14. Моя довга дорога в ринок…
На причілковій, од саду, стіні Музею живого письменника висить ярмо, хомут і залізне путо. А під ними — напис зеленою фарбою: МОЯ ДОВГА ДОРОГА В РИНОК. Напис зробив чемпіон Халеп’я з шахів, інженер Георгій Турчанов. Поставивши крапку, він опустив пензлика у банку з водою, витер руки і мовив співчутливо-докірливо: “Бо треба було тобі, Григоровичу, згоджуватися на посаду голови колгоспу. Може б, тебе за рік і вигнали, але не впорожні, як із літератури. Торік наш голова лише самого цукру привіз додому аж п’ять мішків. Зладнав би я тобі, наче для Музею, на показ, маленький самогонний апарат, з електронним управлінням. Поставив би ти його у себе в кабінеті. І — пиши свої романи, а вона — капає, капає, і кожна крапелька — жива копійка. Ондечки баба Солоха увесь свій вік жене та продає і вже трьом онукам по машині купила…”
Справді, була у мене один час реальна перспектива — очолити місцевий колгосп. За тиждень до мого “полудня віку” зустрілися ми з Володимиром Яворівським та Іваном Драчем у Спілці письменників. Я вертався до Халеп’я писати “Листя землі”, а колеги мої палали політичними пристрастями. “Ви ж, шановні, пам’ятайте, що я — один з небагатьох, хто ще тягне літературного плуга, аби вам, секретарям Спілки, було чим звітувати на майбутніх письменницьких зібраннях, — мовив я. — І надішліть робочій бджолі письменницького вулика вітальну телеграму, коли мені виповниться п’ятдесят. Іван Федорович, звичайно, не опуститься до такої чорної роботи, доручить зробити це спілчанським референтам. Але ти, Володимире Олександровичу, ще не забронзовів остаточно — надішли. Аби в Халеп’ї бачили, що мене, як мого героя Йоську Сластьона, шанують “у верхніх сферах”… — “Вітання надішлю, і обов’язково — на урядовому бланку, — пообіцяв Яворівський. — Але — давай гроші на телеграму, я зайвих не маю”. Я дістав трояка, простяг своєму давньому товаришеві і авторові рецензованих мною романів. Володимир Олександрович узяв гроші, поклав до кишені модного, придбаного нещодавно в Америці піджачка. Як початкуючий державний діяч, він уже передбачав ринок.
А телеграму — надіслав. І — на урядовому бланку. Підписану трьома прізвищами — Яворівський, Драч, Дончик. Ось її текст: “Урядова Халеп’я Обухівського Дрозду Володимиру Григоровичу. Сердечно вітаємо вас майстра красного слова літописця розвинутого соціалізму з повноліттям радістю довідалися про висунення вас головою халеп’янського колгоспу віримо вашу перемогу п’ятдесят разів обіймаємо чекаємо Києві”.
Стиль, звісно, “іскрометний”, стиль Яворівського. Ну, щодо оспівування в недалекому минулому “розвинутого соціалізму” — тут мені з Яворівським, крила якого, справді, вигострені небом, не позмагатися. А ось ідея щодо висунення на посаду голови колгоспу усіх нас розвеселила.
Досі вітальні телеграми з пошти приносив мені син листоноші. А з “урядовою” листоноша прикотила сама, па велосипеді. Сиділа за нашим святковим столом, пригублювала чарку і пильно-пильно дивилася на мене. “Ех, Галю, чому ти не дивилася на мене так гарно, поки я був ще молодий! — пожартував. — А на шостому десяткові літ…” — “Та я не про те дивлюся, що ви кажете, — заспішила словами листоноша. — А дивлюся я про те, що як це ви у нас головою колгоспу будете, коли ви од ранку до вечора свої книжки пишете… Ми на пошті аж засперечалися. Одні говорять: ну, який із письменника господар колгоспу, це ж — не писать, це ж — діло робить. А я їм кажу: ондечки письменники хапаються державою керувать, то наш — ще й скромний — лише до колгоспного руля руки простягає. Та й голова, се я так кажу, буде з нього непоганий: не п’є, за юбками не бігає, а що в окулярах, що не дуже видющий, то це й краще: не буде з вікна контори видивлятися, що там наші дівчата з ферми несуть…” Посміялись ми, гуртом переконуючи листоношу, що урядова телеграма — жарт депутата Яворівського. Але чутка про “урядову” уже покотилася по Халеп’ю. Голова колгоспу на ювілейну вечерю не завітав, хоч ще вранці дзвонив, обіцявся. А днів через декілька, зустрівши мене на вулиці, обережно буркнув: “Що це ви, Григоровичу, на мій тяжкий кусень хліба через верхи зазіхаєте?..” Довелося і голову переконувати, то телеграма — лише жарт.
Проте, як нас навчали ще у школі, ідея, кинута у маси, рано чи пізно, а масами оволодіє… Під глибоку осінь, коли в Халеп’ї закипіли передвиборчі пристрасті, до мене завітала “опозиційна” група колгоспників: “Ми, Григоровичу, прийшли сватати вас на голову нашого. Ви для нас і бульдозери діставали, і гноєтранспортери, і багато чого. Вас угорі шанують, урядові телеграми вам шлють, там у вас— не одна рука, не один кум ваш у депутатах ходить. То ми й подумали, що за вашою спиною — не пропадемо…” — “Так то ж, хлопці дорогенькі, було у застійні часи, коли мої куми сиділи у керівних кабінетах єдиної і правлячої… — віджартовувався я. — А тепер вони усе те облишили і прокляли, тепер вони — тільки депутати. А що депутати можуть, окрім як у мікрофон балакать?” — “Е-е-е, Григоровичу, ми вже всякого на віку переживали і знаємо: хто зверху буз, той зверху і буде, хіба що значки на грудях поміняє. Хай ваші куми сьогодні і направду — лише депутати, у мікрохвон балакають. Але вони у мікрохвон балакають, а оком — на міністерське крісло зирять, як його швидше доскочити. Так що рука у вас угорі була і буде, ще й не одна. бо тепер ваші куми й товариші до влади чередою побрели. Так що — згоджуйтеся…” — “Хлопці, — уже благав я, — та який з мене голова колгоспу, коли я в полі молодого жита од молодої пшениці не одрізню?” — “А сеє вам і не треба, — розсудливо казали односельці, — для сього у нас агроном є”. — “Так я у власному гаманці не вельми вдатний гроші порахувати, а у вас — мільйони!” — “Для сього в колгоспі бухгалтер є”. — “А навіщо ж вам тоді голова?” — “А голова в колгоспі — для загального керівництва, для відповідальності. Ви, Григоровичу, тільки погодьтеся — будете отутечки свої книги писать, як писали, а ми тамочки — і без вас упораємося. Касир і платню вам до хати приноситиме…” Подумав, подумав я і мовив так: “Ні, земляки мої хороші, не піду я до вас головою колгоспу. Бо не можна мені у тюрмі сидіти, на шлунок хворію, постійно — на дієті. А в тюрмі — яка там дієта!..”
Отак я втратив останній у своєму житті кар’єрний шанс. І опинився я на порозі ринку — у групі ризику, фінансового…
Минулої осені сяйнуло на обрії надією, що і я не останньою людиною увійду в ринок. Людиною заможною, а не яким-небудь паперомазом, якого завтра найматимуть писати біографію учорашнього спекулянта і фарцовщика, а нині — господаря життя. А паперомаз ще й дякуватиме уклінно за таку милість до нього, бо треба ж буде чимось діток годувати. І діти генія їсти просять — ось одна з причин творчих трагедій у всі віки людської історії. І розривається усе життя своє геній між служінням вічності і служінням діткам своїм, паросточкам рідним, бо це — в природі людській. А генія ж бо, з волі небес, людиною сотворено. І не витримує серце його врешті-решт такого роздвоєння, і вертається душа його на небо — звітувати перед Богом за талант свій…
Сяйнуло мені — і знову згасло. Інакше б не довелося спішно організовувати Музей живого письменника і самим собою торгувать. Був би я нині увесь в золоті, наче яка-небудь вдатлива кооператорка чи завідуючий бензоколонкою. Можливо, вступив би я до клубу мільйонерів і наші часописи, нарешті — вільні, навперебій друкували б зі мною запобігливі інтерв’ю… І називав би я в інтерв’ю тих, хто весь вік лише на чесні руки свої і на чесний розум свій покладався, рабами і худобою… І “спонсорував” би я конкурси краси, возсідаючи в журі та поціновуючи, з погляду естетики, дівочі литки, стегна і зади. Можливо, і культурі я черствий шматочок хліба перекинув би, аби здаватися духовнішим та інтелектуальнішим, аніж насправді є. І стояла б наша обшарпана культура переді мною на задніх лапках точнісінько так, як учора стояла вона перед інструктором ідеологічного відділу єдиної і правлячої… І возлягав би я у кріслах, у першому ряді театральних залів, де вчора той же інструктор чи начальник його возлягали. І стежили б зі сцени актори-безштаньки і акторочки у вилиняних од частого прання спідничках, чи аплодуватиму я. І я ляскав би тричі — після кожної сцени, розганяючи дрімоту, бо від коньячка, випитого в буфеті, ікоркою червоною заїденого (тою ікоркою, яку не встигли злопати вчорашні господарі життя), мене на сон тягтиме… А заманулося б мені безсмертя у віках — найняв би я голодних писак, аби за мене під іменем моїм книженції варганили. А я під’їздив би на “Мерседесі” до видавництва, де вже б чекав на мене, на краю хідника, нудотно люб’язний директор з видавничою угодою — на підпис. І критиків би я найняв. І хвалили б мене критики наввипередки, як учора ще хвалили тих, хто при владі був, а я — пописував. Можливо б, і сам безмежно талановитий Володимир Яворівський, минулий досвід свій пригадавши, проголосив мене, як незабутнього Брежнєва, генієм — на всі часи і народи…
Єдине, чого б за мене не написав жоден обезштанений ринком геній, — оця повість про Музей живого письменника, де мій сміх гіркий — крізь сльози мої пекучі…
Так ось, відбувалося це в дні, коли трохи не вся українська суверенна людність, пробуджена до активного політичного життя, ні про інше не думала і не говорила, окрім як про “скарби полуботківські”. Ще один провінційний анекдот переростав у суспільну історію, вихлюпував за межі проголошеної незалежною України, і вже тремтіли європейські уряди біля своїх сталевих сейфів, не відаючи, до яких ще історичних глибин докопаються нащадки славних козаків. Халеп’янський п’яничка, очікуючи біля сільмагу омріяної другої години, коли на полицях з’являться пляшки із сорокаградусною, гукав, наче на мітингу, звично агресивний з похмілля: “А ми тую Тетчериху потрусимо, як грушу! Хай завтра ж оддає нам з бабою наші сімдесят кілограмів золота! Розляглася на золоті, як корова на лайні, а мені випити нема за що!..” Знову пригадали халеп’янці давній переказ, нібито на Гострій горі золоту карету закопано. Дід Сидір, чия садиба — під тою горою, облазив усі схили, штиркаючи землю сталевим стержнем, але знайшов лише банку із самогоном, яку прикопала, аби полегшити дітям її майбутні похорони, баба Галька, по-вуличному — Гайдамачиха.
Одне слово, коли я дописував останні розділи “Листя землі”, за вікном, у літеплі ранньої осені, висіла золота мла і в природі, і в розпалених уявою про золоті скарби душах моїх односельців. У ті ранньоосінні дні у мене гостював відомий критик і мистецтвознавець, а за сумісництвом — і мій кум, Анатолій Макаров. Він підійшов до відчиненого вікна мого кабінету і мовив дещо незвичним, як для нього, природженого філософа, схвильованим голосом: “Даруйте, добродію Дрозд, що одриваю вас від творчого процесу. (У стосунках з Анатолієм Миколайовичем ми досі — підкреслено офіційні, хоч знаємо одне одного понад тридцять років). Але мушу звернутися до вас із таким запитанням: чи помічали ви, що на дно відра з водою уже декілька днів осідає золотий пісок?..” — “Ну звідки у нашому колодязі візьметься золотий пісок? — засміявся я. — Даруйте, добродію Макаров, але навіть вам, людині інтелігентній, легенда про полуботківське золото запаморочила голову”. — “Ще раз прошу вибачити, добродію Дрозд, але я зобов’язаний був про цей безсумнівний факт вас повідомити”.
І мій кум одійшов од вікна. Я далі ткав своє епічне полотно, повівши Кузьму, сина Семирозума, до млина, на круту Крукову гору, вистелену павутинням, наче памороззю: “А на павутинках рівно, наче хто циркулем чи лінійкою розмітив, дрібні крапельки роси висіли, і була уся гора Крукова — в перловому намисті, що од сонця молодого висвітилося пурпурово…” Усе, чим милувався мій герой, і мої душу та очі милувало, коли брів того ж таки дня, вранці, по Витачівській дорозі. “І зняв картуза вражений Кузьма, син Семирозума: “Господи, який же ти майстер, незбагненне великий!..” Я — відклав авторучку. А звідки ж, справді, у відрі з колодязною водою — золотий пісок?.. Виявляється, золоті молоточки уже вистукували у моїй стомленій багатогодинною роботою голові. І вже не про Кузьму та його пригоди на Круковій горі думалося, а думалося — зовсім про інше…
Я підвівся. Повільно, хоч ноги — поспішали, вийшов з кабінету. Мій кум сидів за столом на літній кухні. Перед ним лежали принесені з лісу гриби і польський довідник про гриби їстівні і гриби отруйні. Але дивився Анатолій Миколайович задумливо на відро з колодязною водою. Я ніби мимохідь заглянув у відро і по хвилі, намагаючись надати своєму голосу суворої незворушливості, мовив: “Ви, добродію Макаров, знаєте, що я — природжений скептик і, як твердять наші колеги, вічний опозиціонер.
Але річ у тім, що на дні відра справді щось виблискує…” Анатолій Миколайович дивився на мене значуще і втаємничено: “Раніше таке траплялося?” — “Здається, ні, не помічав. Але про те, що в нашій горі е метал, геологи мені казали, — я потроху піддавався суспільному психозу, стаючи на слизьку стежку пошукувача скарбів. — Коли сильна гроза, блискавка ніби обіймає гору смугою блакитного вогню…” — “Ось джерельна вода і розмиває золоту жилу, — досить упевнено підсумував наші словесні розвідки Макаров. — Ви, добродію Дрозд, купатиметеся в золоті, і не потрібно буде вам так тяжко працювати над своїми романами”. — “Ви, добродію Макаров, великий фантаст!” — мовивши це, я повернувся до свого письмового столу.
Я умію примусити себе працювати, прикрутити, як часто кажу, гайку під стільцем. І я просидів за письмовим столом ще добрі півгодини. Помітив це, глянувши на годинник. Фраза в рукописі так і лишилася недописаною, жодного слова не висіялося на папір. Іншими, далекими від моєї писанини думками повнилася голова: а скільки нині коштує грам золота? а кому його можна буде продати? а чи можна золото продати на долари? Невдовзі вроджений патріотизм романтика став брати гору над притаманною кожній людині корисливістю. І я вже бачив сенсаційне гасло на першій сторінці “Літературної України”: “ХАЛЕП’ЯНСЬКЕ ЗОЛОТО — СУВЕРЕННІЙ УКРАЇНІ!” Я рвучко підвівся, поспішив на літню кухню, виніс на терасу відро і сито. Макаров стояв коло груші і замислено дивився на схил гори. Він мовчки узяв відро з моїх рук і почав обережно лити воду у підставлене сито. Слова були зайві: дно сита встеляли тонюсінькі пелюсточки блискучого, як сонце, металу…
— Григоровичу, а що-бо се ви там робите? — пролунало неждано, як постріл, знизу, з городу. Коло сходів на терасу, викладену бетонними плитами із знаменитої (з неї злітав у “верхні сфери” сам Йоська Сластьон) силосної вежі, стояла, зіпершись на палицю, моя сусідка баба Варка. Моя рука інстинктивно сіпнулася і сховала сито з блискітками за стовбур груші. “Гриби, гриби миємо, Якимівно, мій кум назбирав!” — гукнув якомога безтурботнішим голосом. “Дак, може, білі?” — ревниво допитувала сусідка. “Та ні, самі маслюки, та й то — червиві!” — заспокоїв. “А мій дід учора добренних приніс, ой добренних! Тут осьдечки поштарка письмеце казенне для вас у нашу скриньку кинула”. Лист був із райвиконкому, щодо Музею трипільської культури, який ми заповзялися створювати в Халеп’ї. “Половину з того, що намию, пожертвую на Музей трипільської культури…” — вирішив я для себе, проводжаючи сторожким поглядом бабу Варку, що пошкутильгала через межу на власну садибу. Відтак декількома стрибками здолав круті сходи на терасу: “Добродію Макаров, принесіть балію!” Увімкнув мотора, що, опущений у криницю, гнав воду по гумових шлангах до літньої кухні. Мотор був новий, не пропрацював ще й тижня, діставав я його тяжко, через родичів, що працювали у торгівлі. Вода з шланга текла повільніше, аніж звичайно. “Золотий пісок — він важкий, — теоретизував Макаров, — наповнює мотор, забиває шланги…” Але блискітки уже лягали на дно балії. Тут, на світлому, вони сяяли ще яскравіше! принадніше. “Добродію Макаров, ви, як істинний інтелігент, про все потроху знаєте. Магніт притягує золото?” — “Ну, це питання суто технічне, — задумливо мовив мій кум, погладжуючи борідку. — Взагалі, не мусить…” Я кинувся до кімнати сина, приніс магніт, опустив у сито — блискітки і не ворухнулися! “Золото!” — вихопилося у завжди спокійного і розсудливого Макарова. “Там, де йдеться про золото, не кричать на весь світ”, — зауважив я, озираючись на протилежний берег річечки Жолудівки, де садиба ще одного мого сусіди. Але там було тихо, ще не повернулися з роботи, Втім, що дорікати кумові: і в самого тремтіли руки, коли набирав номер телефону. Але голова працювала тверезо, розумів: потрібен спеціаліст. Консультанта з усіх технічних справ у Халеп’ї маю єдиного — Георгія Турчанова. Головне ж, йому можна довіритися. “Тут ось що, Георгію Васильовичу… — почав якомога спокійніше. — Одне слово, не телефонна балачка. Сідай на свого велосипеда і негайно мчи до мене…” Потім Турчанов казав, що голос мій тривожною значимістю нагадував знаменитий левитанівський…
Поки я дзвонив, Макаров приніс із зеленого будиночка в глибині саду пляшку натурального вина, із своїх, відпускних, запасів. Сонце по верховіттю кучматих верб над Жолудівкою скочувалося до обрію, весь схил гори моєї (уже жовкли берестки і клени, уже достигла обліпиха і ясно-жовто світили з насипу над погребом пом’яхи) був у золоті. Золотошурики роїлися в небі, над вишняком спалахуючи яскраво-жовтими шийками, зовсім як блискітки у балії. У прижухлому гіллі груші на схилі золотіла іволга, мабуть, транзитна, бо мої уже одлетіли. Ми сіли за лозовий столик на терасі. Анатолій Миколайович розлив у фужери вино. “Ну, добродію Дрозд…” — “Ну, добродію Макаров…” Ми змовницьки чокнулись і випили. Тепер вино розливав я. Остання година (невже — лише година?), сповнена пристрастей і хвилювань, вимагала розслаблення. Розмовляти не хотілося. Та й сусідка, що через Жолудівку, повернулася з роботи, поралася у дворі…
