— Глупота! — буркнув Водяний.
— Ви так думаєте?
— Так.
— Може бути. Я уявляю собі таке життя… Без шлюбу… І на що тоді сходитися взагалі?..Вона приводить приклад звірини… Але я не можу допустити, що я і звірина — те саме. Взагалі на світі є різні вподобання. Я тільки не можу збагнути, як можна такі ось речі рекомендувати для молоді. Більше: для практики, для публіки, для удержавлення… Вони ніби проти християнського шлюбу. Я цікава знати, що може шкодити їм християнський шлюб? Тож у тому стільки краси, поезії, традиція… І взагалі. Хіба християнство конечно треба переслідувати? Ви, напевно, вірите в Бога…
— Вірю!
— Я так і знала. Ваш батько — духовний…
— Ні. Це не тому. Мій батько тільки дячок.
— А чому?
— Це досить довго казати.
— Потрудіться, потрудіться, Миколо Івановичу… Я цікава.
— Вірую, Господи, і ісповідую, яко ти єси воістину Христос, син Бога живого… Ви чуєте ці слова?
— Ну?
— Вслухайтеся в їх звучання. “Син Бога живого”.
— Вас дуже цікаво слухати. Вчора ви висловилися блискуче. Мені інколи приходять такі думки: ми стоїмо на якійсь грані. Всьому приходить якийсь кінець.
— Якийсь кінець, але не кінець… Ми, росіяни, тільки почали сумніватися. Навіть сумніваємось, чи є Бог. Це тільки сумнів, але ми віруємо. В душі ми вічно віруємо. Ми не можемо без віри. Віра у нас буде вічно. Навіть в атеїзм… Я вам кажу: у нас нема атеїстів. У нас є віруючі в атеїзм, а ті люди страшно небезпечні, бо вони фанатики. Ті, що кажуть “вірую”, є люди спокійні. Ті, що мовчать, це — збайдужілі; але найнебезпечніші ті, що кажуть “не вірю”. Особливо ті, що кажуть: “вірю тільки в розум людини”. Це зовсім сфанатизовані індивідуми. І не дай Бог, щоб вони взяли в руки владу.
— Чому не дай Бог?
— Бо вони будуть переслідувати невіруючих. Це нові християни. Потече ще раз кров в ім’я Христа. Вони будуть гнати тих, що кажуть “вірую”, але в дійсності вони переслідуватимуть невіруючих…
— Думаєте, що ми невіруючі? Я теж кажу, що я вірую…
— Так. Ви спокійно слухаєте, коли вам хтось каже: не вірю…
Навіть коли у нас кажуть: немає Бога… Ви зовсім його за те не переслідуєте. Ви тільки посміхаєтесь і знизуєте плечем. Чи не так?
— Ну, а що ж я маю з такими робити? Це справа сумління..
— Але не так вам скаже атеїст. Він скаже: тим, що ви вірите, ви підтримуєте релігію. Релігія — це опіум для народу. Попи — це народні експлуататори… Тому ви не маєте права вірити… З вами на Сибір…
— По-моєму, людина має право жити, як їй подобається… Але з вірою краще жити, як без віри. В християнстві. Ми родимось, нас хрестять духом святим. Це символ. Нам дають щось святе в уста, в серце. Після нам кажуть: любіться, любіть ближнього… Хіба це кепська річ — любити ближнього?
— Очевидно, кепська. Особливо, коли ближній має мільйон, а інший хтось не має…
— Миколо Івановичу! Це ваша думка?
— Хіба я сказав, що моя. Я такого не сказав і не скажу. Хочете знати чому?
— Навіть дуже.
— А тому, що я не заздрю тим, що мають мільйон. Ви чули цю пісеньку:
“Буржуй, без разсуждєнья давай-ка міліони!”
— Цікаво, що вони зроблять з тими мільйонами, коли відберуть їх від буржуя, — говорила Таня задумано і цілком поважно.
— Проп’ють! — коротко відповів Водяний. — В тім то й справа.
— Мільйон не проп’ють, — каже Таня.
— Не мільйон, а більйон, — повільно обертається на своїх козлах і говорить байдужим голосом старий Мороз. — Проп’ють каналії, — і після того знов обертається до коней…
— Цікаво, — каже Таня. — Дуже цікаво.
— Дуже цікаво, — повторює Водяний.
Василь на козлах сидить мовчки, але він слухає. Йому це дуже, а навіть безмірно цікаво. Водяний взагалі його інтересує. Він капітан, військовий. Він був у Петрограді, а Петроград — це місце, де жив цар. Він увесь час щось хоче запитати, але не відважується. Наступила коротенька павза. Василя ніби щось укололо. Він обертається і швидко питає: — Миколо Івановичу? Ви були в Петрограді?
— Був, Васю.
— А ви бачили царя?
— Бачив.
— А який цар?
— Великий!
Тут Водяний ужив підступу. Він знає, з ким розмовляє.
— А ви проти царя, чи за ним?
— Не против і не за… Я був невтральний.
— А у нас є Яшка. Він каже: “Цар був сволоч. Він переслідував жидів…” Це правда, що цар переслідував жидів?
— Наш цар, друже мій молодий, нікого не переслідував. Наш цар був… Як тобі сказати — ревматик… Він мав духовий ревматизм. Він був цар, але і не цар. Він ніби когось переслідував, але він нікого не переслідував. Росія, братику, управлялась ревматичною душею.
Цього Василь не зрозумів, але не відважувався розпитувати далі. Можливо, Водяний навмисне відповів йому так. Василеві тільки заімпонувало, що з ним так говорять — поважно і солідно. Водяний йому подобається. Тані він подобається також. Він це бачить. Він може дійсно подобатись. Людина з головою, що й казати.
Бричка гойдається на вибоїнах. Тікають верби і кущі верболозу. Наближаються дуби і осокори. Великі дуби і великі осокори. Далі Дніпро. Над ним чорні хмарини і вітер, що летить з заходу. Удари дзвону замовкли. Наганяють гурти людей — мужчин і жінок. — Дай-бо! — чується повсякчасно. — Драствуйте! Минають і минають, не швидко, легким, байдужим трусячком. Колеса м’яко котяться, западають сюди, западають туди. Іван при цьому думає: які-то дороги в Німеччині, а які у нас. Сором! Просто сором… Але йому чомусь подобаються ці свої м’які дороги. Вони дуже близькі серцю, і хоч колеса по них біжать нерівно, однак почуваєшся весело і приємно.
IV
Великий собор, з великими вікнами, великими образами з життя Ісуса, з величезними зображеннями святих князів Володимира, Бориса і Гліба, княгині Ольги, святих Антонія і Феодосія Печерських, мальованих під візантійський стиль, — був наповнений рівним і розливним співом Херувимської, коли родина Морозів увійшла до його середини. Густий і пахучий кадильний дим здіймався з вівтаря за монументальним іконостасом, на якому, ніби в золотому серпанку, сяяли ризи ікон, освічені безліччю палаючих свічок.
Багато золота, світла, пахощів, багато барв.
Над усім звисало величезне, химерно скомпоноване, золочене панікадило з палаючими жовтими восковими свічами. Свіжі, соковиті голоси хористів, баси вперемішку з сопранами, переливаючись і розливаючись широкими каскадами, здіймалися під саме всипане золотими зорями небо храму, на якому шестикрилі херувими і серафими оточували величезний і маєстатичний образ благословлячого Бога-Саваофа.
Іван Мороз ніколи не забуде цього потрясаючого моменту. Він був у цьому храмі не раз, безліч разів, у різні часи. Був дитиною, на руках у матері, розглядав велич і незрозумілість цього простору, бував розбещеним школярем-хлопчиськом, що, начитавшись деяких книжок, починав блюзнити і химерити, був підлітком і парубком, коли його погляд слідкував за гарненькими дівочими личками, бував блискучим офіцером у новім однострої з брязкучими острогами. Знає він цей храм, цей настрій, ці стіни і мальовання на них. Все знає, і тому якраз, що знає, він був до глибини душі потрясений, вступаючи під його склепіння цього осіннього, сірого дня.
Як він сам змінився. Він щойно зараз помічає цю свою зміну. Де поділась його гордовита певність — міцного, багатого, гарного парубка, коли-то за ним слідкували погляди всіх красунь містечка, коли він байдуже, з легкою ігнорацією вступав до цього храму і хрестився, не здіймаючи рукавички, притримуючи свою офіцерську шабельку? Нині все таке минулося. Він увійшов просто, схвильовано, дещо похилившись наперед. Він має на собі звичайний, не зовсім модний цивільний одяг. Руки його без рукавичок. Обличчя його поблідле, щоки запалі, ніс, великий і гострий, випинається наперед… Щось трагічне лежить на тому обличчі, і не цікавлять його більше земні людські гордощі. Серце його наповнене трепетом і захопленням з усього, що бачать очі і чують вуха.
Увійшов старий Мороз, Петро, Сопрон, Водяний, Татяна, Мар’яна… Всі увійшли, і, здається, в цьому просторі появилось щось таке, що повинно заповнити його якимсь особливим змістом. Старий Мороз одразу, як і завжди, як і звичайно, пішов на лівий крилас і зайняв там своє місце за низьким, солідним парапетом біля ікони Матері Божої Скорблящої, перед якою збоку від глядача горить потрійна червона лампадка. Старий співає. Він тут співає вже кілька десятків років. Він знає цілу богослужбу напам’ять. Голос у нього низький, був соковитий, але тепер він уже стратив свій тон і багато своєї сили.
Татяна понесла свої коші в лівий кут, де стоять сестриці соборні, де лишають усі парастасні дари — якраз під тією ж іконою Матері Божої Скорблящої. Там вона поставила і свій кіш з глечиком та книшами. Засвітила над ним три воскові свічі, купила кілька офірних свічок у церкві, понесла їх і повтикала в різних місцях перед різними іконами. Перед Ісусом Спасителем, перед Матір’ю Божою, перед престолом, що стоїть серед церкви, і, нарешті, перед Миколою-угодником.
Решта товариства зісталася позаду, гуртом стоячи зараз при вході до храму. Всі вони розуміли, що їх поява не лишиться непомітною. Надто знають всіх їх довкруги і надто велику несподіванку принесли вони з собою. Іван Мороз, Сопрон Мороз, Петро Мороз… Хто з ними не розмовляв, хто не бував на їх хуторі, не мав з ними того чи іншого інтересу. Багато знало також, що Івана вже немає, що він загинув. Всі знали, що Сопрон у Сибіру, і коли він тут, то це ніщо інше, як чудо, особливо під цей час. Всі знали, що Петро — це знаменитість, і поява його в такому, як Канів, містечку не була звичайною, буденною справою. По службі до нього відразу підійдуть найповажніші громадяни містечка — міський лікар, суддя, директор школи, аптекар…
З ним приїжджали колись столичні гості, відомі художники, фотографи, журналісти… Так само і Водяний, цей блискучий капітан гвардії, майже необмежений володар романтичних красунь, гість усіх вечорів, де збиралося краще товариство. Ні, він не порожній балакун і не патентований ловелас, Дон-Жуан. Він поважний і солідний офіцер армії, який зробив свою кар’єру не завдяки зв’язкам чи протекції, а виключно завдяки своїй здібності і сумлінному виконанню обов’язку.
У церкві багато людей. Поява Морозів примусила майже всіх захвилюватись. Голови почали повертатися, погляди все більше і більше скеровуються в їх бік, якісь шепоти пішли по церкві. Але Морози стоять байдуже і звичайно, і коли хтось із них щось у собі переживає, то ті пережиття мають зовсім інший зміст, ніж пережиття цих, що тут стоять. Іван, наприклад, зовсім заполонений своїми хвилюючими споминами. Він дивиться на стіни храму, він розглядається, мов малий хлопчина, на всі боки, він вдивляється в нові, незнайомі обличчя і багато з них тільки по певному часі починає пригадувати. Інші знов пригадуються дуже швидко і дуже яскраво. Ось, наприклад, чорний, з іспанською борідкою різник, що завжди купував у них свині і говорив напів по-російському, присюсюкуючи. Або той он Федір, якого чомусь назвали Беззубим, якого він знає ще з тих часів, коли ходив до школи. Він постарів, посивів, зігнувся, але як виразно пригадує Іван його, коли він ще був молодим гордовитим парубком з пишним чубом і широким гумовим поясом, яким підперізував чорну, вишиту на кацапський лад сорочку.
Але найголовніше, що бачить Іван, це — його колишні вчителі, а між ними головний — Афоген Васильович. О, ті стоять просто і не оглядаються, їм не личить якесь там оглядання, але Іван знає, що той Афоген Васильович переживає. Так само і батько Мар’яни Миколаївни — доктор Микола Степанович Лоханський — високий, розвальний, з пишними рудуватими кучерявими патлами, в широкому сірому, перешитому з військових шинелів, пальті. Він уже відчув присутність Морозів. Він уже знає, що хтось тут є такий, що варто звернути на нього увагу. Ще вчора звечора він щось відчув, коли приїхали коні по Мар’яну. І це напружує його увагу і непокоїть його цікавість.
Афоген Васильович стоїть певно, твердо на своїх коротких, дещо розставлених ногах, у м’яких стоптаних черевиках. На ньому тяжка, чорна, з великим каракулевим коміром шуба. Вона вже не нова, має за собою чимало цікавіших, ніж теперішні, років, комір її вже потертий і місцями засмальцьований тим солідним трудовим потом, властивим для людей віку і стану Афогена Васильовича.
Пізнає Іван також свого протоієрея о. Методія. Ось він вийшов з чашею святих дарів. Яке воно все знайоме і те саме. Той самий голос, ті самі слова: — І аще причасник мя приїмі і лобзаніе ті дам не яко Іуда, а яко разбойнік… — Тіло Христове приїміте, істочника безсмертного вкусіте, — співає хор другого лівого криласу, і між тим хором зовсім виразно Іван пізнає бас свого батька. І диякон о. Дам’ян зі своїм басилом: — Пакі і пакі миром Господу помолімся. — Господи помилуй! — вторує знаний хор. — Со пресвятим, благім і животворящим твоїм духом Господу помолімся! — бас його гуде по цілому собору, мов дзвін, знаний бас, вібруючий, масивний…
Служба тягнеться. Василь уже непокоїться. Він уже хотів би піти кудись — він уже знає, куди… Знайти свого Андрія Книша або когось іншого і розповісти їм усе, що пережив. Це ж мусить бути дуже цікаво, коли всі його товариші і та сама злонещасна Алочка довідаються, що у нього тепер є батько, що приїхали до нього його дядьки, що дядько Сопрон приїхав аж із Сибіру, що прибув відомий усім дядько Петро… Все це треба дуже швидко комусь розповісти, але йому ж не випадає залишити всіх своїх і бігти за хлопцями. Треба витримати, додержати характеру. Він стоїть і безконечно розглядається то на людей, то і на свого батька. Йому безмежно цікаво, яке вражіння викликала поява його батька і що про це думають люди. Також йому цікаво, що думає батько. Він споглядає на нього крадькома збоку, бачить його характерний профіль, і робиться йому невимовне приємно, що він, той он великий мужчина, його батько. Йому хочеться бути ніжним і слухняним, як цього вимагають старші люди від таких, як він, при таких якраз нагодах.
Служба поволі кінчається. Довга, урочиста, православна служба. На дзвіниці б’є дзвін, люди хрестяться, деякі підходять цілувати ікону, протоієрей з дияконом і дячком виходять нашвидку відправляти молебні, лишається тільки лівий хор, люди виходять і виходять.
Морози виходять також, і вже на широких витоптаних сходах до них підходять знайомі. — А! Іване Григоровичу!.. А! Сопроне Григоровичу! — вітання і вітання. Обіймаються, трикратно цілуються, зупиняють рух людей. А одночасно повільно відступають, сходина по сходині, вниз. Тут на них налітає в своїй шубі Афоген Васильович! — А! Іван Гріґорвіч? Как? Ви? Вас віжу? — кинулися в такі захоплені обійми, що, здавалось, — хтось живим з них не вийде. Але нічого. Обидва живі і обидва сяють. Іван також розгорівся. — Ну, не думав! — каже Афоген Васильович… — От так-так! От так радість вашому старикові…
Налітає, мов буря, Микола Степанович. — Здраствуйте, Іване Григоровичу! — басить він на цілу площу. Обійми його не менше небезпечні, ніж Афогена Васильовича. Він зайнявся Петром Григоровичем. Любить малярство і політику, а Петро Григорович прибув з Києва, з місця головних подій. Він бере його під руку і тягне вбік. Афоген Васильович тримається Івана. Софрона обсіли інші. Афоген Васильович широко ступає побіч Івана — один низький і грубий, другий високий і тонкий… Низький і грубий, захлинаючись, оповідає: — От так-так! От так-так! Наш час рясніє на несподіванки, так сказать… Але ви маєте прекрасного сина. Це між іншим… Ваш Василь — чудо. Прекрасний математик Полєтаєв ненахвалиться. Але вчора втяв мені штуку. Жбурнув чорнильницю і цілковито запоганив мою карту Європейської Росії. Я був лютий, мов леопард. Я, так екать, весь тепер занурений у політику… Ну, подумайте… Читали ви оце. — і він тикнув пальцем на зелений папір, приліплений на брамі собору. Перед ним стояв гурт людей, всі уважно читали.
— Ні. Цікаво, що там. — каже Іван. Підходять і здалека читають. — Це якийсь універсал до українського народу. Так і так, мовляв. Над нашою землею, нашою батьківщиною запанував наш ворог, німецький імперіалізм. Щоб краще цією землею владувати, німці поставили собі прислужника в особі гетьмана Павла Скоропадського. Чи знаєте ви, що нам приніс той гетьман. Тюрми, арешти, карні відділи, нагаї гайдуків. Український народ зробив повстання… і т. д., і т. д… Повстання вдалося, німці тікають, гетьман утік, і нині в столиці України влада Директорії…
— Ну, що ви скажете. — швидко питає Афоген Васильович. — Каналії! — не чекає він на відповідь. — Каналії! Хто вони такі, ті директори. Винниченко. Той гнилий літератор зі своїми проститутками. Петлюра. Чули ви коли такого. Хто він, що він. Кажуть, візник з Полтавського передмістя. А чули ви такого Макаренка, Швеця, Андрієвського. Вони всі там підписані, ті самостійні панове. Директори! Прийшли ділити нам нашу Росію. Дозвольте! Яким правом. То ви наперед спитайте, чи хочемо ми ділитися. Спитайте нашого селянина, мене, робітника… Хто, звідки. Росію, братику мій, ділити — це значить відкривати той простір усій шантрапі, з цілого світу. А потім — що скаже історія. Що скаже великий гетьман Хмельницький. Що скаже Петро Великий, Катерина Велика.
Скільки було пролито крові! І я вас питаю: яке ми, тепер живучі, маємо право ділити те, що створили наші великі предки, наші великі гетьмани, царі? Я питаю! Це значить — повторюється зрада Мазепи. Значить, Пушкін не досить ще розторощив цю гадину, яка ось вилазить і сичить наново… Шевченко! Це він, і положили його отам, під нашим порогом, можна сказати, на видноті… Ка-на-лії, так екать!
— І Афоген Васильович зупинився. Він не знаходив більше слів. Повз них проходять люди, і деякі з них зупиняються. Вони слухають свого Афогена Васильовича і посміхаються. Всім відомо, що Афоген Васильович не спить і не їсть. Ціла його бурхлива і працьовита істота направлена проти ненависних сепаратистів. Він готовий їх розтоптати своїм м’яким розбитим шлапаком.
Іван іде побіч нього зовсім спокійний і майже індиферентний. Ось до нього протискається якийсь дядько у свиті, і Іван пізнає в ньому свого родича по материній лінії — селянина з Ліпляви.
— О! Здоров, Іване! — родич кидається йому в обійми. Міцно чоломкаються. Дядько весь радіє, з його сірих очей виступають сльози.
— Дай-бо, дядьку, Микито! Як маєтесь?
— Ну, так що? Прийшов? — каже дядько Микита.
— Та прийшов, — відповідає спокійно Іван.
— Ну, і як там? — і дядько Микита махнув неозначено рукою — отже, в широкому світі.
— Та… Хто зна… Тепер ось не розберусь.
— Та… Революція! — каже дядько Микита. — Царя скинули, слобода… Тепер ось і роблять, що хочуть… Порядку нема…
Вмішується Афоген Васильович: — А хіба не краще було при Царі?
— Та хто воно його розбере, Афогене Васильовичу… Для нас поки що однаково… Був цар — нема царя… Революція, так революція… Нас з мужика не зсадять… Хто не прийде, то не скаже на, а дай!”
Йдуть все далі, вниз, до місця, де стоять вози. Вони під великими акаціями, що ростуть здовж старого муру і влітку творять прекрасну тінь. Зараз вони не дають ніякої тіні, але за старим звичаєм тут стоїть пара десятків підвод з різних околиць.
