала Маруся, і зуби її при цьому ціпились.
Іван ніяк не чекав такого. Таке почуття, ніби та жінка тримає молот і гатить ним безпардонно його по черепі. Водяний і Татяна сидять при тому і пильно, напружено стежать. Таня переводить погляд — раз на Марусю, раз на брата. Іван сидить зі своїми патлами, як гора, в ньому чути силу. Під ударами того молота він тільки кліпає очима. “Який він прекрасний”, — думає при цьому Маруся. Те саме, але з іншого боку, думає Таня. Що він скаже? — стоїть на обличчі Водяного.
— Хм… — сказав по часі надуми Іван. Пальці правої його руки, що лежали на коліні, поворушились. Витискав повільно з себе окремі слова. — Хм… Кажете добре. Подобаються мені ваші слова і навіть ваші діла. Чув про вас, а тепер бачу. Гаразд! Може, навіть ви піймали справжню рацію, і нам, малоросам чи українцям, дійсно, як кажете, було б краще — геть. Стягти тугіше границі і замкнути замки. Але я питаю: як. За удар два. Гаразд. Коли почнемо рахувати, програємо. — Я, — каже поволі, по короткій перерві, Іван, — ще бувши в Німеччині і спостерігаючи там життя, прийшов, собі на горе, до такого виразного висновку: одного разу всіх переможе і всіх задушить не меч, а розум. І не маса, а одиниці. І не геройство, а творчість. Час меча, панно Марусю, — вибачте, що так вас назву, — вже минув. Надходить час машини. Воювати будуть далі, але тереном бою буде не земля, а небо. Отуди, в стратосферу, підуть змагатись. Тут, на землі, немає місця. І виграють завжди ті, що матимуть більше машин. А є такі, що їх будуть мати.
— То ви проти нашої боротьби? — бистро спитала Маруся.
— Чого така нетерпеливість. — спокійно сказав Іван. — Я вам думку викладаю. Я служив в артилерії і добре знаю математику.
— Страшно цікаво, — сказала Маруся. — І я заскочена. Невже Жуль Верн. Але тепер. Зараз. Треба ж нам… Як вам сказати. Не можна чекати машини… Тепер ще б’ються шаблями.
— О! Спитайте краще того Петрова, що сидить за стіною. Той вам інше скаже. В них там повно глупої хитрості. Чека! Але машина і їх розчавить.
— Ну, знаєш, Татяно. Маєш, кажу тобі, братика… Я!.. Аж стало душно…
Татяна спокійно посміхалась, а Іван замовк. Видно, хотів тікати.
— Ну, ну, ну! Гаразд! — сказала знов Маруся. — Я ніщо інше, як звичайна попівна, і за гітарою та поповичами не мала часу набратись великої мудрості.
— Маленька мудрість — найкраща мудрість, — понуро сказав Іван. — Ви своє робите мудро.
— Але що тут байки! — раптом змінила тон Маруся. — Таню! Треба наших гостей… Чи краще — нашого гостя чимось почастувати.
— О! Я вдоволений, — сказав Іван. — Я зрозумів, що ми себе розуміємо. Квит! — проговорив він ще і встав. Було вже над ранок. Водяний і Таня провели Івана надвір. Там чекав на нього осідланий кінь і провідник.
X
На світанку, поганяючи залізним путом тяжкі морозівські кобили, на хутір з розгону ввігналась верхи Наталка, а за нею Дмитро. Напхані травою коні мали великі здухвини і тяжко відсапували. Біля колодязя дали їм пити і відразу завели до порожньої стайні, що кілька днів зяяла пусткою.
На хуторі був на ногах один Григор.
— Дядьку! — гукала через двір Наталка. — Маєте коні! А Іван прийде пізніше! Канів забрали повстанці!
— А звідки ти знаєш? — питає їй назустріч старий, який щойно скінчив свою ранню, на схід молитву.
— Знаю, — кинула Наталка, побігла до кухні і вдерлася, мов буря, до кімнати Мар’яни. Та ще спала.
