За Іваном Григоровичем і вчителем ідуть Петро Григорович і доктор. Доктор повільно диригує перед собою своїми великими і довгими руками. З-під його густих і рудих вусів вириваються басові речення. — Зрозуміло, — каже він. — Ми в Росії не можемо нічого кращого сподіватися. Хіба гіршого. Єдиним рятунком могло бути “учредітєльноє собраніє”, але це тепер абсолютно безнадійна справа. Ми голосували переважно за есерів. Я вже тоді казав: есери нічого не зроблять. Соціалізм — наш єдиний рятунок, бо життя при соціалізмі пішло б правильною дорогою. Нема егоїзму, нема експлуатації людини людиною, нема безробіття, нема панів і не панів — і ось вам ідеал життя. Ні? Я тільки дивуюсь, як есери можуть не виграти з цими ідеями. У Петрограді Керенський літає, мов метелик, а тим часом Лєнін… Ви ж, Петре Григоровичу, без сумніву, знаєте, хто такий Лєнін. Лєнін, Троцький, Бухарін, Каменєв… То це ж та
ліва фракція соціал-демократів, які домагаються революційного, так би мовити, переходу від нашого півфевдального порядку до комуністичного соціалізму. Комуна! Диктатура пролетаріату… Я вже починаю боятися за себе. Я є буржуй — небуржуй, але при такій диктатурі… Хто знає… Я маю шафу, комору, піаніно, бібліотеку, моя дочка грає вальси, я маю білі руки… Я починаю поважно боятися… Ну, а як, по-вашому? Ви ж, так би мовити, з центру..
— Дорогий докторе! Я, признатися, в тому ані же не розумію, — каже Петро. — Я хотів розібратися, але бачу, що таки не розберусь. Ви, бачу, краще поінформовані тут, ніж я в Києві. У Києві ви тільки й бачите: офіцери, трійки, марші, оркестри, кабарети… Що зараз там? Може, уже потоп… Бо я думаю, що не тільки Бог Ізраїля, але і наш Бог може погніватися кінець-кінцем за таке потворне стовпотворення… Та ось читайте: директорія…
— Це вони, мабуть, вичитали, що і в Франції сто чи двісті років перед цим була директорія… Я не розумію, чому революцію роблять не так з потреби, як з романтики… Ну, а скажіть мені поважно, Петре Григоровичу… Чи вірите ви в ту самостійну?
— Страшне питання, — каже Петро. — Художникові на таке ніяково і відповідати.
— Ну, але все-таки… Та ж це страшно цікаво… Ми ж з вами також українці. Мій рід з козаків, і якийсь мій предок був курінним лоханського куреня… І от ми не рішені. Я сам… Не знаю… Ну, не знаю… Вбийте мене… Я не бачу, як це зробити… Ну як? Народ наш… Та що тут казати… Коли будуть вибирати між Петлюрою. Лєніном, то, розуміється, виберуть Леніна. Це ж ясно.
— Бо Ленін все дає, — каже Петро.
— Ленін все дає, — повторяє Микола Степанович. — Все! Бери! Це твоє. Тож як тільки прийде Ленін… Я навіть боюся такої думки. Ні. Ми заскочені. Революція нас заскочила. Ми не знаємо, що має бути з нами. Україна? Росія? Демократія? Диктатура? Я демократ, я соціаліст… Я голосував за соціал-революціонерів. Я хотів би, щоб була свобода. Я хотів би, щоб селяни дістали землю. Я хотів би свободи слова, друку, думки, як в Америці. Я хотів би, щоб у нас не було пашпортів. Я хотів би, щоб не було політичних в’язнів. Я хотів би, щоб скасувати кару смерті… Це мої ідеали, і я дивуюся, що не всі так думають. Ленін, наприклад, проголошує диктатуру пролетаріату. Вже проголошує. Це значить — все пролетаріат. Коли ти не пролетар — ти ніщо. Ну, прошу вас… Скільки в нас у Каневі тих пролетарів? Є кілька десятків голодранців, але які то, прошу вас, пролетарі. І їм має бути дана влада, вся влада? Я цього не розумію…
Обидва весь час вітаються, весь час підносять капелюхи. Доктор Лоханський не дивиться, хто його вітає. Він уже звик до того, бо його знає кожний громадянин містечка. Він тільки автоматично підносить свій зім’ятий широкий чорний капелюх або підносить тільки руку.
На вулицях, не дивлячись на погоду, багато людей. Багато сірих вояцьких одностроїв, багато бувших фронтовиків. Це люди, що довший час були десь на якомусь фронті — на заході, на півночі, на Кавказі, в Румунії, полонені з різних полонів, колишні офіцери і теперішні українські вояки повстанської армії Директорії. Всі вони мають той самий вигляд. Однострої їх мають уже схимерований, зіндивідуалізований крій, допасований до вподоби і смаку кожного власника. Кашкети, чи краще кепки, стратили свою основну форму. Чоботи, мундури і шинелі переважно перешиті на власне вподобання, їх матеріал не дуже доброї якості, офіцерські мундири прибрали вигляд якихсь дивовижних френчів з величезними кишенями, штани переважно з крилатими Галіфе, і чим ті крила ширші, чим халяви вужчі, тим самим збільшується їх елеґанція. Чоботи тонкої роботи з м’якими халявами, по можності лаковані або жовті, творять останній крик моди щодо взуття.
Появилися нові вояки — останнє видання — з армії Директорії. У сірих нових шинелях, з білими начерезпліч шкіряними поясами, які притримують ладівниці з набоями. На головах у них французької форми шоломи. Інколи на шоломах вималювані ті самі знаки, яких ще не всі розуміють, які можна бачити на грошах — “карбованцях” і “осиках”, як їх називають. Знаки у вигляді тризуба. — Що це за знак? — питають інколи доктора Лоханського, який мусить усе знати. — Це знак України. Тризуб, — просто і ясно каже доктор. — Тризуб? А де він взявся, той тризуб? Звідки його викопали? І “вообще” ті українці все видумують… І карбованці, і вояків, і тризуб, і барви синю та жовту — синє небо, а жовта пшениця, як пояснюють вчені громадяни. А вояки їх — дивись — все, як треба, і зброю носять, і кавалерія, яку вони називають “кіннота”. На все мають свої, нові, видумані, нечувані слова. “Гармата, кулемет, курінь”… І команду також видумали. “Струнко! Праворуч! Ліворуч! Кроком руш!”… І хочеться їм то все видумувати, коли все те є по-руськи, добре, ясно і зрозуміло. І дивно також, що вояки їх говорять по-українському. Вояк, як вояк, а говорить не по-руському.
Всі ці речі дивують не тільки перекупок і довколишніх міщан. Дивні вони для всіх. Дивні вони і докторові Лоханському, і навіть Іванові Морозові. А вже найбільше дивує це Афогена Васильовича. Лоханський чи Іван дивляться на те мовчки, спокійно, трошки поблажливо, трошки іронічно, але Афоген Васильович без перерви вибухає:
— Струнко? Какоє струнко? На что струнко! Смірна — і конєць! По-старому, по-настоящому!
А коли Афоген Васильович проходив біля “уєздного управленій” і побачив на ньому жовто-синій прапор, та побачив синю вивіску з жовтим написом “Повітова Управа”, він вибухнув просто тут, просто на вулиці, просто на очах усіх.
— Что! — скрикнув добрячий Афоген Васильович. — І кто ето видумал? Какая там управа? Что за управа? Позор!
Люди, що це бачили, добродушно посміхалися. Ніхто йому не перечив. Тільки один, якраз з тих нових “козаків”, підійшов до нього і зовсім поважно почав йому роз’ясняти:
— То, пане-добродію, український напис, української державної установи… Ви також українець…
— Я? — вирівнявся на весь свій куций зріст Афоген Васильович, показуючи вказівним пальцем правої руки на своє серце.
— Так.
— Я? Українець? — викрикнув він ще на одну ноту вище. Козак поважно притакнув головою.
— Ні-каг-да! Слишітє? Ні-каг-да! Я только малорос! Самий настоящий! А ето там, — вказав він тим самим пальцем на напис, — наш позор!
І після цього Афоген Васильович обернувся, сплюнув і швидко, швидко подався геть, майже побіг, бо пішов тут не можна сказати. На вулицях свого містечка він чувся так, як може чутися зацькований вовк у рідкому лісі. Він тут родився. Він тут виріс Він прожив тут понад півсотню років свого життя. Він знає тут кожного собаку. Всі, що тут чогось навчилися, завдячують це тільки йому. Він насаджував знання історії свого народу. При його посередництві професор Іловайський розповів кожному, що він, звідки він, хто він. Він, Афоген Васильович, відкривав кожному очі на простори його батьківщини. Дивіться, яка та батьківщина, казав Афоген Васильович. Яка простора, які ріки течуть у ній, які гори стоять у ній, які міста побудовані у ній, які люди, народи, звичаї, побут. Про все говорив Афоген Васильович оцим своїм людям. Довго, вперто, з року на рік говорив і не втомлювався, що мусить безнастанно повторяти. І не було в містечку людей, які б не цінили Афогена Васильовича. Всі при зустрічі його вітали. Поліційний пристав віддавав йому шану нарівні з протоієреєм та генералами. Він був тут влада, цар, закон… Розуміється, в заступництві…
І от прийшли якісь чужі люди, що роблять оці иепорядки. Ти, кажуть йому, українець. Ставай, мовляв, “струнко” і читай оті “оголошення”. А дозвольте, яким правом ви це робите? Цього права якраз ніхто не питав. Робив кожний, що знав і як знав… Афоген Васильович йде, Афоген Васильович бачить, Афоген Васильович не розуміє.
З цього приводу і того самого дня, вже зовсім при возі, на якому Петро Мороз приїхав до церкви, шановний доктор міста Канева Микола Степанович Лоханський з завзяттям говорив своїм соковитим басом:
— Так! Ми, росіяни, заскочені! Триста років чекали ми цього моменту і все-таки заскочені. А це значить: ми, росіяни, не вміємо бути до чогось готові. І чим більше ми будемо до чогось готуватись, тим далі будемо від завершення. Така вже наша природа…
Петро Григорович слухає його обома вухами, дарма, що навкруги люди, шум, що він вітається і з ним вітаються, що приходять і відходять нові знайомі, що десь у місті оркестра виграє військовий марш, що вулицею проходять парадним маршем якісь військові люди, а на Дніпрі гуде гудок пароплава.
Треба чекати, аж поки не прийде Таня зі своїми порожніми глечиком і кошиками. Вона тільки що роздала подачу бідним і жебракам. Перед собором на сходах сидять ті люди довгою чергою, простягають свої брудні долоні і викрикують: — Дайте Христа ради! Пожертвуйте бідному, безногому каліці!.. Господь Бог вас не оставить! Мати Бога Вишнього за вас заступиться!
Слова ці не звучать зворушливо, вони знані від правіку. Але коли Таня проходить біля тих людей, їй здається, що якраз через них мусить говорити сам Бог. Їй робиться соромно. Вона виймає дрібні гроші, вона розламує білий хліб, вона частує їх коливом зі свого глечика. І всі вони по черзі їй дякують і дивляться на неї знизу вгору, і згадують знов Бога… Вічного Спасителя…
Чарівна співгра висот і низин. Велетенські колони храму на горі з виглядом на безграничну далечінь, по якій лягла свавільна велична ріка. Храм білий, просторий і маєстатний. Стоячи на його паперті, можна бачити землю і небо, між якими рухаються люди, машини і все інше, що може рухатись.
З цієї гори, з паперті білого храму видно, як на всі боки розходяться люди, які недавно тут були і тут молилися. Видно також ціле містечко, частини його нерівних вулиць, видно на них маленьких людей; одні йдуть вниз у напрямку дніпрового мосту, а другі — напроти них у напрямку міста… І видно маленькі сірі колони маритуючих зі зброєю і з прапором, і видно маленьких кіннотників, що переганяють колони.
Найбільше людей рухається в напрямку мосту. Між ними помітно також підводи, що їдуть обережно до Дніпра і там зупиняються. Маленький муравлиний світ купчиться перед величезним плесом ріки, по якій поволі рухаються маленькі кораблики; з них іде дим. Ось між тими возами з’явилися дві підводи, що їдуть разом. Це, безперечно поїхали додому Морози. На їх возах помітно багато дрібненьких людей. Ось вони зупинились перед мостом. Хтось кудись злазить, біжить у напрямку будки біля мосту, інші махають якимись білими цяточками. Маленькі кораблики з кучерявим димком зупиняються. Видно, як ворушиться муравлище, як воно поволі посувається наперед, як люди йдуть на міст, як підводи посуваються по мосту, як деякий час усе ніби втихомирюється, щоб одразу, цілою купкою, майже непомітно почати віддалятися від чорного краю берега…
І все далі й далі пливуть малі точки по широкому плесі води. І все більше віддаляються вони від очей і меншають до нерозпізнання. Маленькі кораблики хоробро прокладають свою дорогу, а над ними в’ється чорним вусом дим, рваний інколи поривами вітру. На воді лишаються тільки довгі смуги, що постійно розширяються на подобу величезної крокви. Потім усе зливається з протилежним берегом, все зникає під тінню осокорів, що темними групами стоять здовж води.
А ріка пливе собі далі. Гладінь її води — спочатку темна, далі сіра, ще далі біла — простягається ген туди, десь на південь. Вона пішла і пішла між нерівними і поморщеними берегами. Чорні лати великих хмарин скісно пливуть над водою — нижче, нижче і нарешті торкаються своїми еподами блискучої смуги ріки.
Храм на горі стоїть сам-один. Ніхто вже з людей не турбує його портика. Його великі, тяжкі дубові з різьбою двері зачинені і замкнені. Образ Успіння над портиком самітно дивиться вперед. Дзвони на дзвіниці висять тихо, непорушно, байдуже. Все навкруги мовчить…
А вітер віє, шумить і гонить хмари, і турбує дерева, і зриває ще десь з гілок окремі жовто-брудні листки, щоб кинути їх додолу, щоб їх втоптали колись у землю. Так іде життя. На землі, у воді, в небі, в душах людей, у клітинах рослин. Велике, відважне і, мабуть, потрібне…
Третя година по обіді. В будинку Морозів знов гамірно. До останніх днів це було тихе, закинуте місце, в якому, здавалося, ніхто не жиє. Правда, з димаря над зеленою покрівлею постійно здіймався дим, з воріт садиби, щоправда, відходило дві свіжі колії від коліс возів, на вікнах, правда, були відкриті віконниці. Всі ці ознаки стверджували, що будинок ще живе, що в ньому ще б’ється живчик. І коли приглянутись ближче, можна було ствердити, що там є також живі люди і тварини. Три молодиці, постійно зайняті, відчиняли то зачиняли двері, вносили чи виносили якісь речі, два парубки проходили в різних напрямках по дворі, і видно було, що проходили вони не для своєї приємності, а виконували цілком конкретне завдання. Сюди і туди бігав старий Кудлай — щось нюхав, чимсь турбувався. В кухні на теплому припічку лежав великий і сірий, мов скульптура, кіт. Його ніхто не турбував, і нерви його були цілком у порядку.
Біля третьої години повернулися Морози з церкви. Товариство їх збільшилось. Доктор Лоханський ледве чи зрушився б зі свого місця, але задля такого важного випадку він рішився поїхати. Він і його шановна дружина — Марія Олександрівна. Татяна хотіла конечно забрати ще і їх молодшу дочку Ольгу, але Марія Олександрівна заперечила.
— Ні. Досить, що вже Мар’яна з нами. Ольга має зістатись дома…
Марія Олександрівна — поважна, солідна, з пишними грудьми дама, її слово, завжди слово. Микола Степанович, хоча і досить добре виконує почесну ролю голови родини, однак Марія Олександрівна мужньо і благородно утримує цілком свої позиції господині, матері і першої порадниці. — Ні, Миколо Степановичу! Я думаю…
— І виходить на її думку. Так було і сьогодні, хоч Ольга дуже хотіла їхати і хоча Микола Степанович нічого проти того не мав. Він взагалі за “повну свободу” діяння для своїх дітей.
— Я тримаюся засади: не обмежувати людину в її початках, — казав він.
Марія Олександрівна відповідала: — Милий Миколо Степановичу! Теоретично це, може, й гарно, але в практиці — це нонсенс…
— І був нонсенс.
Прибув також на Морозівський хутір сам Афоген Васильович Левицький. Не сам, а також із дружиною, і також солідною дамою, з Наталією Петрівною… Наталія Петрівна, можливо, ще солідніша за Марію Олександрівну. Чим? Не тільки виглядом, окулярами в чорній раковій оправі, чорним вуалем і пишним котиковим пальтом, але і загальною пошаною, що віддається їй, дамі міста і добродійці. Треба знати, що Наталя Петрівна утримує найкращий салон міста. Треба також знати, що у Наталі Петрівни завжди зупиняються най-почесніші гості міста. Не шкодить знати, що без Наталі Петрівни не обходяться ніякі доброчинні підприємства міста. Хоча сама Наталя Петрівна тримається досить відокремлено, навіть, можна сказати, гордо, не особливо братчикується з кожним і з усіма. Вона також дещо вища ростом за свого благородного мужа і багато перевищує його вродою. Свого часу Наталія Петрівна уважалась за досить оригінальну красуню з огляду на її великі темні очі, які, проте, довелося прикрити окулярами і тим самим заховати їх від світу.
Такі ось гості, крім уже нам знаних, прибули на хутір Мороза. Таня Морозівна має досить складне завдання. Це вже не тільки “свої”, це вже справжні “гості” і, можна сказати, виняткові. Це нічого, що Марія Олександрівна тільки дружина міського доктора, а Наталя Петрівна — тільки дружина учителя вищої початкової школи. Важно те, що ті, без великих титулів, дами є загальношановані і загальнопризнані. Свого часу вони бували на балах навіть у князя Кочубея. І коли вони погодились заїхати на хутір Морозів, це з їх боку неймовірна ласка. Таня мусить обернутись. На стіл вивалюється порцеляна, кришталь, срібло, найкращі серветки. Стіл мусить сяяти всіма барвами веселки. І страви мусять бути до всього допасовані. Не кишка і не смажена капуста, а смажені кури зі сметановою підливою, а курячий бульйон, а десерти і компоти, а кава, торти і свіжі овочі. І п’ється при тому також не самогон, навіть заправлений, навіть “первак”, а вино — добре, справжнє кримське, з-перед війни старанно бережене для виняткових подій у житті хутора.
Це виняткове завдання в теперішні дні. Виняткове і майже непосильне, але воно виконане. Татяна вривається до кухні, мов чудова буря. Вона лишає всіх — їх там досить, вона біжить до вітальні. Так. Стіл — великий, гордий і блискучий. Струнко стоять порцеляна і кришталь, ніжно, делікатно лежать згорнуті білі серветки, рівно, мов під шнурок, стоять темно-вишневі стільці. Раз, два, три… дванадцять… Гаразд! Дванадцять кувертів, як шроту. За всім стоїть Омелянчиха і скромно посміхається тонкими, зморщеними устами. Вона вже, Богу дякувати, дещо на своєму віці бачила. Знає, як, що і до чого…
А гості, як гості.. Вони вистояли в церкві, вони довго і старанно молились і ще більше гуторили. Знана недільна втома і знаний голод — здоровий і міцний, мов добрий напій, від якого крутиться голова і болить шкура, їх настрій знаний — швидше до чарки горілки, до шматка ковбаси і чорного хліба — випити і закусити, раз, другий, третій, щоб одразу зашуміло в мозку, щоб по всьому тілу розлилося п’янюче тепло, щоб захотілося ще більше все те, що стоїть, поїдати, поїдати і смакувати…
Так воно і є. Особливо молоді мужчини дуже ретельно пильнують тих добрих звичок. Вони входять з дамами, вони їх роздягають, розсаджують, цілують в ручку, нахиляються, відхиляються, але разом з тим то один, то другий підходить до буфету, де окремо стоять кусник порядної шинки, кілька покраяних огірків, пара кілець ковбаски, а найголовніше — карафа, майже сулія, товста, висока і простора, а в ній — так, наполовину — звичайна, біла, чиста… І кілька великих, гранчастих чарок біля неї. Це, так би мовити, для мужчин… Окремо. Це їх, і дами тут не можуть нічого вдіяти… І коли Сопрон Григорович поклонився раз, другий і третій цій карафці, він вертається до дам з такою палкою усмішкою, що направду можна в ній розтопитися. Те саме стосується і до Петра Григоровича, і до Водяного, і навіть Івана Григоровича. Микола Степанович і Афоген Васильович також не відважуються порушити цієї благородної звички предків. І треба віддати справедливість, Афоген Васильович гідно і солідно виконав традиційний, предківський заповіт. Випив раз, крякнув, похвалив. Випив другий, мотнув головою. Випив третій, не випустив ніякого звука, сягнув по шматок ковбаси з огірком, заповнив старанно рот і промимрив: — Да. Здорово! — і тільки відійшовши до мужчин, що купчились у вітальні біля дам, він уже заговорив (звичайно, не для дам): — І от ті сучі сини, українці, хочуть нам забрати нашу прекрасну руську традицію…
— Яку? Яку? — делікатно і обережно, нагинаючись, мов лоза над сторчаном, питає Сопрон.
— Яку? А от! — вказує він перстом на буфет.
— Буфет? — питає Сопрон. — Не дамо! Не дамо! Буфет наш… Нікому не дамо. Зрештою, кожний українець любить також випити.
— Українець? — високо і різко перечить Афоген Васильович. — Любить, правильно… Але що?
— Горілку, Афогене Васильовичу… Звичайну собі горілку.
— Брагу! От що… — перечить Афоген Васильович.
— Ні-і! Брагу п’є руський, — протягло, з виглядом знавця, майже співчутливо вимовляє Сопрон.
— Так, брагу п’є руський, — вмішався до розмови і Микола Степанович, виконавши свій обов’язок біля буфету. Його бас ще спотужнів. — Я, — каже він, — коли був… — але його перериває поява у вітальні старого Мороза… Він тільки що увійшов, бо треба було наперед полагодити все надворі. Помічається стареча втома і своєрідна блідість, яка ледве проникає до ока спостерігача. Майже все обличчя його вкрите заростом, і незначні голі місця на вилицях мають майже ту саму барву, що і волосся. Всі знають, що господар ще нічого, за своїм недільним звичаєм, не їв.
— Григоре Івановичу! Чарочку, чарочку, — звернувся до нього Афоген Васильович.
— Чарочку так, але перш за все, Афогене Васильовичу, плоть вимагає свого. Думаю, що наша Омелянчиха почастує нас добрим борщиком… А потім уже і дай Боже! — і він досить незграбно повернувся біля своїх гостей і звернувся до пань. — Шановні мої пані!.Не погордуйте нашою скромною гостиною. Просю ласкаво далі!..
Петро та Іван повторили слова батька. Всі встали. Зашумів шовк дамських одягів. Петро подав руку Наталі Петрівні, Іван — Марії Олександрівні. Решта йшли, як хто уважав за краще. Старий Мороз зайняв своє чільне місце. Від нього вправо і вліво засідали гості. Омелянчиха внесла вази з бульйоном. Всі почали наповняти свої тарелі янтарно-жовтою пахучою рідиною, і тільки один старий Мороз дістав окремо порядну тарілку доброго борщу зі сметаною.
Це була неймовірна річ. Це був просто визив. З цього приводу розпочалася дискусія, і відкрив її, як і треба було сподіватися, шановний Афоген Васильович. Він звернувся до Татяни, а що його очі вже світилися делікатним огником, тому і розмова його була насичена відповідним запалом. Запинаючи під шиєю серветку і вдивляючись у бульйон, він сказав просто: — Наша шановна Татяна Григорівна рішила почастувати нас по-французькому. Хвалю. Культуру французів ціню дуже. Але коли я дивлюся на ці дві… Як тут вам краще сказати… на ці два витвори культури, цей ось борщ і цей ось бульйон… Дозвольте! Чому, так екать, бульйон, а не борщ?
— Але, Афогене Васильовичу, — звернулась до нього Наталія Петрівна з виразним докором.
— Пардон! Я тут тільки підведу підсумки. Ні, ні, ні! Прошу хвилинку уваги. Я тільки хочу підсумки… Бульйон! Прекрасна річ, чудова… Який аромат! Хвала і шана… Але я до борщу маю особливі нахили. Я вам кажу: о-соб-ли-ві… Тааак! Борщ із сметаною… Це поезія. Справжня гоголівська, малоросійська ніч… Запахи, смак! Коли б я бачив кольонську воду з написом “малоросійська ніч”, то я б уважав — це назва не для якоїсь води, а якраз для борщу… Так! Борщеві дати таку назву, а до всього — позолочену етикету! Мене іноді цікавить: хто міг бути винахідником борщу?
— Українці, — кинув через стіл Петро.
— Лож єсть… Його видумали ми, малороси, — рішуче заперечив Афоген Васильович..
— А скажіть, Афогене Васильовичу, — звернулась до нього його сусідка Мар’яна. — Чи це правда, що якийсь ваш родич є українським письменником?
— Нечуй-Левицький. Є такий, — майже суворо відізвався Афоген Васильович.
— І що ж ви на те?
— Я? Я його ніколи не читав… І не буду! — твердо сказав він, сьорбаючи бульйон.
— А чи хтось між нами читав його взагалі? — звернувся з питанням до всіх Петро.
Ніхто не відповів. По маленькій перерві сказав Водяний:
— Думаю, що найбільше з літературою мав діла я. Вибачте мені за таке зухвальство. Не те, щоб я більше за всіх читав, — я мав час над тим думати. У війську, хто хоче, має досить часу. І от я вам скажу: розуміється, ніхто з нас не читав Левицького. Я, правда, чув. Мав навіть у руках якусь його книжку… “Батюшки та матушки”… Щось у цьому роді… Але я вам відкриюсь цілком: я чомусь не хотів її прочитати. Чому? Не можу сказати, чому. Не тому, що Афоген Васильович… Афогене Васильовичу, — звернувся Водяний уже просто до нього. — Я не такий засадничий, як ви… Я шаную кожну порядно висловлену думку. Дуже просто, чому. Бо кожна думка, а особливо думка мистецьки висловлена, збагачує мене… А як вона написана, якою мовою — для мене все одно. Аби тільки я те зрозумів. Але до літератури, писаної українською мовою, я маю особисте застереження.
— І я також, — буркнув Афоген Васильович.
— Я вже сказав, що у мене своє застереження…
— Цікаво, — буркнув знов Афоген Васильович.
