Драма
Особи:
- Андрій Михайлюк — громадський діяч.
- Ната — його жінка.
- Петро Іванович — фото-репортер, підсудний.
- Ір — його жінка, танцюристка.
- Клавдій — професор-політик.
- Євген Лисик — редактор.
- Платон, Іван, Данило — селяни.
- Олімпій, Гервась — партизани.
- Сарафина — дівка при жорнах.
- Ольга — служниця Михайлюків.
- Партизан на горищі.
- Сільська дівчина.
- Партизани й селяни.
Діється на Волині 1942 року.
Дія перша
Кабінет Михайлюка. В глибині підвищення, розсувальні двері, стіл, кут шафи, бюст Шевченка…
На передньому пляні: канапа, стіл для куріння, фотелі. Збоку робочий стіл — телефон, килими, картини, вази, квіти.
Ранок. Через прозорі занавіси вікон ллється сонце. Ясно, чисто, прозоро. Легка музика.
Входить Ольга з оберемком свіжих квітів — елегантна, у свіжому, чистому фартушку. Міняє у вазах квіти, бавиться з ними, розмовляє з ними.
Вривається музика, радіо-апарат дає звідомлення з фронтів.
“Увага! Ранній концерт закінчено. Подаємо звіт верховного командування: Головна квартира. Як було вчора повідомлено — великий і рішаючий бій за Керч закінчено. Взято в полон двісті тисяч ворожих вояків, здобуто триста танків, дві тисячі двісті гармат, двісті автомашин і багато… ”
Ольга закриває апарат і говорить далі до квітів… ” Вбито тридцять тисяч ворожих вояків, потоплено сто двадцять тисяч брутто-тонн, атаковано бойові споруди Мальти, Лондону, Ліверпулю… В Європі, Азії, Африці, Австралії… Як вам це подобається? Ха-ха! Пане тюльпане? Що? О! Чудово! Ні! Так буде краще. Так без сумніву краще! У морському бою під Сарабаєю знищено… Ти знаєш де Сарабая? Сарабая! Сарабоя! Ха-ха! Ай-яй-яй-яй! Як ти чудово пахнеш!
Входить Ір. Молода, елегантна, у кімоно. Ольга її не чує. Ір слухає розмови Ольги.
Ір. Добридень! Олю, добридень!
Ольга. О!
Ір. Принесла залізко… Там… На кухні. Дякую. А чи ти знаєш, що я спалила?
Ольга. Що? (збентежено)
Ір. Комбінацію! Шовкова! Остання! Я ж тебе питала: як гладиться шовк?
Ольга. А я ж вам казала. Звичайно. Через шматку…
Ір. Що ти тут з тими квітами? Квіти, квіти… Вічні квіти, завжди квіти.
Ольга. Бо ж ʻʻвониʼʼ так люблять.
Ір. А де ж ті вони?
Ольга. Та пішли ж… Мабуть, на луг. Такий ранок. Раненько встали… (з-за порт’єри, в глибині сцени, виходять Клавдій і Петро Іванович. Клавдій сутулий, мішкуватий, Петро Іванович тонкий, стрункий, розбите волосся…).
Ір. О! Професоре! Спізнилися. Воєнне звідомлення…
Клавдій. Так, хороша пані Ір! Спізнився. Ось несподівано зустрів і заатакував мене ваш чарівний чоловік. Засипав мене бамбами. Аргументами, погрозами…
Ір. Не звертайте уваги професоре… Це ж його фах… зайняття.
Клавдій. У даному випадку — досить, скажу вам, своєрідне зайняття.
Ір. А все-таки не звертайте уваги… Заздрісним багато дарується.
Клавдій. А ви все в театрі?
Ір. Як дозволите — так.
Клавдій. І танцюєте?
Ір. Поки можу.
Клавдій. Заздрю. І я заздрю.
Ір. І ваша заздрість гідна уваги.
Клавдій. Такий час, що?
Ір. Правда, — навіть не віриться.
Петро Іванович (понуро). Було б бажано, Ір, щоб ти йшла до себе…
Ір. Чуєте, професоре? (вказує головою на Петра Івановича).
Клавдій (Не слухає, дивиться на портрет Нати). Признаюсь. Ніде ще не бачив стільки жінки. Його можна розуміти. Скільки тут сонця? Скільки тут сонця?
Ір. Чула, що й ви малюєте? Коли можу вам позувати?
Клавдій. А, пані Ір! Не до того… Хіба я Андрій? То лиш він… (обертається довкруги і показує). Квіти, сонце, музика, мистецтво, жінки. Клясичне непорозуміння…
Петро Іванович. Ха-ха-ха!
Усі повертаються у бік Петра Івановича. Ольга забирає старі квіти і тихо виходить.
Ір. Бачите? Бачите? Чи ж не божевільний?
Петро Іванович. Я тобі кажу йди геть!
Ір. І що з тобою? Які в тебе очі?
Петро Іванович. Мовчи! Мов-чиии! Кажу тобі — йди геть!
Ір. Він… Він… Виразно божеволіє… (точиться задом і зникає за дверима)…
Петро Іванович нервово дивиться їй услід.
Клавдій. Починаю розуміти… Хто вам сказав, що вони вертаються?
Петро Іванович. Хто вони?
Клавдій. А! Не розумієте. Розумієте добре…
Петро Іванович. Вертаються? Ха-ха! Що ви, що ви? Тож тільки що здали Керч.
Клавдій. Знаю… Знаю… День-що-день слухаю… Сиджу при апараті, як проклятий.
Петро Іванович. То чого питаєте?
Клавдій. Бо ви з кожним днем міняєтеся… Ще недавно був людиною. Якесь дихання впливає на вас. Вертаєтесь? Назад? Патріотизм? Ідеологія? Що?
Петро Іванович (хвилюється, ковтає слину). Ну й? (крутить цигарку).
Клавдій. Ну й нічого. Вас питаю?
Петро Іванович. Що ви, професоре, з цього боку можете розуміти в таких справах?
Клавдій. О, молодий чоловіче! Я починав з ними вже тоді, коли вас, можливо, не було на цьому світі.
Петро Іванович. Ге! Починали… Але не скінчили.
Входить Ольга, вносить купу листів і кладе їх на бюрку.
Клавдій. Пошта?
Петро Іванович. Пошта.
Клавдій. Ви б, Ольго, так не клали тих листів.
Ольга. А як?
Петро Іванович. Боїться, боїться… Хе-хе!
Ольга. Кого боятись? Чого боятись? Вони нікого не бояться. Вони раді всіх у себе бачити. Дивіться — вони навіть дверей не зачиняють, я навіть казала: тепер війна, по вулиці швендяють різні люди… А вони мені: на те, кажуть, і вулиця, щоб по ній швендялись…
Петро Іванович. Хе-хе-хе!
Клавдій. Вам, бачу, таке подобається?
Петро Іванович. До побачення, професоре! Подобається. І ви мені також подобаєтесь… (Петро Іванович виходить).
Дзвонить дзвінок при вході і на столі телефон. Ольга біжить і до телефону і до дверей.
Ольга (в телефон). Ні! Їх нема. Нема. Обох нема. Дякую…
Ольга (за дверима). Вибачте, але їх нема дома. Не знаю. Не знаю.
Клавдій деякий час крутиться по кімнаті, розглядає портрет Нати. Вбігає Ольга…
Ольга. Ходять і ходять… І все питають. Пан має коротку відпустку і ту не дають використати…
Клавдій. А що робить тут Петро Іванович?
Ольга. Що робить… Нічого. От приходить. Знаєте ж, що пані Ната і пані Ір приятельки. Вони так завжди разом, одна без одної ні кроку. Петро Іванович приходить також, лише останнім часом він чогось почав киснути. Завжди всім невдоволений, лається з пані Ір, чіпляється до пані Нати…
Клавдій. А чого він став такий?
Ольга. А хто його знає. Я думаю — нерви. Вони під тими большевиками стільки пережили.
Клавдій. Але ж тепер їх нема… Тих большевиків.
Ольга. Та нема, але він боїться. Каже: вони вернуться. Їх тіні боїться.
Клавдій. Але чого він чіпляється до інших людей?
Ольга. А хто його розбере! Боїться!
Клавдій. Боїться… Ну, гаразд. Я йду. Прийду знову слухати вісті… Ви мені вибачте, але це одиноке місце де я можу слухати вісті.
Ольга. О! Прошу! Дуже прошу!
Клавдій виходить. Ольга робить порядки і тихо, між іншим, наспівує:
“Небо синє, земля чорна та земля чорна — та гей!
В Україні шумлять жорна, шумлять жорна — та гей!”
У сусідній кімнаті мелодійно б’є годинник. З легким гамором, свіжі, щасливі, у літніх білих одягах, входять Андрій і Наталка. Наталка приносить ще китицю польових квітів.
Андрій. Натю! Дякую! Це було прекрасно! (відходить у глибину сцени).
Ната. Олюнько! Поставте десь ще й ці.
Ольга. Та ж нема куди.
Ната. Знайдіть місце (віддає квіти, поправляє волосся). Ніхто, Олю, не приходив?
Ольга. Без кінця. І приходили, і дзвонили, була Ір, був Петро Іванович, ось тільки що відійшов професор… А там он пошта. Ціла купа.
Ната. Андрію! Добре, Олю, дякую! (Ольга відходить з квітами) Андрію! (сідає до фотелю, закурює) Яка свіжість!.. Андрію!
Андрій (виходить з-за порт’єри). А? Що хоч сказати? (Держить книгу у червоних політурках)…
Ната. Що я щаслива… Що я така дуже щаслива… Але боюсь!
Андрій (присів на поруччя фотелю, обняв Нату). Чого боїшся?
Ната. Страшно… Не знаю… Ти направду мій?
Андрій. О! Сумніваєшся? Ще сумніваєшся?
Ната. Дай ущіпну… Мій, мій, мій! (цілує).
Андрій. Це дійсність, Натусь…
Ната. Дійсність?
Андрій. Дійсність.
Ната. Неймовірно… То ж… То ж ти був там, я там… Ти був… Ні-ні-ні! Чи думав ти коли, що таке станеться?
Андрій. А ти?
Ната. Ніколи. І не снилось. Подумати лишень… Такі границі, такі люті границі… І треба було лиш аж такої війни… Глобальної! Яке чудо! Яке щастя! Мій ти… мудрий!
Андрій. Моя ти чудова!
Ната. Але все таки… Я тобі тепер можу сказати моєю мовою: я цього чекала. Уяви, я вірила, що так не може бути… Я їх тих різних резонів чому вони так якраз улаштували своє життя — не розуміла, але я розуміла, що так бути не може.
Андрій. Але це ще не кінець.
Ната. Не кінець чого?
Андрій. Ну… Того… Світу того. Чаду. Вони вчаділи. І тому вони так себе відділили. Захворіли.
Ната (стрясає головою, до себе). Неймовірно, неймовірно. Вчаділи… Захворіли… (до Андрія). Ні. Андрію! Вони… Вони злякалися. Вони злякалися своєї вбогости, наготи, первісности. Вони втекли за стіну і сказали: сюди вхід заборонений. Тут боягузи!
Андрій (встав, підійшов до столу і перебирає листи). Хто тут буде читати?
Ната. Щось нового, Андрію?
Андрій. Те саме. Прохання й доноси!
Ната. А! Не кажи так. Скажи: спрагнені свободи. Заблукалі, обездолені… (дзвінок за дверима). Чекай, чекай я сама… (встає, щоб відчинити).
Андрій. Там є Ольга. Мусимо виїхати, щоб не чути тих вічних алярмів…
Входить Ольга і подає Андрієві візитку.
Андрій. Розуміється. Редактор Євген… Знов допит. Просіть!
Ната. Але будь з ним чемний, Андрію! (виходить).
Андрій. А!
Влітає редактор місцевої газети Євген Лисик. Молодий, стрункий, з течкою…
Євген. Дозволяю собі увірватися до вашої святині, вельмидостойний Андрію Олександровичу, можливо в найменше сподіваний і зручний час, знаючи, що я вам такий же милий, як мені мій болючий зуб, одначе ваше становище, як також час, обставини і прочая, і прочая… змушують мене, підневольного редактора, зломати всі критерії чемности і вимагати від вас відповіді… Ви ж знаєте в якому часі ми живемо.
Андрій. Ну, й? Сідайте…
Євген. І як дозволите — вгощуся цигаркою… Не турбуйтесь, не турбуйтесь… Маю свій. Бакун. З Гільча. Учора привезли дядьки цілу папушку… Ви, знаю, не вживаєте цього зілля… (крутить цигарку). Усі, можна сказати, Андрію Олександровичу, здивовані…
Андрій. Чим?
Євген. Вашим, як дозволите так висловитись, зникненням…
Андрій. Яким зникненням? Я ось є, ви ж бачите.
Євген. Вас звикли бачити на всіх зібраннях, засіданнях. І враз, і враз… ваше місце скрізь порожнє… Що власне сталося? Здогади, припущення — той слово, той друге, і виходить…
Андрій. Ха-ха-ха! Кажіть, кажіть…
Євген. Самі знаєте… Публіку… Та ще в такий час…
Андрій. Ну, й що ж?
Євген. Та ніби нічого. Війна. Сорок мільйонів під зброєю, один якийсь там випадок — пусте, однак у наших закамарках це вже свого роду також війна. І скажу вам цілком серйозно, Андрію Олександровичу, що тут у цьому містечку існують певні елементи, що їм залежить, наприклад, унешкідливити хоч би вас… Це терен найбільш скупченої партизанки, тут діють шість родів різних підпільних, невидимих сил, і кожна з них… Ви ж розумієте…
Андрій. Хотів би не розуміти…
Євген. Вам загрожує небезпека…
Андрій. Яка?
Євген. У вигляді хоч би вашої мовчанки.
Андрій. Значить треба шуміти.
Євген. Також небезпечно — ха-ха-ха! О темпора, о морес!
Андрій. Скажіть — він закохався…
Євген. Ха-ха-ха! Ще гірше! То ж вже говорять, що вас оплутано…
Андрій. Ну, от… Значить нема виходу. Що ж робити, дорогий редакторе?
Євген. Так ясно і так темно. У вас, очевидно, буває професор Клавдій?
Андрій. Слухає радіо.
Євген. Слухає радіо.
Андрій. Щодня. Кілька разів денно.
Євген. Очевидно, очевидно. Йому сказав Петро Іванович, що ʻʻвониʼʼ вернуться.
Андрій. І обидва, кожний по своєму, роблять паніку.
Євген. Щось подібне. Але Петро Іванович, здається, хоче чимсь відкупитися. Клавдій за ним старанно слідкує…
Андрій. Вони, здається, слідкують один за одним.
Євген. Здається. Чудеса в решеті. Так значить, що сказати читачам?
Андрій. Найкраще нічого…
Євген. Я тільки того… Думав… Різні чутки… Сумніви… Тому і зайшов. Вибачайте! (встає).
Андрій. Охоче вибачаю. Я вас розумію. Бути редактором у клітці зі звірями — річ не легка.
Євген. Щодня треба кидати якийсь шматок, інакше розірвуть.
Андрій. Розумію. Тепер не вистачить кесареві — кесареве. Вимагається м’яса, крови. До побачення, редакторе! (Євген прощається і виходить). Наточко!
Ната (виходить з-за порт’єри). Щось цікаве, Андрію?
Андрій. Хм… Цікаве. Питає, чого я мовчу, вимагає відповіді… Опінія, мовляв. Громадянство.
Ната. А що ж ти йому сказав?
Андрій. Властиво, крім порожніх слів — нічого.
Ната. Але щось казати треба.
Андрій. Можливо… Напевно. Одначе яким словом вискажеш те, що є? Де таке слово. Усі проти всіх! Тотальна, на землі, на воді, у повітрі, у душах і серцях війна. Що можна тут сказати. Ось купа листів, беру з них перший (бере лист, розриває і читає). ʻʻМ. Снятино. Редакція часопису ʻʻГолосʼʼ. Редактору пану Андрію Михайлюку. Від гражданина с. Круки Зяблинського району — Гавлика, Петра Зінов’євича. Заява. Подав я двадцятого січня біжучого року на ваше ім’я заяву про шкідливого громадянина нашого села, большевика й мародьора, мого швагра, Сковороду, Григора Миколаєвича, но до сих пор не одержав від вас ніякої відповіді. У мене большевики забрали і хату, і корову, і п’ятеро свиней, і два хлопці заморили в Сибірі… А Сковорода був їх донощиком і через нього багато народу загинуло. Я спрашую, редакторе, чи сміють такі люди на світі жити?ʼʼ
Бачиш скільки їх тих листів? І всі такі. І весь час… І кожний день. Дай їм відповіді! Покарай зло! Вдовольни їх! Дружино моя! Нашу добу заражено страшною пошістю зла і от воно діє, і от воно приносить овочі.
Ната. І ти направду думаєш, що нема ніякої відповіді?
Андрій. Для нас? (оглядається на всі боки). Нема. Навіть нема куди оглянутися. Нема куди емігрувати… Коли я скажу одно лиш слово… Одно лиш слово і мене зітруть… А тому я мушу сказати, або не те, що треба, або… Або не казати нічого.
Ната. Але мовчання також мова. У нас було так, що хто мовчав, того розцінювали тією ж монетою, що й ворогів. Ця розцінка прийде й сюди.
Андрій. Вона вже прийшла. Вона вже між нами. О, кохана дружино! Нас тепер так мало тих, що собі вірять. Між нами всіма стоїть тінь недовір’я. Між всіма людьми на плянеті..
У коридорі раптовий дзвінок. Входить Ольга.
Ольга (невдоволено). Там Петро Іванович…
Андрій. Ну, от…
Ната. Просіть.
Андрій. Але вибач мені… Після цього я з ним не можу… Я, зрештою, маю ще засідання.
Ната. Я спробую з ним говорити сама.
Петро Іванович (швидко входить). Здорові були, Андрію Олександровичу! Вітаю, Наталю Володимирівно. Тішуся, що нарешті вас піймав, рано був, але не застав.
Ната (спокійно, стримано). Сідайте. Закурюйте.
Андрій. Я, на жаль, мушу відійти.
Петро Іванович. А я хотів якраз з вами говорити. І то про справи важливі.
Андрій. Іншим разом. У мене обов’язки… До побачення! (виходить).
Петро Іванович (з робленою веселістю). Ну, й закуримо. Чув, чув… Маєте відпустку. А який портрет, який портрет! Він і малює.
Ната (спокійно). Це не його робота. Це тут є такий з полонених. Ви, Петре Івановичу, бачу, чимсь схвильовані?
Петро Іванович. Чому так думаєте?
Ната. Бачу, бачу.
Петро Іванович. Можливо й схвильований. Ви, Нато, володієте дивними чарами, біля вас усе цвіте.
Ната. Не глузуйте, а кажіть: що з вами? Що бентежить ваше втомлене серце. Мене це направду цікавить.
Петро Іванович. Маю задум.
Ната. Висловлюйтесь.
Петро Іванович. Власне, хочу спробувати. Справа ось яка: я переконався, що “вони” знов вернуться.
Ната. Ну, так що?
Петро Іванович. Як що? Не розумієте?
Ната. Розумію.
Петро Іванович. Ми “їх” громадяни, ми попали в полон, ми мусимо вернутися. Ми мусимо зберігти лояльність. Ми мусимо порвати з тим оточенням, серед якого ми опинилися. Більше: ми мусимо заслужити право нашого повороту… І ще більше: ми мусимо боротись з ворогом. Від вас окремо вимагається, наприклад, залишення цього дому… Або, коли ви тут зістанетесь, ви мусите виконувати певне завдання. Якраз те, що його мусить виконати кожний наш громадянин.
Ната (повільно). А що буде, коли я ніякого завдання не виконаю? Коли я лишусь сама собою?
Петро Іванович. Ха! Що буде? Вдаєте наївну! (вибухає) Розстріл!
Ната (спокійно). Я сказала все. Прощавайте!
Петро Іванович (збентежено). Не грайтесь з огнем. Даю вам срок: сім днів. І це мої останні, товаришко Нато, слова! До побачення!
Ната (спокійно). Прощавайте! (дивиться спокійно йому вслід, закурює згаслу цигарку, кличе Ольгу) Ольго! (Ольга входить).
Ната. Що буде сьогодні на обід?
Ольга. Борщ, смажена курка з гречаною кашею.
Ната. Можна ще щось додати?
Ольга. Можна.
Ната. Зробіть ще салату… І дістаньте овочевого вина, Ганна Павлівна обіцяла. У нас будуть гості. І покличте мені Ір.
Ольга. Добре, пані.
Ната. Довго був тут професор?
Ольга. Досить довго.
Ната. Не знаєте — чи дома пані Ір?
Ольга. Думаю, що так.
Ната. Покличте її, будь ласка.
Ольга. Зараз покличу.
Ната (підходить до телефону і набирає). Банк? Нема там Андрія Олександровича? Попросіть його до телефону (чекає). Андрійчику! Поспішися додому. Так. Розмовляла. Не дуже добре… Треба протидіяти. Ні, милий… Я не боюся, але є тепер сам знаєш який час… Отже чекаю. Будь!
Входить Ір у сірому англійському костюмі. Ната спокійно кладе слухавку та йде їй назустріч.
Ір. Ось і я.
Ната. Ірочко, мила сідай. Хочу, щоб ти у нас пообідала.
Ір. Ти чимсь схвильована? Певно, Петрусь…
Ната. Так.
Ір (дивиться хвилинку на Нату). Як тобі подобається мій костюм?
Ната. Подобається, але ти мусиш щось робити, мусиш негайно діяти, протидіяти.
Ір. Що? І ти нерви? Чи маєш помадку? Не звертай на того солом’яного демона ніякої уваги. Жени його геть!
Ната. Ні, Іро. Це справа поважна. Тепер такий час, що легковажити такими речами. Чи ти знаєш чого він від нас жадає?
Ір. Ах! Жадає! Ідіот! Невже і ти думаєш, що “вони” вернуться?
Ната. Дуже можливо!
Ір. Ні! Нато? Ні!
Ната. Все може статися, він вже міняється…Чи ж не бачиш, які його очі. Він вже не людина… Він може нас знищити… Я мушу признатися Андрієві, я не перенесла б його розчарування…
Ір. Але ж, Нато! Я не хочу! Я цього не хочу… Партія, ідеологія, плякати. Ні, ні, ні! Хочу бути жінкою, людиною… Не хочу такого зачумлення.
Ната. Тс! Хтось іде!
Обережно відхиляються двері і повільно втискається до них Клавдій з течкою.
Клавдій. Вибачайте, шановні пані! Пана Андрія, видно, немає. Нічого. Я тільки на хвилиночку.
Ір. Воєнне звідомлення?
Клавдій. Вгадали, пані Ір. Вислухаю звідомлення, сидітиму чемно (цілує обом паням руку, дивиться на годинник)… Якраз час. Вибачте! (йде до апарату).
Ір. Ну, й що ж! Вибачаю. Коли для вас звідомлення важливіші, ніж ми.
Ната. Ти, Іро, перешкоджаєш…
Ір. Чого хвилюєшся? Він не звертає на це найменшої уваги, я для нього пилинка у вихорі війни…
Клавдій приложив ухо до апарату і уважно слухає.
Ната. Тихо, Ір!
Ір. Мовчу ж. Сиджу! Речі поважні. Війна. А як ти сказала?
Ната. Не пустуй, Ір!
Ір. Чому ні? Як ти мені все перекапустила, я мала стільки плянів і які пляни, приїхав знов Вернер, привіз кіш вина, я хотіла йти… (кидається Наті на шию і щось їй шепче…) Ха-ха-ха! Але я все таки до нього йду і вино буде спожите. Чого так дивишся?
Ната. Сама знаєш… Такі часи, а ти…
Ір. Саме тому. Нат! Мила, хороша, дорога! Що я винна, що я трішки звичайна жінка, така собі ось якою мене пан-Бог сотворив… І чому я маю бути жертвою глупих затій, глупих людей. Натко! А з Петрусем не церемонся… Жени геть!
Ната. Я мушу на хвилинку піти на базар. Зараз вернуся. Ти тут посидь… (вказує руками на Клавдія, відходить).
Ір. Біжи! Щось принеси…Доброго.
Німа сцена. Тиша. Клавдій уважно слухає радіо. Прориваються слова: “затоплено двісті тисяч бруто-регістрованих тон”… “Скинуто п’ять тисяч тон”… “Взято в полон триста тисяч ворожих вояків”… “Вбито дві тисячі триста”… Ір виймає з торбинки дзеркало і підмальовує уста. Після закурює.
Ір. Професоре? Чи вам ще багато зісталось дослухати? (Клавдій розпачливо просить рухами рук не перешкоджати) Ну, слухайте. (Несподівано зривається, вибігає до кухні. Скоро вертається) Професоре! Киньте ту брехню і ходіть!
Клавдій (повільно переводить апарат на тиху музику і підходить до Ір). До вашої диспозиції, шановна пані.
Ір. Нарешті!
Клавдій. Маєте вигляд Єви, що наміряється спокусити Адама.
Ір. Пам’ятаю — ви одного разу мені сказали, що жінка, яка не хоче спокушати, не є жінкою.
Клавдій. Дякую за вашу пам’ять!
Ір. Ваші слова для мене дороговказ. Сідайте, ви, очевидно, не курите, але випити можете.
Клавдій. Ні.
Ір. Що значить ні?
Клавдій. Бо ні.
Ір. Що за відповідь, а до того, як ви кажете, спокусливій жінці…
Клавдій. Що вам поможе, коли зішлюсь на хоре серце, слабку нирку…
Ір. О! Серце! Нирка! Такій боєвій людині… Це од вас, скажу одверто, жорстоко по відношенню до таких історичних днів і подій, які ми з вами саме в цей момент переживаємо. Скажіть мені, професоре? Були ви коли закохані?
Клавдій. Досить несподіване питання.
Входить Ольга і вносить на теці пляшку наливки, закуску і чарку.
Ір. Ви не дочули, Олю! Ще одну чарку. Для професора.
Клавдій. Я не п’ю, пані.
Ір. Ми й не збираємось пити, чого такі великі очі? Кажете — несподіване питання.
Клавдій. Досить.
Ір. Вимагаю такої ж відповіді (наливає чарку).
Клавдій. Вагаюсь… Дуже вагаюсь.
Ір. Ви людина вчена і маєте так мало відваги.
Клавдій. Відвага річ умовна.
Ір. Ви, здається, були проти умовностей, релятивізму і вагання.
Клавдій. Залежно, в яких справах.
Ір. Ну, хоч би у цих саме… У любовних. Невже вам не приходило на думку, “що море і земля, все живиться любов’ю”, як казав якийсь, здається, клясичний поет чи не Петрарка, якщо дозволите і мені виявити трохи вчености (Ольга вносить другу чарку, Ір наливає). Так, професоре, без вагань, нарікань, підозрінь, сподівань. За ваше серце… хворе! Ха-ха-ха! Ну, підносьте свою, навіщо наливала?
Клавдій. Не можу знати навіщо…
Ір. Підносьте, підносьте! Не забувайте з ким маєте діло.
Клавдій. Не забуваю, не забуваю.
Ір. Отже? За ваше здоров’я! (Клавдій вагаючись підносить свою чарку і обережно випиває. Ір випиває одразу) Ну, от! І пішло! І нічого не сталося!
Клавдій. Під терором все йде.
Ір. Ха-ха-ха! Терор! А правда — терором можна все таки щось досягти?
Клавдій. Певно… Можна… Розуміється. Є то велика сила…
Ір. Правда? А що, скажіть, наговорив вам сьогодні мій придуркуватий Петрусь.
Клавдій. Придуркуватий?
Ір. Щось подібне… Що він наговорив?
Клавдій. Чи мушу сказати?
Ір. Що за питання? Розуміється. Самі знаєте про що тут йде…
Клавдій. Я ще мушу з цим розібратись.
Ір. З чим розібратись? З маняком, що…
Клавдій. Мила пані! Тут не саме маняцтво…
Ір. Що ще?
Клавдій. Багато дечого.
Ір. Багато дечого, багато дечого… Можливо, забагато дечого, професоре… Що нам тяжко розібратись. Війни, революції, ідеології… О, шановні мої професори! А тому вип’ємо, а тому станьмо на хвилинку звичайними людьми… І скажіть: що маю робити з моїм чоловіком. Він захорів. Він непритомний…Він може наробити лиха.
Клавдій. Він вже наробив.
Ір. Що? Що? Кажіть що?
Клавдій. Відкрив карти.
Ір. О, професоре! Які карти!
Клавдій. Ваша невинність гідна уваги.
Ір. Лишіть цю мову… Цей тон. Не переношу тих звуків. Чому, скажіть, ви вірите Петрові, а не вірите мені?
Клавдій. Звідки ви взяли, що я вам не вірю? Ви самі собі не вірите, тому вам здається, що я вам не вірю.
Ір. А! Гра слів. Самі знаєте, що тут не те.
Клавдій. Вам шкода себе.
Ір. І вас! І вас! Усіх, що не вірять. Усіх. Я лишень не можу нічого зробити. Довкруги мур. Я знаю, що ви не вірите мені, Наті, що вірите натомість Петрові… І не розумієте чому ви йому вірите, мабуть тому, що він такий же, як і ви, що ви хочете вірити у лихі речі, плекаєте в собі зло. Так! Зло! Професоре! Не перечте мені! Ви…
Клавдій. Але ж я вам не перечу! Заспокійтесь!
Ір. Ну, добре! Ну гаразд! Ну, не хочете… Давайте тоді вип’ємо ці чарки і закінчимо цю мову. Хай йде все своєю дорогою. Нема назад, нема вияснення, нема порозуміння…
Підіймають обоє чарки, входять Андрій і Наталка.
Андрій і Ната. А! А! Чудово! Вітаємо! Браво, професоре!
Клавдій (засоромлено). Зайві аванси, нічого не сталося… Я лише випив чарку і це все. Але я прийшов послухати військове звідомлення.
Ната. Нічого не сталося!
Андрій. Нічого не сталося!
Ір. Сталося і то багато!
Клавдій. Що могло статися з людьми, що себе взаїмно не розуміють.
Ір. І не бачать! І не чують… Однак се таки сталося. Нато, Андрію!
Всі (обступають Клавдія). Браво! Браво!
Клавдій. Ніяке браво! Не можу перечити всім, але я все таки прийшов послухати звідомлення…
Андрій. І при тому вас взяли в полон, і тепер ви в’язень.
Клавдій. В’язень не в’язень, але, щоб не забули, я прийшов…
Ір. Знаємо! Слухати звідомлення!
Клавдій. А також поговорити…
Ір. Перш ніж говорити, дозвольте, професоре, випити. Але всім! Разом! Де чарки?
Ната. Ольго! Ще дві чарки! Сідайте, панове!
Ір. Ні! Так ось! Як є! Хіба вам так не подобається? Квіти? Любов?
Клавдій. І небезпека!
Ната. Де тепер безпечно, професоре?
Клавдій. Дуже зобов’язуюче питання.
Ір. А тому треба трішки відваги.
Клавдій. Віддаю належне вашій відвазі.
Андрій. Ну, от бачите. Чи не нагадує вона жінку того фараона, що по смерті свого чоловіка писала: потребую мужа мудрого, старшого віком, непіддайного на підхлібство та розкоші. Знайдіть мені такого, і я зроблю його фараоном.
Ір. Вона даремно такого шукала.
Клавдій. Не знаю, не знаю. Лише істотна різниця між пані Ір і фараоншою. Чоловік пані Ір ще живе!
Ір. Але й ви ще не осягнули кінця.
Клавдій. Дозвольте виплутатись з умовностей. Я прийшов…
Ната і Ір. Знаємо, знаємо!
Клавдій. Але ж хвилинка уваги…
Андрій. Ні, ні! Вимовки тут не поможуть…Так п’ємо!
Ната. За цей ясний день!
Ір. За квіти!
Ната. За любов!
Ір. Натко! Мила! За твою любов! За твоє бурхливе щастя! Професоре! Та підносьте чарку! Мені так сьогодні легко!
Клавдій (поволі, без захоплення). Все має свої причини!
Ір. Відваги, відваги, професоре! Вірности!
Андрій. Саме тепер! Коли війна, коли небезпека!
Ната (дивиться на Андрія зі захопленням). Мені хочеться впустити сюди сонце всього світу!
Ір. Щоб усім було ясно. Дозволь мені обцілувать його!
Ната. Цілуй! Розцілуй його!
Ір (кидається на Андрія і палко його цілує). Це вам! За віру!
Ната. Чи ж не прекрасне життя?
Ір. Професоре!
Клавдій. Захоплююсь, рукоплещу, роблю реверанси. Жінки, квіти, сонце. Острів любови серед океану ненависти. Андрій — жрець в оточенні богинь. Щось головокружне і треба направду міцних нервів, щоб у цій атмосфері вловити дійсність. І невже правда, що ви, Нато, і ви, Ір, післані сюди саме для того, щоб вбити цього самого Андрія?
Всі раптом вмовкають, ціпініють від здивування, Кладій мовчазно робить загальний поклін і направляється до виходу. Першою отямлюється Ір.
Ір. Професоре! Пане професоре! Тож зараз — воєнне звідомлення!
Завіса швидко падає.
