Але — повернемося в осінь шістдесят другого року. Усе добре колись закінчується, закінчилася і наша медово-ермітажна поїздка до Ленінграда. Ми з Іриною поселилися в її рідних. Ми мали невеличку кімнатку, що, здавалося, зависла над гористою вулицею Чкалова. З раннього ранку унизу ревли автобуси і вантажні автомашини. Але ми прокидалися ще раніше — народ чекав наших геніальних творінь… Поетично-прозовий комбінат почав працювати. Правда, прожили ми у тій кімнатці десь близько тижня. Одного вечора, повернувшись із роботи, побачили страшенний розгардіяш: замки письмового столу виламані, папери жужмом кинуті на підлогу, навіть валізу мою ревізовано. Що вже тепер дошукуватися винних? Винним був, врешті-решт, не той, хто виламував замки письмового столу і шукав у моїх рукописах “підпільну літературу”. Він був лише робот, програму до якого заклали інші, в службових кабінетах із заґратованими вікнами. Звичайно, і роботи формувалися не один день, вони формувалися десятиліттями залякувань, класової боротьби. Переконати такого робота, що Володимир Дрозд — націоналіст, навіть — підпільник, займається антирадянською діяльністю, не вимагало великих зусиль. У чомусь схожа історія пізніше сталася з Аллою Горською, але закінчилася вона — трагічніше. Ми ж з Іриною просто зібрали свої речі і — пішли з тої кімнати. Нашого першого спільного пристанища. Фактично назавжди.
Які сюжети для кіносцен! Ніби придумані для нас з Іриною якимось злим, але талановитим розумом. А їх же довелося не на сцені грать — переживать. Десь під північ виходимо на стишену київську вулицю. Печально шерхотить опале каштанове листя, потроху гаснуть вікна в будинках. Турбувати знайомих уже пізно. Бродимо парками, дворами. Надибуємо в одному з дворів, на Пушкінській вулиці, стіл для гри в теніс. На ньому й перебуваємо ніч. Над нами крізь голе верховіття дерев — зорі. Наче яблука, написав би Євген Гуцало, майстер сільських пейзажів. За постіль їм був тенісний стіл, а вкривалися вони зоряним небом, вдався б до словесних викрутасів який-небудь модерновий традиціоналіст. Вранці ідемо до Спілки письменників. Тут, на лівому крилі колишнього графського будинку, — місце нашої роботи, редакція “Літературної України”. Поки що. Для мене — останні тижні. Для Ірини — останні місяці. Ми ще про це не здогадуємося.
Перепочивши на дивані, беремося до роботи. Коли сходяться колеги, з бадьорим сміхом розказуємо рідному колективу, що ми уже — бездомні. Зняти кімнату в тодішньому Києві було дуже важко. Хіба що десь на околицях, у приватних будинках. Після роботи бродимо Голосієвом. Марно — або дуже дорого, не на наші мізерні платні, або здаються такі курники, що в них і худобу тримати шкода, та ще — під зиму. Вертаємося до редакції, заздро зазираючи в освітлені вікна перших поверхів. Люди, які мають надійний дах над головою, не розуміють і не цінують належно власного щастя. Ніч перебуваємо в Спілці, на керівних диванах. А наступного дня Станіслав Тельнюк веде нас на Гоголівську, в один з будиночків, де він знімав раніше куточок. Господиня кімнати працює у ресторані буфетницею, рідко буває вдома. І ось ми вже маємо свій, хай і умовно — свій, за сорок карбованців щомісяця, куток за ширмою. Господиня справді приходить пізно і рано йде на роботу. У кімнаті холодно, ми довго лежимо в ліжку — і пишемо сценарій. Художнього фільму. Про київський двір перших повоєнних років. У такому дворі, по вулиці Ботанічній, минуло Іринине дитинство. Шкода, що начерки того сценарію не збереглися. У ньому були досить правдиві сцени, такий собі український неореалізм. Ми усі тоді перебували під величезним впливом італійського кіно. Звичайно, фільм за таким сценарієм не міг бути поставлений на тодішній київській кіностудії. Хоч його ідеєю захоплювався молодий ще тоді, талановитий режисер Ігор Грабовський.
Але довелося Ігореві знімати зовсім інше. Найкращі його творчі роки і десятиліття ковтнула студія документальних фільмів. Письменникові все ж легше. Для роботи йому не треба нічого, окрім аркуша паперу і олівця. Оповідання, написані у ті важкі роки, я зумів надрукувати, хай і через чверть століття. Отож ми пишемо сценарій фільму, який ніколи не буде знято. Наближається час, коли треба іти на службу. Ми ж іще — служимо. Вибираємося з-під ковдри, ставимо на газ чайник. Господиня тримала з півдесятка жирних котів. З ресторану вона приносила котам ковбасу і сосиски, залишала на столі, аби ми їх удень погодували. Ми віддавали котам ковбасу і сосиски, а самі пили чай з хлібом. На такі ласощі нашої платні не вистачало. Але ми були надто горді, щоб одібрати од котів хоч кусник ковбаси…
А між тим ніч опускається на літературно-мистецький Київ. Ідеологічна. З вуст до вуст передаються подробиці зустрічі незабутнього Микити Сергійовича з творчою інтелігенцією Москви. Нарешті надрукована промова тодішнього ідеолога Іллічова. У Києві йому підспівує теж незабутній секретар ЦК КПУ Скаба. “Компостери” починають активно шукати “абстракціоністів”. Середньовіччя — у двадцятому віці, хіба що вогнища не горять на майданах. Новий, шістдесят третій, рік ми з Іриною зустрічаємо у Спілці письменників. Новорічна вечеря, танці під баян, лотерея. Я виграю паку конвертів без марок. Ми — сміємося, ми не знаємо, що цей виграш — пророцтво, попередження долі. Ми ще не знаємо, що цим конвертам подорожувати, з військовим трикутником, через усю велетенську імперію, аж до китайського кордону…
На початку нового року мене без жодного попередження звільнили з роботи в редакції “Літературної України”. Формальна причина була: не можна, мовляв, дружині і чоловікові працювати в одній установі. Справжньої причини не казав ніхто. Я повисав у повітрі — без роботи, без житла і — без прописки в Києві. Раніше ми з Іриною про мою прописку і думати не думали, хіба могли ми зі своїх духовно-творчих вершин опускатися до якихось там побутових формальностей? Тепер виявилося, що без київської прописки годі й надіятися знайти роботу. А без довідки з місця роботи у Києві не пропишуть, хоч я й одружений на киянці. Коло замкнулося. Його неждано розірвав Борис Буркатов, тодішній відповідальний секретар редакції “Літературної України”. Таємно від редактора він видав мені довідку — ранішим числом. І мене — прописали. Але невдовзі виявилося, що прописка — лише зачіпка. У редакціях київських газет і журналів є вільні місця, але мене — не беруть. Я старанно заповнюю там і сям анкети, мене просять зайти “завтра”, а завтра — ввічлива відмова. Уже через багато років, будучи головним редактором “Києва”, я зрозумів цю систему. Редактор, перш ніж сказати мені “так”, мусив подзвонити по тільки йому відомому телефону або й зустрітися з куратором. Куратор мусив сказати “так”, а редактор — уже повторив би за ним — мені. Але у випадкові зі мною куратор, певно, “так” не казав…
Один час я ходив на Кіностудію ім. Довженка, наче на роботу, трохи не щодня. Були місця в сценарійній майстерні. Василь Земляк і Олександр Сизоненко, які працюють у головній редакції кіностудії, прекрасні письменники і прекрасні люди, приязно усміхаються мені назустріч, нахвалюють моє “Колесо” і заявки на кіносценарії — просять зайти завтра. Оте “завтра” розтягується на місяці. На столі у прогресивного адміністратора і чудової людини Василя Цвіркунова лежать заповнені мною папери. Він теж приязно усміхається і обіцяє вирішити справу з моїм працевлаштуванням — завтра. Нарешті я потрапляю на прийом до тодішнього міністра кіно Святослава Іванова. Імпозантний, ще порівняно молодий міністр розмовляє зі мною дуже приязно, обіцяє найближчими днями взяти мене на роботу і — нічого не робить.
Минуло літ п’ятнадцять. Святослав Павлович купив у Халеп’ї, на моїй вулиці, хату. Уже він був не міністром, уже не їздив у чорній “Волзі”, а добирався до Халеп’я автобусом, з рюкзаком за плечима. Система і його — пожувала і виплюнула… Ми часом зустрічалися, навіть чаркували. Святослав Павлович виявився доброю і розумною людиною, любив згадувати про свої зустрічі з “вищенькими” у коридорах влади. Зайшла мова і про мій давній візит до його міністерського кабінету: “Хіба ви, Володю, не розуміли, що я нічого не міг для вас зробити, як би того не хотів? Навіть будучи на такій високій посаді? Ви ж були те, що зветься — під ковпаком! Вашу долю вирішували інші, в інших кабінетах…”
Тоді, в шістдесят третьому, я цього ще не розумів. Не розумів, чому усі ці високоосвічені, добрі люди граються із мною, як той кіт з мишеням. А вони — служили Системі. Як пізніше, будучи два роки головним редактором, служитиму я. Мене ж Система “виховувала”, як герой мого оповідання “Сад” “виховував” дерева, аби вони формували свою крону точно за його схемою. Розумом я не розумів, але — відчував. Згадуючи уроки з фізики у середній школі, я справді почувався піддослідним звіреням, посадженим під скляний ковпак. З-під склянки повільно висмоктують повітря і спостерігають холодними очима, як звіреня задихається. План досліду, звичайно, не передбачав моєї смерті від задушшя. Дякувати долі, були все ж роки шістдесяті, а не тридцяті. Система демонструвала свою силу, свої можливості. Демонструвала не лише для мене, а й для моїх колег, по літературі. Саме мені на той час випала роль жертви, піддослідного. У сімдесяті, ще жорстокіші часи, на роль жертви прирекли уже інших…
А ми, ті, хто був у залі, а не на сцені, де демонструвалися досліди, мовчки спостерігали і сопли у дві дірки…
Коли перехоронювали у Києві тіло Василя Стуса і зійшлося так багато люду, я дивився на процесію і думав: “Як багато сьогодні у Василя друзів і шанувальників таланту! А де ж ми усі були, коли планомірно, зо дня у день, з року в рік — убивали Поета, Людину?!” А в перших же рядах, за труною, ішли люди з нагородами, з преміями, впливові! в ті, застійні, роки.
Вічний, допоки й житиму, біль душі моєї.