— По-моєму, та література плитка. Вона не порушує проблем…
— Але ж ви її ніколи не читали, — вмішується знову Петро Григорович.
Всі засміялися. Це було причиною, що розмова змінилася. Всі відчули, що говорити про такі речі досить ризиковно. У мужчин дуже швидко здійнявся настрій. Це передалось і жінкам. Довкола столу стало тепліше і інтимніше. Нічого дивного, що Мар’яна почала знов сміятися, блищати сюди й туди своїми каштановими очима. її дикувате, розхвильоване волосся настовбурчилось. Шкода, що сидить біля неї якраз Афоген Васильович. Інакше вона вже почала б свою газардну [Газардну — азартну] гру. Але і так очі її вже виграють і стрибають безліччю бісиків через стіл… І то в напрямку Івана…
Василь ці речі бачить і переживає. Василь усе бачить. Він споглядає на Афогена Васильовича, і йому все здається, що той встане і своїм високим тенором крикне: “Вон!” Але Афоген Васильович тут не той самий, що в класі. Тут він говорить, жартує — правда, і сердиться, але сердиться зовсім не так, і з ним дається говорити.
Татяна рішила бути коло столу. Товариство їй робить Микола Іванович Водяний. Розмовляють вони витримано і коректно. І на них помітний вплив алкоголю, але вони вміють себе стримувати. Таня тільки зарожевілась і трохи випросталась.
— Я пропоную, — казала вона, — цю зиму провести у нас. Братів ми так скоро не відпустимо. Досить чекали иа них. Сопрон мусить пробути принаймні до Різдва. На Різдво я пропоную зробити у нас велике свято. Будемо гостювати, колядувати, їздити, ходити на сковзанку, на полювання — словом, забавляться. Я цілі три роки не виходила з роботи. День у день, без зміни і перерви. Мусимо хоча частинно нагородити себе. Ні?
— Якщо нам дозволять — так, — каже Микола Іванович.
— Хто не дозволить? Революція. Хай собі роблять революцію. Ми її не потребуємо.
— Інколи, Татяно Григорівно, нас і не питають…
— Ні. Я протестую. Мусять нас питати. Як? Я не втручаюсь в чужі справи і я хочу, щоб мене не займали… Я взагалі вважаю, що я маю право на життя…
Вона хотіла сказати щось інше. У неї була думка сказати: я не втручаюсь у всіляку політику.
— Ви, знаєте… На нашому лугу є чудові місця… Лід тягнеться верствами. Ви, безперечно, прекрасний бігун… Пропоную вам своє товариство…
— Вдячний… Охоче.
— Тільки я вже все забула. Грати забула, сховзатнсь забула. Я була вічно в роботі. Я вже не знаю, коли бачила в руках моди. Не знаю, чи вони взагалі існують. Війна знищила нам кар’єру. Я вже, напевно, була б лікарем…
— Вам цей фах імпонує?
— Імпонує? Не знаю. Я тільки, як і всі ми, Морози, дуже дисциплінована. Ми можемо все робити. Малювати, співати, господарити, бути машиністами, навіть писати книги…
— А це ж хто?
— Андрій. До речі… Ви знаєте нашого Андрія?
— Майже не знаю. Бачив його ще як хлопчика.
— Він дуже виріс, високий, кінчає гімназію. І пише… Пише прекрасні речі… На Різдво буде дома. Познайомитесь. Я переконана, що він вам підійде. Цікавий, можливо, найцікавіший за нас усіх. Шкода, що він не може бути тут. Мушу його навідати.
— На ваших плечах ціле господарство, — каже Водяний.
— Після смерті Марусі — все.
— То ви мусите бути дуже досвідченою…
— Так. Деякий досвід маю. Зрештою, це тільки конечність. Роля господині мене не захоплює.
— Що вас цікавить найбільше?
— Мене цікавить? — вона подумала. — Щось таке… щось таке… — приплющила очі. — Не знаю що. Щось трохи авантюрне… Світ, подорож, якась афера, найкраще якась романтична. Колись я читала романи пригод. Якась мандрівка пароплавом, зустріч з цікавим мужчиною, найкраще з якимсь письменником…
— Чому письменником?
— Я так думаю — чому, не можу сказати. Це, по-моєму, найцікавіше.
— Це дивно і разом цікаво. Наші дівчата не дуже схильні на такі якраз речі…
— Наші. Які. У нас їх безліч… І таких, і інших. Чого у нас тільки немає. У нас знайдете всі роди, раси і вигляди людей, які тільки можуть бути на землі.
— За винятком, кажіть, чорних. Але більшість наших людей — це люди “домашні” — “лезанімо доместік”.
— Маєте рацію.
— Ви це також вичуваєте.
— Так. Але про це якось не випадає голосно говорити. Зрештою — хай цим журяться інші.
— Але взагалі це цікава тема.
— І у нас майже не рушена. Ми ростемо, як трава, і годі. Але я вже не можу ясно думати. Мене розбирає вино.
— Як, Татяно Григорівно.
— Так… По кісточках… Одна, друга, третя… Щось десь там загоряється… О, дивіться, дивіться! — і Татяна вказала на всіх. Виголошувався тост. Розчервонілий і величний Микола Степанович тримав у своїй здоровенній руці маленьку чарку і, мов диякон, проголошував: — За мирну, добродійну, блага всім бажаючу, добро творячу і муравлинно трудолюбну родину Морозів на чолі з її патріярхом підношу цю чарку і всім їм бажаю многії літа!
Майже спонтанно вирвалось в однієї з пань ” Многії літа”. Афоген Васильович одразу підтримав, а за ним заспівали всі. Цим самим відкрилась шумна частина обіду. Розмови окремих гуртків згасли. Пішли окремі слова, зауваження, вибухи сміху. Торувала над усіма Мар’яна. Вона швидко розгорялась, і її сміх лунав без перерви. Марія Олександрівна мусила постійно інтервенювати: — Мар’яно! — чулося щохвилини. — Я, мамочко! — чути було між шумом. — Як ти себе поводиш. — стишено сказала Марія Олександрівна. — Трохи шумно, мамо… Але що я можу зробити. Хочеться щось заспівати, щось студентського, “Бистри, как волни”, щось таке… — вона потрясла своєю буйною головою, купи її волосся на плечах металися, мов огонь, коли його піддуває вітер, її сусід, Афоген Васильович, увійшов також у сферу натхнення. — Я можу бути ще цілком молодим! — гордо заявляє він. — Ви тільки не хвилюйтесь.
З нами творяться збіса цікаві колькумбінації. Я? Не я? Так. Це я! Дозвольте, дозвольте! Вибачте, високоповажні! Ви і ви! Я вас всіх шаную і, так екать, люблю! Наш час ще прийде. Ми ще покажемо світові, що ми можемо! — казав він направо й наліво. Звертався до всіх, до старого Мороза, що сидів на своєму троні гордо і незрушно, мов справжній Карло Великий франконський.
Дуже швидко вечоріло; непомітно для гостей, під той шум і гамір, прийшли молодиці і принесли засвічені лампи. Декорація змінилася, все заблищало наново, однак все було пущене у своєрідний круговорот, в якому не розбереш, де початок, де кінець. По тарілках, по криштальних чарках, по очах і по карафках стрибали блиски, відбивалися смужки півтіней, клалися і нахилялися, ніби тиснулись до всіх місць за плечима, рухливі бахматі тіні, похитувалась лампа і водила за своїми порухами мазки м’якого світла.
Горів огонь з живої крові, слів, сміху. Люди трьох поколінь зустрілися на якомусь перехресті, злучили древність, теперішність і будучність воєдино, пропонуючи себе великій їх природі, що дозволила їм тут бути. Будьте, будьте, друзі і недрузі, жийте, горіть і не згоряйте, бо живете в великому часі, великому просторі і ніхто з вас не чує, що за шуми летять до вас з вітрами півночі і яке буде завтра.
Вечір чорний і м’який, між чорним небом і чорною землею, прикрив собою неуявний і глибокий світ. Не видно ні слідів, ні колій, ні бистрих порухів, ні повільного кроку… Чуйно і насторожено йде і виростає у страшний вир нове життя. І хто знає, яким словом людської мови назвати його.
V
Майже цілу ніч ясно і відкрито горіли всі вікна Морозового дому. Вони виривались з-межи галуззя молодих ялин та кущів бузку і летіли далеко, на широчінь дніпрового великого лугу. Потім вікна одно за одним погасли, і в сірому передранку запанувала навкруги тиша. Все заснуло; тільки з півночі наступало холодне повітря і вичувалося, що з ним прийде нарешті спізнена зима.
Рано на хуторі знов рух. Це той звичайний рух, що постає тут кожного ранку. Тільки сьогодні його дещо більше. До звичайних звуків надворі, де люди й тварини говорять кожний своєю мовою, долучаються інші. Чути поспішні і чіткі вислови Афогена Васильовича. — Ні, ні! Мусимо їхати! Зараз! Душенька!
Певно, Афоген Васильович встав першим, і що з того, що його дорога Наталя Петрівна не звикла до такого неймовірного вставання! У нього школа, у нього обов’язки. Він не знав і не знає, як можна від тих обов’язків ухилитися. Тому як хто хоче, але він їде.
І він виїхав ще запівтемна — заспаний і не гаразд причесаний. З ним виїхав також Василь. На цьому настояв дід. — Поїдеш, поїдеш! — сказав старий. Василь їхати мусить.
Решта гостей від’їхала пізніше, десь по десятій, поснідавши і як слід начоломкавшись. Їх провели за браму, за ними пробігся Кудлай. Потім вози зникли в широті лугу, і хутір лишився сам з собою.
Це вже будень. Понеділок. З півночі дме холодом — буде сніг. Небом зловісно пересуваються розтріпані клапті чорних хмарин. В будинку з трьох димарів валить дим. Над садом літають боком чорні птахи — галки і ворони. Над лугом простора тиша і порожнява, тільки далекі верболози гнуться під вітром.
Іван Мороз нарешті не тільки дома. Більше. Він уже ввійшов у будень. Вже день, треба йти на господарство. Він тут уже не гість. Минулося те, що було, є те, що є. Чотири роки десь за плечима і вже розплилися в просторах. Дивні, дуже дивні і неймовірні інколи роки. Скільки лишили вони в тілі і в душі, в руках і голові, в серці і ногах.
Рано, зовсім рано старий Мороз встав, одягнув свій кобеняк — довгу аж по коліна, широку і простору одежину, підперезану старим зеленої барви шерстяним поясом. На голову наложив свій звичайний, засмальцьований потом кашкет. Так пішов до стайні, до коней, до корівні, де корови, на свинюшник, де свині, до клуні, де машини і скирти проса та пшениці. Оглянув також ожереди біля клуні, великі, сірі, прикриті почорнілою пшеничною соломою ожереди.
На цьому господарстві так всього повно. Стоять вози. Це все робочі потрібні речі з розхитаними легкими колесами, на яких ще видно землю полів. Стоять плуги одно— і двоплитні, скинуті набік і залишені. Стоять борони і сівалка, і драпачі. Все те в різних місцях, те знаряддя чорної мужицької праці, обчовгане долонями чиїхсь рук. Старий кожного дня, як не зараз зранку, то пізніше, пройде тут і погляне на ті речі. Він їх бачить зовсім добрими, в цілості і не мине, щоб не піднести чогось, щоб десь чогось не поправити, не викинути чи принести. В клуні чи в дровнику, чи в останньому курнику він завжди знаходить таке місце, що потребує його втручання.
До цього часу він був тут сам, і треба сказати, що всі ті довгі роки уважав він такими, що їх треба перечекати, “пережити”. Прийде мир, бо всі знають, що війни кінчаються миром. Буде мир, прийдуть додому люди, прийде котрийсь з його синів, і все, що тут є, мусить бути до того часу в порядку.
Він має двох парубків — Дмитра і Корнія, чубатих і зарозумілих, бо вони вже парубочаться і ночами десь зникають у напрямку Ліпляви. Є ще у нього співробітник і помічник — поважний, хоровитий, з легкою цапиною борідкою Кость Кандор. Це є чоловік тверезий і порядний до шпіку костей. Він курить велику люльку і садить сам для себе ціле плесо сильного зеленого і буйного бакуну.
У хаті є ще у нього дві дівчини — Домаха і Меланка. Дві сильні, повновиді, з розвиненими грудьми жінки. Всі ці люди керовані старим Морозом та його дочкою. Всі вони щодня, від світанку до смерку, а часто і по смерку, стоять на ногах і весь час зайняті. Не говориться про жнива… Про кожний день. Рік-річно.
І от воно є… Мир. Війна скінчена. Приходять сини, мов грім на голову серед ясного неба, тільки грім великої радості. Старий бачить своїх дітей, дуже вже дебелих і міцних, але все-таки вони його діти. Навіть повернувся Іван… Цікаво довідатися, що старий думає? Треба знати, що ціле те велике, добре упорядковане господарство — це діло рук і голови старого Мороза. Сорок років тому на цьому пагорку, положеному на всонні, повернутому одним боком до великого дніпрового лугу, а другим до молодого соснового і дубового лісу Гісин, стояло тільки небагато більших і менших дерев різної породи. Дубина вперемішку з грабом. Сосна з березою. Був це притульний своєю первісною красою закуток, де весною цвіло безліч рясту і дзвіночків, а влітку рясніло на гриби.
Але з’явився тут Григор Мороз. Звідки він прийшов? Хто його сюди післав? Де він взявся? Він прийшов з села Андруші, з того самого, звідки походить капітан Водяний, але тоді ще Водяного не було. Його ніхто не посилав. Це сталося простіше: молодий, здоровий парубок на ім’я Гриць, зовсім так, як це буває в оповіданнях, приїхав одного разу на ярмарок до Канева. Він хотів там щось продати і щось купити. І там на ярмарку він побачив і покохав дівчину з Ліпляви на ім’я Катерина.
Катерина була дочкою багатого селянина з Ліпляви, пристойна, міцна і гарна. Ще всі старші люди її пам’ятають і всі твердять те саме: вона була красунею і багачкою. Вона мала багато майна, багато краси. До неї сватались і сватались парубки — дуки і багатії, але ніхто не міг полонити її. І полонив її аж Грицько Мороз з Андрушів.
І як це завжди пишуть повістярі, Грицько Мороз не був ані дука, ані багач. Мав він, правда, як то кажуть, виступ… Рослий, дебелий, трохи тяжкуватий, тоді досить соромливий і напрочуд добрий. Чим він купив прихильність дівчини? Дуже простим, як оповідають, випадком. Дівчина Катерина, одягнена в оксамитовий корсет з вишивками, в барвистім намисті з дукачами і з вінком на голові з живих квітів, тиснулася до рундука, в якім рудий кацап продавав свій немудрий крам — образки, хрестики, мідяні персні, калачі і бублики.
Купчилося тут чимало людей, було душно, шумно. Побіч, трохи далі від людей, стояв здоровий парубок у білих, широких селянських штанях і в солом’яному брилі, з-під якого виглядало міцне, смугляве, з великими синіми очима обличчя. Інколи його грубуваті і соковиті уста з чогось посміхалися. Він пильно спостерігав малу дівчинку, що стояла біля того самого рундука. Вона стояла і жадібно дивилася, скільки там всього продається, її малі оченята горіли прагненням і по всьому було видно, що найбільше хотілося їй мати велику целюльозову ляльку, що гордо лежала між іншим крамом гамірливого кацапа. Але вона, мабуть, не могла її купити. І ця дівчинка сталася причиною знайомості Грицька з Катериною. Отже, Грицько дивився, посміхався, а потім не витримав, підступив вайлувато до кацапа, не вибачившись, розіпхав натовп, досить нечемно штовхнув красуню Катерину і сказав кацапові: — Ти… Ге… Що коштує оце — о! — і показав на ляльку. Всі, що тут стояли, здивувалися: нащо цьому Голіафові потрібна лялька? Кацап каже: — П’ятак і бярі! Грицько вийняв п’ятак:
— На! Бере ляльку, всі за ним дивляться, він підходить до малої, нахиляється, гладить її широкою долонею по голові: — Як звешся? — питає. Та, майже крізь сльози, сльози сорому, ледве пропищала:
— Маринка… — Добре, Маринко… На. Маєш… — і відійшов.
І це все. Але не зовсім. Сценку бачила також красуня Катерина, і добрячий Грицько ані й не думав, що за цього п’ятака він купив значно більше, ніж тільки ляльку. Це виявилося пізніше. А спочатку вийшла тільки невеличка суперечка між Грицьком і Катериною. Вона йому каже: — Але, парубче, міг би не так пхатися. — Він їй відповів: — А, хіба що? — Та що, — каже вона. — Ось мені розтоптав ногу. — Нічо, — каже він. — До свадьби заживе, — і посміхається. Катерина й собі посміхнулася. Він, вона, він, вона, слово по слову. Вони пішли від рундука, він купив їй полив’яний глечик, якого Морози мають і до цього дня, в якому носять коливо і свячену воду і до сьогодні. Потім він провів Ті аж до пристані, де чекав на Катерину віз. Вона сказала, звідки вона, він сказав, звідки він… Обіцяв їй, що прийде на музики, якщо ліплявські парубки не намнуть йому боків; вона подивилась на його вроду і засміялась: — Не знаю, скільки їх треба, щоб нам’яли вони тобі боки. — А він тільки відповів: — Один тузінь — і стане…
І так воно у них почалося. Вони вже не раз і не два виходили до Дніпра, Гриць приїжджав човном, Катерина приходила пішки. Це були дуже теплі вечори і, незважаючи на жнива, на працю, ночі їх минали в якомусь млосному, казковому півсні. Місяць світив, тіні від осокорів і дубів лежали над водою, берег ріки був окутаний теплим туманом. А Дніпро, той справжній, щирий чарівник, давав їм щедро-щедро всі свої дари, які мав — і ширінь, і спокій, і чар величі. І тільки над ранок Гриць вертався своїм човном, веслуючи крізь тумани проти течії, розбиваючи плюскотом тишу, велику, мов сам світ. А Катерина, п’яна і щаслива до безглуздя, боса і піднесена, верталась по росі до своєї світлиці. Як їй було — це не легко сказати. Вона і боялась, і плакала, а разом сміялась і співала. Скільки сліз пролила вона, коли одного разу її батько зненацька сказав їй: — А ти, Катерино, що? По ночах уже тягаєшся? Щоб я цього більше не бачив…
Тягаєшся… Та хіба вона якась повія чи волоцюга, щоб тягатися… І в дівчини не вистачило сили стримати сльози, а приходить вечір, сходить за Ліплявою місяць, і Грицько, напевно, вже приплив своїм човном і чекає під вербою. — Ой, не видержу! О, мамо, ой, тату! — шептали уста дівчини. Вона йшла в садок, мов приблудна, струнка, як тополя, гнучка і знесилена. І там за городом, щоб ніхто не чув і ніхто не бачив, між соняшниками і поплетеним гарбузинням бідна Катерина виливала свій біль, її біль, її жагучу любов.
Минуло так кілька тижнів, настала осінь, закрутилося жовте листя. Катерина змарніла, зовсім змарніла, мов після тяжкої хвороби. І одного разу прийшов знову Гриць. Так і так, каже їй. Катерино, коли я візьму тебе… Втечемо… — Боже! Чи ж хочу? Без тебе не буду жити, не буду, не буду! Бог мені свідок… — Порадила йому піти до батька. Але Грицько знає закони багатих і заможних. Він не має семи пар волів. У нього немає великої і гарної хати. Він, що й казати, біда-бідою, от так якось сталося, і ніяке ремесло до рук не липне. Хоч би шевство яке або стельмаство. Одно, що може косити та трачку різати, та всяку тяжку працю робити. Все це сказав він просто і твердо, а Катерина йому, проте, радить:
— Йди, голубе! Йди до батька! Він тебе мусить бачити.
Довге було вагання Грицька. Ходив і думав, ходив і думав, перевалювався з ноги на ногу, здіймав то накладав бриля, струшував головою, але все-таки пішов… І взяв він дядька Дениса тим самим, що й Катерину. Прийшов і сказав: — Дядьку Денисе! Ось тут бачите мене. Я не багач, але я люблю вашу дочку Катерину. Робіть, що хочте, але я без неї не можу…
Старий засміявся, а це був добрий знак. Він уже знав, де зникала його Катерина, та й Пріська його не раз натуркувала йому повні вуха. І коли подивився на того ведмедя, якось ніяково було відмовити йому. А той ще й підсолив: — Я нічого від вас не хочу. Тільки її, тільки її!..
— Ну, ну, — каже з посмішкою старий. — Тобі сльози не до лиця… Якось-то воно буде…
І те “якось-то воно буде” наповнило Грицька такою бурею радості, що він не був переконаний, чи все гаразд з його розумом… І те саме з Катериною. Обоє ніби вдруге, чи навіть втретє народилися. У них появилися не тільки усмішки, але й крила. Вони вже не ходять, а літають, і то попід небесами, як то буває з усіми, що кохаються.
А деякі сусіди з того приводу казали: — А воно гарно з боку Дениса, що він того ведмедя не прогнав. Він працьовитий і, треба сказати просто, не дурний. Має добру на в’язах голову. Що тут казати…
Весілля сталося невдовзі. Дістав щасливий Гриць не тільки Катерину, як того хотів, але і кусень пагорка з дібровою; отам, за лугом. Порядний кусень землі і в доброму місці. І прийшла до Грицька думка побудувати на тому місці хутір. Гарна, розумна і щаслива думка… І почав він переводити її в життя з такою завзятістю, що всі думали, чи цей добряка часами не з’їхав з глузду. Ніхто його не бачив інакше, як тільки облитого потом, як тільки при роботі. Забув навіть за святу неділю, а це взагалі щось страшне. Навіть Катерина йому вже не раз казала: — Чоловічку мій! Тож ти перервешся… — А він зіб’є на потилицю бриль і сміється на ціле обличчя, показуючи великі, мов у вовка, зуби. — Знаєш ти, — казав він їй пізніше. — Ти дала мені стільки сили… Так, так! Гори можу вернути, їй Богу!
Здоров’я його не кидало, розум також був на своєму місці, і з роками Грицько став не тільки господарем, але і поважаною людиною, а потім обрали його навіть на старшину громади, а потім, а потім… І так пішло. І діти йому родилися. Але найкомічніше було таке. Родився у нього перший син. Це був Сопрон. І тільки він родився, Гриць твердо постановив: конче хочу віддати його на вищі школи. Обов’язково на школи і обов’язково на вищі. І що мара нашептала йому з мужика робити пана, і то, як кажуть, хоч кров із носа.
