Білоруська народна казка
Приключилася в деякій державі велика біда: налетів звідкись дев’ятиглавий змій Чудо-Юдо й вкрав з неба сонце і місяць.
Плачуть люди, горюють: і темно без сонця, і холодно.
А жила в тих краях одна бідна вдова. Був у неї маленький син – так років п’яти. Важко жилося вдові в голоді та холоді. І була одна тільки у неї втіха, що росте синок розумний та вдалий.
І жив там поблизу багатий купець. Був у нього син таких же років, як і овдовілий.
Подружився купецький син зі вдовиним. Бувало, тільки прокинеться, так і біжить до нього грати. Побавитися вони в хаті, при лучині, а потім йдуть на вулицю. Звісна річ, діти малі: треба ж їм в каталки пограти і на річку збігати.
І все б добре, та ось біда – невесела гра без сонця.
Одного разу і говорить вдовин син купецькому:
– Ех, якби їв я те, що ти, то став би я богатирем і здолав би Чудо-Юдо, відібрав би у нього сонце-місяць і знову б на небі повісив!
Прийшов купецький син додому і розповів батькові, що йому вдови син говорив.
– Не може цього бути! – Дивується купець, – Ступай виклич його на вулицю – хочу сам почути.
Пішов купецький син до дружку, кличе його погуляти.
– Я їсти хочу, – говорить вдови син. – А у нас і шматка хліба немає …
– Ходімо на вулицю, я тобі винесу хліба. Повернувся купецький син додому, взяв окраєць хліба, виніс одному.
Поїв вдови син хліба, повеселішав.
– Ти пам’ятаєш, що ти мені вчора говорив про Чудо-Юдо? – Запитує купецький син.
– Пам’ятаю.
І повторив слово в слово, що говорив про Чудо-Юдо. А купець стояв за рогом і все чув своїми вухами.
“Еге, – подумав він про себе, – це, видно, не простий хлопець. Треба взяти його до себе. Подивимося, що вийде “.
Взяв купець до себе в будинок вдовиного сина, почав його годувати тим, що і сам їв. Бачить, і справді зростає вдови син, як на дріжджах. Через рік або два зробився він таким сильним, що й самого купця міг побороти. Написав тоді купець цареві: “Так, мовляв, і так, ваше царська величність, живе у мене вдови син, він береться, коли виросте, здолати Чудо-Юдо й повернути на небо сонце з місяцем …”
Цар прочитав і пише відповідь: “Негайно доставити мені вдовиного сина в палац”.
Запріг купець пару коней, посадив вдовиного сина у віз і повіз його до царя.
– Чим тебе, вдови син, годувати, щоб виріс ти богатирем? – Питає цар.
– Годуйте мене три роки воловою печінкою, – відповідає вдови син.
А царю-то волів не купувати: велів – і стали різати волів і годувати печінкою вдовиного сина.
Зростає тепер вдови син краще, ніж на купецких харчах. Грає в царських палатах з царевичем-однолітком.
Минуло три роки. Говорить царю вдови син:
– Тепер я піду Чудо-Юдо шукати. Але хочу, щоб син твій і купецький син були при мені в товаришах. Все ж веселіше в дорозі.
– Добре, – погоджується цар, – нехай з тобою йдуть. Тільки б Чудо-Юдо здолали.
Послав він купцеві лист, щоб син його під палац з’явився. Не хотілося купцеві відпускати сина в далеку дорогу, та з царем-то сперечатися не будеш.
Приїхав купецький син в царський палац. Тоді вдови син і говорить царевичу:
– Скажи батькові, щоб він викував мені булаву пудів отак на шість. Буде хоч чим від собак відбиватись, а то я боюся їх.
– І мені, – говорить купецький син, – хоч пуди на три …
– А я що ж, гірше вас, чи що – мені теж треба взяти в дорогу булаву, хоч пуди на два, – каже царський син.
Пішов він до батька. Велів цар ковалям викувати хлопцям по булаві: вдова синові на шість пудів, купецькому – на три пуди, своєму – на два.
Взяв вдови син свою булаву, вийшов в чисте поле і кинув її в небо. Пробула булава в небі години три і летить назад. Підставив вдови син праву долоню. Вдарилася булава про долоню і переламалася надвоє.
Розсердився вдови син і говорить царського синові:
– Скажи батькові, щоб не обманював! З такою булавою і я пропаду і ви. Нехай велить ковалям скувати мені булаву міцну і більшу – пудів на шістнадцять.
– А мені пудів на шість – говорить купецький син.
– А мені на три! – Говорить царський син. Пішов він до батька. Скликає цар до себе ковалів:
– Ви, такі-сякі, що ви собі думаєте! Чому слабку булаву скували вдова синові?
І дає їм наказ викувати три нових булави.
Ковалі викували три нових булави.
Взяв вдови син свою булаву, вийшов в чисте поле і підкинув її в небо. Пробула булава в небі з ранку до вечора і летить назад. Підставив вдови син коліно – булава вдарилася об нього і надвоє переламалася.
Пішов вдови син з друзями сам до царя:
– Як ви хочете, щоб я Чудо-Юдо здолав і сонце та місяць у нього відібрав, то накажіть ковалям хай віділлють мені мідну булаву пудів на двадцять п’ять, та щоб вона не ламалася. Купецький син каже:
– А мені на дев’ять пудів! Царський син каже:
– А мені і на шість вистачить.
Покликав цар мідників і велів їм відлити без жодного обману три булави: одну на двадцять п’ять пудів, другу на дев’ять, а третю – на шість.
Взяв вдови син мідну булаву в руки, повеселішав – сподобалася вона йому. Потім вийшов в чисте поле, кинув булаву в небо. Залетіла булава за найвищі хмари. Цілий день і цілу ніч ходив вдови син по полях, по лугам, чекав булаву. Нарешті рано вранці чує: летить булава за хмар. Підставив вдови син плече – булава вдарилася і покотилася додолу.
– Ось це булава справжня! – Говорить він. – З такою булавою можна куди хочеш збиратися, з Чудом-юдом поганим битися.
Купецький син і царський теж раді – добрі їм булави відлили мідники!
Тоді вдови син і говорить друзям:
– Ідіть з батьками попрощатися. Пора нам в дорогу.
Царський син пішов, а купецький відмовився:
– Навіщо мені час витрачати: я вже з батьком попрощався, коли сюди їхав.
Зібралися хлопці й рушили.
Одне царство пройшли, друге, третє – дійшли до калинового мосту. Бачать – стоїть поблизу старенька хатина.
– Давайте, – говорить вдови син, – тут заночуємо та відпочинемо. А то невідомо ще, яка дорога нам належить.
Зайшли вони в хатку. А там старенька бабуся пряжу пряде. Привіталися з нею хлопці й просяться переночувати:
– Ми, бабка, з далекої дороги, сильно потомилися …
– Ночуйте собі на здоров’я, – каже старенька. – Хто по дорогах ходить, той хати з собою не носить.
Розговорився вдови син з бабусею і провідав, що потрапили вони в царство поганого змія Чуда-Юда: якраз туди, куди їм і треба!
Ніч настала. Вдови син думає: “Треба б варту на калиновім мості виставити, щоб ніхто не напав”.
Посилає він на варту царського сина.
Зійшов царський син на калиновий міст, походив трохи і думає:
“Що мені стояти тут? Якщо буде хто йти чи їхати, то побачить мене. Піду-но я краще та ляжу під мостом – там спокійніше буде “.
Так він і зробив.
Тим часом не спиться вдовиному синові: “Треба, – думає, – перевірити, чи варто царський син на варті”.
Вийшов він опівночі на калиновий міст, дивиться, а сторожа-то й нема!
Поки він шукав царського сина, глядь – їде на полювання триголовий змій, молодший брат Чуда-Юда. На середній голові у нього сокіл сидить, збоку швидконогий хорт біжить. А кінь тільки ступив на міст, відразу заіржав, хорт загавкав, а сокіл закричав.
Вдарив молодший Чудо-Юдо коня поміж вух:
– Ти чого, трав’яний мішок, заіржав? А ти, собаче м’ясо, чого загавкав? А ти, яструбине перо, чого криком кричиш? Якщо супротивника мого чуєте, то тут його і близько немає. Є в мене один тільки супротивник, але той живе за тридев’ять земель, в тридесяте царство. Це – вдови син. Але сюди і ворон кісток його не занесе!
Почув такі слова вдови син і каже:
– Доброго молодця не ворона кістки заносить-він сам приходить!
Злякався змій:
– Так ти тут, вдови син?
– Тут, нечиста сила!
– Ну, що будемо робити – битися чи миритися?
– Не для того я йшов дальнє світло, щоб з вами, поганими, миритися, а для того, щоб битися!
Сліз Чудо-Юдо з коня, і почали вони битися.
Три години билися. Здолав вдови син молодшого Чудо-Юдо, збив йому всі три голови. Коня на зелений луг пустив, хорта і сокола – в чисте поле. А сам в хатку повернувся і ліг спати.
Вранці приходить царський син з дозору.
– Ну, як тобі там сторожем? – Запитує вдови син. – Може, хто йшов чи їхав?
– Ні, – каже царський син, – за всю ніч і птах навіть близько не пролітала …
“Ненадійний ти у мене товариш, – думає вдови син. – Треба, видно, більше на себе покладатися”.
На наступну ніч посилає він на калиновий міст купецького сина. Походив купецький син по мосту і думає собі: “І чого мені тут своєю головою ризикувати? Піду-но я краще під міст, спати ляжу “.
Так він і зробив.
Вийшов вдови син опівночі на міст перевірити, чи стоїть на сторожі його товариш. Подивився туди-сюди – немає! Раптом бачить – в’їжджає на калиновий міст Чудо-Юдо про шість голів. Піднявся кінь на диби, голосно заіржав, хорт загавкав, сокіл закричав. Чудо-Юдо хвать коня поміж вух:
– Ти чого, трав’яний мішок, заіржав? А ти, собаче м’ясо, чого загавкав? А ти, яструбині перо, чого криком кричиш? Тут немає супротивника, рівного мені по силі. Є він, правда, та за тридев’ять земель, в тридесяте царство, – вдови син. Так сюди і ворон кісток його не занесе!
А вдови син відповідає:
– Доброго молодця ворон кісток не заносить – він сам приходить!
– А-а, так ти тут, вдови син?
– Тут, нечиста сила!
– Ну що ж: битися будемо чи миритися?
– Не для того йшов я дальнє світло, щоб з вами, поганими, миритися, а для того, щоб битися!
– А я б тобі радив, вдови син, краще миритися, а то я тебе вб’ю.
– Уб’єш, тоді й говорити будеш.
Билися вони билися. Вдови син збив Диву-юду всі шість голів. Коня на зелений луг пустив, хорта і сокола – в чисте поле. А сам в хатку повернувся і ліг спати.
На ранок приходить сторож, будить вдовиного сина:
– На чужій стороні довго спати не годиться. Я от цілу ніч і очей не склепив …
Подумав вдови син: “І на цього товариша мала надія. Треба тільки на себе сподіватися “.
Настала третя ніч. Вдови встромив у стіну ніж, підставив кубок і говорить друзям:
– Якщо в цей кубок капне з ножа кров, то біжіть мені на допомогу.
А щоб друзі не заснули, він дав їм карти і велів грати.
Але тільки вийшов він за поріг, як ті кинули карти й лягли спати.
Прийшов вдови син на калиновий міст, став на варту. Рівно опівночі бачить – в’їжджає на калиновий міст найстарший Чудо-Юдо про дев’ять голів. На грудях у нього місяць сяє, на середній голові сонці виблискує. Кінь під ним на коліна впав, голосно заіржав, хорт загавкав, сокіл закричав.
Чудо-Юдо ударив коня поміж вух:
– Ти чого, трав’яний мішок, заіржав? А ти, собаче м’ясо, чого загавкав? А ти, яструбині перо, чого криком кричиш? Каже кінь:
– Ех, господар, в останній раз ти на мені на полювання їдеш …
– Ти що, вовче м’ясо, брешеш! Тут нема мого супротивника. Є тільки за тридев’ять земель, в тридесятому царстві вдови син, та сюди і ворон кісток його не занесе.
Вийшов вдови син вперед і відповідає:
– Доброго молодця ворон кісток не заносить – він сам приходить!
– Ах, так ти тут, вдови син?
– Тут!
– Ну що ж ти хочеш: битися чи миритися? Я радив би тобі краще миритися: молодий ти ще, щоб зі мною силою мірятися.
– Молодий Чи – не молодий, а не для того я йшов дальнє світло, щоб з тобою, злодій поганий, миритися, а для того, щоб битися.
– Ну вже якщо ти наважився битися зі мною подивлюсь, яка в тобі сила.
Почали битися.
Бились, бились – вдови син Диву-юду три голови збив, а здолати не може. “Де ж мої товариші? – Думає він. – Чи не сплять вони?
Просить вдови син у Чуда-Юда перепочинку:
– Царі-королі воюють, та й то перепочинок мають: давай і ми зробимо!
– Давай, – говорить Чудо-Юдо.
Відійшов вдови син в бік, зняв з лівої руки рукавицю та як кинув її в хатку, де залишилися товариші, – весь дах зніс начисто. А друзі повернулись на інший бік і сплять собі, як спали.
Бачить вдови син – нема йому підмоги.
Почали знову битися. Бились, бились – збив вдови син ще три голови у Чуда-Юда, сам по коліно в крові, а з останніми головами впоратися не може.
Знову просить він перепочинку.
– Що це ти, – посміхається Чудо-Юдо, – все перепочинку просиш?
– А хіба часу у нас мало?
– Ну, давай перепочинемо.
Улучив вдови син хвилинку, коли ворог відвернувся, і кинув другий рукавицю в хатку. Хатку аж по самі вікна знесло, а дружки сплять, як спали.
Перепочили трохи та й почали знову битися. Вдови син вже мало не по пояс у крові стоїть, а з останніми головами впоратися не може: сили не вистачає.
Тим часом і світати почало. “Друзі вже, напевно, виспалися, – думає вдови син. – Треба їм ще разок про себе нагадати “.
Каже він знову Диву-юду:
– Царі-королі воюють, та й то перепочинок мають. Давай ми і в третій раз перепочинемо. А тоді вже до кінця будемо битися.
Чудо-Юдо теж ослаб.
– Гаразд, – говорить, – давай перепочинемо. Зняв вдови син чобіт з лівої ноги і жбурнув його в хатку.
Долетів чобіт до хатки і розвалив її до самого подполу. Схопилися з ложа його друзі, бачать – повний кубок крові; із ножа натекло …
– Ну, – кажуть, – видно, погано нашому товаришеві, якщо так.
Схопили вони свої булави і кинулися на калиновий міст. Як побачив їх Чудо-Юдо, так і затрясся:
– Ах, вдови син, тепер-то я знаю, навіщо ти перепочинку просив та чобіт з лівої ноги кидав! Перехитрив ти мене …
І як взялися друзі бити втрьох Чудо-Юдо з усіх боків, вже той не знає, на кого і нападати.
Збили вони останні три голови. Тут Диву-юду і кінець настав.
Взяв тоді вдови син сонце і місяць, і повісив їх на небо. І враз стало на всій землі світлим-світло. Вибігли люди на вулицю, радіють, милуються, на сонці гріються-
Повернулися друзі до старенької, поставили їй нову хатку і вирішили перед дорогою трохи відпочити.
Царський і купецький сини сплять собі, гуляють, а удовиний все думає: “Жодного Чуда-Юда більше немає на світі, але залишилися ще їхні дружини – відьми. Як би не наробили вони якої біди!”
Залишив він друзів, а сам переодягнувся і пішов у палати, де жили всі три Чуда-Юда.
– А чи не треба вам працівника? – Запитує він відьом.
– Так, треба, – відповідає сама стара відьма. – Ми тепер осиротіли: нікому працювати. Всіх трьох наших мужів вдови син повбивав. Але нічого, ми його зживемо зі світу!
– А як же ви його зживете? – Запитує працівник. – Він адже, як видно, сильний.
– У нього сила, а у нас чаклунство, – говорить дружина молодшого Чуда-Юда, – Ось буде він їхати зі своїми помічниками назад у своє царство, а я стану криницею: нап’ються вони води – і кінець ім.
– А якщо це не допоможе, – говорить дружина середнього Чуда-Юда, – то зроблюся я солодкою яблунею. З’їдять вони по яблуку – і більше вже не захочуть …
– Без води та без яблук, – говорить дружина самого старшого Чуда-Юда, – вони можуть і обійтися. А я от краще придумала: розстелюся я на сто верст квітучим лугом. А в стороні тінисту вербу поставлю. Будуть вони їхати і захочуть коней на лузі попасти, під вербою відпочити. І тільки ляжуть вони, так вже більше не встануть. А кінь як щипне три рази трави з того луку, так і йому не жити більше …
А вдовиному синові тільки це і треба було. Дочекався він ночі, коли відьми заснули, вийшов з палацу і бігом до друзів.
На другий день вдосвіта пішли вони на зелений луг, зловили кожен собі по коню. Вдови син сів на коня дев’ятиголового Чуда-Юда, купецький – на коня шестиглавого, а царський – на коня триголового Чуда-Юда. І поїхали у своє царство.
Їдуть вони полями, їдуть борами, під’їжджають до криниці. І тут царському синові і купецькому так пити захотілося, що витримати не можна.
Вдови син і каже:
– Ви як-не як люди не мужицького звання. Стривайте, я вам сам води принесу.
Зістрибнув з коня, підійшов до криниці і давай бити по ньому булавою. Розбив так, що тільки бруд та кров залишилися. Друзі мало не плачуть:
– Ти навіщо це зробив? Ми вмираємо від спраги …
– Не криниця це, – говорить вдови син, – а обман тільки.
Сів він на коня, і поїхали вони далі.
Під’їжджають до яблуні. І такі на ній яблука ростуть – червоні і рум’яні, самі в рот просяться.
Кинулися товариші до яблуні, а вдови син зупинив їх:
– Стривайте! Ви все ж люди панського звання – я вам краще сам яблук нарву.
Підійшов він до яблуні, вдарив по ній булавою – та враз упала і зів’яла.
– Ти навіщо це зробив? Ми б хоч по яблучку з’їли.
– Не яблука це, а смерть наша, – говорить вдови син.
Рушили вони далі. Під’їжджають до квітучого лугу. Побачили тінисту вербу, і так всім спати захотілося – ніяк не втриматися. А коні так копитами і б’ють – до квітучої траві тягнуться.
Притримав вдови син коня:
– Піду подивлюся, чи можна коней на лузі цьому пасти.
Підійшов він до верби та як почав її булавою бити, так луг враз і засох весь, а від верби одні лише кістки лишилися.
– Ось бачите, яка це верба і який луг, – говорить він товаришам.
Проїхали вони сухий луг і зупинилися ночувати в зеленій діброві. Коней пустили пастися, а самі повечеряли та й спати лягли. Три дні і три ночі проспали. А як прокинулися, вдови син і говорить друзям:
– Тут і царство наше вже недалеко. Їдьте собі по домівках одні. А то ваші батьки давно вас чекають. У мене ж батька нема. Я ще по білому світу погуляю подивлюся чи де ніякого зла не залишилось, що людей ображає.
Попрощався вдови син з друзями і поїхав по білому світу гуляти.
