Лариса встала на світанку, пішла в сад. Мати сказала, що пора з осінню прощатися: скоро випаде сніг, закрутить віхола. Вночі ходитиме під вікнами Дід Мороз, дихатиме крижаним холодом, від якого замерзатимуть вікна.
У саду було порожньо й тихо. Листя з дерев давно опало. Вітер гойдав голі віти. Під деревами лежало сухе листя. Воно тихо шелестіло під ногами.
Коли це серед сірого листя Лариса побачила велике рожеве яблуко. Мабуть, воно щойно впало, бо ціле було й свіже.
Дівчина зраділа. Вхопила яблуко, глянула навколо і відчула, немовби в саду стало світліше й затишніше. Може, то здалося Ларисі, а може, й справді було: десь загув джміль.
З яблуком у руках Лариса пішла до хати. Вона поклала його на столі й сказала мамі:
– Це шматочок літа. Хай лежить воно тут до весни.
Мама всміхнулась.
Яблуко так і лежало на столі. Велике, рожеве, свіже, немовби щойно із дерева. Надворі мороз, хуртовина, а воно лежить на столі. Хто зайде до хати, гляне на яблуко й усміхнеться.
