11. Любов моя до вродливої свинарки, “дело о бороде” і — копчений окіст у чорній “Волзі”
Газетярські професійні ігри в ім’я “ударного матеріалу”, одну з яких я описав вище, досить часто мали сумне продовження. Газети експериментували над живими людьми. Наприкінці п’ятдесятих років в одній з центральних газет з’явився фотопортрет свинарки з Чернігівщини Віри С. Звичайно, передової, звичайно, закоханої в роботу на колгоспній свинофермі, про яку мріяла усі десять років… Усе, як тоді було прийнято в газетярській, Ідеологічній практиці. Але не це було головним у газетній публікації, яка мене вразила. Головним було — надзвичайна врода дівчини. Фотографували її взимку, у білій вовняній хустці. На довгих віях, здавалося, іскряться сніжинки. А очі!.. Снігуронька… Мені було літ вісімнадцять, і я, звичайно, закохався. Я написав Вірі, і вона — відповіла! Просто мій лист у глухе поліське село прийшов одним із перших. Пізніше Віра не те що не відповідала, а й не читала листів: їх набралося декілька мішків. Писав дівчині, здається, увесь особовий склад доблесних Збройних Сил Союзу. Слава упала на Віру справді — як сніг на голову. А газети, журнали тиражували портрети вродливої свинарки. На Віру уже працювала Система, творячи з неї чергового пропагандистського ідола. Як трохи пізніше з космонавтів. У менших, звичайно, обласних масштабах. Уже Віра повчала не лише, як вирощувати поросят, а і як жити, як думати. Повчали, звісно, од її імені газетярі, інструктори партійних комітетів різних рівнів. Це вони писали за Віру статейки і тексти її виступів. У колгоспі теж спішно створили “сприятливі умови” для передової трудівниці; як це тоді робилося — загальновідомо.
Якось я привіз у редакцію обласної газети свій матеріал з Олишівщини. Раптом покотилося по редакційних кабінетах: у головного редактора — Віра С., буде її зустріч з колективом газетярів. Так я уперше її побачив. Віра розмовляла з журналістами цитатами із статей, ними ж таки написаних. Парадокс доби: творіння газетярів їх-таки ж тепер повчало. Уже лежав на ній ідеологічний глянець. А вроди була справді надзвичайної. Народися вона пізніше — беззаперечна, поза конкурсами, “міс Україна”, з усіма валютними й іншими наслідками для неї. Ми і нині підторговуємо дівочою красою, але уже — без “передових показників”. Віра пам’ятала про мого схвильованого листа. Але ми перекинулися після зустрічі з редакційним колективом лише декількома словами, уже на сходах. Біля під’їзду редакції на неї чекала чорна “Волга” з обкомівськими номерами, аби везти на нову зустріч з трудящими обласного центру…
Я довго дивився вслід машині. І повертався у свою Олишівку, як у в’язницю. Що була Олишівка без Віри? Вечорами я бродив порожніми редакційними кімнатами і складав вірші. Запам’яталися лише два рядочки: “Ти уранці спішиш до своїх поросят, і я за тобою — подумки…” Це був час, коли я остаточно вирішив своє життя присвятити літературі. Досі я вагався, бо мав ще одну пристрасть — шахи. В Олишівку приїхав кандидат у майстри з шахів. Завітав, звісно, і до редакції. Я проводжав гостя до готелю. Як зараз пам’ятаю — вітер жене куряву по олишівському “Хрещатику”, назустріч нам бреде череда колгоспних корів, а я схвильовано (вісімнадцятилітній) признаюся кандидатові у майстри: “Оце ніяк не вирішу, чому присвятити своє життя — шахам чи літературі?” — “А де тут можна зіграти в шахи?” — запитав гість. “Так ось, по дорозі, в парткабінеті!” — заспішив я. Кандидат у майстри залишив мене над шаховою дошкою у читальні, сам пішов до кімнати завідуючої парткабінетом. Двері лишилися відчиненими, я диктував зроблені мною ходи. І, не дивлячись на шахову дошку, гість одна за одною виграв у мене три партії. Складаючи шахові фігурки, я вже твердо знав, що виберу в житті,— звичайно, літературу… (Втім, можливо, та шокова шахотерапія вбила в мені непоганого шахіста, хто знає…). Так чи інакше, я вже вибрав літературну стежку, Головне ж, Віра С. вписувалася в мої літературні плани. Звичайно, я писатиму роман, звичайно — про колгоспне життя. Його головною героїнею стане Віра, з якою ми одружимося. Рано-вранці вона поспішатиме на ферму, а я — сідатиму до письмового столу. Подумки я з нею не розлучатимуся — образ вродливиці увічнюватиметься на сторінках моєї книги. Коли Віра повернеться, погодувавши свиней, я уголос читатиму їй написане. Віра підказуватиме мені деталі, бо ж хто краще знає проблеми сучасного села і колгоспного виробництва. Моя героїня правофлангова епохи і водночас мій критик, мій перший читач…
Невдовзі, правда, я вже був закоханий в іншу Віру — Олишівську аптекарку, яка щойно закінчила технікум у Києві. Юне серце таке перемінливе!..
А газетна вітровиця навколо Віри С. потроху затихла. З’явилися, вимагали уваги нові газетотворні ідоли. Як жартували обласні газетярі, Віра С. вийшла в тираж… Минуло років зо два чи й більше. Уже в ранзі завідуючого відділом обласної молодіжної газети потрапив я на північ Чернігівщини.
Якісь два десятки кілометрів відділяли мене від села, звідки — Віра С. І я раптом поїхав. Хоч їхати довелося засніженою дорогою, у кузові вантажної машини. “Віра С. у вас працює?” — запитав жінок, що стояли біля кормоцеху. “А, маяк! — не вельми зичливо засміялася одна з них. — Працює, працює, не все ж їй по городах засідать, минулася коту масляниця…”
Я зайшов до свинарника, на який показали жінки. День видався морозний, і в сараї було повно густої, липкої пари. У тім оболоці я ледве розгледів Віру. Вона розносила відрами харч, виливала в корита. Була вона в гумових чоботях, у клейончатому фартусі, завинена по самі очі картатою хусткою і вже мало чим нагадувала ту, з фотографії, Снігуроньку. Хіба що очі — колишні, вони усе ще хвилювали мене. Але розмова наша не клеїлася. Ми сиділи в холодній, обвішаній гаслами і графіками розтелів, кімнаті відпочинку тваринників (слово яке!..) і намагалися знайти ниточку, яка нас один час хоч трохи єднала. Але Віра не була зі мною одверта. Все ж дещо вдалося випитати. Десь колись комусь із керівників району вона не догодила. Одного разу не поїхала з ними на “пікнік”, іншим разом замкнулася в готельному номері від захмілілого галіфетчика. Голову свого колгоспу покритикувала на обласній нараді… Потім повернувся з армії її наречений, почав ревнувати — і до листів, і до поїздок з начальством на всілякі урочисті зібрання. І Вірі врешті-решт підрізали крила. Елементарно — зрівняли з усіма свинарками. І перестала вона бути передовою… Та й ім’я надто наялозило очі читачам, газетярі швиденько знайшли нових “маяків”.
Дуже типова історія. Моя сестра Марія скоро по війні працювала ланковою, ходила теж у передових, уже її внесли у список на високу урядову нагороду. Але перестала бути передовою в один вечір — відмовившись поїхати по льон з бригадиром, відомим у селі бахуром… Система легко садовила людей за червоні столи президій, легко викидала їх геть. “Пожували-пожували мене і — виплюнули, — казав колись нам, ще молодим секретарям Київської письменницької організації, Юрій Збанацький, уперше за багато років вертаючи із зібрання уже не начальником літературним. — І вас, хлопці, пожують — та й виплюнуть…” На ці слова дотепний Петро Осадчук відповів так: “То вас, Юрію Оліферовичу, хоч довго “жували”, років з тридцять, а нас — невідомо…” Правда, мого кума дорогого Петра Осадчука “жують” і досі. Країна будується, перебудовується, переперебудовується, а Петро Ілліч — незмінно в президіях… Щаслива доля. Гідна подиву політична пластика. Зате й мені, його кумові, за спиною Петра Ілліча — затишніше.
Що головне в нашому житті? Колись, ще дочка моя була маленька і я гуляв з нею в сквері, подібне запитання я поставив дідові, що вже був на дев’ятому десяткові літ. Я тоді вже записував спогади для майбутнього роману “Листя землі” і з тим дідом зазнайомився. І мовив він так до мене: “Єдине, що тобі, сину, по* раджу: не пускай у свій дім комісарів…” Виявляється, ще на початку двадцятих він мав жінку-красуню. Але прийняв на квартиру комісара з якоїсь київської установи. Той комісар звабив його дружину, забрав її з собою в світлу комуністичну далечінь. Відтоді мій знайомий і вікував життя сам. Якби я дожив його віку і який-небудь молодик попросив і в мене поради як жити, я б йому відповів: “Головне — вдало вибрати кумів, а все інше — саме прикладеться…” Мої куми нині — знані по всій Україні, та й далеко за її межами. Двоє моїх кумів — Юрій Костенко і Людмила Скирда — на високих міжнародних орбітах. Розповідають, що Павло Загребельний, коли головував у Спілці письменників, засідання секретаріату розпочинав так: “Ну, свати, що будемо робити з українською літературою?..” Я ж, зібравши своїх численних і славетних кумів біля святкового столу, уже вправі запитувати: “Ну, куми, що будемо робити з нашою суверенною Україною?..”
Пропоную: список кумів моїх викарбувати на мармуровій стелі золотими літерами і так започаткувати експозицію Музею живого письменника.
У шістдесят першому році, повернувшись з відрядження, я під враженням розмови з Вірою С. написав досить гостру статтю: “Хто погасив маяк?” Обласні газети, і партійна, і комсомольська, відмовилися її надрукувати. Я передав рукопис кореспондентові одної з центральних газет. Статтю уже набрали було, але гранки прислали обласному начальству, аби ознайомилося воно і благословило. Але хто ж благословить критику на самого себе? Повторювалися олишівські історії. Високе начальство висловило своє незадоволення “єтим писакой”. В одному з кабінетів обласний галіфетчик повчав мене: “Ти запам’ятай назавжди — там, де їси, не треба с…” Уперше я відчув себе хоч ще і в макітрі, і в маслі (згадуючи відомий анекдот), але вже — на краю посудини…
Але я ще не розумів, що то — початок порятунку: і душі моєї, і мого таланту, якщо Бог хоч крихтою його наділив мене.
Поза макітрою з варениками опинився я, надрукувавши у “Комсомольской правде” фейлетон “Дело о бороде”. Правда, зрозумілим це стало трохи пізніше. Одразу ж після публікації — жодної реакції “вищеньких”. Знайомі по кутках, озираючись довкола, тиснули руку: “Ну й здорово ж ти його…” Я, наївний, почивав на журналістських лаврах, листи од читачів приходили десятками. А починалося “дело о бороде” так. Наш редакційний художник Володимир Ємець (нині — відомий чернігівський живописець) відростив бороду. А секретарем обкому комсомолу став Леонід Палажченко. Широкознаний пізніше як ватажок луцьких і чернігівських комуністів, Герой Соціалістичної Праці. Справжня слава, правда, прийшла до нього уже на завершенні його кар’єри у зв’язку з відомим соціальним вибухом у Чернігові… Побачивши в редакції бородатого художника, він наказав строго і недвозначно: “Немедленно сбрить!..” Оскільки в Радянській конституції не було записано про заборону будівникам соціалізму відрощувати бороди, Володимир Ємець наказу не виконав. Одного разу Леонід Палажченко завітав на наші комсомольські збори і знову побачив бородатого художника: “Как?! Ты меня ослушался?! Вон из собрания!”
І тут у душі моїй увімкнувся механізм, з тих механізмів, які в кінцевому результаті і вирішили історичну долю нашого покоління, порятувавши його для майбутнього. Так чи інакше, рано чи пізно, а цей механізм вмикався у кожного з так званих шістдесятників. Механізм протесту супроти самодурства чиновницького засилля. З часом він переріс, ще гаразд самими нами не осмислений, у протест супроти тоталітарної Системи. Я весь ще був у галіфе, як у цинковій труні; і водночас— було в мені щось більше за мене, ординарного чиновника, те — що вибухнуло. Колись, коли я ридма ридав, дізнавшись про смерть вождя і учителя народів Сталіна, батько мій, простий, не вельми освічений колгоспник, з гнівом і розчаруванням вигукнув: “Невже і ви отак житимете, як ми вік прожили?!” З гарячковістю юного фанатика я запевняв батька: “Так! Так!” Під гіпнозом ідеологічної машини. Тепер виявилося, що ми не те що не хотіли, ми — не могли так жити. Душі наші не витримували, протестували. І ось вибухнуло: я того ж вечора написав фейлетон. Про свого начальника Леоніда Палажченка. Згадав і розказану ще Герценом у “Колоколе” історію про чиновника, якого теж переслідувало самодурне начальство (сто літ тому!) за носіння бороди. Провів, так би мовити, чіткі паралелі… Думаю, що я гаразд не усвідомлював, що чиню, коли опускав до поштової скриньки конверт з рукописом. Треба знати тодішній чиновницький Чернігів, обласну ієрархічну драбину, де кожен “сверчок знал свой шесток”, аби зрозуміти, що це уже — бунт. Втім, чому лише — тодішній? Через двадцять сім років у “Литературной газете” я надрукував статтю “Так вернется ли их время?”. Були там факти і з чернігівського життя-буття. Коли я з’явився невдовзі після публікації у своєму Петрушині, добрі люди сповістили: дзвонив чернігівський прокурор, розпитував, яких батьків я син, хто мої діди-прадіди… У ті дні, розповідають, небезвідома, нині — персональна пенсіонерка, Марія Григорівна бігала по кабінетах ЦК і вигукувала із щирим обуренням: “Хто такий Дрозд, щоб таке про нас писати?!” Правда, часи вже були не ті…
Газета “Комсомольская правда” досить швидко фейлетон надрукувала: відлига… Цього разу не було ні дзвінків з високих кабінетів, ні звичних попереджень. Система автоматично відторгла мене: чужий. Начальники, які ще вчора поблажливо поплескували мене по плечу: “Ти, Володю, на коні!” — сьогодні дивилися крізь мене, наче крізь скло. Я вже для них не існував. Перебуваючи у відрядженні в Ніжині, я побачив біля готелю облвиконкомівську машину. На переднє сидіння вмощувався один з таких недавніх моїх зичливців, керманич культури Чернігівщини. Я теж збирався вертатися до редакції: “Ви — у Чернігів? Підхопите? Я — миттю, лише валізку з номера заберу”. Завжди приязний, аж улесливий (то ще були часи, коли дрібні керівники остерігалися сваритися з газетярами — все ж око вищого начальства), господар машини зиркнув на мене крізь скло дверцят, як на ворога: “Ти що ж це, хлопче, по своїх б’єш!” І — до шофера: “Поїхали!” Дверцята зачинилися, машина рвонула у бік чернігівської траси. Я залишився сам, відторгнений вовчою зграєю… Чи не тоді народився в мені цей образ, що став досить поширений після “Вовкулаки”, після статті “Так вернется ли их время?”.
Уже я був не в зграї…
А вовча зграя в Чернігові раювавла. Переляк короткочасної відлиги в суспільстві скоро минувся. Зграю поповнили молоді вовки із ще міцнішими зубами і справді вовчим апетитом до земних благ. Десь року вісімдесят п’ятого до мене в Халеп’я неждано приїхав мій армійський командир, підполковник запасу Анатолій Шевченко. Відслуживши чверть століття у війську, він примостився “коло вищеньких” — головою обласного товариства мисливців і рибалок. Був, так би мовити, в обслузі вовчої зграї. Щедрі мисливські і рибальські угіддя Чернігівщини використовувалися місцевими верховодами вельми своєрідно. Завдяки багатству сіверянської природи і близькості до Києва вивершувалися фантастичні чиновницькі кар’єри. Найвищі “вожді” у вихідні поспішали на державних, звісно, машинах на благодатну Сіверянщину — уполювати пригодованого кабанчика чи лося, відстрелити качку, теж вигодовану для таких забав, половити рибки у спецставках… Угодити їхнім смакам — означало для місцевих князьків проторювати стежечку вгору, на столичні керівні пагорби.
Та й плани і графіки постачання досить часто “утрясалися” біля мисливських вогнищ, в мисливсько-рибальських спецбудиночках… До речі, блискучу повістину про таке спецполювання на дикого кабана написав ще в застійні часи Петро Дідович, теж один із шістдесятників. Хоч із скороченням, але ми змогли надрукувати її в журналі “Київ”,
Так ось, приліпився Анатолій Васильович до вищеньких, але не надовго. З’їли його ті, хто теж хотів прислужувати вищеньким і мати з того свою дещицю благ. Кажуть, що за соціалізму не було конкуренції. Була, та ще і яка! Конкуренція зубів, конкурс зубів. У підполковника Шевченка, до речі, цікавого, самобутнього художника, зуби виявилися не вовчі, а так собі — травоїдні. Зграя і відторгла його. Я записав тоді спогади Анатолія Васильовича, вигнанця з чиновницького раю, про декілька років його перебування, хай і в ролі обслуги, у райському саду. Страшно і нині читати ці спогади (уривок із них я й надрукував у статті “Так вернется ли их время?”). Страшні вони навіть не тим, що зблизька бачиш, як жиріла певна каста на тілі народному. Врешті-решт, як би ми не перебудовувалися, завжди знайдеться кому пити кровицю з людей. Естафету привілеїв, як ми вже бачимо, сьогодні досить вправно підхоплюють інші, молодші, демократичніші… Страшний, безберегий цинізм касти, “беспредел” демагогії і корисливості. Поки я з наївною щирістю дурня відстоював у романі “Люди на землі” моральні засади розвинутого соціалізму, під тентом того так званого соціалізму каста влаштувала елементарну дармову годівницю для себе і своїх ближніх. Ще й нагло мріяла про те, аби так само велося в майбутньому їхнім пещеним діточкам. Але, мабуть, не судилося…
За чверть століття життя написало епілог мого фейлетону “Дело о бороде”. Маю на увазі широковідомі нині чернігівські події вісімдесят дев’ятого року. Зіткнення чорної “Волги” зі стрічною машиною на вулицях, як звикли писати місцеві журналісти, древнього і вічко молодого міста. Від зіткнення розчахнувся багажник “Волги” з облвиконкомівськими номерами, і виголоднілий чернігівський люд побачив у багажнику копчений окіст, якого вже не бачив багато років на вітринах навіть кооперативних крамниць. Стихійний мітинг. Чорну “Волгу” натовп котить на майдан перед обкомом партії, ще керівної, ще правлячої. По тій самій вулиці, якою їхав у свій Пакуль герой мого роману “Вовкулака” молодий вовк Андрій Шишига… Натовп вимагає зустрічі з Леонідом Палажченком. Чи згадував Палажченко “Дело о бороде”, коли чернігівський люд гнав його а трибуни і — з посади? Навряд, такі люди ревізією власної душі не займаються. А мусив би згадати, бо коріння його поразки, його життєвого краху, та й політичного, — там, у тій давній історії. Народ не можна вічно мати за дурня і стояти над ним з батогом. Рано чи пізно, а він — збунтується. Нащадки більшовиків, маючи за плечима чималий досвід бурхливої політичної боротьби, мусили б про це пам’ятати. Що ж, ожиріння касти впливає і на її мозкові клітини.
При цьому Леонід Палажченко не був у Системі випадковою людиною. Можливо, у чомусь він був справжніший, чесніший од інших. Він — горів на роботі. Але методи цієї роботи були цілком у стилі так званих застійних часів. Так званих, бо ці методи характерні для всієї історії Системи. Сила і натиск — ось її методи. В основі їх — гірко знаменита тепер ленінська фраза: “Наша нравственность выводится из интересов классовой борьбы пролетариата”. Багато що в нашій історії двадцятого століття може виправдати і благословити ця фраза. Власне — усе. У примарному світлі таких “моральних” засад Палажченко — без вини винуватий. Адже все, що він робив, він робив в інтересах “класової боротьби пролетаріату”, як її, ту боротьбу, розумів. І Система, пожертвувавши ним, діяла в тих же інтересах. Втім, як пожертвувала? Перемістила в столицю, ще й “хлібною” посадою на додаток до пенсії забезпечила. Часи міняються, анекдот про вареники в макітрі усе ще актуальний.
