Дія друга
Та ж обстанова і того ж дня. До відчинених вікон входить м’який настрій передвечора. Сонце, що заходить, кидає рожеві відтінки на квіти й речі. В кутах сутінки.
Андрій (ступає взад і вперед, рухи його вирахувані, мова рівна, іноді свідомо вибухає). Я все це вистарчально розумію, можете думати що хочете, але я маю досить моральної сили, щоб змогти кожну несподіванку.
Клавдій (сидить у фотелі). Не забувайте часу. Обставин. Це життя або смерть.
Андрій. Саме тому! Саме тому! Щоб зберегтись — треба сили, а не впадати в паніку.
Клавдій. Я виходжу з конкретних, дуже конкретних і дуже намацальних передумов. Що вони мають причини вас знищити — це факт, що в засобах вони не розбираються — це другий факт.
Андрій. Так! Так! Можливо! Але даний засіб… Ні! Я вірю цій людині. Я вірю! Я вірю! (відходить до портрета Нати, дивиться на нього, стрясає головою). Яка груба, нікчемна нісенітниця!
Клавдій. Перед обличчям тієї гри, що в цей час відбувається на плянеті, це, мій дорогий, цілком логічне і звичайне явище, особливо коли взяти під увагу, що тут змагаються не лише сили фізичної зброї…
Андрій. А! Так добре знаю цілу ту байку. Ідеології! Віри! Знаю, знаю! Але й я маю свою віру і свою ідеологію, коли хочете знати. Моя віра — віра в… Вибачте, але я все-таки скажу: в людину! Я не вірю, що ми всі обернулися в потвор!
Клавдій. Наївний!
Андрій. Хай буде і так! От уявіть собі: ви твердите, що моя дружина — шпигун. Що вона прийшла мене вбити… А я вам тверджу: вона прийшла… Ах! Ну, його… Не буду ж я доказувати, що два рази два — чотири. Це звичайна гістерика. Я маю йти на поліцію, віддавати в їх руки власну дружину. Божевілля!
Клавдій. А що по-вашому маємо робити?
Андрій. По-перше — зберегти нерви. Не впадати до прірви. Вірити.
Клавдій. Але ж кому?
Андрій. Мені, вам, кожному.
Клавдій. Наївність.
Андрій. Не зловживайте цим словом.
Клавдій. Та справа не в словах. Ви ж знаєте, що наша атмосфера зачумлена, що між нами кожний другий…
Андрій. Аґент! Знаю, знаю! Але ми цих аґентів маємо не лише між нами, ми їх маємо в собі. В мозку, в душах, серцях. Затуманюємо ясність погляду, утруднюємо можливість звільнення. Не звільнимось від насилля так довго, як довго будемо боятись.
Клавдій. Гарна теорія… Очевидно…
Андрій. А яка ваша практика? Усі і все — аґенти? Чи не розумієте, що цього якраз комусь треба. Щоб ви боялись, щоб один одному не довіряли, щоб вас легко було спровокувати, щоб розбити, розколоти, зпаралізувати…
Клавдій. Ще раз питаю: що по-вашому робити? Самої віри тут, очевидно, замало. Конкретно.
Андрій. Конкретно — я мушу цю справу розслідувати сам. Я мушу говорити з тим божевільним… Я, очевидно, з ним ні до чого не договорюсь… Я передам все в руки інших людей, але не поліції. Не німцям. Мусимо самі діяти.
Клавдій. Тоді вважаю, що мої обов’язки скінчені.
Андрій. Не цілком. Ви будете свідком. Ми зробимо суд.
Клавдій. Свої свідчення я вже склав. Я вважаю, що ваша жінка є аґенткою ворога і вона мусить бути знищена.
Андрій. Геть! Геть! Ви божевільний!
Клавдій. Але не наївний (встає).
Андрій (нервується, шукає слів). То ви! Аґент! Ви! Ви!
Клавдій іронічно посміхається і відходить. У кімнаті темніє. Андрій сам. Хвилюється. Намагається отямитись. Вслухається. Тихо входить Ната і розсвічує велике світло.
Ната. У тебе тут зовсім темно і ти, бачу, сам.
Андрій. Так. Темно. Сам.
Ната. Чуєшся недобре? (обережно бере його за руку, дивиться йому у вічі).
Андрій. Маю неясний мозок. Не можу рішати.
Ната. Професор сказав щось нове?
Андрій. Абсолютно старе. Як світ. Де може бути той… Той блазень?
Ната. Петро Іванович?
Андрій. Мені б треба з ним говорити.
Ната. Він непритомний.
Андрій. То що з ним сталося?
Ната. Він просто переляканий. Заляканий. Ніяка логіка на нього не діє.
Андрій. І чому він звірився з тим усім саме професорові? Саме йому?
Ната. Вони себе розуміють. Коли б він прийшов до тебе — ти б його вигнав.
Андрій. Але я мушу розібратись. Нато! Мила, дорога! Скажи… Ти мені вибач.. Це не недовір’я. Це просто питання… Задля ясности… Скажи мені: є в тому якась… Ну, як сказати… Правда? Щось таке…
Ната. Є!
Андрій (збентежений). Ні!
Ната. Є!
Андрій. Ти? Ти мала… завдання?
Ната. Так.
Андрій. Не розумію. Не розумію! Не розумію! Скажи ще! Нато!
Ната. Цього розуміти не можна. Тебе вони вважають ворогом. Великим ворогом… Тебе не можна вцілити кулею…
Андрій. Ну?
Ната. Я тебе… кохаю! Ти мені віриш… Ти знаєш, як це сталося… (плющить очі і говорить ніби сама до себе). Ти мені віриш! Ти мені віриш! Я не аґентка…Я людина.
Андрій. Вас післали?
Ната. Так. Вони всіх посилають… Всіх.
Андрій. Чекай! Я хочу хвилинку спокою… Рівноваги. Я розумію.. Я вже розумію. Тебе післати не можна…
Ната (прояснена, ніби осяяна якимсь світлом). Андрію!
Андрій. Я знаю. Я казав… Це справа однієї секунди…Однієї секунди…
Ната. Вір мені! Вір мені!
Андрій. Вірю!
Ната. Дякую! Милий! (обнімає його, горнеться) Ти мені віриш…Ти мені віриш…О, як це сказати, якими словами! Я тобі все розкажу, все розкажу! (в коридорі дзвінок) О! Хто там!
Андрій. І добре! І добре!
Ната йде до дверей, їй назустріч розчервоніла, в капелюшику з вуалькою і з квітами вривається Ір.
Ір. Нат дома? Дома! Нат! (кидаються в обійми, пристрасно цілуються, схвильовано навперебій говорять) Я щось мусіла робити!
Ната. Я щаслива!
Ір. Я мусіла щось робити!
Ната. Я така щаслива…Ти не повіриш!
Ір. О, вірю! Я була скрізь…У редакції… Я запросила людей… Андрію… Я запросила до вас багато людей… Я трохи п’яна… Зробимо вечірку… А ви чого такий?
Ната. Він переживає.
Ір. То ж то маняк!
Андрій. Але такі керують сьогодні світом..
Ір. Ну, добре! Але заспокійтесь…Дайте дихнути! Готуйтесь, чекайте гостей. Ти, Натко, не бійся, все буде добре… А! Я втомилася! Але вибачте, біжу на свою половину передягнутися…Готовтесь! Чекайте гостей! (вибігає).
Ната. Ти її розумієш, Андрію?
Андрій. Думаю, що так. Я говорив з нею з приводу тих гостей (Андрій стоїть перед відчиненим вікном. Десь далеко почулось три вистріли).
Ната. Андрійчику! Не стій там… (закриває вікно і затягає занавісою).
Андрій. Нема потреби хвилюватися, хіба то перший раз?
Ната. Знаю, однак…
Андрій. Таке звичайне явище (в коридорі дзвінок)… О! Знов хтось!
Ната. Невже гості? А я ще не готова.
Входить Клавдій. Андрій і Ната здивовані.
Клавдій. Чули?
Андрій. Що?
Клавдій. Ті стріли?
Андрій. Стріляють кожний день…Таке звичайне…
Клавдій. На цей раз незвичайне. Вбито комісара… Їхав вулицею, що напроти вашого дому.
Андрій. Хто це зробив?
Клавдій. Хто це зробив… Питання… Під’їхало військове авто, впало три стріли і все.
Андрій. Знов будуть репресії. О, темпоре!
Клавдій. Так, такий час. Мене лиш цікавить, хто це дійсно зробив — наші чи большевики. Є це перший подібний випадок. Коли большевики — тоді не диво та справа з Петром Івановичем.
Андрій. Що хочете тим сказати?
Клавдій. А те, що ви надто легковажите…
Ната (перебиває). Може мені краще вийти?
Андрій. Ні, зачекай. Вичуваю, що тут діло поважне. Чого ради, скажіть, шановний професоре, ви заповзялися так настирливо пильнувати мої особисті інтереси? Адже ж я вас про це не просив, ніякої нагороди за це не одержите і святим від того також не станете.
Клавдій. Непорозуміння… Мене ваші особисті інтереси не обходять.
Андрій. Тоді що?
Клавдій. Інтереси нації…Народу…
Андрій. Але ж я не нація…
Клавдій. Ви одне з її слабих місць.
Андрій. Звідки знаєте? Хто вам сказав? Чому рішили бути непокликаним лікарем?
Клавдій. Бо в наш твердий час ви не виявили потрібної твердости!
Андрій. Знов питаю: на якій підставі ви це твердите?
Клавдій. На підставі спостережень.
Андрій. Ви думаєте…Ви переконані, що якраз ви і тільки ви вмієте бачити і розуміти. Тоді чому мене ворог переслідує, а не вас. Чому я для ворога страшніший, ніж ви?
Клавдій. Бо я вмію бути обережним!
Андрій. Ха-ха-ха! Якраз навпаки! Бо ворог знає, що саме ви, ваші підозріння, ваша паніка — є для нього капіталом. Вас легко спровокувати, вас легко вивчити. Ніхто не сумнівається у вашому патріотизмові, але в своїй агітації ви тратите почуття міри, не відчуваєте границь можливого й неможливого, віддаєтесь пристрастям…
Клавдій. Обережність — перша справа!
Андрій. Де обережність, а де паніка — не завжди можна сказати. З яких таких резонів ви уявили собі, що я не вистарчально обережний… Що я не вистарчально патріот… Що я не вистарчально розумію ситуації? Чому? Скажіть — чому?
Клавдій. Я вже сказав чому.
Андрій. Тому, що ви мені не вірите — ось чому. Тому, що ваш погляд бачить і не бачить ‒‒ ось чому. І саме тому ви… Саме ви… Слабе місце… Місце для розкладу… Гніздо недобрих бацил… До вас легко увійти всередину, розложити вас недовір’ям до всіх, наштовхнути вас на ближнього, на брата, на кожну людину…
Ната. Андрію!
Клавдій. Не можна ж і всім вірити.
Андрій. Хто каже всім? Чому якраз всім? Не треба всім вірити, як і всім не вірити. Міра! Міра!
Ната. Андрію! Пане професоре! Сідайте! Змініть мову…
Клавдій. Він надто схвильований.
Ната. Ви обидва схвильовані.
Несподівано вривається Ір, хапає Нату за руку.
Ір. Наточко! Ходи! Швидше! Щось тобі покажу…Вибачте, професоре… (вибігають).
Клавдій. Що там сталося?
Андрій. Ха-ха-ха! Хоче порадитись, яку одягнути сукню.
Клавдій на всі боки оглядається, виявляє настороження. Входить Ольга і вносить на таці склянку напою. Ставить перед Клавдієм.
Ольга. Прошу, пане професоре.
Клавдій. Але ж я не замовляв.
Ольга. Пані Ната звеліла (Ольга посміхається, виходить. Клавдій дивиться на склянку).
Андрій. Пийте, пийте. Це лиш цитринова вода…
Клавдій. Цікаво. Звідки в цей час цитрини.
Андрій. З порошків…
Клавдій. Не п’ю… Люблю лиш справжнє…
Андрій. Що тепер справжнє?
Ната (входить швидко). Вибачте, панове…Ір дістала нову сукню…Так тішиться… Андрійчику! Вибачся перед професором… Тобі ж треба ще… Ти розумієш…
Андрій. А дійсно! Я й забув… Вибачте, професоре, я маю ще дещо полагодити і скоро вернуся… (виходить).
Клавдій. То, може, і я піду.
Ната. Ні. Професоре! Посидьте. Зі мною. Чому не п’єте…Це звичайна вода з цитриновим порошком.
Клавдій. Маю перекислення шлунку.
Ната. О! Яка шкода! Зрештою, не диво, такий хвилюючий час. Але ви ще молодий.
Клавдій. Так. Роками молодий… Але пережитим… У вісімнадцять років я вже воював… Три рази сидів в Чека. Мене розстрілювали. За Польщі п’ять років знаходився під доглядом поліції, сидів в Березі Картузькій… За царського часу мене виключено з гімназії. Пригадуєте, як писав апостол Павел: я був у слабосиллю, в страсі, у великій тривозі… Мене бито палицями, замикано в темницях, закидано камінням…
Ната. Може, вам зробити чаю?
Клавдій. Ні, ні, пані! Я зараз… Нерви. А! Знаєте. Не звертайте уваги… Пройде.
Ната. Дорогий професоре…
Клавдій (перебиває). Не звіть мене професором… Сам не знаю, чому мене так кличуть. Я публіцист, журналіст, політик, партійник, поет, історик, але я ніколи не був професором. У нас така мода — звати людину титулом.
Ната. Я хотіла сказати лиш: вибачте Андрієві. Він наговорив вам неприємного.
Клавдій. О, ні! Може, він має рацію… Він же також пережив те саме, що і я, лише його більше знають, ніж мене… Він одвертіший… І простіший… Знаєте: наші молоді люди йдуть тепер до ліса, щоб звідти вести війну. А я вам, пані, скажу: ми жили, живемо і весь час будемо жити лише в лісі. В підпіллю! В підземеллю. Це є, дорога пані, така ось божевільна дійсність однієї нації, яку хочуть стерти з лиця плянети, а вона не хоче датися.
В коридорі дзвінок. Входить Євген і два молоді, півселянського вигляду хлопці — Гервась і Олімпій.
Євген. З добрим вечором, пані Нато! Знайомтесь. Мої друзі: Гервась і Олімпій! Дай Боже, професоре! Що там на фронтах?
Клавдій. Бої.
Ната. Прошу, панове, сідайте.
Євген. Сідайте, хлопці! Не дивуйтесь, пані Нато, що ми такою чередою (до Клавдія)… То, кажете, бої?
Клавдій. Бої.
Євген. Скрізь бої. А я так між іншим: як по-вашому, професоре, чи буде ще коли і мир?
Клавдій. Кожна ж війна кінчається миром.
Євген. Ні. Не те… Чи взагалі буде мир?
Клавдій. Ха-ха-ха! Мир. Як мир? Ха-ха-ха!
Гервась. Хо-хо-хо!
Олімпій. Значить, миру не чекай.
Євген. Миру, братики, не може бути! Нема того товару… Випродали.
Гервась. Поки нема України — нема миру.
Олімпій. О! Нема! Нема! І не може бути! Ха! Мир! Який мир?
Клавдій. Коли б то лише Україна… Он подивіться на ту кулю (показує на глобус)… Для вас лиш України, а тим оте все. Або, або! Давай плянету! Давай океани!
Євген. А тут, диви, ще й з комуною влізли. Спасати захотіли…
Гервась. Кожному когось спасати хочеться…
Олімпій. Або топити…
Гервась. Спасіння без того не вийде. Чи можу закурити?
Ната. Панове, закурюйте…
Євген. Пані Нато, буде забагато диму…
Олімпій. Для прочищення атмосфери! Дим вбиває бацили.
Гервась. Гряде моя доба — розкинута і пишна — в боях, в диму — червоная, як вишня — гряде у даль німу!
Клавдій. То ви поет?
Євген. Ми всі поети. Весь світ поезія! Весь космос!
Олімпій. Весь космос! Ну, вибач… Космос! Теж мені знайшов космос… Ціла плянета розвалена, а він космос!
Гервась. А що ти думаєш? А може, саме в цьому і є космос… Хто зна.
Євген. Дійсно, хто зна… Але, пані Нато? Де є Ір? Андрій?
Ната. Вони зараз будуть… Ось і вона…
Відчиняються двері і швидко входить Ір. Елегантна, весела. По часі входить і Петро Іванович.
Ір. Що? Чого в темноті? Це зветься ясно? Більше світла! (світить ще).
Всі (плещуть). Ір! Ір! Браво, Ір!
Ір. Дякую, дякую, дякую! А тут ось представляю мого шановного чоловіка, Петра Івановича. Не хотів йти…
Петро Іванович (розхристаний, з розбитим волоссям, відкланюється). Граф Нуль…
Євген. Відколи Нуль, Петре Івановичу?
Петро Іванович (не відповідає, відходить в глибину кімнати, бере якусь книгу, що там лежить, і бурмоче). Наше завдання вибороти щастя всім людям.
Гервась і Олімпій (що розмовляють збоку). Ха-ха-ха! Ха-ха-ха!
Євген. Чого вам весело?
Гервась. Та це, щоб не було сумно. Анекдоти оповідаємо.
Ір. Нато, професоре, Євгене! Всі! Цей вечір ми присвятили для забави! Згода?
Всі. Згода! Згода!
Ір. А де ж наш сам потентат?
Ната. Він зараз вернеться!
Ір. Професоре! Ви, здається, спец радіоапарату. Дайте там якесь танґо!
Євген (наспівує). Танцюю танґо з оранґутанґом…
Ір. Євгене? Ви чим співаєте? Баритоном? Басом?
Євген. І тим, і другим — залежно від політики.
Ір. Сьогодні затягніть басом.
Євген. Пізно. Професор вже рушив машину…
Грає танґо. Сидять, стоять, курять. Петро Іванович наливає горілку, сам зі собою випиває… Євген і Ір танцюють.
Євген. Так ви мене чекали?
Ір. Знаєте ж: гості, поклонники…
Євген. А що ж я по-вашому?
Ір. Політик, редактор…
Євген. Ну, досить, досить. Чим там пахне?
Ір. Чимсь гнилим.
Клавдій (до Нати). У вас, здається, лагідний настрій?
Ната. Більш-менш. Думаю за Андрія. (Саме у той час непомітно увійшов Андрій і залишився в глибині сцени. Ната йому усміхнулась).
Клавдій. Він поважно стурбований.
Ната. Тужить…
Клавдій. За чим?
Ната. За розумом… Порядком…
Клавдій. Маю враження, що він надто нетерпеливий.
Ната. Одинока, по моєму, людина, що ще зберегла тут нерви.
Ір і Євген сміються.
Ір. Ні, ні, ні! Він стояв у віддалі майже двох метрів, між нами був фокстер’єр. Не вдавайте куцозорого.
Євген. Двох метрів?
Ір. Я сказала майже…
Євген. Одного разу в присутності священника я сказав, що ви свята…
Ір. І вже каєтесь?
Євген. Боюсь санкції пекла…
Ір. Тут або, або…Хоробрим належить світ.
Ната (до Клавдія). Він планує більшу працю. Потребує трішки спокою.
Клавдій. Літературну?
Ната. Щось подібне.
Клавдій. Великі планування приносять завжди великі неспокої.
Ната. Колізія між Андрієм і світом та, що він логічний…
Клавдій. За певними впертими принципами…
Ната. Основні принципи завжди вперті.
Ір плеще, Євген зупиняється перед неї з поклоном.
Євген. Пані і панове! Пропоную щось спільне.
Клавдій. А чого, власне, чекаємо?
Євген. Ночі. Пропоную танець. Ір танцює соло!
Ір. Пропоную спів. Євген співає басом соло!
Гервась і Олімпій. Соло! Соло!
Євген. Танець!
Ір. Спів!
Ната. Басом! Басом!
Євген. В такому разі голосування. Хто за Ір — руку вгору! (Гервась, Олімпій, Євген) Пан Андрій?
Андрій (з глибини). За!
Євген. Петро Іванович!
Петро Іванович. До демократії не належу — проти!
Євген. Тоді не рішено!
Гервась і Олімпій. Значить, танець!
Ната і Ір. Спів.
Гервась і Олімпій. Танець! Домагаємось! Народ говорить!
Клавдій. Бас!
Андрій. Пропоную компроміс!
Клавдій. Не погоджуюсь!
Ір. Тоді всі пісню! Про чорну землю!
Всі. Пісню! Пісню!
Ната. Про жорна!
Андрій. Земля і жорна!
Голоси. Браво! Пісня! Спів!
Євген. Чи гаразд зачинені двері?
Клавдій. І вікна?
Ната. Гаразд! Зачинені!
Гервась. Не бійтесь! Все в порядку! За вікном ніч!
Євген. Друзі мої! З наших таємних, широких, глибоких лісів, з наших сіл і ланів несеться ця пісня проста та щира. Пісня наших днів, днів жорстоких, времені лютого. Ану, хлопці, підтримайте! (заспівує):
Небо синє, земля чорна, земля чорна — та гей!
В Україні шумлять жорна, шумлять жорна — та гей!
Приспів:
Приказ! Строгий — жорна здать!
Там носять торбинками, там сиплють жміньочками!
Крутять жорна — вправо-вліво,
Щоб їсти-ся не хтіло — та гей!
Ляндвірт грубий приїжджає, та приїжджає — та гей!
Дядькам зуби вибиває та вибиває — та гей!
Приспів:
Приказ! Строгий — жорна здать!
І т. д.
Ходить Гітлер над рікою та над рікою — та гей!
Носить жорна під пахвою та під пахвою — та гей!
Приспів:
Приказ! Строгий — жорна здать!
І т. д.
Пісня раптом вривається. Коротка тиша. Лірично-патетично-театрально говорить Євген.
Євген. І от по всій Україні шумлять невидимі вічні жорна, мелеться таємно засіяне нашими предками золоте зерно. Шумлять жорна по наших пралісах глибоких, по наших душах широких і капають зерна на шорсткий камінь, як краплі крови. І крутиться вир і клямри скрегочуть і стогне прамати — сира, древня земля українська. Бурі рокочуть над нами, зриви, шторми гудуть в небесах, горить небо, горить земля і дим стелеться широко далеко, і плач немовлят разом з вітром диким несеться у безвість. Сонце! Де наше сонце?
А жорна шумлять і шумом шумним крутяться,
І мелють зерна — зерно до зерна!
Муттю бронзовою світ довкруги каламутиться,
Смерчем ступає над всім війна!
А земля наша чорна, як вугіль, як ніч вона чорна,
І налита любов’ю, як трунком міцне вино!
Камінь об камінь крутяться жаскі жорна!
Кров’ю капає й гусне вічне зерно.
Ір (вибігає на середину). Андрію! Нато! Професоре! Я не можу! Я вже не можу!
Євген. Я з вами, Ір!
Андрій. І я!
Гервась. І я!
Олімпій. І ми всі!
Ір. Аж до цієї секунди я не вірила, що вони мелють!
Гервась. Мелють! Мелють, пані!
Олімпій. Ось ви самі побачите!
Євген. Отже, чесне товариство! Ми змушені діяти. Вже час. Ми лишаємо це місто і йдемо в ліс.
Ір. Ви вже? Вже? Йдете? Йдемо? Ви, Євгене, здається…
Клавдій. А як же я? Ми?
Євген. Хто я? Хто ми? Всі йдемо!
Клавдій. Але ж я… Але ж…
Андрій. Всі! Як є! Без виїмків!
Євген. Петре Івановичу!
Зчиняється рух, Петро Іванович почув своє ім’я і незрозуміло дивиться…
Гервась. Петре Івановичу!
Олімпій. Петре Івановичу!
Петро Іванович (незрозуміло). Я? (дивиться на всіх п’яним поглядом) Я?
Ір і Ната. Всі! Разом!
Петро Іванович. Хиба! Фатальна хиба!
Андрій. А от таки йдемо!
Петро Іванович. І ви… професоре?
Клавдій. Я, панове… Я людина старша… Я мушу сказати!
Гервась і Олімпій. Не тут, не тут! Там скажете!
Петро Іванович понуро зводиться і підступає до Ір. Євген переступає йому дорогу.
Петро Іванович. На бік!
Євген. Нема на бік!
Петро Іванович. На бік кажу!
Виступають Гервась та Олімпій.
Гервась і Олімпій. Сказано — нема на бік!
Петро Іванович. То це змова? Ага! То це так?
Євген. Це є так!
Ната. Петре Івановичу! Що з вами сталося? Скажіть, що з вами?
Петро Іванович. То це ви питаєте? Ви, Нато? Вже завтра вас усіх розчавлять! Як хробаків!
Андрій. Увага! Хвилинка уваги!
Петро Іванович. Хто там ще озвався?
Андрій. Це я, Петре Івановичу. Ось ми тут усі. Усіх нас знаєте. Є то ваші близькі люди. Дійсно, скажіть, що з вами діється? Що з вами сталося? Ми вислухаємо! Ми зрозуміємо!
Петро Іванович. Ха-ха-ха! Близькі! Люди! Ха-ха-ха! Ближні — скажете? Ха-ха-ха! Завтра всіх вас тут не буде. Вас зітруть! Як хробаків! Як хробаків!
Ір. Ось бачте! Ось бачите!
Петро Іванович. Розстрілять! Розстрілять!
Андрій. Спокій! Хочемо з вами говорити…
Петро Іванович. Але я не хочу з вами!
Андрій. Чому?
Петро Іванович (довше дивиться у вічі Андрія. Напружена мовчанка). Не знаю.
Андрій. Але ви нас пізнаєте?
Петро Іванович. Чи пізнаю! Та пізнаю, пізнаю! Всіх пізнаю! Зрадники!
Андрій. Ви клевещете!
Петро Іванович. Зрадники! Зрадники! Зрадники!
Андрій. Це ваша жінка, приятелька!
Петро Іванович. Не знаю! Нічого не знаю!
Андрій. Значить ви…
Петро Іванович. Під суд з вами! Під…
Євген. З вами під суд! Не ви, а ми судитимем! Хлопці!
Гервась і Олімпій виходять і стають біля Петра Івановича. Відчиняються двері і з них виходять ще двоє молодих людей, що мовчазно стають біля дверей.
Петро Іванович. Що?
Ір швидко гасить світла, залишається лише одна лямпочка, всі в півтемноті.
Євген. Так. Віддаємо вас під суд. За зраду, за доноси, за клевету!
Гервась. Іменем суду Української Підземної Держави ви, Петре Івановичу, арештовані. Не радимо чинити спротиву!
Один із прибулих. Доводжу до відома всіх присутніх, що донос цієї людини, зроблений минулого дня до німецької поліції, вже пішов по призначенню і ви всі маєте бути арештовані. Маємо приказ вам помогти. Ще цієї ночі мусимо всі виїхати. Мешкання демолюється.
Євген. Все?
Один із прибулих. Все!
Євген. Готово!
Петра Івановича беруть під руки, всі мовчазно проводять його поглядом, Ір кидається Наті на шию і ридає. Світло майже гасне. Завіса закривається. Чути брязкіт розбитого скла.
