Одного разу після довгої мандрівки по лісу, ведмідь заліз у свій барліг і міцно заснув. А коли прокинувся, то побачив, що по його лапі повзе павук.
– Що це ти собі надумав? По мені, ведмедеві, лазити?! – роздратовано пробуркотів ведмідь.
Розсердився на павучка і хотів його вбити. Що міг вдіяти павучок проти такого велетня?
– Даруйте, дядьку, я більше не буду, – почав благати павучок ведмедя, – відпустіть мене, а я вам ще в пригоді стану.
– Чим же ти, дрібното, можеш послужити мені? – здивувався старий ведмідь. – Яка може бути з тебе поміч?
Але пожалів малого і відпустив. Через деякий час у ліс прийшли мисливці. Ходять, блукають у лісі, а дичини нема. Хотіли вже додому йти, та несподівано натрапили на сліди ведмедя і почали за ним ганятися. Бідний ведмідь не знав, куди подітися. Ось-ось виб’ється з сил, аж раптом угледів під скелею яму і скочив туди.
Павучок це бачив і одразу про все здогадався. Поліз швидко до тої ями і обплів її густою павутиною. Посидів трохи, аж тут біжать мисливці. Прибігли і стали неподалік од скелі.
– А може, наш бурмило сидить в отій ямі? – сказав один.
– Туди він не міг залізти, хіба ти не бачиш – там повно павутиння.
– Це правда! – підтвердили інші мисливці.
Постояли і пішли. А ведмідь сидить від страху ні живий, ні мертвий. І сидів там довго-довго. Врешті визирнув. Лізе з тієї ями і не вірить своїм очам – вся яма в павутинні. А павучок гойдається і сміється.
– Бачите, дядьку, – озвався він, – якби не я, то вас уже на світі б не було. Старе добро не забувається.
– Дякую, що ти врятував мене від смерті, – відповів ведмідь.
Відтоді він ставився до павучка з великою шаною і повагою.
