Прийшла весна. З теплих країв прилетіли на берег Берингової протоки дві пуночки. Звили собі гніздо на високій скелі біля самого моря.
Пуночка-мати знесла яйце і почала його висиджувати. З місця злетіти боялася, щоб яйце холодним вітром не обдуло. Від дощу його собою закривала, недоїдала, недосипала.
Нарешті вилупився з яйця синочок. Такий гарненький, улюблений синочок. Ні в кого на всьому узбережжі не знайшлося б гарнішого пташеняти. Одне погано – дуже галасливе.
Тут вже й дійсно батькам нема коли було ні попити, ні поїсти, ні поспати. Якщо батько на полювання летить, мати заколисує синочка. Якщо мати відлітає, батько над ним клопочеться.
От якось сиділа пуночка-мати на краю гнізда й співала синові пісеньку:
Чиї-чиї це маленькі ніжки,
Чиї-чиї це маленькі крильця?
Чия-чия це любенька голівка,
Чиї-чиї це милі очки?
Чиї-чиї, чиї, чиї?
Пролітав повз них ворон, почув пісеньку, сів неподалік і став слухати. Слухав, слухав та й заслухався. Так вже сподобалася йому ця пісенька, що й сказати не можна. Почав він просити пуночку:
– Віддай мені пісеньку!
– Що ти! – каже пуночка. – Не можу віддати. Вона в нас одна. Немає іншої пісеньки.
– Я тебе дуже прошу, – вмовляє ворон. – Я тепер без цієї пісеньки жити не можу.
– А мій синок без пісеньки заснути не може. І не проси, не віддам!
Розсердився ворон.
– Добром не віддаси, силою заберу!
Налетів на пуночку, вирвав у неї пісеньку і полетів.
Тут пташеня розкричалося, розплакалося. І пуночка-мати заплакала.
Повернувся пуночка-батько з полювання. Бачить – синок плаче, жінка плаче.
– Що сталося? – питає. – Яка біда трапилася?
– Страшна біда, – відповідає мати-пуночка, – налетів ворон, забрав нашу пісеньку. Тепер нізащо не засне синочок, заслабне від плачу! Що нам робити?
Розгнівався пуночка-батько, очі горять, ногою тупнув.
– Дай-но мені мисливські рукавиці, мій бойовий лук, мої влучні стріли! Полечу шукати кривдника, з горла в нього пісеньку вирву!
Летів він, летів, багато птахів бачив, та всі вони не ворони. Нарешті побачив на скелях цілу зграю воронів. Сів неподалік, поклав стрілу на лук, натягнув тятиву, чекає. Хто його пісеньку заспіває – тому й стріла.
Тільки ворони своїми справами займаються. Старі на сонечку гріються, баби пліткують, молодь в ігри грає, парубки-ворони своїм коханим щось на вушко шепотять. І ніхто ніяких пісень не співає – ані пуноччиних, ані своїх. Де-не-де каркнуть, тільки хіба це пісня!
Полетів пуночка-батько далі. Летів, кружляв, бачить – сидить ворон на дереві. Дзьоба вгору задер, очі заплющив, гойдається з боку на бік та й співає-заливається:
Чиї-чиї це маленькі ніжки,
Чиї-чиї це маленькі крильця?
Чия-чия це любенька голівка,
Чиї-чиї це милі очки?
Проспіває та й знов починає:
Чиї-чиї це маленькі ніжки,
Чиї-чиї це маленькі крильця?
– Ось він, злодій! Ось він, викрадач кращої в світі пісеньки! – сказав пуночка-батько.
Сів на гілку того ж дерева, натягнув тятиву, пустив стрілу у ворона. Ковзнула стріла по твердих махових пір’їнах і на землю впала. Ворон навіть не помітив, ока не розплющив. Співає-заливається.
Тоді пуночка-батько вихопив усі стріли, скільки в нього було, заклав їх між пальців і почав пускати в розбійника. Одразу по чотири стріли.
А ворон усе співає:
Чиї-чиї це маленькі ніжки,
Чиї-чиї це маленькі крильця?
Ой-ой, щось мене вдарило в бік!
Чия-чия це любенька голівка,
Ой, щось мене коле!
Чиї-чиї це милі очки?
Ой-ой! Не можу більше! Кар-кар-р!
І випустив пісеньку з дзьоба.
А пуночка-батько схопив її і полетів мерщій до свого гнізда.
Підлітає, чує – синочок кричить, жінка плаче.
– Не кричіть, не плачте, – каже їм пуночка-батько. – Я нашу пісеньку у злого ворона забрав. Ось вона!
Зраділа пуночка-мати, заспівала пісеньку. Затих синочок, заснув.
З того часу пуночки, тільки-но побачать, що ворон летить, замовкають. Бояться навіть дзьоба розкрити. От пісенька й збереглася. І зараз всі пуночки її співають своїм галасливим дітям.
