16. Весна — під золотими осінніми каштанами…
Починалася, як я писав уже на попередніх сторінках, золота київська осінь. Осінь шістдесят другого року. Осінь, яка поєднала мене з Іриною Жиленко. Осінь весни нашої. Такої недовгої весни — не з нашої вини. Власне, познайомилися ми на початку літа. У ЦК комсомолу, у кабінеті тодішнього першого секретаря Юрія Єльченка. Комсомол ще “бавився” з молодими літераторами. Кігті він показав нам дещо пізніше… Ми ще були довірливі і не навчилися бачити вовка під овечою шкурою. Коли мене покликали на нараду до першого секретаря ЦК ЛКСМУ, я щиро хвилювався. Певно, давався взнаки мій провінціалізм, а може, й “галіфе” нагадувало про себе. Але ось та ж нарада — очима столичної поетеси Ірини Жиленко. Відтепер я частіше користуватимуся її нотатками. Отже, розповідь моя набуває документальної точності. Бо щоденник, який багато років вела Ірина, це таки документ. Уривок із її запису від 28 червня шістдесят другого року: “Викликали в ЦК комсомолу до Єльченка. З чого б це? Прийшла, аж там усі наші — Драч, Коротич, Дзюба, Дрозд, Коломієць, Гуцало і т. д. Єльченко налагоджував контакт з молодими літераторами. Розмова затяглася на три години, але конкретного нічого не було сказано. Ванюша (Іван Драч. — В. Д.) виглядає краще. Не такий худий але якийсь жовтуватий. Чи то, може, — від зеленої сорочки навипуск. Довго розмовляли. Можливо, я сліпа, але якоїсь особливої пихи чи гордощів я в ньому не помітила. Віталій Коротич — “президент молодіжного поетичного клубу при “Дніпрі”. Вони весь час про щось радяться з Коломійцем. (Тепер і Володя — член Спілки)”. Ну а далі — мій моральний портрет. Так би мовити, образ молодого Дрозда — очима сучасниці. Подаю без жодного скорочення: “Дрозд, як на мою думку, трохи бабничок. Загравав до набридливості. — Про вашу сукню, Ірино, можна поеми писати… — Візьміть наді мною шефство як над початківцем… І т. д. і т. п.”.
Що за тими “і т. д. і т. п.” — їй-бо, не пам’ятаю. Пам’ятаю лише, що Іринина сукня була справді гарна — біла, в червоних маках. І що я справді — “загравав”, І справді— до “набридливості”. І залишив по собі в Ірини не найсвітліше враження. Що й засвідчує вище процитований документ. Тим більше відвідувачі Музею живого письменника мають високо поцінувати мої здібності “залицяльника”. Бо, зустрівшись знову через місяців три, — за ці місяці ми не перемовилися і словом, навіть по телефону, не обмінялися жодним листом, — ми третього дня подали заяви до ЗАГСу. А у вісімдесят сьомому досить пам’ятно для себе і для друзів відсвяткували срібне весілля. Досі історія мого “залицяння” навіть мені видається дещо фантастичною, ніби я справді її придумав. Але вона — не написана на папері, як багато моїх історій, вона — прожита. У моїй усній інтерпретації вона звичайно виглядає так: “Познайомилися з Іриною на літературному вечорі у Спілці.
Я пішов її проводжати. На сходах біля Сінного ринку того ж таки вечора я упевнено сказав, що ми — одружимося. Ірина — розсміялася. Другого вечора, коли я повторив свої слова, вона уже не сміялася. А на третій день знайомства ми. подали заяви…”. Прийшов, побачив, переміг… Тим більш дивно, що Ірина була оточена чималим гуртом літературних хлопців, переважно — неодружених. На підтвердження — запис Ірини Жиленко від 13 вересня шістдесят другого року: “У “Молодь України” забіг Ваня Драч. Схуд трохи. Звільнився з “Літ. України”, їде в Москву, на курси сценаристів. Це добре. Я йому трішечки заздрю. Тільки як же він буде з університетом? Адже він — на шостому курсі. Трохи пожартували. Ми з ним не можемо розмовляти серйозно — все шпильки підпускаємо одне одному та освідчуємося у вічній “приязні” та “любові”. Славний він, Іванко, що б там не казали. Я завжди любитиму його і як поета, і як людину”. Або з того ж таки, шістдесят другого року, кількома місяцями раніше: “Позавчора увечері проблукала з Валерієм Шевчуком. Він розуміє мене, хоч менш схожих характерів, аніж у мене і Шевчука, не знайти у цілому світі. Ми сиділи у Ботанічному саду і розмовляли, розмовляли, розмовляли…”
Одне слово, я з’явився в Києві, більш аніж вчасно. А ось та ж історія, так би мовити, задокументована: “25.IX.62 року. Стільки змін за ці кілька днів, що навіть розповісти важко. По-перше, в мене закохався Володя Дрозд. І так сильно закохався, що мені аж страшно. У п’ятницю ми сиділи поруч з ним на обговоренні у Спілці. (Обговорювали Олійника Борю, Олеся Лупія, Станіслава Шумицького, Марію Куравську і т. д.). Дрозд косував, косував оком на мене, а потім пішов проводжати. А в суботу, наступного дня, прийшов на роботу і запросив мене в театр. Слухали “Мазепу” в оперному… А потім він проводжав мене додому і дивився на мене такими захопленими очима… Він говорив багато ніжних слів… А в неділю ми увесь день проблукали осіннім Голосієвом… Дахи якихось метеорологічних споруд так срібно блищали під рівним сонцем, притишеним хмаринками… і страшно хороше пахло осінню. Якісь кущі з червоними і чорними ягідками. Він просив читати вірші. Я читала… Потім ми ішли якимось селом, городами. За огорожами відцвітала жоржина, сохла білизна, бігали діти і пси. Проїхала машина із солдатами. Вони підморгували нам і запитували про дорогу на Київ. Хіба ми знали? Де Київ? Куди ми ідемо — все одно! Нам було страшенно затишно вдвох. І Володя сказав: “Якщо це не любов, то я не уявляю собі, що таке любов! Мені ще ніколи в житті не було так щасливо і славно на душі…” Врешті ми добрели до Виставки. Дощ починався. Ми бігли алеєю, а дощ усе припускав. Забігли до якоїсь пустельної оранжереї. Сиділи. Слухали, як по скляному даху, наче на цимбалах, виграє дощ. І Володя знову просив мене читати вірші. І я читала. А коли скінчився дощ, ми вибігли на вулицю і аж захлинулися свіжістю. Ми потрапили у якийсь квітник. Це було просто казково. Червоний килим, фіолетовий, жовтогарячий… Це важко описати, це тільки в музиці можна…” І запис від 28.IX.62-го року, справді — через три дні: “Хочемо одружитися з Володею…”
Мабуть, це була таки любов. Влітку вісімдесят четвертого я лежатиму у лікарні, у Голосієві. Бродитиму годинами, борючись зі страшним, не зрозумілим для лікарів болем, біля тих же “метеорологічних споруд”, що виявляться університетською обсерваторією. До мене приїздитиме Ірина з другою нашою дитиною, малим ще Павликом. То час, коли в черговий раз стоятиму одною ногою на тім світі. І, одвернувшись у бік лісу, я потайки плакатиму, думаючи про малого сина. А, змахнувши сльозу, повертатимуся обличчям до Ірини і жартуватиму: “Як помру і прийдуть колеги попрощатися, напишеш і повісиш коло труни один з моїх безсмертних афоризмів: “Чимало жінок любили Дрозда, але Дрозд любив лише Ірину Жиленко”. І це — правда.
Ми були тоді як двоє наївних, довірливих дітей — у жорстокому світі дорослих. Втім, хоч відтоді життя мене немало товкло, я і досі у чомусь, суттєвому, залишився таким же дитям. Як і Ірина. Звичайно, необхідність дбати про літературну сім’ю виробила певну практичність, та й селянські корені мої у цьому допомагають. Але і нині, потрапляючи в середовище вовків, а їх таки розвелося чимало (самотній вовк — давно уже анахронізм), я малію і розгублююся, відчуваючи, що не підходжу цьому середовищу — по ранжиру зубів. Через те, мабуть, одлякує мене багатолюддя, найліпше почуваюся в Халеп’ї, наодинці з полями, лісами, зозулями, зайцями, лосями, їжаками і — самим Богом. Я уже давно зрозумів, що не так важливо — чує Бог чи ні, і не дошукуюся відповіді на свої пекучі запитання, як писав про те у “Витачівській дорозі”. Головне, аби я чув голос Бога у своїй душі. З роками я все більше впевнююся, що Бог сотворив свій прекрасний і жорстокий світ, аби я — описав його. Це — відчуття художника, характер художника. Незалежно від того, скільки таланту Бог мені одміряв і чи одміряв взагалі.
Про усе те треба знати, аби сповна відчути трагічність танцю двох закоханих дітей, двох художників, на святі дорослих… І як треба було дорослим “святкувати” довкола нас, дітей своїх, аби в записах Ірини Жиленко, від природи — надзвичайно життєрадісної людини, яка замолоду сповідувала своєрідну “філософію оптимізму”, з’явилися отакі рядки: “Ці три місяці — як півжиття. Страшенно змінилася. Змінилася у повну свою протилежність, з “оптиміста” — у найвідчаєнішого “песиміста”…Гидко цей світ влаштовано. Ідіотизм — робити мистецтво хлопчиком на побігеньках у політики, коли мистецтво — це найістинніше, тільки заради нього і варто жити…” Згадані три місяці — кінець шістдесят другого року. Весна під золотими каштанами закінчилася для нас дуже швидко. Зима того року була люта і надто рання — для нас. Для нас — це не лише для мене з Іриною, для усього нашого літературного покоління.
Про той танок дітей на святі дорослих можна було зняти зворушливий фільм. Які чіткі кадри! Ось ми з Іриною піднімаємось по сходах “Палацу щастя”, слідом — гурт родичів і “представників громадськості”. Втім, громадськість представляв, здається, лише Борис Рогоза, майбутній головний редактор “Літературної України” перебудовчої епохи. Він був відряджений на наше весілля колективом редакції “Молодь України”, де на той час працювала Ірина. Але нам байдуже і до родичів, і до представників громадськості. Поіронізувавши з конвейєра наречених, маршу Мендельсона і стандартних слів реєструвачів нашого щастя, ми з Іриною зневажаємо весільний кортеж і пірнаємо у золотий осінній Київ. Узявшись за руки, ми пішкуємо київськими вулицями. Ірина — у білому весільному наряді, в накинутому на плечі пальтечку, я — у темній, пошитій до весілля парі. Уперше і востаннє у своєму житті я шив собі костюма на замовлення, в ательє. Люди, небо, дерева, будинки — усе усміхається до нас, радіючи нашому щастю. Дорогою, в іграшковому відділі універмагу, я купую Ірині сірого плюшевого ведмедика. Коли нарешті приходимо додому, родичі сповнені гніву до порушників усталеного ритуалу: давно було час сідати до столу. За весільним столом гості, підпивши, традиційно гукають: “Гірко!” — г> але, протестуючи супроти міщанських звичаїв, принципово цілую лише руку своєї юної дружини. Цілуючи руку, дивлюся на годинника: у нас — квитки на поїзд до Ленінграда. Перша ніч у Ленінграді, у Ірининих родичів, пам’ятна. Щойно погасили світло, як тіла наші охопив вогонь, далекий від любовного. Клацаємо вимикачем — по високих стінах і стелі давньої аристократичної квартири біжать полчища блощиць (ми їх звали ніжно — клопики), біжать і падають на наше ліжко. Ані до того, ані потім, ніде й ніколи такої навали я не бачив. Ми поспіхом одягаємося, сідаємо посеред кімнати на стільці і всю ніч читаємо вірші. Удосвіта беремо свою валізу і тихо, навшпиньках, щоб не розбудити господарів, виходимо на сповиту осіннім туманом ленінградську вулицю. Влаштуватися до готелю нам допомагає місцева письменницька організація.
І розпочався наш, справді-таки — медовий, тиждень. У Ленінградському Ермітажі. Усе, про що досі знали лише з книг, репродукцій, стає реальністю: картини Леонардо да Вінчі і Рафаеля, давньоримський скульптурний портрет, давньоруська ікона… В окремому залі вперше виставлені Матісс, Ван Гог, Пікассо… “Всю эту мазню нужно немедленно сжечь!” — виносить присуд генерал за моєю спиною. Я, звичайно, голосно і гаряче протестую. Ірині ледве вдається пригасити конфлікт. Ходимо до Ермітажу, як на молитву, щодня, з першими відвідувачами заходимо, з останніми — виходимо. Мистецтво — Бог. Ми — воістину віруючі.
А Київ уже піджидав нас. Наче павук, що зіткав павутину і — чатує на жертву. Не гарантую хронологічної точності, пишу так, як досі пульсує в пам’яті. Сидимо з Іриною в кабінеті завідуючого відділом ЦК КПУ Юрія Кондуфора. Ми — в самому куточку дивана, поруч — класики: Вадим Собко, Василь Козаченко, Леонід Новиченко, ще хтось. Здається, це була зустріч партійного керівництва з колективом та редколегією газети “Літературна Україна”. На відміну від деяких політичних наставників наших, що грали в лібералізм, Юрій Кондуфор відвертий і цинічний: “Ми й не приховуємо, що партійність літератури — це рамки, і ми не допустимо спроб ці рамки розширити, ми робитимемо усе, аби молоді літератори з усіма своїми сумнівами, новаціями не вийшли за межі рамок партійності…” Ще не навчені життям, ми з Іриною у своєму куточку тихо, але ущипливо коментуємо своєрідний екскурс Кондуфора в теорію соціалістичного реалізму. Раптом один з класиків, що сидить неподалік од нас, рвучко підхоплюється: “Ось тут, біля мене, молодики, ще нічого не зробили в літературі, глузують із ленінської партійності, із святих для нас понять! Але хай знають, що ми — не дозволимо, не допустимо ревізіонізму в літературі!..” І — т. д. Значно пізніше, працюючи в архіві, я надибав на сторінках української “Літературної газети” за сорок шостий рік статтю відомого нині критика, який вчув у залі, за своєю спиною, ідейно нечіткий коментар свого колеги (хтось із тодішніх спілчанських вождів читав доповідь) і виніс це — на газетну сторінку! Що це, як не елементарний донос? Опісля я вже не дивувався нічому.
А тоді, будучи молодшим і менш освіченим, таки дивувався “класикові”.
Юрій Кондуфор багато чого міг вибачити молодому літераторові, але — не сміх над своїми мудрими партійними настановами. Відтоді він дивився з президій зборів на мене не вельми зичливо. Втім, я і на зборах полюбляв відповідно прокоментувати… Дуже я був несерйозний — замолоду. Таким, мабуть, і залишився. Але вже тоді, милуючись молодим, енергійним, агресивним, без сумніву — перспективним Юрієм Кондуфором, я порівнював його з вовком (набачився їх у своєму повоєнному поліському Петрушині) — і починав в’язати сюжет майбутнього “Вовкулаки”…
Ще не вийшла моя перша книга, я лише верстку вичитав. Збірку відкривало оповідання “Колесо”. Подане мною в останні дні, перед здачею рукопису в друкарню, воно щасливо обминуло пильне око видавничого начальства. Я запропонував верстку оповідання до “Літературної України” і одержав благословення заступника редактора Юрія Бурляя. Головний був у відпустці. “Колесо” було набране, уже стояло в полосі, я її вичитав. Назавтра я мріяв прокинутися, як це ведеться в молодих авторів, знаменитим. Втім, літературою тоді справді цікавилися широкі читацькі кола, вона викликала суспільний резонанс. Єдино можлива форма вільнішої суспільної думки. Однак назавтра “Колеса” на сторінках “Літературної України” не виявилося. Головний редактор, який напередодні повернувся, кивав у бік “великої хати” — ЦК КПУ. Принаймні у “великій хаті” воно справді стало добре відомим. І, щойно вийшла книга, в одній з партійних газет з’явилася рецензійка з політичними звинуваченнями. Нечіткість класових позицій і тому подібне.
Пізніше такого ж характеру, з політичними ярликами будуть рецензії на інші мої писання. Хотів був перелічити авторів тих рецензій, але — навіщо? Хай уже докопуються історики літератури, якщо колись їм буде цікаво. Чимало з тих авторів і сьогодні працюють у літературі чи біля літератури, перебудувалися, страх як полюбили рідну неньку Україну… Бог із юши. Я не злопам’ятний. А все ж одного критика згадаю, хоч він уже і на тому світі. Лазаря Санова. Ми з Іриною називали його своїм “сімейним” критиком. Він встигав перевіряти на відданість ідеям соцреалізму, на політичну зрілість і поезію Ірини, і мою прозу. Лазар Самійлович пішов із життя на початку вісімдесятих, із літературного процесу — дещо раніше. Уже на початку вісімдесятих він нікому не був потрібен. Ще крутилися колеса Системи, яку Санов ревно захищав усе своє життя, але уже щось мінялося в суспільстві, уже Система потребувала захисників гнучкіших. Система готувалася міняти шкіру. Пам’ятаю Лазаря Самійловича у холі видавництва “Радянський письменник”. Він стояв біля колони якийсь розгублений і знічений. Мені його було щиро жаль. Мабуть, я занадто жалісливий. Нас Лазар Санов не жалів. І — не лише нас. А його — “пожували й виплюнули”. В єдиному Лазарю Самійловичу поталанило — він не дожив до перебудови. Не побачив, як усе, що він захищав, зникає з лиця нашої землі, мов сніг напровесні. Втім, можливо, він теж би “перебудувався” і почав писати протилежне тому, що писав усе своє свідоме життя. Хіба мало ми надивилися за ці роки подібного? Скільки я воював і за “Ирій”, і за “Вовкулаку” з Мирославою Лещенко, головним редактором у сімдесяті роки видавництва “Радянський письменник”. Це їй належать геніальні слова, мовлені з трибуни партійних зборів: “У книжці Дрозда “Ирій” — лише тридцять п’ять процентів сучасності!..” Здається, жоден літературознавець у світі не підраховував сучасність твору у процентах. А ось приходжу на мітинг — Мирослава Пилипівна уже там, коло трибуни, кричить: “Ганьба!” — на адресу партократів… Іде колона до Верховної Ради, під жовто-блакитними прапорами, Мирослава Пилипівна — у перших рядах її. Я повертаюся і йду додому. Я заприсягся в одній колоні з Мирославою Лещенко не ходити. Дай Бог Мирославі Пилипівні здоров’я на ще багато “перебудов”. Але я в такому “кіні”, як казали колись у Петрушині, брати участі не хочу… Це — не злопам’ятність, це — залишки моральної чистоплотності…
А як мило, зичливо усміхалася вона з-за свого керівного столу назустріч авторові! Я називав такі усмішки — усмішками компостерів. Компостерів — бо на них натискали згори і вони слухняно клацали зубами… З Лазарем Сановим було простіше — він мав свою “соцреалістичну” думку, не приховував її, врешті, мав на неї право. На одній із стадій боротьби моєї за “Вовкулаку” Мирослава Пилипівна уже підписала було рукопис до друку. Підписала і — пішла у відпустку, сховавши першу сторінку рукопису, із своїм підписом, до сейфа. Роман вийшов тільки років через три, уже Лещенко не було у видавництві. Скільки усмішок отаких компостерів надивився я за десятиріччя пробивання крізь видавничі грати своїх книг! Найстрашніше, що один час і сам вивчився відповідати схожою усмішкою, включаючись у гру, що її нині називаю “партизанською війною” за свої писання. Коли пишу ці рядки, прийшов номер “Литературной газеты”, в якому Володимир Дудінцев пропонує власний рецепт виживання, власний, як він пише, “инструментарий свободы”: “Человек, осознавший, что живет в системе зла, беспощадно уничтожавшего непокорных, должен воевать с этим злом его же оружием. Должен поразить его таким коварством, какое ему и не снилось… Это единственная возможность сохранить себя в тоталитарном государстве…” Страшні це слова при всій моїй повазі до Дудінцева. Образ лози, про який я уже писав, щось близько до цього, але — не одне і те ж. Гнеться тіло, але — не гнеться душа. Відповідати ж підступністю на підступність, злом на зло — наперед прирікати душу свою на моральне виродження. Я гнувся, я усміхався, але душу свою намагався від зла вберегти. Краще вже бути справді “юродивим”, солдатом Швейком. Це “компостери” продавали впродовж десятиліть загалом світлу, принаймні в теорії, ідею суспільства соціальної справедливості — за шматок хліба з ікрою. Вони ж першими у черговий раз відреклися од неї. Заради того ж таки хлібця з ікрою. Учора я в “Литературной газете” запитував: “Так вернется ли их время?” Сьогодні відповідаю: повернеться, уже повернулося. Перебудувавшись, за наказом зверху, вони знову над нами. І — об’єдналися з учорашнім кримінальником. Трохи свіжої крові влили так би мовити, у свій номенклатурний клас. Іноді так і хочеться кинути їм у вічі: а я візьму і не перебудуюся!..[Написано в січні 1991 року.]
