Посеред хати стояли два дужі, моцні хлопи. Сорочки на них подерті, лиця покровавлені.
— Не май, чоловіче, тої гадки, аби я тебе з рук пустив…
Сопіли оба, були помучені і ловили в груди воздух. Коло постелі сперлася молода жінка, застрашена і заспана.
— Не стій, але піди зараз за Михайлом і за Максимом та скажи, аби зараз прийшли, бо я злодія маю в руках.
Жінка вийшла, а вони лишилися.
— Цес якби лучив на слабого, та й взев би житє коло власної хати.
Приступив до лави, взяв кварту з водою і пив так лакомо, що чути було булькотання води в гортанці. Потім рукавом обтирав лице і, глядючи на нього, казав:
— Не треба йти до цирулика, цес пустив крові доста. А ще сих слів не сказав, як злодій вдарив його кулаком між очі.
— Ти б’єш, та й я буду, ану, хто ліпше?
Буковим, грубим поліном замахнувся, і злодій упав на землю. З ніг сикнула кров.
— Тікай тепер, як можеш, я тобі нічо не скажу.
Мовчали довго. Тусклий каганець не міг продертися через темряву по кутах, а мухи почали гудіти несміливо.
— Та затамуй собі кров, чоловіче, бо вся вітече.
— Дай мені води, ґаздо.
— Дам тобі води, кріписи, бо не знаєш, що тебе чекає!
Довга мовчанка.
— Ти, виджу, моцний, ґаздо.
— Я моцний, небоже, я коня на плечі беру, ти не добре трафив до мене.
— А натуру маєш мнєку?
— Я мнєкий, але злодія живого з рук не пускаю!
— То я маю вже тут загибати?
— Або я знаю, ци ти твердий, ци мнєкий? Як-ис твердий, то можеш вітримати…
І знов тиша запанувала в низькій хаті.
— Затамуй собі кров.
— Нащо, аби гірше боліло, як меш бити? Кров-то є сама біль.
— Як я вже буду бити, то мусить боліти, хіба би-с дух спустив.
— А бога не меш боятиси?
— А ти бога боявси, як-ис ліз у комору? Та там увесь мій добиток. Та якби ти був тото забрав, та ти би мене на віки вічні скалічив! А чому ж ти не лізеш до богача, але до бідного?
— Пропало, нема що говорити! Бий, та дай мені спокій!
— Певне, що буду бити.
На долівці зробилася калюжа крові.
— А ти як маєш сумлінє, ґаздо, та не забивай мене потрошки, але озми то поліно, та бахни ще так по голові, як по ногах, та збудешси клопоту, а мені легше буде.
— Ти би хотів відразу! Чекай, жди, годи, най люди прийдуть.
— То ти хочеш добрим сусідам бай зробити?
— Вже йдуть.
— Славайсу.
— Навіки слава.
— У вас, Гьоргію, щось зновилоси?
— Та зновилоси, прийшов гість та й треба єго приймити.
— Нема балакання, що треба.
Максим і Михайло заступили цілу хату, головами досягали стелі, а волосся їх досягало їм поперека.
— Сідайте та вібачєйте, що-м зупсував вам ночі.
— Та то оце він на землі?
— Він.
— Хлоп як звір, мали-сте труду доста, заки вліз си до хати?
— Дужий, ей, тото дужий, але на дусшого трафив! Та заки що куда буде, та сядьте за стіл, та й гостя просіть.
Гьоргій вийшов і за хвилю приніс бутлю горівки, солонину і хліб.
— Та чому не берете і єго за стіл?
— Каже, що не може встати.
— То я поможу.
І ґазда взяв злодія попід пахи і посадив за стіл.
— То ви вже в хаті мали з ним суперечку, Гьоргію?
— Та хотів мене заголомшити. Як ні угрів кулаком межи очі, то кажу вам, що тут-тут було падати. Але-м намацав поліно коло себе, та-єм го морснув по ніжках, а він сів маком.
— Ви єму не дивуйтеси, бо кождий хоче боронитиси.
— Та я нічо не кажу.
Злодій сидів за столом блідий, апатичний, коло нього Максим, а дальше Михайло. Коло печі стояла жінка в кожусі.
— Гьоргію, що ти хочеш з ним робити? Люди, спамнєтайте єго, він хоче чоловіка вбити!
— Жінко, я виджу, що ти боїшси, та ти собі піди до мами, переночуй собі, а завтра прийдеш.
— Я не вступлюси з хати!
— То меш з нами горівку пити, але не вівкай, бо спарю. Лізь на піч та й спи, або дивиси, або як хоч. Вона ані рухнулася від печі.
— Баба бабов, Гьоргію, вона боїтьси, як жид, бійки, не дивуйтеси.
— Е, що ми будем на ню дивитиси! Дай боже здоров’є, чоловіче, я до тебе нап’юси! Не знаю, хто за кого буде-м гріх мати, ци ти за мене, ци я за тебе? Але гріх мусить бути, таке зайшло, що без гріху не обійдешси. Гай, пий.
— Не хочу.
— Мусиш пити, як я просю! Горівка тебе трохи одерзне, бо-с геть уплошів.
— Я не хочу з вами напиватиси.
Всі три ґазди обернулися до злодія. Завзяті, чорні очі віщували йому згубу.
— То давай, най п’ю, але п’єть порцій нараз.
— Пий, а як нам забракне, то ще пішлемо. Наливав одну по одній і випив шість. Потім пили Михайло і Максим. Закусували і знов пили.
Михайло:
— Скажи нам, чоловіче, відки ти забрів у наше село, ци ти близький, ци далекий?
— Я зі світа.
— А як ти, ци нашої мужицької ложи, ци міщанської, ци панцької? Бо інакше до тебе застосуємоси. Мужика то так б’єси: зо три рази люшнев дулуманом по голові, скілька раз по лиці, аби впав. Бо мужик твердий, до него треба твердо братися, а як він під ногами, то легка робота. А пана ріхтуєси знов на іншу моду; люшні не показуй, бо вмре відразу, але пужівном настраш. А як він делькотить на цілім тілі, то дай у морду два рази, але також не дуже: пан вже під ногами! Походи трохи по нім мінуту, дві, та й готовий, ребра потерті на форост, бо то біленька кістка, як папір. А жида береш на пірший вогонь за пейси; він скаче, плює, корчитьси, як пружина. Але ти на то не дивишси, лише закладаєш великий палець межи два малі та й дюгом єго попід ребра, все дюгом. Це легка бійка, але болюча дуже…
Ґазди тяжко, тупо засміялися, а Михайло встромив голову поза Максима і чекав, що йому злодій скаже.
— Ну, до якої віри пристаєш?
— То, ґаздо, таке, що як ви п’єте горівку, то ви мене жадним способом живого з рук не пустите.
— Правду кажеш, бігме, правду, за це ті люблю!
— А заки вб’єте, то дайте ще горівки, най нап’юси, аби-м не знав, коли і як.
— Пий, на таке діло пий, я не бороню, але чо ти на мене лучив, бодай тебе бог скарав! Мой, я твердий, я камінний, тебе з моїх рук ніхто не вірве!
Злодій випив ще п’ять келишків.
— Бийте, кілько хочете, я вже злагоджений.
— Чекай, брє, добре, що ти вже контетний, але ми ще не контетні, ти по п’єть, а ми по одні. Як тебе здогонимо, пічнем говорити.
Михайло дивився дуже весело. Максим якусь думку мав, але боявся її виявити, а Гьоргій був неспокійний.
— Виджу, люди, що буде біда, уступив би-м си геть, а щось ні до него тягне, ланцухами тягне… Гай, гай, пиймо, закусюймо…
— Ґаздо, дайте, най вас поцулую в руку,— сказав злодій до Максима.
— Ов, чоловіче, ти дуже боїшся, ов, це не файно!
— Бігме, вас не боюси, бігме, і сто раз забожуси, що не боюси!
— А що ж?
— Мені легко стало на душі тепер, та я хочу цего ґазду в руку поцулувати; він сивий чоловік, міг би бути моїм татом…
— Чоловіче, лиши мене, бо я мнєкий на сумлінє, я не хочу, будь собі без мене…
— Але дайте руку, бо гріх мете мати, я хочу вас по-цулувати, як рідного тата.
— Я цалком мнєкий, чоловіче, не цулуй мене.
Михайло і Гьоргій аж роти пороззявляли і горівку перестали пити. Наїжили чупер і своїм вухам не вірили.
— Тумана пускає, чьо він хоче? Ти, небоже, такого способу трібуєш, е, ми й на це вчені!
Максим витріщив очі, як баран, і не розумів, що діється.
— Зміркував, що я мнєкий, зараз угадав…
Говорив, аби оправдатися перед Михайлом і Гьоргієм.
— Дайте, дайте, ґаздо, руку, але із щирого серця, бо як вас поцулую, то мені буде легко. Я виджу, що вже мені не ходити по світі, та хотів би-м віпрощитиси з вами.
— Ти не цулуй, бо я геть змнєкну, я тобі і так простю.
— Але я вас просю дуже, бо я дуже тяжко буду умирати, бо я ще нікого в руку не цулував, аби ніби так із серцем. Я не п’яний, бігме, ні, але я так хочу…
— Тихо, мой, не жвинди , не підходи подалеки, бо як угатю — та й не дриґнеш!
— Коли ви гадаєте, що дурю, а я, бігме, правду кажу. Я, видите, як напивси горівки, та й мені отак утворилоси в голові, що я маю згинути і цего ґазду в руку поцулувати, аби мені бог гріха зменшив. Та дайте руку, ґаздо, кажіть, най дасть.
— Що цес чоловік від мене хоче, коли я не порадю, бо я жилісливий такий, що я не годен тому стерпіти…
Максим не знав, де подітися, що з собою робити в такім клопоті. Він стидався, як дівчина.
— Мнєкого все таке, все він у людий на посміховиську, така натура паскудна! Та ви знаєте, що як я трохи горівки нап’юси, та й плачу, таже знаєте. Було мене таки суда не кликати, бо я, знаєте, такий, як прєдиво…
Злодій хотів взяти Максимову руку, аби поцілувати.
— Цес злодій хоче штуков нас зайти. Ідіть, Максиме, геть від него, уступітьси.
— Давайте горівки, Гьоргію, пиймо з-по три, аби раз дістали їдь,— сказав Михайло.
— Не йдіть, Максиме, не йдіть, вуєчку, від мене, бо я зараз умру. Я не боюси, бігме, не боюси, але такий мене неспокій тре…
Він почав дрожати на цілім тілі, губи тряслися, як живі. Михайло і Гьоргій пили горівку і не дивилися на нього.
— Та чого ти си боїш, нема чого, я тобі дам руку поцулувати, вже дам, най ні і віб’ють, вже дам, на, цулуй, як ти собі жєдаєш…
Злодій прилип до руки, а Максим кліпав очима так, як би хтось його раз по разові бив по лиці.
— Мнєкому ніколи не варт бути, бо мнєкий чоловік нездалий до нічого…
Михайло розставив всі пальці в руках і показував Гьоргієві.
— Мой, мой, такі дужі, такі лакомі на бійку, що раз лакомі, де ймуть, там з мнесом рвуть!
А Гьоргій нічого не говорив, лиш заєдно плював у долоні і наливав горівку.
— Доста вже, небоже, доста, пусти, най я собі йду, бо тут нема бога, я на таке не можу дивитиси. Вітєгни руки з пазухи, не облапуй ні, пусти, бо мені такий встид, що не знаю, де подітиси!
— Я ще хочу образ цулувати, я ще хочу поріг, я хочу всіх, всіх, де хто є на світі,— кричав злодій.
Жінка зіскочила з печі і втекла. Михайло вийшов із-за стола темний і п’яний, як ніч. Гьоргій стояв і нагадував собі, що він мав щось робити.
— Максиме, ви мені з хати шуруйте, аби я вас тут не видів, бо вб’ю, як горобця; гай, забирайтеси.
— Я піду, Гьоргію, я вам не кажу нічо, але ви не гнівайтеси, бо ви знаєте, що я мнєкий чоловік. Мені так здаєси, що гріх будете мати, а собі йду…
— Ідіть, ідіть, бо ви не хлоп, але зальопана баба!
— Та я то кажу, що я не до него, я…
Максим піднісся і вийшов з-поза стола.
— Будьте здорові та й не бануйте, бо я, як якись казав, не до цего…
Злодій один лишився за столом, блідий трохи, але веселий.
— А ти відеш із-за стола, ци треба ті відти віносити?
— Я не віду, я виджу, ще не віду, бо я маю тут під образами сидіти.
— Ой відеш, бігме, відеш, ми будемо просити!
І кинулися на нього, як голодні вовки.
