1. Чи сміються боги?
(Сторінки, написані раніше, аніж народилася ідея повісті-шоу)
Боги плачуть у небесах над нашими горестями земними. І падають сльози Божі на землю грішну дощами. А що сльози богів стають все гіркіші, бо гіркішає життя наше, то й засихає на грядках огудиння огірків після дощів літніх, а яблука, груші та вишні беруться плямами, наче коростою.
Про це кожен тепер знає. А хто не знає, хай приїде у моє Халеп’я і погляне, як жовкне, згортається, згоряє листя огірків після дощу благословенного. Бо сльози Божі — пекучі сльози. А якими ще слізьми можуть плакати боги, коли з дня в день, з ночі у ніч бачать, як страждає нерозумне творіння їхнє? Допомогти ж йому мало чим можуть. Коли я писав роман “Листя землі”, твір наскрізь трагічний, бо трагічна епоха, зображена в ньому, я теж нерідко плакав над долею своїх героїв. Я ж бо теж був для них— творцем. І так само безсилий був змінити гірке життя їхнє на краще. І врешті-решт відчув: якщо не перерву хоч на якийсь час своєї роботи і далі писатиму том за томом про “наш прекрасний, неповторний час”, ведучи героїв кривавими дорогами двадцятого віку, збожеволію од непроглядного людського горя. Збожеволіє і читач, якщо читач цього роману знайдеться.
Уявімо, що ми усі, ще — живі, уже давно в пеклі, варимося в казанах зі смолою, висимо на гаках, почеплені за ребра, смажимося на сковорідках, а час для нас — зупинився. Чи ж здатні будемо ми до каяття в гріхах наших земних? Ні, ми досить швидко звикнемо до мук пекельних, ще й добре-таки треновані пеклом земним. Живописання пекла, його естетизація помітні на давніх українських іконах, та і в усній народній творчості. Пекло для українця — все одно що кімната з кривими дзеркалами. У пеклі, правда, і плачуть, але більше — сміються. Мабуть, це засвідчує природний оптимізм нашого народу. І справді, історична доля українців так складалася, що потойбічне пекло майже ніколи не видавалося їм страшнішим од пекла на рідній землі. Я роздумував над цією світоглядною проблемою на початку сімдесятих років. І дійшов висновку у повісті “Замглай”, що пекло має бути неодмінно оточене прозорою стіною, за якою — рай. Муки наші на тім світі будуть справді пекельні, якщо із сковорідок та казанів ми бачитимемо, як раює в раю наш кум, сват чи просто знайомий…
Але залишімо влаштування пекла самим пекельникам — чортам, дідькам, іншій нечисті, таке вже у них призначення, задля цього сотворені вони непогамованою уявою народною. І — повернімося до богів. Поки я працював над першим десятком книг роману “Листя землі”, а це — п’ять років вкрай духовно напруженого і усамітненого життя, все частіше до мене, людини внутрішньо віруючої, навідувалася єретична думка. Ось вона: якщо Бог з небес бачить і відчуває страждання творінь своїх, не лише людини, а й усього живого, як довго здатен він усе це витримувати? Ми, люди, звісно, лише мурахи, лише порох біля ніг Його. Але хіба ми не вподобляємося до певної міри самому Богові — на звичайній овочевій грядці? Я, наприклад, полюбляю садити на городі і охоче люблю це щовесни. Але полоти на грядці — суща мука для мене. Бо тут уже од волі моєї залежить, якій рослинці рости й квітнути і якій — сохнути і гнити в розорі, на купі бур’яну. Вистачає мене на цю високу місію ненадовго. Усім єством своїм відчуваю я страждання, під сонцем пекучим, висмикнутої з корінням бадилини. І врешті-решт безоглядно тікаю з грядки, аби не примножувати світове зло. Те ж саме, коли я змушений косити в саду траву. Зойки і крики її шматують мою душу. Психологи кажуть: низький больовий поріг. А який же тоді больовий поріг у безкінечно доброго Бога?! Колись, ще у роки своєї служби в рядах доблесної Радянської Армії, у кінофотолабораторії ЧВВАУЛ (Чернігівське вище військове училище льотчиків), під звуки “Сотворіння світу” Гайдна намислював я вечорами трагікомічну трилогію про Бога. Я так і не написав трилогії, підтвердивши слушні думки класика, що писати про Бога — найтяжче. Але добре пам’ятаю, що трилогія мала завершитися сценою, в якій Бог-творець таки не витримує ролі судії над усім земним бедламом і зникає в неозорих просторах всесвіту, примостившись у земній космічній ракеті, адже відбувалося це на зорі космічної ери.
Втім, вільнодумство нині не в моді, і час підсумувати мої роздуми. А підсумок — ось він: не можуть боги лише плакати над бідуванням творінь своїх, множачи потопи на Землі.
Час од часу боги ще й — сміються. Сміх богів — сміх крізь сльози, сміх — од співчуття до малості нашої і непомірних людських амбіцій…
Грім на небесах — сміх богів.
Відкриття це — не моє. Що грім — то сміх Божий, знала ще моя сусідка по вулиці Яблуневій, героїня моїх оповідок баба Феська, уже покійна, на жаль. Це баба Феська першою сказала, що вона — на прямому дроті з самим Богом (вплив, звичайно, телефонізації села). А я лише повторюю, як істинний графоман, що хоч Бог і один, але в кожної особистості — персональний зв’язок з ним, прямий провід, щось на зразок номенклатурної “вертушки”. Колективних молінь прагне маса, а для особистості не потрібні посередники між нею і Богом. Баба Феська ніколи не ходила до церкви, хоч була глибоко віруюча людина. Вона розмовляла з Богом так просто і легко, наче Бог сидів на стрісі її хатини, звісивши босі ноги, та тільки й клопоту мав у цьому світі, що слухати бабу Феську.
Якщо це справді так, то Господь мав досить повне уявлення про непослідовність сотвореної ним людської натури. Річ у тім, що баба мала дві грядки: одну — у низині, над річечкою Жолудівкою, біля хати, іншу — над Витачівською дорогою, на горі Московській. Коли серед літа довго не випадали дощі, пересихала грядка на горі. Якщо ж кілька день підряд дощило, вода заливала грядку над Жолудівкою. Через те баба Феська трохи не кожного літнього дня мала досить гостру розмову з Богом: на Московській горі вона вимагала у Всевишнього — дощу, а в долині — сухих, теплих днів. Сторінки моїх робочих блокнотів минулих літ заповнені стенографічними звітами тих не вельми дипломатичних переговорів баби Феськи з вищими силами, її маленька, худорлява постать на узгірку, під німими небесами, з гнівним обличчям, повернутим, як сонях, до сонця, з піднятою правицею— досі перед моїми очима. Більшість бабиних монологів справді не відзначалися дипломатичною ввічливістю, у цьому вона виявилася своєрідною предтечею деяких наших депутатів у нинішній Верховній Раді. Правда, часом траплялося і таке, до чого у Верховній Раді ще не дійшло: баба сукала до неба дулі…
Пристрасні Фесьчині монологи завершувалися досить сміливим, як на застійні роки, висновком: “Нема, нема, чортова кров, совітської власті ні на землі, ні на небі!..” Лише через десятиліття кращі розуми дійшли до тої ж таки думки. Якось, улітку вісімдесятого, днів декілька підряд з неба безперестанно лило. Вода в переповненій Жолудівці зробилася біла, клекотіла, ревла. По нижньому городу баби Феськи плавали, оббиті дощами, рожеві човники макового цвіту. Ранок трапився погожий, але ближче до полудня з-за Дніпра знову посунула на Халеп’я темно-сиза туча. Феська стояла біля причілка своєї халупини і гукала в нуртуюче хмаровище: “Чи тобі, чортова кров, уже повилазило?! Чи ти, дурень старий, не бачиш, що у баби Феськи уже не грядка, а болото?! Куди ти ллєш, куди ллєш?!” У відповідь по низькому темно-сизому небу з краю в край покотився благодушний літній грім. Вислухала баба Феська те громихання і мовила тужно й докірливо, аж мені душа заболіла: “Господи, над ким ти смієшся? Над бідною, нещасною Феською смієшся?..” У тридцять третьому Феська вижила, бо ловила корзиною жаб у Жолудівці і їла. Чоловік її не міг примусити себе їсти жаб і помер з голоду. Був у Феськи синок, рочків п’ять йому тоді було. Феська якось втулила його на пароплав, який причалював до берега, але людей сільських не брав. Втулила, уже опухлого, в надії, що там, у Києві, добрі люди не дадуть йому пропасти. Але відтоді Феська нічого не чула про сина свого. І, коли б я не приїздив до Халеп’я, вона приходила на моє дворище і запитувала, зирячи крізь мене білими, виболеними очима: “А чи не стрічали ви там, у городі, синочка мого? Як йому-бо тамочки поживається?..” Хоч минуло вже од весни голодної п’ять десятків літ.
І засоромилися боги сміху свого небесного, і заплакали, і були сльози Божі буйні, як біб, і лили до самісінького вечора. Але востаннє лило того дня: випогодилося надовго, скоро почалися жнива, і дав Бог урожай зібрать.
А може, боги сміються із самих себе, сміються од власного безсилля хоч чимось зарадити горюванню людському?
Тож як не сміятися із самих себе нам, смертним?!
Пишу я повільно і важко. А ще ж — нахабна спроба у романі “Листя землі” наблизитися до літописної, біблійної прози, де кожне слово має бути — як стиглий горішок. До всього стоси друкованих і не друкованих, записаних мною на диктофон, надісланих людьми спогадів про сто чи не найтяжчих в історії нашого народу літ. Усе те треба було осмислити, духовно перетравити, самому знати хоч трішки більше, аніж герої твору, це — один із законів письменницької праці. Часом здавалося, що я не просто тунель копаю, а прорубуюся крізь непіддатливу гранітну скелю. Коли подібне роблять метробудівці, вони напевно знають, що крізь прорубаний ними тунель ходитимуть поїзди з людьми. У письменника ж такої певності нема і бути не може; якщо ж упевненість у власній геніальності, у потрібності твоєї праці для вдячного людства з’явилася, вважай, що ти уже ступив одною ногою на проторену стежку графомана…
Одне слово, на п’ятому році божевільне виснажливої праці над “Листям землі”, дописуючи останні сторінки, я мріяв про єдине: ось поставлю крапку, одредагую, віддам на чистий передрук друкарці, а сам ляжу на тахті, розкину руки і лежатиму, ні про що не думаючи, тиждень, другий, третій… Дружина, вже знаючи мене (другу чверть століття в одній супрязі тягнемо родинного воза), недовірливо посміхалася, коли я ділився своїми мріями про майбутню багатотижневу нірвану. І справді, подібне зі мною траплялося уже не один раз. У серпні сімдесят дев’ятого, дописавши документальний роман “Дорога до матері” (теж добрий шмат роботи!), я наступного дня узяв ковдру, якийсь пригодницький швидкопис і подався на Зелене озеро.
Вперше за усі літа, відколи у Халеп’ї, я серед дня купався в озері, вигрівався на сонечку, почитував пригодницьку повістинку, був нормальною людиною. (“Хто це, дурний, улітку пише! — повчав мене колега. — Не треба вдавати із себе генія. Будь нормальною людиною і влітку — відпочивай, скільки того життя?..”) Односельці, приходячи на озеро, на гатку, як у нас кажуть, дивилися на мене з подивом (уперше бачили мене біля води) і співчутливо, наче у хворого, запитували: “Що це з вами, Григоровичу?” І я кожному вибачливо пояснював, що тільки-но дописав книгу і тепер маю повне право відпочити, як усі люди. Я витримав такого, пляжного, буття і таких розмов годин зо три. Відтак згорнув ковдру і похилитав на свою Яблуневу вулицю, до свого кабінету. Невдовзі я уже сидів за письмовим столом, над новим своїм романом “Спектакль”. Можливо, я був би певніший у собі, якби не оця, справді-таки — графоманська, звичка до щоденної, щохвилинної праці. Генії — вони творять з надзвичайною легкістю, занотовуючи на папері те, що надиктовується їм вищими силами з небес; графомани ж, загвинтивши під сидінням стільця гайку, як полюбляв казати ще в Олишівці, районному містечку, бухгалтер редакції, працюють у поті чола і усього тіла…
І ось я — переписую, правлю, відшліфовую текст роману “Листя землі”. Це хоч і тяжка, але уже звичайна літературна робота, вона не вимагає колишньої духовної напруги. Як і раніше, ми із моїм єдиним, принаймні в ці останні роки, чотириногим товаришем Доктором Жульєном щоранку бредемо по Витачівській дорозі в поля, але уже я не розмовляю з богами, уже небеса зачинилися для мене. Уже в душі моїй— порожнеча, і струни, які єднали мене з вічністю, поки працював над “Листям землі”, обірвані. З небесами можна розмовляти, коли душа — наповнена, коли ти сам почуваєшся творцем, над яким єдине верховенство і влада — сам Господь. І лише тепер починаю я сповна розуміти, скільки життєвої енергії відбирало у мене моє щоденне писання. Я вже не один раз згадував слова нашого поета сімнадцятого століття Величковського про письменницьке ремесло: “Пишуть три пучки, а болить усе тіло…” Коли я підводився з-за письмового столу, після десятигодинної праці, мене вистачало на єдине— дійти до розкладайки під грушею. І ось енергія, яка впродовж п’яти років виливалася на папір рядками роману, зануртувала в мені. Яка прекрасна нагода для дослідників психології творчості вивести цілком наукову формулу! Для цього досить було б виміряти кількість витраченої мною енергії на власній садибі. За три-чотири тижні, доки я не писав, а лише правив написане, я зробив на ній більше, аніж за попередню п’ятирічку. Я посадив яблуневий сад (правда, взимку, поки я займався громадською діяльністю і працював над статтею “Чи бути завтра українській літературі”, його геть з’їли зайці і козулі, але то вже — інша розмова…). Я посадив малину і смородину. Я розчистив схил над Жолудівкою. Разом із сусідою, у якого — бензинова пила, я звалював велетенські сухі берести, клени та груші в підніжжі Московської гори. Я рубав колуном такі крижасті колоди, на які досі боявся і глянути. Сусіда здивовано усміхався: “Ось які твореники творить з вами, Григоровичу, перебудова!..” Справді, творилося зі мною щось дивне: кров предків, споконвічних селян, зануртувала в мені, я ставав сільським господарем…
Боже, скільки путящого я міг би у житті своєму зробити, думав і думаю, якби не викладався увесь на той проклятущий папір! Мої колеги по літературі, які сьогодні стали політиками, заповзятливо, щойно я переступав поріг Спілки, утверджували мене у моїх сумнівах. “Напишете ви десять книг чи двадцять — яка різниця?” — цілком резонно запитував Дмитро Павличко. Павло Мов-чан підступав здалеку: “У тебе вдома є повне зібрання Діккенса і Тургенєва?”— “Є. Діккенс — у двадцяти томах, Тургенєв — у восьми”, — згадував я, не розуміючи, до чого йдеться. “А ти їх часто перечитуєш?” — наносив удар по моїй літературоманії Павло Мовчан, народний депутат і активний громадський діяч.
І справді, навіщо ми мережимо на папері оті рядки, витрачаючи стільки духовної, та й фізичної, енергії? Замолоду таких запитань я собі не ставив: мріяв про єдине — дожити до тої благословенної хвилини, коли побачу на прилавкові книгарні написану мною книгу… ТІ юначі ілюзії давно розвіялися. Тепер тверезо бачиш: твоя книга — лише листок у паперовому падолисті, що його подих історії котить по людському стовпиську. І все ж — пишеш. І — поки пишеш — майже віриш: є у всесвіті сила, яка водить твоїм пером. А як зветься та сила, не судилося тобі знати. Та й чи треба знати? Поки пишеш, переконуєш себе: ти — на “прямому дроті” із самим Богом, як та баба Феська. І — поки пишеш — знаєш: попри всі сумніви частина твоєї душі матеріалізується в слові, яким коротким у часі не було б життя того слова. І ще: твоя духовна енергія поповнює ноосферу, про яку писав Володимир Вернадський, а може — якісь інші духовні комори космосу, про які ми, земні смертні, ще й гадки не маємо…
Дозволю собі ще коротенький спогад про роки, коли я писав “Листя землі”. Є коло Халеп’я, над Дніпром, гора Жомирівка. У часи дохристиянські на шпилі Жомирівки було поганське капище. Археологи про нього знають. Підтверджує існування капища на Жомирівці наприкінці минулого тисячоліття і славнозвісний Олесь Бердник, що, як відомо, не вперше зійшов на нашу землю, втілившись цього разу у бородатого велетня. Якось на пароплаві, що плив повз халеп’янські береги, я розповідав йому про давній язичеський храм на Жомирівці. “Я пам’ятаю, було, було капище…” — величаво і замислено кивнув Олесь Бердник. Як написав би істинний український романіст: стрічний дніпровський вітер несміло ворушив його довге, сиве волосся… Так ось, у часи християнізації Київської Русі капище було зруйноване фанатичними прибічниками нової віри (руйнування християнських храмів у тридцяті роки — не перший акт сумної трагікомедії на нашій землі; і старі боги мстяться…). А один із жертовних каменів скотився зі шпиля і — дивом дивним — зберігся. На ньому є ритуальні знаки. Нині камінь лежить у темному акаційному ярку на березі Зеленого озера. Одного осіннього ранку, коли бродив навколишніми перелісками, камінь владно покликав мене до себе. Звісно, не голосом. Але німий його поклик я чув майже реально: як мотузкою, потягло мене за очерети, в берег, гористою, ковзкою стежкою. Наблизившись, я в божевільній надії на чудо притулив обидві свої долоні до каменя: “Дай знак, що чуєш мене, відкрий хоч краєчок завіси перед таїною світу…” Але камінь був холодний і німий. Правда, Доктор Жульєн, що кожного ранку мужньо ганяв на полях довгоногих козуль і зайців, несподівано опустив хвоста і мовчки позадкував од каменя — на стежку. Таким зляканим я ще ніколи не бачив свого вірного тілохранителя і єдиного співрозмовника довгими осінніми вечорами у Халеп’ї. Сусіда пізніше виклав власну версію його переляку: у шелюзі, за каменем, чаївся дикий кабан. Можливо, і кабан, а можливо — і не було ніякого кабана…
Розчарований з німоти каменя, я обійшов довкола озера і зупинився на протилежному од каменя березі. Чуда не сталося, а поклик — лише плід моїх виснажених нервів. І раптом з улоговини повіяв над озером пружний вітер, полетіло з молодих дубів сухе листя, вклонився воді сивий очерет, збрижилася чорна шерсть на тілі Доктора Жульєна, і збрижилася од берега до берега вода в Зеленому озері, і хмари в осінньому, низькому небі заспішили, завирували. І був голос до мене: “Усе, що бачиш, що відчуваєш, — лише потік одної-єдиної сили, природи якої ти, людина, не здатна зрозуміти”. Втім, не таке уже й надвідкриття, аби заради нього камінь мав кликати мене до себе…
І все це — і голоси, і божевільні думки, що сам Господь надиктовує тобі роман, і щоранкові на Витачівській дорозі та довколишніх пагорбах розмови, під здивованими поглядами Доктора Жульєна, з небесами, усе це — ДОПОКИ ТИ ПИШЕШ.
А дописав, поставив останню крапку — і ти тільки лушпиння, оболонка насінини, яка догниває в землі, біля молодого корінчика рослини, що вже проросла крізь скоринку землі і розтулила до сонця свої перші, ще такі ніжні листочки… І ось — звершилося!..
Заспокойся, підозрілий читачу, я не значу для вічності високими словами мить завершення мною десятої книги роману “Листя землі”, я лише цитую. Або майже цитую, з пам’яті, бо немає під рукою часопису “Радуга” з нарисом-панегіриком, присвяченим моєму колезі Володимиру Яворівському. В одному з розділів нарису ішлося про завершення ним роману “Ланцюгова реакція” — гімну на честь мирного атома, запряженого мудрими ученими у воза чорнобильського реактора… Було це на початку вісімдесятих. Ми, майже безквартирні, а точніше — безкабінетні, декілька зим працювали в Ірпінському будинку творчості, очікуючи, поки завершиться будівництво письменницького “гуртожитку” по вулиці Чкалова. Ще не пробігла між нами чорна кішка політики, ще ми з Володимиром Олександровичем товаришували. Яворівський досить мужньо відстоював у “Вітчизні” мій багатостраждальний роман “Вовкулака”, перейменований після чергового редагування у “Радянському письменнику” на “Самотнього вовка”. Нова назва мала підтвердити ту офіційну думку, що в суспільстві розвинутого соціалізму хоч і трапляються “вовкулаки”, але — поодинокі. Правда, сцени з вовчою тічкою, хоч і обчикрижені редакторською рукою, у тексті залишалися, заперечуючи тим самим нову назву. Але то вже для надто допитливого читача.
В одну з тих зим зависла було видавничо-комсомольська сокира над моєю “Баладою про Сластьона”. Ми зуміли її дружним письменницьким гуртом одвести, за три дні надрукувавши позитивний відгук у партійній газеті…
І, хоч я хворів, тяжко вибираючись із своєї чергової духовно-тілесної кризи, жили ми весело і досить дружно Якось Яворівський поїхав машиною до Києва на роботу, не повернувся вчасно, потрапивши у страшенну хурделицю, і я пам’ятаю, як ми усі за нього вболівали. Ми з Володимиром Олександровичем багато жартували, обоє, під настрій, здатні були на гостре, дотепне слово, та й на розігри. І ось з’явився добрий харч для наших кпинів — номер “Радуги” з уже згаданим панегіриком. Кульмінаційну сцену, нагадую, переказую по пам’яті: тисячна сторінка— на друкарській машинці, і ось — звершилося, роман дописано, письменник виходить з кабінету, переступає поріг і — падає, знесилений…
І ось — звершилося! — і на моїм письмовім столі.
Правда, я не падав на порозі свого кабінету, ні халеп’янського, ні київського. Занісши рукопис друкарці, я пішов у справах до рідної Спілки письменників. Давно мені вже не ходилося так легко і радісно по київських вулицях: звершилося!.. Душа співала од радості: дописано!.. Радості було занадто багато, аби не поділитися нею з колегами по перу. У кімнаті Президії СПУ вирішували державні справи Іван Драч, Олег Чорногуз і ще молодий як функціонер, але уже — з бородою, оргсекретар Правління київського письменства Олександр Божко. Ще з порога я мовив весело і збуджено: “Нарешті я готовий до звершень на ниві громадської роботи, я — скінчив роман!” В останні роки мене не раз каменували і в пресі, і на письменницьких зібраннях, що я ховаюся в хале” п’янських кущах, а не беру участі в сучасному політичному спектаклі. Іван Драч миттю прореагував на мої слова. Він ковзнув з дивана, опустився коліньми на паркет і низько вклонився мені: “Дякуємо вам, Володимире Григоровичу, од імені українського народу!..” Це був, звичайно, знущальний сміх. Я теж сміявся, що мені залишилося робити? Справді, що таке п’ять років божевільної духовної напруги, виснажливої літературної праці над якимсь там клубком слів, коли мої колеги вирішують у ці історичні часи у Верховній Раді, у Русі, у тій же Спілці і ще на десяткові громадських і не громадських посад — державного значення справи! Навколо мене твориться Історія, а я, як і вчора, як і позавчора, — пишу. Невдовзі Іван Драч вийшов з кімнати, потім знову зайшов, цього разу — із Юрієм Мушкетиком. Юрій Михайлович ще од дверей почав звично скаржитися на членів Президії, які не хочуть працювати, і йому самому доводиться крутити колесо спілчанського життя. “Усе, Юрію Михайловичу, обіцяюся щонайменше з рік не братися за перо! — мовив я. — Роман я дописав, готовий впрягтися у воза громадської роботи!” І тут Іван Драч знову, підсмикнувши штанини, опустився коліньми на підлогу: “Дякуємо вам, Володимире Григоровичу, од імені українського народу, що ви завершили свій геніальний роман!..”
“Господи, — раптом подумав я, з усіх сил відганяючи цю думку, але вона вже тяжіла наді мною. — Господи, яка чудова сцена, аби нею розпочати нову документальну повість, яку я давно хочу написати!..” Рука моя аж смикнулася, ладна хоч зараз узяти авторучку і опуститися на аркуш білого паперу. Сцена для початку повісті справді була блискуча. Спершу, так би мовити, — декорації. Описую для тих, хто ніколи не переступав порога храму Літератури у сиву, дореволюційну давнину — палацу графа Ігнатьєва. Просторезна зала з високим різьбленим склепінням і високими вікнами — у парк. Високі скляні двері на балкон відчинені в осінь: багряно-жовто, яскравіше од сонця, палає за вікнами листя кленів. На половину зали, од стіни до стіни, простелено килим. Я палю коло балконних дверей, хоч присягався, коли допишу “Листя землі”, навіки забути про сигарети. Але ж не кожного дня дякують од імені українського народу… Іван Федорович Драч, зігнувши голову, колін-кує на середині килима. Пасмо лагідного осіннього сонця, наче театральний ліхтар, висвітлює його круте чоло, золотить довге, до плечей, як і належить поетові, волосся. Юрій Мушкетик, гетьман розколотої на політиків і літераторів Спілки, розгублено німує збоку, не розуміючи, блазнює голова Руху, керівник організації київських письменників, депутат і т. д. і т. ін. чи — всерйоз. Я ж про це не думаю, почування і наміри Івана Федоровича мене обходять найменше. Те, що нас єднає впродовж десятиліть, незмірно більше, значніше, аніж те, що нас роз’єднує сьогодні; і спалах емоцій з його чи мого боку — все одно як легкі бганки на поверхні моря. Я думаю про повість, яку розпочну з оцієї ось колоритної сцени. Широко розплющеними очима я жадібно вбираю деталі, аби завтра викарбувати їх на папері: широка внизу краватка, схожа на маятник монументального годинника, що зупинився; розпухла од паперів, доповідей, резолюцій, постанов, проектів державних законів шкіряна течка під рукою Івана Федоровича, відблиски сонця у велетенських лінзах окулярів, що зсунулися на перенісся, червона американська авторучка у внутрішній кишені розчахнутого сірого піджака… Цієї миті я любив Івана Драча, як, мабуть, ніколи досі: це завдяки йому у мені знову пробуджувався художник, якого я щойно обіцявся приспати щонайменше на рік!
Нещодавно я записав до свого щоденника: “Якби, не дай Боже, прийшла до влади ліва чи права диктатура, і засудили б мене раптом за мої існуючі і не існуючі гріхи до страти (письменник — вічний опозиціонер, хто би не владарював над народом), і повели б мене на розстріл, найбільше б мені боліло, що я вже ніколи не опишу, як мене страчували…”
Я таки викінчений графоман; інакше звідки це невситиме бажання усе, що бачу, відчуваю і описати?
