Дія третя
Сіни незамешканої старосвітської хати. Стіни з кругляків. Троє з високими порогами дверей. У стінах засувні визирки, повбивані кілки, розвішені решета та інше хліборобське знаряддя.
Замість стелі над сіньми закопчена підстріха. Горище тільки над хатою. На краю горища стовбур димаря. До горища приставлено драбину. Під стріхою вмощено кулемет. Біля кулемета хлопець з далековидом.
В куті сіней жорна і старосвітська ніжна ступа. Біля жорен міцна, м’язиста, з позакачуваними рукавами і підтиканою спідницею дівка Сарафина. Попід стінами лантухи з зерном, на лантухах завізники. Звисає ліхтар.
Перед відкриттям завіси чути сильний, хрипкий з відкашлюванням регіт. Селяни — Платон, Іван і Данило сидять на лантухах, курять товсті з газетного паперу цигарки, дим клубами здіймається догори і під шум жорен дядьки розмовляють.
Платон (міцний, шпакуватий дядько, відкашлюючись від сміху). І кажеш, їв?
Іван. А їв! Просто з-під мого причіпка, а потім прийшли і, кляті, спалили хату.
Данило. І треба було отак живим пускати.
Іван. Знаєш, кортіло, щоб ото пішов до свого Дойчланду і розказав, як то наша земля смакує.
Платон. І, кажеш, з маслом? Ха-ха-ха!
Іван. Щоб як слід смакувало… А потім питаю: гут шмект? А він, чортяка, крутить головою: ніхт шмект… (регочуть).
Платон. За таке, скажу вам, не шкода і хати віджалувати.
Данило. Коби лиш зрозумів, клятий.
Платон. Хто зна… Вони там наших порядків не все як слід розуміють…
Іван. То то…
Данило. Зрозуміють… Прийде час і зрозуміють…
Платон. Перестануть думати, що ми тут з клоччя сукані.
Іван. О, перестануть! І дітям закажуть.
Данило. І внукам… Воно то, знаєте, як подумаєш — здається круто, але як і з другого боку подумаєш…
Іван. Саме… З другого… Хай знають, що ми народ і то цупкий… І хай не рипається непрошений.
Данило. А все тому, що казав — комунію скасує… Тому й підтримали… А то б… Хе! Ми б його підтримали…
Платон. Комунію… Йому комунія… Комунія й для нього добра. Прийшов, забрав. Не твоє ж, мовляв — державне! Ех, як подумаю… Як то їх з тими брамами… Не можу собі простити…
Іван. Думалось — хай чорт, аби не ті кляті комісари… То ж в печінки ті трудодні лізли… Шкода лиш що ось до жорен докрутилися.
Платон. Е, братику! Перемелеться.
Іван. А все таки, знаєш, обидно…
Данило. Прожили діди — проживуть і внуки… Тисяча літ (тупає ногою) отут під нами. Це, брат, факт!
Іван. У них там машини всілякі.
Платон. А я вам, хлопці, скажу — вірте-не-вірте — не взяли нас ніякі татари без машин, не візьмуть і ці з машинами. У землю підем, а не здамося…
Данило. Одне, що нам лишається: в землю.
Платон. Як будемо разом… Не вір. Ніяка машина не візьме.
Сарафина. Дядьку Платоне! Ваша черга!
Платон (встаючи). Людину творив сам Бог, а машину і німець зробить.
Вбігає дівчина.
Дівчина. Ой, там того наїхало!
Платон. А кого?
Дівчина. Незвісно, але тікати треба.
Дядьки хапають свої мішки. Відчиняються задні затильні двері і в них з’являється партизан з “фінкою”.
Партизан. Агов! Крути, крути, Сарафино! (входить до середини) Здрейфили, дядьку Платоне?
Платон. Приходиться — головою муру не візьмеш…
Партизан. Не вірте цьому.
Платон. Покійний Сверид також не вірив — тому і поховали вчора. Думав — зрада…
Партизан. У нас тепер зі зрадниками діло коротке. Випололи. І свічкою не знайдеш.
Данило. І вірно. Погане зілля з поля вон.
Партизан. А тут у нас до вас, дядьку Платоне, діло.
Платон. Яке таке діло?
Партизан. Суддею вибрали.
Платон. Суддею? Го-го! А це ж що за кумедія така?
Партизан. А Сарафину писарем судовим.
Сарафина. Говорила-балакала…
Платон. Ти це, Юстиме, як? Серйозно, чи по українському?
Партизан. Маєте бакун? Вгостіть — розкажу!
Платон. Та крути (подає тютюн).
Партизан. З міста… Держись, брате… Грубша риба. Чорт його розбере, що воно там — кажуть, провокатор. Своїх ми тут як попало, а цього, кажуть, без суду не того… Не піде.
Платон. Та який ми суд?
Партизан. А хто ж тепер суд?
Платон. Та як хто? Вчені. Інтелігенція.
Партизан. Інтелігенція! Так себе вимордували, що тепер нема. Нема. Понадумували комунізмів і пропало.
Сарафина. А кпин над нами чого строїти!
Партизан. Ніякі тут кпини, за розумом до тебе йдуть… Ти но кидай крутилку та ходи.
Сарафина. Свят-свят-свят!
Партизан. Христи не христи — не відхристиш. А це ось тут порожнє? (штурхнув ногою двері до хати).
Іван. Хіба що кажани.
Партизан. Суд там зробимо.
Платон. То, кажеш, з міста?
Данило. А яке нам до них діло?
Іван. Як яке діло? Но, то вже мені вибачай… Мало ми до них находилися?
Платон. У них там параграфи всілякі, а ми тут… От! Як бачите!
Партизан. Душу либонь маєте?
Платон. Та… Ніби й маю…
Партизан. Сумління маєте?
Платон. З’ума спитуєш, хлопче.
Партизан. І цього досить. Відчиняйте! (дядьки відхиляють скрипучі двері. Партизан освічує темноту електричною ліхтаркою). Хо-хо-хо! Та тут самі либонь павуки.
Іван. І кажани…
Партизан. Виметем! Все виметем! Очистимо!
Надворі гамір, двері відчиняються, і з темноти, зі смолоскипами та ліхтарями, входять люди. Між ними Петро Іванович, Гервась і Олімпій, і інші. Петро Іванович озирається…
Олімпій (до Петр. Ів.). Сідайте! (вказує на лантух).
Петро Іванович. Жорна?
Іван. Пізнав.
Данило. Вже, бачте, знає.
Платон. Розступіться, дайте глянути.
Голос. Нема що дивитися.
Платон. Як нема? Лице.
Голос. Та яке там лице.
Платон. Лице як лице.
Данило. А що там з ним скоїлось?
Олімпій. То вже він сам скаже.
Платон. А що це з вами, чоловіче, приключилося?
Голос. Мабуть, злякався.
Голос з хати. Сарафино! (Сарафина лишає жорна, йде до хати, звідки чути стукіт речей).
Платон. Мовчить… Коли людина мовчить…
Петро Іванович. Чого не бачили? Лишіть мене! (загальний сміх).
Платон. Люди! Це вам ніякий сміх. Перед вами біда.
Голос. А ви не панькайтесь. А дивіться…
Платон. І так все видно. Чоловік схибив.
Голос. То хай скаже!
Голоси. Хай сам скаже!
Петро Іванович. Куди я попав? Чого від мене хочете?
Голос. Та це лиш жорна!
Петро Іванович. Хочете мене вбити?
Платон. Ша! Не так голосно… Ще нічого не знаємо.
Петро Іванович. Я вам нічого не зробив!
Платон. Та розійдіться, люди! Чоловікові тісно.
Люди розходяться, їх обличчя освітлені червоно-жовтим світлом смолоскипів. Петро Іванович оглядається розгублено, на обличчі страх.
Петро Іванович (кричить). Я вам нічого не зробив! Я вам нічого не зробив!
Платон. Він нас боїться… Ну, чого? Ми ж вас, чоловіче, навіть не знаємо.
Голос з хати. Готово! (виходить Сарафина).
Сарафина. Та заходьте туди! Самашедші!
Олімпій (до Петра Івановича). Ну, так далі.
Петра Івановича беруть під руки, більшість людей входить до хати, залишаються Платон, Іван, Данило й Сарафина.
Сарафина. Дядьку Платоне! Ваша черга!
Іван. І правильно! А ти сип… (Сарафина крутить жорна).
Данило. А як же того?.. Судити?
Сарафина. Хай собі судять! З ума з’їхали!
Платон. Хай собі судяться, самі бояться гріха, то на нас спихають. Не можу я чужого сумління знати, не Бог я! Дай хоч махорки!
Данило. Та що там тепер судити… У них там і так все готово! Які тепер суди?
Платон. Готово, кажеш? Суд має бути суд! Я ще вірю в Бога!
Голос з хати. Дядьку Платоне!
Іван. Кличуть. Може, йдіть.
Платон. Докотилися… Загризлися… До горла дійшло… Чи не правду кажу?
Іван. Правда то правда, але як ти її знайдеш? О! Ще когось несе нечиста.
Входять Андрій, Наталка, Ір, Клавдій в супроводі озброєних партизан. Смолоскипи.
Партизан. Отже заходьте, пані і панове… У нас тут скромно.
Другий партизан. Але затишно.
Андрій. Добрий вечір вам, люди чесні!
Всі. Добрий вечір і вам!
Платон. Видно, несподіванка вам трапилась.
Люди розглядаються, сідають. Ір нервова і тримається Нати. Закурюють. З хати виходить партизан і прибиває на дверях плякат з написом “СУД”. Дехто вголос читає напис.
Голос з хати. Дядьку Платоне! Сарафино!
Андрій. А для нас це також несподіванка.
Платон. А так. Мозки людям перевернулися. Коли б так я був суддею…
Клавдій. Тож ви ним є! Судіть! Тепер народ! Народний комісаріат…
Ір. Тут народ справжній!
Платон. Та чого (до Клавдія)… Тут і це нам не страшне. Го! Комісаріат!
Андрій. Не переконаний чи ваші, професоре, нотки мають який сенс.
Іван. Ого!
Данило. Професор.
Клавдій. Маю враження, що й на вас впливає оточення.
Голос з хати. Дядьку Платоне!
Ір (підбігає до Платона). Не слухайте їх! Не слухайте! Робіть своє!
Платон. Та що є “робіть”? Мені кажуть: суди!
Ір. І судіть!
Платон. А хто він?
Ір. Це мій чоловік.
Іван. О!
Данило. Це вже діло, Платоне, ясне.
Платон. Трохи вже ясне… Євангелія казала: востане син на батька, батько на сина… Добро привернути мусимо…
Клавдій. А що таке добро?
Платон. Добро є добро.
Андрій (до Клавдія). Чули?
Платон (оглядається з порога). Що ви сказали?
Андрій. Робіть своє діло…
Платон. То й ви, пане, за суд?
Андрій. А ви ні?
Платон. Та я тільки питаю. Щоб не сказали, що я сам перся…
Андрій. Не питайте! Робіть, робіть, робіть! Нічого не бійтеся!
Голос з хати. Дядьку Платоне! Сарафино!
Виходять двох партизан зі зброєю, беруть Платона й Сарафину. Сарафина по дорозі відтикає спідницю і обтрушує борошно.
Платон (відходячи). Йду! Простіть мені, люди! Раз, другий, третій! (всім вклоняється).
Напруження, ліхтар над головами похитується, смуги тіней і світла чередуються, біля дверей стає варта з автоматами.
Ір. Нато! Мені страшно… А ти не плач (сама плаче). І тобі не шкода тих квітів… І того світла…
Ната (дивиться перед себе). Шкода, Іро!
Ір. Тоді плач. Плач, сестро!
Клавдій. Я вже таке переживав.
Андрій. У сні.
Клавдій. Ні, досить наяву. В дев’ятнадцятому році. В Че-Ка.
Голос Платона з хати: Увага! Суд іде! Прошу встати! (всі встають) Підсудний! Як називаєтеся? (Перерва. Відповіді не чути) Де народились (відповіді не чути). Коли народились? (відповіді не чути) Чи почуваєтесь винним?
Ір (викрикує). Ні!
Ната. Ой!
Ір. Але ж ні… Вони нас мучили двадцять років…
Данило. Такий світ… Маєте правду.
Іван. Це, скажу вам, не світ… А тьма… Кромішна. Я вас розумію, не до звірів попали.
Ір (патетично). Він того не хотів… Був, як і всі… Малював, співав, танцював… Мріяли про Італію, Голівуд… А потім чомусь його покликали… Вимагали доносів… Рік боровся… Прийде, бувало, і плаче, як мала дитина плаче, життя собі хотів відобрати… А потім… Зломали… Хотів, вибачте, жити… Платив їм… Віддавав сусідів, знайомих, приятелів… Брата рідного… Мене… А потім післали в запілля ворога… Спочатку ми віддихнули, думали, що вони не вернуться… І враз… Вони вертаються! Боже! Хай він краще вмре! І ми з ним! (Ір ридає. Ната відводить її обережно на бік).
Данило. Ееех! Сволота! А могли світ спасти!
Іван. Ен-Ка-Ве-Де?
Данило. Яке там енкаведе! Ота німчура проклята.
Іван. Видно, не їм суджено!
Данило. А так їх ждали!
Клавдій. А чи не так само ждали енкаведе?
Данило. Мовчіть вже краще… На нас спихаєте… Підкинули нам те щастя, знали, що за землю мужик душу продасть чортові… Землю ж обіцяли! Землю! Чуєте? Землю!
Іван (тупає ногою). Земля!
Андрій (підходить до Івана і поплескує його по плечі). Нічого, дядьку Іване!
Іван. Та і я нічого. Мовчу.
Данило. То ж мовчимо. І не здамося. Земля.
Партизан (що виходить з хати). Переслухання свідків. Професор Клавдій Заруба!
Клавдій. Це я!
Ір. Професоре! Я вже не плачу! Ви, Андрію, здивовані?
Андрій. Я вас розумію.
Іван. Як не розуміти.
Андрій. Кажу вам, Іване… Є ще й люди!
Іван. Та, видно, є.
Андрій. І вихід знайдеться.
Іван. Нам лиш з того лісу вийти… Та від жорен відв’язатися… Голими руками того чуда не втнеш, а Україна одного разу постати мусить.
Данило. І постане!
У хаті гамір. Ір підбігає до дверей і наслухує.
Данило (показує на Ір). Дожилася. Що ж… Твердими бути мусимо… Куди б ми зайшли в такі мізерні времена без твердости.
Ір (стукає до дверей). Не правду! Не правду каже!
Данило. Йому вже одна правда.
Голос з хати. Свідок Наталка Михайлюк!
Ір (до Нати, що стоїть рівна, мов статуя). Кажи тільки правду!
Ната. Не лякайся… сестро (Наталка виходить).
Ір. Ну, й чого ж ви мовчите? Крутіть! (кидається до жорен і починає їх крутити. До партизана на горищі) Ей, ви там! Куди дивитесь? Ніч!
Партизана на горищі. Для нас нема ночі.
Ір. То співайте!
Партизана на горищі. Суд іде.
Ір. Але ж як можна? Що ви не розумієте? (лишає жорна і швидко лізе по драбині).
Партизана на горищі. Не вільно сюди! Назад! (Ір зупиняється на драбині).
Іван. Не знає де діти серце.
Ір (до Андрія, що присів у куті на мішку). Андрію! Кажіть! Ви ж все знаєте!
Андрій. Шукаю слова.
Ір. Кричати треба!
Андрій. Це ліс, Іро! І ніч.
Іван. Ми тут, пані, не винні.
Ір. Не виправдовуйтесь. Не вас судять.
Іван. Коли б то не нас.
Данило. Не нас? А що буде після? Скажуть: круті, без серця. А не спитають чому.
Іван. Не бачать, як на наші села бомби з літаків сиплють…
Данило. Або в ясир женуть.
Іван. Або як он в Іванні… У церкву загнали і всіх живцем… Як дрова… До тла… На попіл. Що скажете?
Ір. Та мовчіть. Суд же йде! (уважно слухає) Так! Так! Наточко! Це все правда.
Виходить Клавдій. Ір зіскакує з драбини.
Ір. Що ви сказали?
Клавдій. Що знав і що міг.
Ір. Його вб’ють?
Іван. А! Звідки!
Клавдій. Платон хоче знати, чи робив він те з серця, чи за гроші.
Ір. Які там гроші! Господи Боже! З болю! З розпачі!
Данило. Чоловік розгубився.
Ір. Погубився. Погиб! Загинув. Умер.
Андрій. Стратив надію.
Іван. Вирвали з нього серце живим.
Клавдій. Шукаєте виправдання… Спадлючився та й годі.
Андрій. Ідеологічно виправився.
Клавдій. Це для мене замудро.
Андрій. Але можливо — зрозуміло.
Данило. Ой, ні! Це ледве чи зрозуміло.
Іван. Для людини…
Партизан на горищі. Як бачу — ви, Даниле, мудрець.
Данило. Не менший від тебе… Коли я німця періщив — ти ще був лиш духом святим.
Партизан на горищі. Лише, мабуть, не з того боку.
Данило. А от злізь і я покажу тобі з якого…
Партизан на горищі. Я своє діло роблю…
Данило. Хитрий він сьогодні… А того й не знає, скільки то народу на Сибір пішло, поки він на те горище заліз.
Андрій. Не дивуйтесь, Даниле… І ви були молоді.
Данило. Був. Не можу сказати: був. І не каюсь.
Андрій. Нема перед ким каятись.
Данило. Та таки нема.
Іван. А! Сибір, Сибір! І Сибір лопне.
Данило. Правду кажеш. Ось лиш народ підросте…
Андрій. Та трішки розумом окріпне…
Данило. Но… Вибачайте… Що маєм — маєм… А вам не шкода, що вас з міста вирушили за гарма-дарма?
Андрій. Шкода, Даниле.
Данило. Мабуть там видніше. Ось у вас ще білі штани.
Клавдій. Хе-хе-хе!
Данило. Не знати — чого їм смішно?
Андрій. Пан професор має таку вдачу.
Данило. А! Вдача? Вибачайте.
Виходить Ната. Ір кидається до неї. Ната рівна, спокійна, поважна.
Данило. Коли дивлюсь на ту пані — робиться легше.
Ір. Нато?
Ната. Так. Все. Дай цигарку.
Ір. Нато? Я не вірю! Я не вірю! Це не може бути.
Ната. Вже… Є (дядьки дивляться на Нату незрозуміло)… Чого так дивитесь?
Данило. Ви щось казали…
Ната. То до неї… Бачте яка вона.
Іван (з другого кінця). Слухай, Даниле! Слухай… А може б так того… Може б так простити… Тож Христос…
Ната (перебиває). Іване! Ви простите, але він не простить…
Іван. Так вже він затратив лице? А чого ж він хоче?
Ната. Каже, що ви з німцями.
Іван (грізно з другого кінця сцени, встаючи з лантуха). Хто з німцями?
Данило. Як то з німцями?
Іван. А чи сказав йому Платон у вічі: ти брешеш!
Данило. Вмерти мусить той чоловік. Він каже неправду проти Бога. Ми тут біля оцих жорен… На самому, можна сказати, краю життя…
Ір. Не будьте такі сердиті.
Данило. Як то сердиті? То я маю і тут мовчати? Тут? У себе? (показує на жорна) Біля отієї машини… Тисячі літ…
Ір. Та він і сам не знає, що каже.
Данило. То хай спитає.
Ір. Я ж вам казала… Колись і він був…
Данило. Був! Був! Каналії! Життя так спотворити!
Здалека чути дзвін тривоги.
Партизан на горищі. Увага! Літаки!
Всі втихають. Один з дядьків підсуває колодочку, стає на неї і прикручує світло. Півтемно. Непорушно і мовчазно. З хати, серед великої тиші, доносяться лише слова Платона.
Платон. І ви кажете, що для того треба стати Юдою? Донос! Зрада! Підступ! Щоб все згинуло, лиш ви жили? Так, чоловіче, не буде! Ми будемо жити — вмруть нечисті!
Літаки літають над хатою, їх рев заглушає слова Платона.
Данило. Пролітають! (головою показує вверх).
Іван. Шукають.
Данило. Здається, пролетіли (до Андрія). А ви ж, пане, як? То ж ми вас знаємо. Чули багато… Залишаєтесь з нами, чи як?
Андрій (сидить спиною до глядача). Що ж тут маю робити?
Данило. Хіба те, що й ми.
Іван. Не личить їм це, Даниле. Україна є ж не тільки тут… Світ широкий.
Андрій. Ото ж то.
Іван. Бо у лісі… Як тут скажеш… Серця тут багато, але кожнє серце — серце… І тільки.
Данило. Ми тут з Данилом та з Платоном все кажемо: як не буде наших у світі — все ніпочом! Ми тут… Це правда! Але рішають — там! (спльовує).
Іван. Рішають там! Що й казати.
Данило. І хоч-не-хоч, а світу нам треба!
Іван. Трудно!
Виходить партизан.
Партизан. Суд вислухав свідків оскарження. Черга за свідками оскарженого. Просимо Андрія Михайлюка. Пане Михайлюк! Чи погоджуєтесь сказати слово в користь підсудного?
Андрій. Так (до Андрія підбігають Ір, Ната, Клавдій).
Ір. Що ж ви скажете?
Ната. Що ти скажеш?
Андрій. Правду.
Клавдій. Я так і думав.
Ната. Дякую, милий!
Андрій відходить.
Клавдій. Це є властиво те… Я був завжди переконаний…
Ната. В чому?
Клавдій. В його непослідовності…
Ната. Я вас не розумію.
Клавдій. Що тут розуміти.
Іван. Де суд — там треба розуміти. Христос казав просто: не судіть… А ви ж, професоре, чую християнин…
Клавдій. Ви, Іване, цього не розумієте.
Іван. Може. Може…
Голоси. Тихо там!
Всі скупчуються біля дверей і уважно наслухують.
Голос Платона: Ви зветесь? (перерва) Народжені? (перерва). Хочете свідчити в користь підсудного?
Голос Андрія. Так.
Голос під дверима. Що він скаже? Що він скаже?
Ір. Що він скаже?
Ната. Тихо!
Всі. Тихо!
Голос. А чи можна відчинити двері!
Інший голос. Хочемо також чути!
Голос з хати. Відчиніть двері! Слухайте!
Двері відчиняються, з хати сяйво, що яскраво освітлює насторожені обличчя.
Голос з надвору: Ми хочемо також чути!
Голос з іншого боку: І ми!
Голос ще з іншого: І ми!
Голос з хати. Всі! Слухайте!
Відчиняються всі зовнішні двері, всі віконниці… Появляються голови. Люди витягаються, стають на пальці. Зброя, яскраве світло…
Голос. Я його бачу! О! О! Бачиш? Сидить?
Другий. Де? Де?
Інший: Так, так, так! Бачу, бачу! Опустив очі!
Інший голос. Михайлюк, Михайлюк! Говорить Михайлюк!
Голоси. Тихо! Тихо там!
Андрій говорить, його голос виривається з невідомого і виповняє всю залю глядачів.
Голос Андрія. Що можу сказати у користь цієї бідної, загубленої людини? Лише те, що вина тут не її, як такої. Вина є всіх нас, наших батьків, наших дідів… Що ми послухали не тих пророків, що ми пішли за болотяними огнями, що ми вбили в собі віру в добро, і віру в правду…
Зупиняється… Чути шум подібний до далекого рокотання грому… Вириваються окремі, невиразні вигуки.
Голос Андрія. На нас наступають зі сходу і заходу, нас хочуть стерти з цього простору, вирвати з цієї землі…
Вигуки: Не вирвуть! Не зітруть!
Всі. Правди! Правди вимагаємо! ПРАВДИИИИ!
Голос Андрія. Ми є правда! Наша правда — твердість! Наша правда — любов! Наша правда — вічність! Нас не знищити силою зброї! Ані страхом, ані зрадою, ані підкупом, ані обманом! Ми творимо суд! Перед нами не злочинець, а жертва. Це козлище днів наших, це невмолимість… І не ми його засуджуємо! Його засуджує та сила, що увійшла до нього. Він упав і ми не можемо подати йому руку допомоги! Мо-лі-мо-ся, браття!
Всі (ніби далека луна). Мо-лі-мо-ся!
Ір. Андрію! Не вбивайте!
Голос з хати. Він вибрав смерть!
Ір (вискакує на драбину). Не вбивайте!
Голос з хати. Він вибрав смерть!
Ір. Помилуйте!
Голос з хати. Він не хоче!
Всі. Хай умре! Хай умре!
Зривається пісня: “Небо синє, земля чорна, земля чорна — та гей!” Виходить Андрій. Він втомлений і витирає чоло… Пісня нараз вривається, з дверей виводять зв’язаного Петра Івановича. Всі розступаються, дають йому дорогу. Він йде поволі, з опущеною головою. Люди проводять його мовчазним поглядом. При виході до нього кидається Ір…
Ір. Петре! Не йди! Не йди, Петре!
Петро Іванович не відповідає. Зникає за порогом в темноті. Виходить Платон.
Платон (серед глибокої загальної тиші). Сталося!
Данило. Твердими, Платоне, в ці часи бути мусимо!
Загальне, мов рокіт грому, бурчання народу.
Платон. Загнали нас в цю землю, а земля — земля!
Всі поволі з гамором виходять. Лишаються Платон, Іван, Данило…
Платон. Го-го-го! Воно вже і світає, а тут ще стільки недомеленого… Сарафино!
Сарафина (з хати). Та йду вже, йду!
Платон. Поспішися!
Виходить Сарафина, закачує рукави, підтикає спідницю, крутить жорна. Платон жменями сипле під жорна зерно… До відчинених дверей вривається світанок, повіває вітер, хитає предмети. Чути спів птахів і далекий гуркіт літаків.
Завіса поволі закривається.
