Якось верховний суддя Каракош блукав, переодягнувшись, вулицями міста. Назустріч йому — людина з обскубаним індиком на таці. Суддя пішов слідом за ним.
Приніс чоловік індика в корчму, звелів кухареві засмажити птаха і сказав, що незабаром сам зайде за ним. Кухар обіцяв до призначеної години приготувати індика.
Не встиг замовник піти, як верховний суддя звернувся до кухаря з такими словами:
— Я Каракош, верховний суддя, хотів би з’їсти цього індика на обід. Як приготуєш його, принеси до Палацу правосуддя.
— Слухаюсь, ваша честь, — відповів кухар. — Але, що я скажу законному власникові, коли він з’явиться за своєю стравою?
— Скажи йому так: тільки я зібрався засунути індика в духовку, як він розправив крила і полетів.
— Слухаюсь і повинуюсь, ваша честь, — зітхнув кухар. — Але таке пояснення не позбавить мене покарання.
— Нічого не бійся, — підбадьорив його Каракош. — Я верховний суддя. Мене попросять розібрати твою справу, і я тебе виправдаю.
Кухар, впевнений у своїй безкарності, засмажив індика і відніс його до Палацу правосуддя.
В домовлену годину замовник з’явився за індиком.
— Прикро, приятелю, — розвів руками кухар. — Тільки я зібрався засунути індика в духовку, він розправив крила і полетів.
– Розправив крила і полетів? Це обскубаний індик з перерізаним горлом полетів? Про що ти лепечеш? Ти що, за дурня мене маєш? Злодій! Шахрай! — скипів замовник і почав штурхати і бити кухаря.
Той захищався як міг. А потім підняв із землі камінь і кинув його у замовника. Але той ухилився, камінь зі свистом пролетів повз, потрапив у вухо людині, яка мирно спала на землі навпроти корчми, і вбив її.
Брат убитого схопився як ужалений і також накинувся на кухаря. Той знову вступив у відчайдушний бій. Він розмахнувся, щоб вдарити другого кривдника, і ненароком ударив кулаком у живіт вагітну жінку, яка спостерігала за бійкою. У жінки стався викидень.
Чоловік жінки бив кухаря кулаками, штовхав, дряпав, і бідолаха, не в змозі більше виносити побої, вирішив накласти на себе руки. Він побіг до найближчої мечеті, заліз на мінарет і кинувся вниз. Але як на зло впав на чоловіка, що спокійно йшов вулицею, і зламав йому шию, від чого той також помер.
Миттю зібрався натовп і оточив кухаря. Брат померлого, розмахуючи руками, закликав до помсти.
Кухар зрозумів, що попав у пастку. Голову свердлила одна думка — тікати. Але куди і як? Він дико крутив очима, шукаючи в натовпі хоч малу дірку і раптом побачив віслюка. О Аллах, ти справді великий!
Здійснивши немислимий стрибок, кухар обома руками вчепився в хвіст віслюка. Віслюк, очманілий від переляку, видав крик обурення і поскакав, розкидаючи натовп праворуч і ліворуч.
— О Аллах, ти справді великий! — знову промовив кухар.
Він залізною хваткою вчепився в хвіст віслюка і з полегкістю спостерігав, як відстань між ним і натовпом все збільшується.
Аж тут хвіст відірвався! Віслюк, позбавившись важкої ноші, став на місці як укопаний. Розпалений переслідуванням натовп порівнявся нарешті з кухарем і почав молотити, штовхати і бити його.
Потім натовп потягнув кухаря до суду, і всі вони постали перед верховним суддею Каракошем. Той почав розгляд з господаря індика:
— Чому ти образив дією кухаря, шановний?
— Ваша честь, я просив його засмажити індика. Коли я прийшов по готову страву, кухар нахабно заявив, що індик розправив крила і полетів.
– А хіба всемогутній Аллах не в змозі своєю волею оживити мертвого індика? — запитав Каракош.
Потерпілий не знав, що відповісти.
— Але ти, здається, сумніваєшся в здібності всемогутнього Аллаха воскресати мертвих, — продовжував Каракош. — За це я засуджую тебе до сорока ударів різками та штрафу в шістдесят динарів.
Наступним позивачем виступив чоловік, чий брат був убитий каменем.
— Чому ти образив дією кухаря? — спитав Каракош.
– Ваша честь, він убив мого брата. Той мирно спав у холодку навпроти корчми, а кухар запустив йому у вухо каменем.
– Кров була? – поцікавився Каракош.
– Ні, ваша честь.
– Ти пульс у брата мацав?
– Ні, ваша честь.
— Як ти доведеш, що його вбив кухар, коли крові не було, а пульс ти не перевіряв? Може, він помер задовго до того, як в нього влучив камінь? Я визнаю тебе винним у образі дією і засуджую до шістдесяти ударів різками та штрафу у шістдесят динарів.
Тепер настала черга позивача, у чиєї дружини стався викидень. Каракош і йому поставив те саме запитання:
— Чому ти образив дією кухаря?
— Ваша честь, він ударив мою вагітну дружину кулаком у живіт, і вона втратила дитину.
— У цьому випадку мій вирок такий. Кухар повинен забрати твою дружину і повернути її тобі вагітною, адже він винуватець викидня.
– Ніколи! — розлютився позивач. — Ніколи не погоджуся на таку умову.
— Оскільки ти відмовляєшся від відшкодування збитків, визнаю тебе винним у навмисному завданні побоїв кухареві і засуджую до шістдесяти ударів різками та штрафу у шістдесят динарів.
Під кінець верховний суддя звернувся до брата другого вбитого і спитав:
— А ти чому образив кухаря, шановний?
— Ваша честь, він кинувся вниз з мінарета і, мов удар блискавки, впав на мого брата, що спокійно проходив вулицею.
– У твоєму випадку мій вирок такий. Кухар пройде вулицею, а ти залазь на мінарет і кидайся на нього вниз. Вб’єш його, як він убив твого брата.
— Але, честь ваша, раптом я впаду не на кухаря, а на землю? І його не вб’ю, а сам розб’юся!
— Випробуй свою долю, — запропонував Каракош. — Але я бачу, ти не прагнеш її випробувати, а тому визнаю тебе винним у образі дією і засуджую тебе до шістдесяти ударів різками та штрафу у шістдесят динарів.
Залишився лише один позивач — власник віслюка. Він привів бідну тварину до суду, сподіваючись, що верховний суддя Каракош присудить кухареві відшкодувати збитки за втрату віслюком хвоста. Але, почувши вироки, винесені іншим позивачам, він вирішив втекти з суду. Однак верховний суддя помітив його і крикнув:
– Гей ти, повернися! Ти чому образив дією кухаря?
– Я його не ображав ні словом, ні дією, – відповів той, слухняно повертаючись.
— Тоді що ти тут робиш? — спитав Каракош і, глянувши на безхвостого віслюка, додав: — Як твій віслюк позбувся хвоста?
— О, це дрібниця, справжня дрібниця, ваша честь. У цього віслюка ніколи не було хвоста. Він так і народився безхвостим.
