Душа, можливо, і справді складна. З “простою” душею нема чого робити в літературі. Коли я кажу жартома, що усіх негативних героїв пишу із себе, у цьому жарті е і доля істини. Я — частина суспільства, в якому живу, і разом із суспільством я трудно ступав по сходинках буття нашого, не обминаючи жодної. Хвороби суспільства — і мої хвороби. Янгол ще жодної правдивої книги не написав, правдиві і глибокі книги здатна написати лише людина, в душі якої — і щось від чорта. Я “сотворив” Петра Харлана, Шишигу, Сластьона, Петруню, але це ще не доказ того, що я — кар’єрист. Якби був ним справді, писав би у застійні десятиліття щось інше, протилежне, бо не вони обіцяли тоді “підвищення” по літературній службі. Зерна кар’єризму у душі, звісно, були. Можливо, написавши ці образи, я не дав розростися кар’єристичному бур’янові у своїй душі. Але не менше підстав маю я твердити й інше: усіх своїх позитивних героїв пищу теж із себе. І Поночівна з роману “Земля під копитами”, і Софія Богомолець з “Дороги до матері”, і Михайло Решето з повісті “Ирій”, і Кузьма, син Семирозума, з роману “Листя землі”, і навіть Семен Корбут з далеко не найкращої повісті моєї про колгоспне життя — це все теж я. Будь-який образ художній, якщо він виписаний душею, а не лише рукою, — самовияв, саморозкриття, самосповідь письменника. Творити янгола з письменника — перша ознака провінційного, зашореного мислення. Перечитайте уважно “Дневник” Тараса Шевченка — кожна сторінка його свідчить про ЖИВОГО письменника. Або — щоденникові записи Володимира Вин-ниченка. А які ЖИВІ, які ЛЮДИ Толстой і Достоєвський з усіма їхніми внутрішніми боріннями, моральними муками, болісними пошуками усього того високого, що ми звемо БОГОМ. Саме живою, животворною силою душі художника, опріч, звісно, таланту, визначається його вплив на майбутні покоління. Якщо мистецтво розуміти як Мистецтво, а не прихалупку до політики…
Історія ЖИВОЇ душі письменника — це і є чи не найправдивіша історія часу, в якому він живе. Бо саме в письменницькій душі акумулюються всі плюси і мінуси епохи. І коли я сміюсь і плачу над собою, юним галіфетчиком, це сміх і плач не лише над самим собою. Як би ми не ставилися до минулого в залежності від наших політичних поглядів, мусимо визнати: суспільство було поділене на дві касти — тих, хто “загадував” (новотвір колгоспного часу; бригадир загадує на роботу), і тих, хто робив, хто руками чи мозком будував соціалізм… Ще декількома роками раніше того, хто “загадував”, досить легко було відрізнити від того, хто справді працював. Навіть зовні. І справа не лише в чорних “Волгах”, хутряних шапках чи пальті, пошитому у спецательє. Їх, хто “загадував”, вирізняв навіть вираз обличчя, владного, впевненого, ситого… Перехід із касти до касти, звісно, відбувався, на те — і соціалізм… Рідше — з вищої до нижчої (пам’ятаєте анекдот про вареники в макітрі?..). Частіше касту “вищеньких”, як любить казати мій халеп’янський сусіда, поповнювали вихідці з низів. Проривалися до “вищеньких” найактивніші, але — не найрозумніші. І в цьому— одна з причин застою, загнивання тогочасного суспільства, його розумової деградації. У романі “Вовкулака” вітчим допитується в Андрія Шишиги, чи він прямо розписується, чи вже — косо… Якщо косо, то це вже він “пішов угору”, резолюції накладає, уже він “загадує”. Той же Шишига, втрапивши до будинку, де мешкає, хто розписується косо, ще на сходах завважує: пахне курячими котлетами. Цю деталь мені підказала моя кума поетеса Людмила Скирда, вона на таких деталях зналася. Перехід із нижчої касти до вищої означав розрив (внутрішній, і це — найстрашніше) із середовищем, у якому людина досі існувала. На дещо примітивному рівні це описано мною у ранній повісті “Маслини”. Герой цієї повістини соромиться власної сестри, селянки, яка принесла братові у його установу, його “канцелярію” сільського гостинця. Більш поширеніший варіант — у романі “Спектакль”, коли Ярослав Петруня перед телекамерою “єднається” з “хлібодарами”, своїми недавніми односельцями, яким нині — абсолютно чужий. Усі ми в тій чи іншій мірі брали участь у подібних спектаклях. Досі не можу без сорому згадати, як ми з Юрієм Щербаком у далекій Каракалпакії — теж перед телекамерою — “збирали” бавовну. Ми вийшли з автобуса, нам дали торби.
Ми ступили декілька кроків по плантації, старанно схиляючись над розкритими коробочками бавовни — поки працювала телекамера. Для програми “Час”. Щойно телекамера змовкла, у нас забрали торби і знову запросили до комфортабельного, обладнаного кондиціонерами автобуса. На нас чекали у райцентрі. Були дні радянської літератури в Узбекистані, У районному Будинку культури мене попросили виступити з привітанням, і я розпочав приблизно так: “Дорогі бавовнярі!..” Потім мені розповіли, що в залі сиділи працівники районних установ, чиновницька братія. Бавовнярі були в полі. Виступали ми недовго: на нас чекав банкет…
Але і це — зовнішнє. Головне — моральні уроки поколінь, їх викладає Андрію Шишизі його мати, проводжаючи на “службу”: “Кажуть на біле чорне, і ти кажи — чорне, а кажуть на чорне біле, і ти кажи — біле…” У моєї мачухи був брат, який постраждав на початку тридцятих років, потрапив до Сибіру, але якось виборсався і незадовго до війни приїхав на гостини у рідне село. Зібравши за столом братів своїх і сестер, почав: “Врем’я таке, дорога рідня, настало: кажуть на біле чорне, і ви кажіть — чорне, а на чорне кажуть, що се — біле, і ви повторюйте — біле, хоч очі ваші інше бачать. Якщо хочете вижити і приліпитися до жисті нової…”. Нові покоління народжувалися із вродженим моральним дальтонізмом, ішов природний вибір. І не вина наша в тому, а наша трагедія. Щоб бачити світ таким, який він є насправді, потрібна операція. У декого саме життя здирало з очей більма, дехто у результаті тяжкої роботи душі прозрівав сам. А більшість аж до наших днів жило з більмами на очах.
Так було ситніше і спокійніше.
Відчуття приналежності своєї до “вищеньких” — хвороба душі, характерна для епохи. А може, характерна вона взагалі для людського поспільства, для того його прошарку, який — із грязі та в князі… Але в тоталітарну епоху хвороба ця чи не вперше стала масовою і набула виразно політичного забарвлення. Особливо небезпечною вона була для “ранніх” галіфетчиків. Я позбувся її лише в армійські роки. Кинутий у казан з окропом, як у відомій казці, я не зварився, як сподівалися ті, хто кидав, а — внутрішньо зміцнів.
Пізніше, коли займав деякі посади на літературному Олімпі і з’являлися умови для рецидиву згаданої хвороби, мене уже рятував вроджений гумор. Я навчився сміятися із самого себе і цим — рятувався.
А в Чернігові на початку шістдесятих галіфетна хвороба все ще роз’їдала душу мою. До редакції надійшов лист із рідного мого Петрушина. Комсомолка і комсомолець обвінчалися в церкві. Беру в обкомі машину, їду в Петрушин розбиратися. У той Петрушин, який ще пам’ятає мене голим, босим, голодним. У той Петрушин, де я донедавна радів шматкові соняшникової макухи. Проїжджаю повз школу, на ґанку якої я ревів, випадково перевернувши в шкільному буфеті чашку з чаєм, яким пригостила мене у голодному сорок сьомому вчителька. Проїжджаю повз клуб, під долівкою якого (був лаз) я пробирався на кіносеанси і одного разу трохи не задихнувся у вузькій норі. Усе це треба знати, аби зрозуміти мене, раннього галіфетчика… Наказую шоферові зупинитися біля колгоспної контори, виходжу з машини, ввічливо, але відчужено вітаюся до дядьків, які курять на ганкові. Заходжу до кабінету голови колгоспу, з головою уже вітаюся за руку, як рівний з рівним. А може — і дещо зверхньо, все ж — приїхав з області: “Що це у вас тут твориться? До вінчання комсомольці докотилися…” А між тим з обома — і комсомольцем, і комсомолкою — я сидів свого часу в одному класі.
Досить точно ознаки тої хвороби описано в романі “Спектакль”: “…Ось ми з ним виходимо з машини, ідемо по колгоспному полю, з руками, закладеними за спину; я відстаю від головного (агронома) на крок, копіюючи його ходу і його скупі, значимі рухи, а колгоспний бригадир дріботить збоку; жінки, привітавшись до нас, знову згинаються над рядками буряків, головний розпікає бригадира, прополку затягли, тепер доводиться поспішати, а де поспіх, там і огріхи; я нахиляюся, заклавши ліву руку за спину, правицею вириваю у прополеному ряді свиріпку і з докором мовлю до колгоспниці: “Да, багато бур’яну залишаєте…” — кидаю свиріпку їй під ноги і обережно, щоб не забруднити рукавів застебнутого на всі ґудзики і гаплики кітеля, ляскаю долоня об долоню, струшую липкий після недавнього дощу чорнозем; колгоспниця випростує спину, спирається на держално сапки і дивиться на мене, в очах її сміх і жалість, але я ще сліпий і бачу лише самого себе…”
Не менше сліпий був я ще і в Чернігові, хоч уже й перебрався з кітеля та галіфе в імпортний костюмчик. Кермував тоді комсомолом Чернігівщини Степан Несторович Муха, пізніше, впродовж багатьох “застійних” років, — голова КДБ України. На зорі своєї кар’єри він “прославився” тим, що з його наказу у древньому Чернігові було зруйновано дзвіничку дванадцятого століття, а на її місці збудовано… громадський туалет. Про це свого часу писало багато московських видань. Уже тоді Степан Несторович умів підтримувати в обкомі комсомолу військову дисципліну. Коли він викликав когось до себе в кабінет, апаратчики бігли перечеплюючись ногами об килимову доріжку… Образ подібного комсомольського ватажка я пізніше виписав у оповіданні “Холодні сніги”, видрукуваному в першій моїй книжечці. Дякувати долі, воно не привернуло особливої уваги критиків, сховалося за більш гострим і принциповішим оповіданням “Колесо”. Та й людина, з якої був списаний той характер, навряд чи опустилася до читання якоїсь там новелетки. А між тим. в основу сюжету було покладено добре відому на Чернігівщині історію з мільйоном гусей, що його зобов’язався виростити з ініціативи Степана Мухи комсомол області. Було закуплено сотні гусят, але вони майже всі попливли за прибутною деснянською водою. “Хіба ви комсомольський працівник? — каже головному героєві його недавній товариш. — Хіба ви товариш, друг? Чинуша. Злий, бездушний чинуша…” І далі: “Дмитро завжди відчував себн на вершині, а десь там, унизу, люди, немов чахлі низькорослі ялинки, деруться по крутих схилах. А він гордо стоїть з високо піднесеною головою, такий близький і такий недосяжний…”
І ось саме Степан Несторович Муха уподобав моє газетярське перо. Намірившись розігнати комсомольське керівництво району (а він на дрібниці не розмінювався, розмахував адміністративною косою широко), Степан Несторович брав із собою в поїздку мене. У його чорній “Волзі” я об’їхав трохи не всю Чернігівщину. Секретарі райкомів уже знали: якщо Муха приїхав із журналістом Дроздом, треба спішно шукати нову роботу. З підказки Степана Несторовича (та й без підказки — хіба довго назбирати “жучків”?) я писав критичний матеріал на цілу газетну сторінку або й на весь розворот. А через декілька номерів у тому ж “Комсомольці Чернігівщини” з’являлася під рубрикою “Слідами наших виступів” відповідна постанова бюро обкому комсомолу…
І прозвали мене на рідній Чернігівщині — “Меч Мухи”.
Найсумніше, що якийсь час я цим прізвиськом пишався.
Прости нам, Господи, гріхи наші!
Просити б вибачення у людей, але — у кого?
Мине декілька років, і отакі ж, передові, комсомольці та комсомолки повчатимуть нас, молодих літераторів, з трибун та в листах колективних, як треба і як не треба оспівувати героїзм радянських трудівників…
І ліпитимуть нам зловісні політичні ярлики.
Усі ми побували — там…
І вищенькі, і нижченькі…
