Мати послала Олега і Романа до дідуся. Він у сусідньому селі живе.
Зраділи хлопці: давно не були в дідуся. У нього в садку яблука смачні, ото вже поласуємо, думають.
Принесли дідусеві нову вишиту сорочку, що мати передала. Подякував дідусь і каже:
– Ідіть, діти, в садок, ласуйте яблуками.
Побігли хлопці у садок, наїлися яблук. Дідусь поставив на столі тарілку меду. Взяли вони по ложці й не можуть більше.
Зібралися хлопці додому. Дав дідусь баночку меду й каже:
– Хай і мама покуштує.
Пішли хлопці. Дорога далека. Захотілося їсти. Сіли під вербою, з’їли трохи меду. Та й знову йдуть. Захотілося їсти ще дужче. Ще сіли, наче й небагато з’їли, а меду лишилося тільки на денці.
Ще раз сіли… Баночка стала порожня. Підійшли до хати, сіли під явором та й думають: “Що ж мама скаже?”
Вийшла мама з хати, дивиться – хлопці плачуть.
– Чого це ви плачете? – стривожилася мати.
Розповіли сини, як мед поїли. Мама зраділа, сміється. Хлопці дивуються, питають:
– Мамо, чого ви радієте?
– Того, що ви плачете…
