2. Як я уперше відчув себе генієм…
Насамперед чому — повість-ШОУ? Бо іноземні слова нині — у моді; вони обсідають нашу свідомість, як тіла наші у часи дефіциту мила і прального порошку — нужа; біржа, бартер, рокер, рекетир, гомосексуаліст, лесбіянка, мафія… Бо стає своєрідним ШОУ — естрадною розважальною програмою — усе наше життя. Усе — на спродаж: наші ліси, наші землі, наші надра, наші ідеали і наші душі, лише купіть, купіть, купіть! В одній з недавніх телепередач для підлітків-підприємців звучав приспів шлягера: “Дай, дай, дай, деньги дай!..” Грошей нам ніхто не поспішає давати, але ми не втрачаємо надії. Ось і я виходжу на літературну сцену з власною клоунадою і блазнюю, оголюючи душу, — ринок є ринок, а, окрім душі, я більше нічого не маю на продаж. Я схожий сьогодні на дідка-пенсіонера, який виніс на товчок останнє, що залишалося в спорожнілій квартирці,— настінного годинника із зозулькою. Вона будила його ранком впродовж усього довгого життя. Тепер йому нема куди ранком поспішати, окрім як назустріч смерті, і не вельми кортить прокидатися…
Чому — Музей ЖИВОГО письменника? Бо я — ще живий. Принаймні коли пишу ці рядки. А коли помру, черговий секретар Київської письменницької організації (якщо така ще існуватиме) промовить над труною: “Він вічно житиме в наших серцях і в серцях вдячних читачів…” Так промовляють у прощальному слові про усіх письменників. Так пишуть у всіх некрологах. Некрологи на померлих письменників творять спілчанські референти. Коли я, зайшовши до Спілки, бачу нову молоду людину за референтським столом, я сповнююся жалю і співчуття до нього: “Мабуть, цьому хлопчині доведеться складати на мене некролог. Я паперу зіпсував багато, муситиме перегорнути не один довідник, не один том історії літератури…” Втім, я перебільшую майбутні старання референта. Ці хлопці швидко професіоналізуються і печуть некрологи, як млинці, за одним і тим же рецептом. Хотів би я сам на себе заготувати некролог. І завершити ним цю веселу повість, якщо мені судилося її завершити. Некролог підпише група моїх халеп’янських товаришів: дерева, трави, сусідські пси, лисиці, сойки, козулі, наддніпрянські пагорби… За життя я розмовляв з ними, як із найближчими друзями, і вони мене чули, і я їх чув. А ще, бродячи щоранку по Витачівській дорозі, я розмовляв із небом. Але небеса—занадто високо, аби опускатися до діалогу з комахою, що повзає по Витачівській дорозі. Діалогу у нас не було, був — мій монолог. Можливо, діалог з небесами буде після смерті. Кажуть, душа важить сімдесят грамів, по смерті залишає тіло і злітає у високості. Отоді уже ми й набалакаємося. А коробку, у якій перебувала на землі моя душа, коробку, що звалася моїм тілом і тільки заважала мені своїми болячками та земними забаганками вільно думати і писати, я уже давненько заповів спалити, а попіл розсіяти над пагорбами між Халеп’ям і Витачевом. Бо тут, на Витачівській дорозі, проминули мої найкращі, духовно наповнені години і дні. Тільки тут я був по-справжньому щасливий і відчував себе творінням Божим.
Якщо й справді душа не вельми віддаляється од тіла, вона перевтілиться у жайворона. Як перевтілилася у ворона душа героя мого оповідання, написаного тридцять літ тому. Там, між Халеп’ям і Витачевом, є жайворонове поле, над ним ці непогамовані пташки вителенькують од ранньої весни до пізньої осені, наче небесні дзвоники, і можна буде після відвідин музею за додаткову, звісно, платню організувати мадрівку шанувальників мого таланту по Витачівській дорозі, на жайворонове поле: “Хто хоче почути голос душі письменника, доплатіть по карбованцю!” А можливо, тоді вже будуть не карбованці, а гривні чи й українські долари. Тим більше що така мандрівка буде корисною для здоров’я екскурсантів. На пагорбах наших, навіть у часи екологічних катастроф, — порівняно чисте повітря: Дніпро, луки, переліски…
І хай дарує Смерть, героїня не одної моєї оповідки, що я ставлюся до неї без традиційної поштивості, із гумором. Вона сама мене до цього привчила. Занадто часто за роки мого життя, од раннього дитинства до наших днів, вона стояла у мене за плечима і дихала холодом у потилицю. Щонайменше тричі за останні два десятиріччя я наближався до колій, на яких уже дзвеніла електричка, і не було у мене, виснаженого нестерпимим, бага-томісячним болем, жагучішого бажання, аніж лягти під її колеса. В останню мить щось та мене утримувало: то — мала дочка, то — малий син, то — недописані роман чи повість. Але водночас я вельми вдячний Смерті: її дихання за спиною примушувало мене працювати так, наче кожен мій день — день останній. І нині, коли, написавши майже тисячу сторінок роману “Листя землі”, мусив би, за усіма життєвими законами, дати душі і тілу відпочити, натомість — мережу ці рядки. У такий спосіб я рятувався од Смерті. Бо не знаю, коли вона знову дихне, і поспішаю. І не те що я вірю у безсмертя написаного мною. Смішно було б, знаючи історію людських цивілізацій, навіть думати про щось подібне. Але я вірю, хочу вірити у безсмертя людського духу, відкарбованого у Слові. Не паперове, звичайно, безсмертя. Та мусить же бути якийсь вищий сенс у наших пошуках духовних, наших стражданнях, наших погуках до того, кого звемо Богом! Духовна енергія, вироблена людьми, не повинна, за усіма логічними і не логічними законами, зникати безслідно. Десь, комусь вона потрібна.
Інакше ми справді— лише черва на Землі.
Але це уже схоже на ліричний відступ. А лірики у моєму строго документованому опусі не повинно бути. Самі факти. Я ж бо пишу не роман і навіть не повість, я пишу путівник по Музею живого письменника. По Музею “генія” ринкової епохи…
Доти душею жива людина, доки здатна сміятися із самої себе.
Я добре пам’ятаю ранок, коли уперше за кілька десятиліть літературної роботи відчув себе “генієм”. Я жив тоді в Києві, працював над доповіддю, пізніше проголошеною на письменницькому зібранні: “Чи бути завтра українській літературі?” Заглиблений у проблеми виживання літературного слова за умов ринку, змушений був думати і про власну письменницьку долю. Роман “Листя землі”, якому віддано п’ять років виснажливої праці, виявився не вельми кому потрібний, бо не обіцяв прибутку видавництву: подорожчання паперу, поліграфії тощо. Книга стає товаром. Вигідним товаром може бути або детектив, або посібник із сексології, в кращому разі — збірник кулінарних порад. Я не відчував у собі поклику до такої “творчості”. Отже, літературна робота мене не прогодує. Ані мене, ані моєї родини. А у нас ще син — школяр. Міняти професію пізно. Що я маю сьогодні? Будинок у Халеп’ї під горою, соток десять грядки над Жолудівкою. І ось, бродячи київськими вулицями та парками, я роздумував, окрім тез для доповіді, ще й над тим, як вижити самому.
Була в моїх гарячкових мріях пасіка, вуликів з тридцять, і вже бачив я себе на Бессарабському ринку у білому халаті біля бідонів з медом. Але пасічнику доводиться чавити трутнів, а я схожий на героя свого давнього оповідання “Три чарівні перлини”. Він чув, як плаче зрізана трава і як квіточка попереду коси просить обминути її. Була ще в планах теплиця. Відтак оволоділа мною ідея вирощувати у Халеп’ї шампіньйони. Але вирощування грибів на продаж вимагає повної реконструкції садиби. Моє дивної краси підгір’я має стати господарчим двором, гноєсховищем. А забреде якийсь витачівський чи стайківський дядько на мою садибу, як це не раз бувало, “побачити живого письменника”… І тут мене осінила думка, послана, мабуть, якщо не самими небесами, до яких я так часто промовляв на витачівських пагорбах, то — добрим янголом. Якщо вже ми так дружно та упевнено, як досі ішли до комунізму, крокуємо в ринок, то й можливість “побачити живого письменника” мусить щось та коштувати!.. А ще — порозмовляти з ним. А ще — поспостерігати, як творить письменник “нетлінки”. А ще — сфотографуватися поруч із “пастирем душ народних”. Шановні громадяни країни розвиненого ринку, дорогі мої читачі і читачки, приготуйте по рубчику! Навіщо вам чекати, поки я помру з голодухи в умовах вільної ринкової економіки, аби потім, заплативши гроші меткому кооператорові, пройтися по заасфальтованих доріжках і вислухати обкатану на язиках екскурсоводів казочку про те, як соціалізм убивав і убив літературний талант?! (Можливий і протилежний варіант, якщо “наш паровоз” оживе і знову, по давніх коліях, поповзе в комуну: ревізіоністи усіх мастей, мовляв, завжди мали вплив на письменника, але перемагав у його творчості соціалістичний реалізм; коли ж суспільство збочилося на ідеологічні манівці, тимчасове захоплення ринковими відносинами остаточно вбило його талант…).
Навіщо шанувальникам таланту очікувати усіх цих спекуляцій у прямому і непрямому значенні слова, аби віддати свої кревні грошики за вхід до Музею? Віддайте їх тепер, поки я ще живий! Головне ж, поки я можу бути в Музеї і експонатом, і екскурсоводом водночас! Ще трохи реклами — і переконаю. Уже бачу на розі кагарлицької траси і вулички Яблуневої — дороговказ: “До Музею живого письменника”. А у вільний від основної (експоната і екскурсовода) роботи час я писатиму свої романи. Для самого себе, якщо вже вони нікому не потрібні в суверенній Україні. Можливо і таке: я сиджу за письмовим столом, пишу роман, а екскурсанти крізь відчинене вікно спостерігають за творчим процесом. На терасі, викладеній з плит вежі, з якої злітав Йоська Сластьон (теж історична реліквія), можна поставити стільці. За додаткову, звичайно, плату. Дивимося ж ми залюбки у зоопаркові чи в цирку, як ведмідь, аби випросити шматок цукру чи печива, стає на задні лапи, ще й пританцьовує. А тут-таки ж — живий письменник. Пастир душ народних… Духовна сила суспільства… Національне надбання… Доведеться розробити, затвердити у податковій інспекції і вивісити біля входу до садиби цінник. Наприклад, вхідний квиток до Музею живого письменника, право спостерігати за творчим процесом, право сфотографуватися з “експонатом”, організована мандрівка по Ви-тачівській дорозі, право відвідати Зелений будинок, де написані такі-то видатні твори, — усе по карбованцю… Загалом — п’ятірка. Хіба це так багато, коли ковбаса у сільській лавці — по двадцять шість карбованців? Двісті грамів ковбаси — зате скільки вражень і духовних надбань! Десять відвідувачів за день — уже для письменника півсотня. А якщо двадцять екскурсантів? Або тридцять? Ні, я таки — геній. Хай не літературний, це вже — як Бог кому таланту одміряв, зате — фінансовий. Геній ринкової економіки…
Прийшовши на літературне зібрання, де мав читати доповідь про долю української літератури, я трохи не кожному колезі радісно повідомляв, що сьогодні — уперше відчув себе “генієм”. “Хіба уперше?” — ущіпливо запитав Євген Гуцало, з яким ми, скільки й знаємо одне одного, обмінюємося шпильками. На жаль, уперше. І чим частіше розповідав я у колі друзів про свій геніальний план виживання в умовах ринкової економіки, тим реальнішою, об’ємнішою ставала несподівана форма майбутньої веселої автобіографічної (і не тільки) повісті “Музей живого письменника”…
3. Моя муза, яка завжди зі мною
Душею Музею живого письменника має бути, звісно, його Муза, помічниця, порадниця і натхненниця, богиня мистецтва, за древньогрецькою міфологією.
Моєї Музи уже давненько нема. Вона померла од старості і похована у глибині садиби, на галявині коло берези. На її могилі лежить рожевий камінь. Збереглося чималенько фотографій моєї Музи. Вони стануть експонатами Музею. Ось Муза в квітах на сонячній галявині, де й буде потім похована. Ось Муза на стрісі хатки — моєї першої маленької оселі. Ось Муза знайомиться з їжаком, якого я одомашнив, щовечора напуваючи молоком.
Муза й досі сниться мені. Юною, вродливою і веселою. Я іду по зимових київських вулицях у кожусі, підперезаному паском. А Муза — коло моїх грудей, у пазусі, сама голівка її виглядає з кожуха, і чорні, виразні оченята радіють навколишньому світові. Жодна стрічна жінка не обминає мене поглядом: “Ах, какая у вас чудесная собачка!..” — “Та і я ж ще наче нічого…” — відповідаю подумки. Але жінки бачать лише мою Музу. Я стаю знаменитим у навколишньому районі. Звичайно, лише завдяки Музі. Мене пізнають у чергах, до мене шанобливо вітаються: “А где сегодня ваша собачка, почему она не с вами?..” Ось так, раптово, неждано, як дев’ятий вал на морі, і приходить до тебе письменницька слава… “Поки Муза моя зі мною, мені нічого не страшно!” — кажу я друзям і знайомим. Хоч слова мої — звичайнісінький плагіат. Але про це мало хто знає.
У році, здається, шістдесят дев’ятому Спілка письменників послала мене до Москви на двомісячні літературні курси. У гуртожитку Літературного інституту для мене виділили окрему кімнату. Першого ж вечора по приїзді, поки я гостював у перекладачки Ніни Дангулової, двері кімнати одімкнули, замок валізи зламали і вичистили звідти усе, з чим приїхав до столиці. Залишили, правда, рукопис, що свідчило про високий інтелектуальний рівень злодіїв і їхню повагу до літературної праці. У міліції невесело жартували: “Це ж творча робота ваших майбутніх колег по перу. Погосподарювали у вашій валізі ті, хто завтра сіятиме в наших душах добре і вічне. Втім, це уже не вперше і не востаннє, думаємо…” Але ця крадіжка не має жодного відношення до життєпису моєї Музи. Так, до слова згадалося. Сьогодні, у часи дефіциту, отака пригода здалася б досить трагічною. Але тоді в зореносній Москві ще можна було купити сорочку, білизну і навіть шкарпетки! Я прикупив дещицю з одягу і залишився в гуртожитку. І прожив там усі два місяці. Серед талантів і геніїв. Втім, талантів там майже не водилося: усі мали себе виключно за геніїв. Правда, по язиках студентів останнього курсу ковзав сумний анекдот про те, що Літературний інститут готує в основному кадри для журналу “Свиноводство”…
Геніальність найяскравіше виявлялася на перших курсах, і саме — у способі життя. Телефон для студентів був один на весь багаповерховий гуртожиток унизу, біля чергової. До нього вишиковувалась черга. Ось і я одного недільного дня чекаю, поки звільниться телефон, аби подзвонити Ніні Павлівні, вона перекладала “Катастрофу”. Хоч в Україні з “Катастрофою” уже відбувалися видавничі катастрофи. Окремою книгою роман так і не вийшов ні в Києві, ні в Москві; судилося йому чекати свого часу ще рівно двадцять років. Так ось, очікую, поки звільниться телефон. У кріслі біля апарата — юна поетеса. Геніальна, звичайно. Глибоко, нервово затягується сигаретним димом, попіл струшує на підлогу. Обличчя — бліде, виснажене щонічною творчістю, довгі, тонкі пальці стискають рурку так, наче та рурка лише й тримає її на світі. Голова відкинута назад, очі снують по стелі, нога закинута на ногу, з-під міні-міні-міні-спіднички визирають білі трусики. Я був молодий і ще помічав такі суттєві деталі. Геніальність поетеси не потребувала нових доказів — вона уже тричі труїлася, двічі намагалася вистрибнути з вікна останнього поверху після безсонної ночі у колі друзів, таких же геніїв. Втім, подібні вчинки мешканців літінститутського гуртожитку нікого вже не дивували, вони лише підкреслювали нестандартність творчих особистостей. На жаль, проявлена замолоду в такий спосіб геніальність поетеси так і не підтвердилася пізніше літературними здобутками. Але це уже — інше, не таке суттєве. І ось геніальна поетеса каже у телефонну рурку своїй подрузі, не менш, мабуть, геніальній: “Дорогая, пока моя Муза со мной, мне ничего не страшно…”
Наслухавсь на курсах, як і про що треба писати, я через два місяці повернувся до Києва. Дочці виповнилося три рочки.
Вона дуже хотіла мати песика. Я поїхав на Куренівку, де тоді був ринок, і купив за червінця щеня. Орієнтувався на чоловічу стать, але мене одурили, удома виявилося, що стать — протилежна. Зайшлося про ім’я для щеняти. Я згадав безсмертні слова геніальної поетеси з гуртожитку Літературного інституту і наполіг, щоб назвати надбання — Музою. Це, звичайно, було блюзнірство — називати пса іменем богині, покровительки мистецтва і наук. Адже не хто інший, а Музи надиктовують нам, письменникам, високі думки і дарують натхнення. Зате тепер я міг з насолодою повторювати фразу юної московської поетеси: “Поки моя Муза зі мною, мені нічого не страшно…”
У Музи, до речі, проявився бездоганний літературний смак. Вона полюбляла мед. Я брав часопис або колективну збірку оповідань і перед приходом гостей позначав краплею меду сторінку, де починався мій черговий безсмертний опус. Коли гості з’являлися, я клав часопис чи збірник на підлогу і запитував у собачки: “Музо, який з надрукованих тут творів ти вважаєш найталановитішим?” Муза безпомилково, гортаючи сторінки писком, знаходила моє творіння. Такий же фокус я одного разу продемонстрував перед Гуцалом. Позначивши медком одне з Євгенових оповідань, я звернувся до хвостатого критика з таким запитанням: “Музо, а який твір тобі здався найменш вдалим у цьому номері часопису?” Звичайно, Муза одразу найшла твір нашого славного новеліста-лірика. Євген Пилипович опісля не один рік дивився на мене, як Муза на віник. Віника вона не любила, бо віником підмітали підлогу в коридорі, де стояла її картонна хатка…
Коли ми придбали хатину в Халеп’ї, першої ж весни на садибі майбутнього Музею живого письменника з’явилася і наша Муза. Втім, перше її знайомство із живим світом природи не було щасливе. Собачка проявила себе як виключно міська жителька, породження асфальту. Побігши навздогін за метеликом, вона заскочила у кущ кропиви, обпеклася, заскавчала, заплакала. Опісля обминала кропиву сотою дорогою. Життєвий досвід — найцінніший досвід як для письменника, так і для його Музи. Наступного літа натхненниця моєї творчості трохи не загинула. Помандрувавши зі мною на круті наддніпрянські пагорби, вона, метка, бо — юна, вчасно не загальмувала свого бігу і посунулася по стрімкому урвищу глиняного кар’єру — метрів зі сто. Збігаючи околишньою дорогою донизу, я подумки прощався із Музою. Але доля її порятувала, в ім’я, звичайно, української прози, яку вона допомагала мені творити ще довгі п’ятнадцять літ. Муза була жива, хоч і контужена падінням, геть у глині. До самого двору я ніс Музу на руках. Але у дворі вона випорснула з рук і побігла стежкою до хати, звично вимахуючи маятником хвостика.
І був ще один, чи не найсумніший, день у житті моєї Музи. Мою дочку, велику гуманістку у ставленні до тварин, рослин, комах (навіть до тарганів), вкусило скажене лисиченя. Лисиченя конало на Витачівській дорозі. Орися вхопила його на руки, пригорнула… Дочку мою порятував Юрій Щербак, тоді ще — епідеміолог і письменник. Ми усім сімейством (уже народився син) на оспіваному мною колгоспному “газику” помчали до Києва. Наїхало лікарів. Дітей разом з дружиною поклали до лікарні. А Музі консиліум ветеринарів і епідеміологів виніс смертний вирок. Боялися, що й вона заразилася от хворого на сказ лисиченяти. Домовилися з ветеринарною службою, що вони приїдуть до нас додому і, як делікатно мовиться у цих випадках, присплять собачку. Навіки. Я не міг себе примусити бути при цьому присутнім. Подзвонив Миколі Сулимі, критикові і літературознавцеві, а за сумісництвом — і моєму кумові, попросив узяти на себе цю тяжку ношу. Впустивши до квартири Миколу, я мовив трагічним голосом: “Ну, Музо моя, прощай назавжди…” І — пішов, причинивши двері, як віко труни. І бродив по Києву годин зо три. І випалив коробку сигарет. Останню досмалював уже на сходах, піднімаючись на свій четвертий поверх. І раптом, ще зі сходового майданчика, вчув дзвінкий, веселий гавкіт натхненниці своїх романів і повістей. Микола Сулима розповів по телефону: “Ваша Муза щось знає, їй-бо… Вона вчула кроки ветеринара і сховалася під шафу, у самий куток. Що ми не робили, а виманити її звідти не могли. Тоді ветеринар махнув рукою: “Що ж, не судилося їй померти молодою. Хай господар не виводить її на вулицю, з тиждень спостерігає. Може, й минеться. Лікарі — вони часто перестраховуються”.
Так вищі, мабуть — космічні, сили дбали і дбають про літературу народу, який, за свідченням новітніх оракулів (а їх нині розплодилося, як колорадського жука на картопляному бадиллі), побудував Єгипетські піраміди, Рим і навіть — канали на Марсі… Бо хіба б я написав те, що я написав, якби коло мене не стало моєї Музи? Що сили небесні шефствують над українським красним письменством, я мав нагоду ще раз переконатися минулого літа. Тепер уже мене вкусив пес. Сусідський. Господар кинув йому шмат хліба, але хліб відкотився, ланцюг був короткий. Я узяв хліб і поніс до будки. Досі пси любили мене більше, аніж деякі мої колеги по перу. Принаймні досі ніколи не кусали. Сусідський пес не зрозумів моїх добрих намірів, моєї гуманної місії… Треба було негайно їхати до лікарні. А я дописував роман “Листя землі”. І я мовив собі так: “Якщо роман мій нікому не потрібен, що ж, помру, мені вже — за п’ятдесят, чи варто тремтіти над власним життям? Якщо ж роман таки потрібен, і не лише мені, Бог не дасть померти, поки не поставлю останню крапку…” І, як бачите, я ще не помер. Окрім, звичайно, таланту, письменникові потрібна і віра в своє високе призначення. Хоч тверезий розум і твердить протилежне…
Тверезість у мистецтві слова — не є вирішальний, фактор, як сказав би мій Йоська Сластьон, майстер бюрократичного жаргону. Жоден справжній письменник не є, безсумнівно, зразком нормальної людини. Хіба ж нормальна людина витрачатиме роки і десятиріччя єдиного, неповторного життя на низання літерок і слів? У смішній, як на здоровий глузд, переконаності, що це словесне плетиво комусь потрібне. Можливий, звісно, і протилежний погляд. Кожен справжній письменник — Творець світу. Хіба світ, сотворений Шевченком чи Толстим, не є реальнішим і тривалішим у часі, аніж скороминущі тіні земного буття?
Шкода лише, що жоден справжній письменник до кінця днів своїх не впевнений, що він — справжній.
А може, і Бог сумнівався, творячи Світи?
Сумнів — один із могутніх моторів творчості.
Можливо, занадто серйозний, вихований тоталітарною Системою, відвідувач Музею подумає чи й зауважить: “Яке відношення має московська поетеса, пес письменника чи хворе на сказ лисиченя до історії літературного процесу?”
Система вбивала письменника двічі: за життя — бато
гом чи пряником, після смерті — музеями. Музейні працівники з їхньою нудною серйозністю і зосередженістю на паперах обсідають пам’ять про письменника, наче мухи. Там, де учора ще билося живе серце письменника, розганяючи живу кров по живому тілу, запановує канцелярський дух. Один зичливий анекдот про письменника значить для пам’яті про письменника більше, аніж десяток обюрокрачених, сонних музеїв. Бо анекдот свідчить, що пам’ять про письменника в народі живе. Лакований паркет у залах Літературного музею нагадує мені віко труни над пам’яттю творців духовності. Створюймо ж, окрім геніальних творів, ще й анекдоти про себе, аби тяжче було схоронити нас вдруге, під лакованими паркетами і під склом музейних вітрин. Ми були ЖИВИМИ людьми, хоч і писали для вічності… А ще — хіба Муза моя не заслуговує на те, щоб відвідувачі Музею за додаткову плату, звичайно, прийшли до рожевого каменя на її могилку і помислили про тимчасовість усього сущого на землі, навіть — письменницького песика? Чи шкода їм буде нашого дерев’яного карбованця, аби зголоситися на мандрівку до глиняного кар’єру, в який падала моя Муза, а Бог вчасно підставив долоню, зберігши її життя в ім’я розвою української прози? Час би вже і найсерйознішому читачеві, і навіть літературним критикам збагнути: література виростає не в порожнечі і не в пустелі, де — самий пісок; література виростає, як і гриб, на життєвому перегної.
Лише Бог міг сотворити світ із нічого, власною уявою,
І цим ми суттєво різнимося від богів.
