10. “Меч Мухи”
Мабуть, немає у світі людини, яка б не припустилася вчинків, за які їй пече сором впродовж усього життя. І чим ближче до старості, до тої межі, за якою доведеться звітувати за вчинене і не вчинене, тим гіршими стають давні спогади. Кажуть, Бог вибачає кожному, хто щиро покається. Але чи вибачимо свої гріхи ми самі собі? Суд власної совісті — якщо совість у людини є — буває нещаднішим, аніж Страшний суд по той бік межі…
Але усвідомлюємо і те, що наші гріхи — не тільки наші. Коли іржа роз’їдає риштування великої держави, чи винен гвинтик, що й на ньому — іржа? А ми таки були гвинтиками, хоч як би намагалися сьогодні про те забути. Одні — меншими, інші — більшими, але були. Головне ж, на якомусь етапі життя нам подобалося тими гвинтиками бути. Психологічно де можна зрозуміти. Хай ти — крихітний гвинтик, гаєчка, коліщатко, зате — величезної машини, яка гуркоче, працює, мчить. Наприклад, частинка паровоза, що уперед летить, як у добре відомій з дитинства пісні “Наш паровоз вперед летит, в коммуне — остановка!..” Далі остановка римувалося зі словом “винтовка”. Хай у руках твоїх — не гвинтівка, лише — перо. Але й перо у ті достопам’ятні для мого покоління часи, як відомо, прирівнювалося до штика…
Мало хто з мого покоління не скупався в тій ідеологічній купелі. Щасливці, кого природа уже з дитинства наділила тверезим розумом, що не піддається жодній романтичній спокусі. А може, і не такі вже вони щасливі. Ми, хто таки скупався, виростали душею природно — із словесного гною до сонця, до правди. Виростаючи, ми здобувалися на безцінний духовний, моральний досвід. Саме тому, мабуть, шістдесятники так багато зробили з літературі. Особливо ті з нас, хто не почувався у житті й літературі, як на сцені, не намагався виглядати кращим, аніж він є насправді, мужньо зазирав до власної” душі, скаламученої, але живої. Після з’яви роману “Спектакль” я скрізь заявляв: усіх своїх негативних героїв пишу із себе. Аби не подумали мої дорогі колеги, що головного героя роману письменника Ярослава Петруню я списав із когось із них… Хоч мене в Ярославі Петруні не так уже й багато: дитинство, поїздка в Терехівку, та ще — деякі зовнішні обставини, пов’язані з прем’єрою вистави в Чернігові.
На початку своєї літературної кар’єри я написав повість “Шустик”. Надрукована вона уперше майже через тридцять років. Повість про те, як “маленька людина”, гвинтик бюрократичної машини, вичавлює із своєї душі раба, намагається стати Людиною. Шустика я знав особисто (прізвище, звичайно, змінене). У повісті описано контору колишньої Красилівської МТС, неподалік Чернігова. І водночас Шустик — у чомусь і я сам. Я теж усе життя вичавлював з душі своєї раба. Десь у році шістдесят другому, коли я раптом опинився між землею і небом, позбавлений роботи, критикований, гнаний, розповідав я художниці Аллі Горській про свої відвідини у пошуках роботи одного високого начальника: “Вийшов з-за столу мені назустріч, руку подав…” — “Невже — навіть руку подав?” — іронічно перепитала Алла. Вона це уміла — скупим, влучним словом діткнутися саме того вузлика в тобі, захворювання якого ти й сам не помічав, бо ще — не боліло. А очі Алли Горської світилися співчуттям до мене. І мені раптом відкрилося: попри всі мої тодішні гостросоціальні писання, попри весь мій тодішній опозиційний вираз обличчя — звичка до рабства жили в мені. Справді, начальник підвівся, руку подав… Пізніше, у війську, головне для мене було — вижити душею. І я вижив. Інакше б не написав того, що я написав, будучи солдатом. Але звичка до зовнішньої покори, своєрідна соціальна личина “Білого коня Шептала” ще довго трималася на мені. Пам’ятаю, яких зусиль коштувало, коли я вже працював після війська старшим редактором, не підхопитися з-за столу, коли до кімнати заглядав директор видавництва. І я почав писати повість “Бабай”, досліджуючи соціальну хворобу страху перед начальством, перед Системою, зазираючи насамперед до власної душі…
Але повернімося на Чернігівщину, в далеку юність. Для відвідувачів Музею потрібні колоритні факти. Потрібна лінія життя і творчої діяльності письменника. Зафіксована в документах і експонатах. Звичайно, на стіні, під склом, висітиме перший номер газети “Комсомолець Чернігівщини”. Газета в моєму архіві не збереглася, але можна замовити в бібліотеці копію. Я ж добре пам’ятаю той номер. На першій сторінці — моя розповідь про молоду доярку. І фото доярки, зроблене Григорієм Бібиком, нашим фотокореспондентом. Матеріал цей — рана в душі моїй. Досі.
На початку грудня п’ятдесят дев’ятого року у газетах з’явився Указ про ліквідацію декількох районів Чернігівської області. Потрапив під той адміністративний ніж і Олишівський район. Розпад райцентрівської бюрократичної імперії — тема окремої розмови. Свого часу, після “Катастрофи”, я намірювався писати роман “Виверження”.
Саме про колоритні, трагікомічні дні й тижні цього розпаду. Але так його і не написав. Можливо, вплинула-таки катастрофа з “Катастрофою”. А найшвидше, відчув, що це буде, до певної міри, ходіння по колу, а повторюватися в писаннях своїх я ніколи не любив. Через два тижні після Указу і наша районна газета перестала існувати. Як і сам райцентр. І розповзлися ми, службовці районні, по світу, як мишенята… Мене ще раніше “засватали” до редакції обласної комсомольської газети, яка мала виходити з нового року. І ось із середини грудня я — в Чернігові. Уже на мені — галіфе обласного покрою. Завідувач відділом. Поки що редакція тулилася в приміщенні обкому комсомолу. Там, у коридорі, біля колони під “малахіт”, редактор новоствореної газети Борис Іваненко познайомив мене з літпрацівником мого відділу Євгеном Гуцалом. “Історична зустріч…” — іронізував я, тиснучи Євгенову долоню. Другого дня ми з Євгеном Гуцалом уже бродили по Чернігову, шукаючи житло. Зняти кімнату у перенаселеному місті нам довго не вдавалося. Аж поки, їдучи з Києва, я не познайомився з жінкою, яка мала на виданні дочку. Мабуть, згоджуючися здати кімнату в своєму будинкові по вулиці Мурінсона двом холостякам, та ще й — журналістам, вона мала свої плани. Планам тим не судилося здійснитися… Хоч ми й прожили в затишному котеджику близько року. На жаль, меморіальної дошки на стіні котеджу уже не повісиш, бо нема його, нині на тому місці — новий мікрорайон. Але сама вулиця існує. Уявляю, як сперечатимуться нащадки, чиїм іменем — Євгена Гуцала чи Володимира Дрозда — її назвати. Зарані поступаюся перед Євгеном Гуцалом… На тій вулиці він написав свої перші (і прекрасні!) оповідання. Можливо, в цьому допомогло йому сало, посилки з яким Євген регулярно одержував з рідної Вінниччини. Сало вінницьке я теж куштував, про що Євген досі мені нагадує, але сотворити щось подібне воно мені не допомогло. Втім, я ще носив галіфе і було мені не до літератури… Сьогодні, коли мене на зустрічах з читачами запитують, як я став письменником, я розповідаю казочку: “Завідував я відділом обласної газети, почувався начальничком обласного масштабу. А літпрацівником у моєму відділі працював Євген Гуцало. Євген мочав писати прекрасні оповідання і друкувався. І я подумав своїм чиновницьким мозком: якщо пише й друкується мій підлеглий, то мені, його керівникові, і сам Бог велів. Бо ж, згідно з ієрархічною драбиною, я мушу бути і розумніший, і талановитіший… І я — почав писати…” Насправді ж до літературних хоромів серйозно стукатися я став пізніше, коли Євгена уже не було в Чернігові, коли з мене зняли моє галіфе і я відчув світ довколишній на дотик, живою шкірою…
Про галіфе обласного масштабу я вже мовлю виключно як про символ. Символ приналежності до керівної касти. Бо на той час я уже прикостюмився, навіть краватку купив, на гумовому ошийнику, бо не вмів зав’язати нузол. Втім, високій цій науці і досі не вивчився. Якби не Микола Жулинський, який, крокуючи по науково-адміністративних сходинках, навчився в’язати вузли краваток, я так ніколи б і не окультурився. Окрім костюма, придбав я темного плаща (сталисті макінтоші уже відживали свій вік, у них доходжували персональні пенсіонери) і темного фетрового капелюха з широчезними крисами. Ще мав я люльку, вершком якої слугувала голова Мефістофеля. Набивши люльку тютюном “Золоте руно”, я виходив з обкому комсомолу, де спершу містилася редакція, перетинав скверик і випливав на широчезний майдан у центрі Чернігова. Тут хода моя ставала особливо поважною, я ніс себе обережно, ніби боявся розхлюпати. А може, то костюм, плащ і капелюх несли мене, як уже в наші дні дотепно підмітив Микола Жулинський. Життєписи наші з Миколою Григоровичем схожі, обоє ми виросли з гіркоти дитячої, сирітської, з чорнозему, я — чернігівського, він — волинського, обоє тяжко творили себе, і, можливо, він розуміє мене більше, аніж хто інший.
І ось я вже на майдані, вистеленому давнім, ще дореволюційним клінкером. Державна строгість на моєму обличчі, такому вилицюватому, поліському, репаному, як кажуть у нас, та ще — під ширококрисим капелюхом. Ноги торкаються клінкера м’яко, майже нечутно, лише поли прорезиненого плаща шерхотять та потріскує вогонь у люльці, пахкаючи в небо пахучим “золоторунівським” димком. Часом мене перестрівали односельці з Петрушина, які тут піджидали автобуса, щоб їхати на Ялівщину, околицю міста, де була надія притулитися в кузові попутної або колгоспної машини. “Невже-бо се ти, Володю?” — з сільською безпосередністю запитувала яка-небудь тітка з кошовкою за плечима, в куфайці, переперезаній картатою вовняною хусткою. “Так, це — я!” — відповідав і, кивнувши головою, спроквола ступав далі. Одного осіннього дня рвучкий вітер зірвав з мене капелюха якраз посеред майдану і покотив по клінкерній пустоші. Дрібним переступом наблизився я до свого ширококрисого німба, але капелюх, наче живий, покотив колесом далі. Не міг же я, наче сільський простак (пізніший вираз Віталія Коротича — про наших читачів), бігти слідом — на майдані було повно люду, усі, здавалося, мене знають і всі зирять тільки на мене… Пізніше я цей випадок “подарував” Петрові Харлану, герою роману “Вовкулака”. Тепер думаю: якщо коли-небудь вдячні чернігівці захочуть встановити пам’ятник творцеві “Вовкулаки” та інших численних писань, кращої композиції (Володимир Дрозд наздоганяє власного капелюха, дбаючи про свій авторитет в очах простого люду) їм не придумати. Дарую цей словесний ескіз творцям майбутніх гранітних обелісків…
Якось на засіданні Президії Ради СПУ я повідомив Євгену Гуцалу, що відступив його славному імені вулицю Мурінсона… На її початку буде табличка: “Вулиця названа ім’ям визначного українського письменника Євгена Гуцала, який на древній сіверській землі їв вінницьке сало і писав свої перші оповідання”, — ділився я перспективами культурного розвитку Чернігова. Євген Пилипович наполіг, аби розповів читачам повісті, як гнівався я, коли він пив серед вулиці дешеве натуральне вино з пляшки. Тож виконую волю героя цього документального твору, зберігаючи для історії ще один хвилюючий факт з життя нашого славного новеліста. По дорозі з редакції на вулицю Мурінсона Євген Гуцало купував пляшку найдешевого вина (коштувало воно тоді сімдесят сім копійок), розкорковував і випивав нахильці посеред хідника. Така розкутість працівника редакції обласної газети, та ще й — мого підлеглого, звичайно, шокувала мене…
Колектив редакції молодіжки сформували за два тижні до Нового року. Але, чим ми займалися ті два тижні, не знаю. Планували, радилися, тягали по кабінетах столи й стільці, одне слово, гніздилися. Коли ж прийшов час здавати до друкарні матеріали першого номера газети, виявилося, що здавати нема чого. Головне ж, не було, як кажуть газетярі, “гвоздя” номера. І ось я узявся того цвяха забивати: передноворічний вечір молодої (передової) доярки! Редактор за цю ідею ухопився обіруч і йшов па всі поступки. Машину — будь ласка, фотокореспондента — теж. “їдьте, хлопці, їдьте, — метушився Борис Васильович, — од вас залежить доля першого номера!” Як людина він і тоді був м’який, поступливий. Правда, мав суттєвий недолік: боявся начальства. Було цікаво спостерігати, про це пізніше ходили анекдоти, як вивітрювався демократизм з нашого редактора, коли лунав телефонний дзвінок і секретарка повідомляла, що його чекають “угорі”. Тремтячими руками Борис Васильович накидав на шию зашморг краватки, вбирався поспіхом в піджачок, обсмикував поли і — біг… Через двадцять п’ять літ цю його рису підмітив і сказав про неї з трибуни з’їзду письменників України Іван Драч. Слід віддати належне Івановій мужності: Борис Васильович ще керував відділом ЦК КПУ. Нині, коли Бориса Васильовича, як жартують письменники, “здали в архів” (він очолює Головне архівне управління), мені вже тої Іванової мужності не потрібно.
Сідаючи до обкомівської “Волги”, я почувався людиною, на яку покладено місію історичної ваги: порятувати перший номер майбутньої газети. Григорій Бібик на задньому сидінні блимав фотоспалахом, випробовуючи апаратуру. “Куди їдемо?” — запитав шофер. “По київській трасі!” — коротко скомандував я. І ми помчали у невідомість. Уже сутеніло. Десь в одному із сіл, що по трасі, передова доярка починала порати корів, гадки не маючи про свою майбутню славу. І ти таки знайшли її, героїню свого репортажу! Знайшли аж у Кіптях. По-перше, справді юну і досить вродливу. По-друге, справді передову: усі корови розтелилися, і вона надоювала найбільше молока. По-третє… Третє — це уже цілком залежало од мого газетярського таланту, од моєї фантазії. Од мого цинізму, якщо сказати правду. Тоді я, звісно, з цього, морального, боку себе не оцінював. Я був молодий бюрократичний вовк, що вийшов на полювання. Хіба вовк задумується про жах смерті і біль своєї жертви? Цинізм роз’їдав наші душі, а ми ще й тішилися, що ми — такі бойові, динамічні, рвучкі і позбавлені всяких там моральних забобон, моральних гальм. Років через п’ять, у тому ж таки Чернігові, уже втиснутий у солдатського мундира, я вивчатиму духовну сутність фашизму (там, у фотокінолабораторії ЧВВАУЛ, написано триптих “Фашизм”) і гірко дивуватимуся схожості тоталітарних Систем і сформованих ними характерів. Тоді ж у когось із істориків зустріну вибачальну тезу про те, що, мовляв, Христос і Антихрист, за логікою речей, мусять мати дещицю спільноти. Трохи пізніше дійду думки, що в двадцятому віці не було Христа, а були — самі Антихристи.
Але поки що я далекий од подібних самооцінок та Історичних паралелей. Поки що я запитую свою героїню: “У гуртку самодіяльності береш участь?” — “Ні, слон на вухо наступив…” — “Книги читаєш?” — “А коли їх читати, підмінної на фермі нема, ні празника у нас, ні вихідного”. “Ну, хоч на танці до клубу ходиш?” — “Ой, я так натанцююся за день біля корів…” Але відступати нам не було куди, уже — ніч, а завтра “гвоздь” номера має бути в друкарні. Сфотографувавши героїню майбутнього святкового репортажу коло корів, бредемо потеки по фермівському багну та грязюці до її домівки. Машина чекає нас коло правління колгоспу на рятівному асфальті. Я намагаюся з усіх сил розговорити доярку, вхопитися хоч за якусь ниточку, навколо якої можна виплести сюжет.
Григорій Бібик мовчки плуганиться слідом, у його черевиках давно повно води. На моїх ногах — ще олишівські хромовики, і я сповнений попри всі труднощі газетярської професії натхнення і запалу.
І ось ми — у хаті героїні. Хата як хата, дві кімнати, кухня з піччю. Я бігаю очима по стінах, по столу з двома цеглинками магазинного хліба. Але на стінах — матір’ю вишиті рушники і стандартна репродукція, з трьома мисливцями… На лежанці — підручники за десятий клас, героїня минулої весни скінчила школу. Ну, це вже щось: вечорами передова доярка готується до вступу в сільськогосподарську академію. Це можна написати і не запитуючи про її плани: хто не мріє про вищу освіту? Я зазираю до світлиці: ліжко, стіл, телевізор, а біля стіни — щось громіздке, обшите полотном. “А це що у вас?” — запитую з легким тремтінням у голосі: передчуття! “А це піаніно сестра з Німеччини прислала, щоб у нас постояло, вона там — за військовим замужем…” І — геніальна ідея народжується в моїй газетярській голові. Юна передова доярка — за піаніно! Я вже чую текст неперевершеного репортажу: “А вечорами, повернувшись із ферми, молода, трудівниця сідає за піаніно, і кімнату наповнюють чарівні мелодії життєрадісного Бетховена…”
Чого коштувало мені умовити героїню репортажу та її матір розшити полотно, в якому пересилали з Німеччини піаніно! І ось — полотно розшито, одкинуто до стіни, передова доярка — за музичним інструментом. Григорій Бібик метушиться навколо, він теж професійно схвильований: обіцяється блискучий фотокадр. Доярка кладе пальці, темні од роботи, порепані, в мозолях, на білі клавіші… Руки, правда, як граблі,—уперше в житті за піаніно. Я трохи згинаю їх у ліктях, домагаючись більшої природності. І — фотоспалах. І — ще. “Обличчя! — гукаю я. — Роби задумливе, мрійливе обличчя, ти граєш, ти вслухаєшся у звуки класичної музики, ти культурно відпочиваєш після роботи, твоя душа співає!..” Героїня стомлено, жалібно усміхається, прагнучи догодити настирливим газетярам. Нарешті ми дякуємо і поспішаємо на трасу, до машини. І вже ми знову — в цивілізованому світі. У затишній машині. І мчимо у місто. Нічною трасою. Ми майже щасливі. Ми веземо “гвоздь” номера. По-думки я вже пишу репортаж. Уранці його треба покласти на стіл редактора. І Григорій Бібик усю ніч кадруватиме знімок. На першу сторінку, на чверть її формату: молода доярка за піаніно. Ми — молоді, енергійні, перспективні. Ми не усвідомлюємо що чинимо. Ми усвідомимо це, хоч — значно пізніше. І в цьому єдина надія, що нам — проститься…
Я досить швидко, маючи вже газетярський досвід, “вписався” в обласну молодіжку. Трохи не в кожному номері друкувалися мої матеріали. Фейлетон, нарис, репортаж — був “майстер на всі руки”. Документальні повісті диктував на машинку в номер. Запам’яталося, як брав інтерв’ю у самого Павла Тичини до його ювілею. Поет прийняв мене в своєму домашньому кабінеті у Києві. Я вперше був у квартирі столичного письменника… Сама квартира і її умеблювання не прикувало моєї уваги, усе те я мав за прояви міщанства. А кількість книг у стелажах мене приголомшила. До книг я ніколи не був байдужий. Відповідаючи на мої газетярські питання, Павло Григорович (певно, мав мене за студента) перепитував вибачливо: “Може, вам гроші потрібні?” Він допомагав тоді багатьом студентам. Мені не потрібні були гроші, мені потрібна була правда, яку великий поет, якщо й знав, не наважувався сказати навіть самому собі. Втім, і я не допитувався у нього правди про час, у який йому випало жити і творить. Обидва ми у тому газетному інтерв’ю орали поле, відведене нам згори, не роблячи спроби переступити його межу. Ходячи по кабінету, Тичина зазирав до мого блокнота, в якому я нотував його відповіді, дивувався з мого почерку: “Ой складна душа у вас, юначе, ой складна…”
