Посеред ночі розтулився пуп’янок троянди. Розправив ніжні пурпурові пелюстки. Народилася нова Квітка. Вона була ще не дуже красива, пелюстки ще не зовсім випрямились, а одна була й зім’ята.
Квітка подивилася на зорі, що мерехтіли в небі, тихо здригнулась і прошепотіла:
– Уже світає. Треба явитися сонцю в усій красі. На нас, на пурпурові наші пелюстки, задивиться весь світ.
Пелюстки скинулися. Зім’ята пелюстка випрямилася. На пурпурову тканину впала крапля роси, затремтіла і теж стала пурпуровою.
Квітка випросталася, пелюстки затремтіли, крапля здригнулась і заграла переливами пурпурового світла.
– Дивіться, – сказала Квітка пелюсткам, – навіть небо на сході стає пурпуровим. Це від нашої краси. Увесь світ буде пурпуровий.
Сказала це Квітка й завмерла в чеканні.
Але пурпурове небо блідло, ставало рожевим, а потім рожево-блакитним.
І Квітка троянди здивовано подивилася навколо. Аж тут бачить зелене дерево і на ньому – білу свічку.
– Хто ти? – спитала Квітка.
– Я каштан. Каштанова Квітка.
– А чого ж ти не пурпурова? Чого ти біла, небо – блакитне, а дерево – зелене?
– Якби все в світі було однакове, то не було б і краси, – відповіла Каштанова Квітка.
