Уранці, несучи козі пійло з розмоченими білими сухарями, які я купив було собі до чаю, побачив коло своїх воріт бабу Гальку, Гайдамачиху. Вона тягла саморобного, з дитячої коляски, возика. По цеглу, до старої школи. Я кинувся до неї, як людина, що заблукала в пустелі: “Бабо Галько! Ви ж колись кіз тримали. Консультація потрібна, зайдіть на хвилинку!” Гайдамачиха розігнулася, глянула у мій бік насмішкуватими очима: “Не треба мені й заходити, Григоровичу, бо я — прохвесор по козах. Весь вік вони у мене не переводилися, як розкуркулили нас і поселили з дітками у землянці, під Гострою горою.
Я відси, з голосу чую — коза ваша до козла хоче”. — “А ветеринар сказав, що має ось-ось окотитися…” — “Той ваш ветеринар, коли ковтне, і їжака од кози не одрізнить. Ведіть її зараз же до козла, бо — перегуляє, будете влітку без молочка”. — “А де ж того козла шукать?” — “За бакаєм, у Просихи. На пляшку їй дасте, баба чарочку любить. Та й мені за пораду щось перекинете…”
За бакай — це аж на інший бік Халеп’я. Машиною туди не поїдеш нині, дорога ґрунтова. Вбрався я у свій джинсовий костюм, все ж — через село, шкіряну куртку накинув — моросило зранку. Зав’язавши навколо тонкої козиної шиї повідок Жульєна, потяг її за ворота. Жульєн побіг було слідом, він зі мною в селі нерозлучний. Але я гукнув нервовим голосом: “Дома!” Директор майбутнього Музею живого письменника так і осів — на задні. Тільки вийшов за ворота, сусідка назустріч: “Куди це ви, Григоровичу, так рано, з козою?” — “До козла веду!” — буркнув не вельми привітно. “От що, Григоровичу, — захитав головою сусід, — робить з людьми хвалена вами перестройка. Уже письменники не книжки пишуть, а кіз до козла водять”. Але мені було не до політичних суперечок. І побрів я далі. Сусідка, що по той бік Жолудівки, аж через тин перехилилася: “Куди це бо ви, Григоровичу, з козою?” — “У ринок, сусідко, у ринок!” — “Так, мо’, Жуліка свого на базар?” Я озирнувся — Жульєн таки біг слідом, трохи збоку, винувато зиркаючи в мій бік. Попереду була траса, машини мчали наввипередки. Я мовчки прив’язав кінець повідка до ошийника Жульєна і поволік далі обох — і козу, і пса.
Проминувши трасу, звернув у вуличку, що вела на бакай. “Куди це ви, Григоровичу, з усім своїм багатством?” — лунало трохи не з кожного двору. “До козла!” — відповідав я коротко, не зупиняючись для балачки: новий, підприємницький, спосіб життя вимагає діловитості, час — це гроші. Я — роблю бізнес. Мій бізнес — коза. Нарешті добрели ми до провулка, що — у бік колгоспної комори і далі, на Батиєву гору. І тут, на перехресті, стрівся мені знайомий тракторист: “Куди це ви, Григоровичу?” — “До козла, що баба Просиха держить, козу веду”. — “Так нема уже того козла давно, я сам його восени свіжував. Спився козел коло баби, бражкою його пригощала, а козел — не людина, більш відра не вип’є…” — “А де ж мені тепер козла шукать”? — голос мій був жалібний. “Не переживайте, Григоровичу. Зверніть осьдечки на Батиєву гору, а там — і Трипілля. Трипільці споконвіку кіз тримають”.
І вибрів я, з псом та козою, повз колгоспну комору, на шпиль Батиєвої гори. Трипілля виднілося ніби і близько, але дорога в’юнилася по схилу гори, перебігала місток через річку Бобрицю і знову — на гору. А де ж там ще й козла шукать?.. Дорогою котили машини, коза злякано відступала, шарпаючи повідок, Жульєн гавкав і кидався під колеса. Падав мокрий сніг з дощем. Од Дніпра подув холодний вітер, і скісна сніговиця зависла в улоговині, між Халеп’ям і Трипіллям, непроглядною, сірою повстю. Я стояв на вогкому, з колючим снігом і дощем вітрі, на самім чолопочку Батиевої гори, в глибоких роздумах про долю українського письменства за ринкових умов. О ви, нащадки наші, що житимете щасливо за повного капіталізму, як мріяли ми ще вчора жити за повного комунізму! Якщо колись не поскупитеся і вирішите спорудити мені пам’ятника у Халеп’ї, оспіваному мною, спорудіть його на оцій горі! Зобразіть мене чи в граніті, чи в бронзі, чи в глині, випаленій на місцевій цегельні (це — найдешевше, а ви уже навчитесь рахувати грошики!), зобразіть таким, який я стою нині, під дощем і снігом, на холодному вітрі, з козою і псом на однім повідку! Стою і дивлюся у світле майбуття…
І повернув я назад у Халеп’я. І доплентався з усім своїм господарством до старої школи, де баба Гайдамачиха клала на возика цеглу. “Бабо Галько! — змолився я. — Купили б ви у мене цю козу! Треба ж мені колись і книжки писати, а не лише козла розшукувати по селах навколишніх?”— “А скільки ж ви за неї просите?” — діловито запитала Гайдамачиха. Таким голосом з екрана телевізора актори нині читають рекламу корпорацій і фірм. “Позавчора я заплатив за цю козу сто карбованців”. — “Е, Григоровичу, де це в мене — такі великі грошики візьмуться! — баба спритно дістала із складок одежі п’ять червінців, розпорошила їх на долоні віялом. — Осьдечки останнє бережу, аби хоч поховали мене по-людськи…” А очі в баби були молоді й чіпкі, очі природженого бізнесмена, кандидата до клубу мільйонерів… Я махнув рукою: “Давайте вже хоч п’ятдесят…”
Оддала Гайдамачиха гроші і покотила возика з цеглою. Я, коза і пес поплелися слідом. Біля своїх воріт я зняв повідок з кози. Гайдамачиха козу приголубила, пошептала щось їй на вухо, і та, навіть не оглянувшись на мене, побігла слідом за бабою. Щось баба знала, чого не знав я, і в бізнесі, і в козівництві. Ми з Жульєном звернули до своєї хати. І вже тут прийшло щасливе відчуття вивільненості і легкості. Я розпалив у грубці, сів за роботу. Усе ще сіявся мокрий сніг, а ніколи так славно не працюється, аніж коли за вікнами — негідь. У підвалі уже ніхто не мекав і не товкся. Жульєн глибоко зітхнув, розпростерся біля грубки, задрімав. У сні він смикав ногами і притишено гавкав, певно, йому снилася коза. Несподівано для себе я розпочав нову книгу роману “Листя землі”. Слова, здається, самі народжувалися у вивільненій від ринкових турбот душі і стелилися на папір. Наступного ранку ми з Жульєном рушили у нашу традиційну мандрівку по Витачівській дорозі… На жайворонкове поле. Жайворонки спурхували у небо, підсвічені сонечком, осіняли хрестиками тремтливих тілець березневу землю, і учорашній сніг — вочевидь танув. На схилах пагорбів проглядала невгасимо юна зелень чистотілу. Вертали попід Гострою горою, повз садибу Гайдамачихи. Баба стояла на плацку, біля хлівця, і гукала до мене: “Григоровичу, а купіть-бо у мене двійко козенят! Я дорого з вас не візьму, рубчиків по п’ятдесят! Вигодуєте за літо на дармовій, од Бога, травичці, восени заріжете, жиру натопите. Ось вам і ринок: тепер козиний жир дуже в ціні!..” — “А де ж це у вас раптом козенята об’явилися?” — запитав, хоч уже й без бабиних пояснень про все здогадався. “Дак окотилася кізка ваша уночі, двох цапків принесла. Я вам їх через тиждень і покаструю, не треба буде того п’яничку кликать”. — “А ви ж казали мені — що коза — до козла проситься!” — “Ой, Григоровичу, у скотини язик німий, сам тільки Бог відає, чого вона хоче!” — засміялася Гайдамачиха сміхом молодим. Ми з Жульєном мовчки подалися стежкою. За нами повискували колеса бабиного возика — Гайдамачиха знову їхала по цеглу, до старої школи. Уже були ми коло своїх воріт, коли баба гукнула мене: “Григоровичу, ось послухайте бабу дурну. Вам треба книжечки писати, а не козу доїти. А заведіть ви краще — козла. Тільки заведіть ви козла не тутешнього, а заведіть ви козла полтавського, породистого. І будуть люди до вас їздити за сто верст, із сіл ближніх і далеких, з козами. А погуляє кізочка з козлом полтавським — тридцять рубчиків вам, такі тепер ціни, а завтра, мо’, ще й дорожче буде. І писатимете ви свої басні, про копійку не думаючи, а козел на вас працюватиме…”
Я стримано подякував Гайдамачисі за пораду. Уже сидів за письмовим столом, коли уся геніальність бабиної ідеї достукалася до моєї такої далекої від ринкових реальностей, задурманеної солодкими міфами розвиненого соціалізму голови. Що варто — козла прогодувати? Пастиметься у мене у садибі, а на зиму — травички накошу, березового гілля наріжу. А прибуток — щодня, може — і двічі на день… Без особливих турбот, без особливих клопотів, головне ж — без трати часу. Час — це сторінки нових романів. І пиши собі, не думаючи про папір, про видавця, про шматок хліба для сім’ї. Пиши — скільки душа бажає і — що душа бажає. Ось вона омріяна у віках свобода для творця духовних цінностей!..
Письменник пише — козел працює.
Козел працює — письменник пише.
Я того ж дня подзвонив знайомим полтавцям, аби дістали для письменника, який не зрадив своєму літературному покликанню, породистого, полтавського, козла.
Тепер жду — не діждуся. Коли нарешті козел працюватиме, а я — писатиму.
Чи соціалізм, чи капіталізм, чи козел полтавський, а людина наша живе — надіями.
