Був собі купець, і мав він трьох дочок-красунь, з яких найбільше любив найменшу. Все його багатство складалося з корабля, що плавав по морю і возив крам. Одного разу корабель, посланий у далеку подорож, додому не вернувся – і скоро прийшла звістка, що він попав у бурю й потонув. Зажурився купець – адже, крім цього корабля, у нього нічого не було, і тепер він бідняк.
Минув ще якийсь час, вони витратили всі свої запаси і зовсім зубожіли, аж це раптом новина: корабель просто збився з дороги і тепер у порту чекає хазяїна.
Зрадів купець, зібрався в дорогу до порту, де стояв корабель, та й питає в дочок, що їм привезти.
Старша:
– Мені шовкову сукню.
Середня:
– А мені вишиту хустинку.
А молодша:
– Хочу квітку лілеї з саду, який трапиться на шляху.
От поїхав купець, прибув у порт, звелів, щоб розвантажували корабель, спродав товари і почав збиратися додому. Сукню і хустину він купив, а знайти квітки лілеї не зміг.
Зажурився бідолаха, що не вволив бажання найменшої доньки, аж світ йому немилий. От іде він, іде, аж раптом бачить на півдорозі дім, а навколо красиві сади, він і каже собі:
– А що, як у цих садах та є квітка лілеї і мені її продадуть?
Заглянув він у дім, а там нікого, щоб спитати. Обійшов він усі сади – аж це в алеї кущ, а на ньому така гарна квітка лілеї, що й не сказати. Огледівся – довкола ні душі, от він підійшов і зірвав квітку. Та тільки зірвав, з’явився ведмідь, такий здоровенний, що купець зі страху позадкував.
А ведмідь:
– Хто тобі дозволив рвати квітку?
– Ніхто, сеньйоре, тільки одна з моїх дочок просила привезти квітку лілеї, а я ніде не зміг її знайти. Аж це проходив повз великий сад, заглянув, чи нема її тут, а як є, чи не продадуть. Навколо – ні душі, я подумав, що квітка нічия, і зірвав її. Просіть, скільки захочете, і я вам заплачу.
А ведмідь каже:
– Не продаються ці квіти. Та якщо ти вже зірвав, бери її з собою, а натомість приведеш сюди свою найменшу дочку, ту, яка просила квітку.
– О, ні, сеньйоре! – каже батько.– Такою ціною я не хочу цієї квітки, візьміть її, хай дочка залишається зі мною.
Ведмідь і відповідає:
– Пізно, ти вже лілею зірвав, і заподіяну шкоду може виправити тільки твоя дочка. Вибирай: або приведеш дочку, або вам усім смерть.
Зажурений купець вернувся додому, роздав донькам подарунки,– вони раді, що й казати. Але незабаром дочки побачили, що батько увесь час журиться. Найменша, його улюблениця, й питає:
– Чого ти журишся, батьку?
А батько на те:
– Та це так, донечко.
– Ні, у тебе якесь горе, а ти криєшся. Я ж бачу, що ти плачеш.
І так вона довго допитувалася, що батько признався.
От дочка попросила повести її в той сад. Батько – нізащо, а вона: якщо має статися якесь нещастя, то краще з нею, аніж з ними усіма. Та й хто знає – може, це все обернеться для неї щастям.
Повів батько дочку в сад і залишив її, як і просив ведмідь. І було там у неї все, чого душа забажає, от тільки людей ні душі. І лиш ночами щось стогнало в саду, але вийти і глянути вона не наважувалась. Та якось увечері, коли стогони лунали особливо сумно, вона вирішила глянути, що там таке.
Виходить вона в сад, аж це під кущем квітки лілеї лежить ведмідь і вмирає. А очі в нього такі сумні, що їй стало жаль його. Вона схилилася, щоб приголубити його, та й питає:
– Що з тобою? Ти хворий?
Ведмідь вдячно глянув на неї і відповідає:
– Так.
– То, може, я вилікую тебе?
Ведмідь показує на квітку і каже:
– Ліки у тебе в руці.
Глянула вона на кущ і зрозуміла, що її батько зірвав лілею з цього куща, і приклала квітку до стебла. Потім подала руку ведмедю, а той, підвівшись, перекинувся красивим хлопцем. Його зачарували, а тепер принц позбувся чарів. Якщо вона не проти вийти за нього заміж, принц забере її з собою в королівський двір, і вона стане принцесою.
Так вони побралися і прожили щасливо увесь вік. Вона забрала до себе батька й сестер, і ті теж повиходили заміж.
