17. “І знову буде зима…”
Рядок з тодішнього вірша Ірини Жиленко. А далі: “знову буду сама, буде падати сніг на мої письмена…”
Була зима і був сніг, але ми ще були — разом.
Змінювалися пори року, а зима — залишалася, Ідеологічна.
Я часто думаю: навіщо усе це пишу? Аби засвідчити, що і я — страждав? Смішно. Нині виявляється, що усі — страждали… Навіть ті, хто усе життя просидів у президіях, отримав усі можливі і неможливі нагороди, премії. Люди відмовляються від свого минулого, від написаного, аби хоч на мізинчик свій пов’язати марлеву пов’язочку страждальця. Від премій, нагород і всього іншого, матеріального, щоправда, не відмовився ще ні” хто. “Один із небагатьох літераторів, хто ніколи не прославляв Леніна, партію”, — читаю в популярній газеті про одного з поетів. А між тим, ніхто так талановито в останні десятиріччя не оспівав “Леніна і партію”, як цей поет. І — жодного слова каяття. Як і від авторів тих багатьох, щедро премійованих романів, які виховували уже наше покоління наївними романтиками соціалістичної доби. А тепер, як той Пілат, умили руки, косячи убік — ще й міжнародних премій. Не відмовляюся від жодного слова, написаного мною за три десятиліття. Це все — я. Ніхто, врешті-решт, не водив за мене моєю рукою. Я вірив у можливість побудови соціальне справедливого суспільства. Хоч бачив усе, про що писав у найгостріших своїх книгах. Де не вірив, переконував себе, що — вірю.
Тоді — навіщо ж пишу? Пишу, аби ніколи не повторилося те, що відбувалось із нами. Пишу для майбутнього. Але боюся, що людина, яка виросте за інших умов, так ніколи й не зрозуміє, що ж, власне, з нами відбувалось. Як йому буде зрозуміти, чому, наприклад, у вісімдесят другому році, формуючи колектив редакції, я не зміг узяти на роботу журналіста П.? Виявляється, колись, ще замолоду, він заплив надто далеко в море, протилежний бік якого, як відомо, належить ще не нам… І висить той випадок (а був він чи не був — ніхто гаразд не знає) на людині десятиріччями, в’яже їй руки й ноги, душу в’яже. Або — чому я не зміг узяти до колективу блискучого публіциста К.? Я уже був узяв його, наказ видав. Раптом — виклик у міськком, до секретаря з ідеології. Тремтить бідна жінка за своїм широким керівним столом, уся біла: “Що ви наробили?! Навіщо ви мене так підвели? Подзвонили від самого Щербицького! Зі мною ще ніколи так не розмовляли!..” Той, хто дзвонив тоді од “самого Щербицького”, сьогодні, звичайно, перебудувався… А що, від того комусь нині легше? Я узяв був на роботу відомого прозаїка. Він уже місяць у нас пропрацював. І раптом наказ згори: не можна, розрахуйте. Я обходив тоді усі доступні мені кабінети. І ніхто, наголошую, — ніхто! — не міг мені пояснити причину такого ставлення до людини. Ну, той хоч у море далеко заплив, а цей — куди? Але — є думка… І ця “думка”, повторюю, тяжіла над людиною десятиріччями, ламаючи усе її життя. Ось що найстрашнішого було в Системі. Та що там уже — про сучасників, коли самого Пушкіна Олександра Сергійовича запідозрено було в нелояльності до існуючого ладу! Унікальний випадок як для тої навіть епохи, але — факт: з першого номера “Києва” (уже був сигнальний примірник) та ж секретар міськкому зняла вірш Пушкіна, в перекладі Дмитра Павличка, бо в ньому було слово — Сіон… Біографія геніального російського поета, слава Богу, не викликала вже підозри, лише — його творчість…
Ні, не зрозуміти нащадкові, чому це я, маючи вже чималий журналістський досвід, будучи членом СПУ, усю зиму і майже усю весну броджу по Києву у пошуках роботи. Я досі пам’ятаю солодкі пахощі хліба в крамниці на Хрещатику. Я мав у кишені три копійки, але не вистачало ще копійки, аби купити булочку. Десь із півроку ми з Іриною жили лише на її мізерну платню, половину з неї платячи за свій куток за ширмою. Пізніше ми дещо підробили на документальній кіностудії, написавши сценарій про “маяка” з Буковини Любу Молдаван. Видала було мені студія, уже незадовго до мого від’їзду на китайський кордон, аванс за сценарій документальної стрічки про харківських тракторобудівників. А коли я вже служив у війську, забрала — через суд. Ірині довелося продати єдине, що ми мали тоді у нашому спільному господарстві,— друкарську машинку.
Десь тільки наприкінці квітня “батьки літератури” змилостивилися і дозволили взяти мене у штат редакції “Молодь України”.
Кіт, граючись із мишеням, теж спершу причавить його, а потім відпустить: біжи. Мишеня біжить, не відаючи, що кіт уже приготувався до нового стрибка. Майже так було і зі мною. Але — трохи пізніше. Тим часом я працював, виховував молодь республіки своїми статтями на моральні теми і — утримував нашу молоду сім’ю. Бо невдовзі і маленької Ірининої платні не стало. Тепер настала черга їй походити в безробітних…
Літо шістдесят третього року ми прожили в художній майстерні наших майбутніх кумів — Макарових. Внизу, од небокраю до небокраю, стелився Київ. Ранками ми працювали, вибираючись просто на дах. Ірина того літа багато писала, я — менше, час і сили відбирала газетярська робота. Дисципліна тоді в редакції “Молоді України” була майже військова, знаменитий режим головного редактора Семенця… Але я мав багато творчих задумок, ділився ними з Іриною, деякі вона записувала. Тепер, переглядаючи Іринині нотатки, я думаю про ті сюжети з болем, як про ненароджених дітей своїх. Хай і не з моєї вини. Я вже починав писати роман сатиричний. Атомна війна на Землі. Термінові розпорядження в небесній канцелярії: ніщо не готове для прийому душ… І ось душі прилітають на небо, величезні черги до терезів, на яких зважують добро і зло, вчинені людиною в земному житті. Для “вищеньких” окремі терези. Душі великих світу сього — зустрічають з оркестром, з промовами тощо. У Божому царстві — два відділи: Заходу і Сходу. Епіграфом я узяв слова з італійського фільму, здається, “Журналіст із Рима”: “Апостоли, на зйомки!” Такий собі антисвіт, віддзеркалення світу земного. З цим сюжетом легко монтувалася історія, яку любив розповідати Василь Симоненко. Про районних начальників, які нахапали собі з бази дешевеньких чорних костюмів і назавтра усі вийшли в них на роботу. А костюми почали розлазитися на начальничках. Виявляється, це були імпортні костюми для покійників. Чорний народний гумор, якщо це й гумор, сміх, а не правдива історія. Страшна правда — в суті її. Це було дуже близько до мого світовідчуття. Уже тоді я почав записувати спогади людей — трагічних героїв кривавого двадцятого віку. “Серед багатьох творчих задумів є в мене найдорожчий, — писав я наприкінці шістдесят другого року. — Мрію написати кілька документальних книжок під спільною назвою “Життєпис великих людей”. У них розповім про долі людей мого поліського Петрушина, котрі усе своє життя зовні непомітно орали землю і непомітно померли, без некрологів і пам’ятників. І водночас які це великі натури, які неповторні характери, як відбилася в їх житті уся наша епоха з її радощами і тривогами! Я вважаю ці майбутні книги за справу своєї совісті, за обов’язок перед людьми, які виростили мене і дали в дорогу слово”. Трохи, мабуть, запишно, у стилі часу, але — так починався роман “Листя землі”.
На жаль, усе те відсунулося на багато років, а чимало не реалізовано і досі. І вже ніколи не буде написано. У житті письменника є час писати той чи інший твір; коли час минає, на порозі стоять інші книги.
30 липня 1963 року Ірина серед іншого занотовує у своєму записнику: “Треба виступати на вечорі Лесі Українки в Першотравневому парку. Взагалі, у Спілці висить двоє оголошень. Одне повідомляє про вечір Лесі Українки у Спілці (виступають Гончар, Рильський і т. д.). Друге повідомляє про вечір у парку (виступають від клубу творчої молоді “Сучасник” Дзюба, Драч, Ліна Костенко і я). Це оголошення страшно дратує “старше покоління”. Учора в Спілці зустрів мене Павличко. Каже: “Я аж злякався, коли побачив цю афішу. Як відверта демонстрація, хоч би розбавили кимось із таких…” (Що він розуміє під “таких”, здогадатися не важко)”. І далі — свідчення очевидця і учасника подій, які відбилися на долі багатьох, та й на нашій з Іриною — теж:
“Лариса Чала подзвонила в ЦК щодо нашого вечора — чи писати інформацію. Відповіли — вечора не буде. Заборонено. Чому? Іван Дзюба побіг у ЦК. Почали викручуватися: ви, мовляв, попереду батька в пекло лізете, хай спочатку офіційний вечір відбудеться. Іван запитує: що ж ви раніше думали? Афіші розклеєні, люди знають, ми готувалися, виступатиме Шабатіна з оркестром. Відповідають: Шабатіна уже відмовилася. Так ніхто толком і не зміг пояснити, чому вечір забороняють.
31 липня, за кілька годин до початку вечора, раптом кажуть Іванові, що ніхто вечора не забороняє, що усе це — плітки…
Увечері сходимося. Приїхав Іван Драч. Микола Вінграновський сяє, як самовар, — у нього народився син. Дзюба вийшов на естраду і тільки розтулив рота, як із обох динаміків обіч сцени рвонула на повну гучність музика. Ми аж отетеріли. Стоїмо. Музика скінчилася, оголошують: “Завтра, 1 серпня 1963 року, в приміщенні театру імені Лесі Українки відбудеться вечір, присвячений пам’яті поетеси”. І знову — музика. Хлопці побігли в приміщення. Там якийсь тип крутив магнітофон. “Припини зараз же!” — “Не можу, у мене — наказ”. — “Припини, бо ми тобі!..” — рвонулися найбільш гарячі молоді. “Одійдіть, бо викличу наряд міліції, у мене — телефон”. Хлопці змушені були відійти, Дзюба кілька разів безуспішно намагався перекричати музику. Люди почали обурюватися. Тоді Дзюба попросив людей підійти ближче і сказав, що ми хотіли провести вечір, але чиясь горе-голова хоче нам завадити. Тому ті, хто хоче, аби вечір Лесі Українки відбувся, хай одійдуть убік. Овація. Натовп рушив у глибину парку. Дзюба попереду ніс афішу з портретом Лесі Українки. Якийсь дідок поруч мене обурювався: “К коммунизму идем, а вечер Леси Украинки запрещают”. На алеї, біля чавунної огорожі стадіону, зупинилися. На огорожі з’явилися афіші, портрети поетеси. Хлопці принесли лаву. Дзюба вибрався до неї, і — почалося… Майже півтори години вистояли люди на ногах, і ніхто не одійшов. Прекрасно читала Лесині вірші Тетяна Цимбал, виступали Драч, Вінграновський, я, Тельнюк, а потім — хто хотів. Тепер про себе. Пережила кілька важких хвилин. Коли побачила, як настирно намагаються зірвати вечір, злякалася. А тут ще й Володя, Гриць Халимоненко і Віктор Зарецький. Усі умовляють не виступати. Бо ж не варто ризикувати можливістю друкуватися для сорока людей. Вже було погодилася. Але потім так гидко і прикро стало на душі від того, що боюся. Вирішила виступити. Для твердості сказала собі навіть уголос: “Хай мені буде не знати що, я — виступлю!” Це мені потрібно для мене самої. Стемніло. Я вже не могла розібрати написаного, а напам’ять вірша не знала. Думаю: невже не виступлю? Коли гукають: Жиленко, Жиленко! Я вибралася на лаву, хлопці палили смолоскипи з газети, аби мені було видніше. Газету за газетою. Слово честі, заради таких хвилин варто було постраждати. Клапті сажі літали в повітрі, опускалися на мене, смолоскипи створювали якусь дивовижну музику тіней. Читали допізна. Домовилися в суботу піти на могилу до Лесі. Після вечора я, Володя, Драч, Дзюба з Мартою, Вінграновський та Сверстюк пішли до Романа Корогодського. Погомоніли трохи і розійшлися, бо дуже були стомлені.
…Що ж, мене можна привітати. Це було зроблено так грубо і нерозумно, що диву даєшся. Як ми й чекали, цей вечір був вибухом… ЦК шаленіє. Мене вигнали з роботи. 2 серпня, буквально за кілька хвилин. Раптом на планівці головний редактор “Літературної України” Цмокаленко закричав: “Жиленко розкладає лінощами увесь колектив! Вона абсолютно нічого не робить! Цілими днями сидить і зітхає або іде гуляти!..” І т. д., і т. п. Очі полізли на лоба не тільки у мене, а у всіх: коли це я встигла не тільки сама “розкластись”, а й “розкласти” колектив. Адже я тільки тиждень як повернулася з Буковини. Три відділи редакції запрошують мене до себе. І ось — на тобі. А Цмокаленко гримів далі: “Я вважаю, що Жиленко не пристосована до роботи в редакції, їй краще іти на творчі хліби… Одразу ж після планівки подавайте заяву про звільнення!..” Я вже звикла не дивуватися нічому. Але це вже було надміру. Стільки бруду! Підхопився мій ліпший сусіда по кабінету і “друг” Анатолій Боженко: “Правильно! Час рішуче боротися з лінощами. Усе, сказане щодо Жиленко, на жаль, факт”. Декілька людей хотіли сказати слово на мій захист (Плачинда, Ганна Борисівна, Тельнюк), але усіх їх спопеляв редакторський цеківський погляд і голос: “Ви що, не згодні?!” Коли Плачинда захищав, навіть поглузував: “Не старайтеся, Сергію Петровичу!” А потім підвелася, вийшла і так грюкнула дверима, що редактор, як мені розповідали, аж підскочив. І тут же висунув нову тезу: “Вона не поважає колектив!..”
Другого дня я подала заяву. На ім’я головного редактора “Літературної України” Д.Г. Цмокаленка: “Прошу звільнити мене від обов’язків літпрацівника редакції газети “Літературна Україна”, оскільки я обурена Вашою ганебною поведінкою на зборах 2 серпня 1963 року, коли Ви брутально і безпідставно ображали мене. Працюючи в редакції, я ніколи не мала зауважень, попереджень або доган за незадовільну роботу. Відзначалася преміями. Трудову дисципліну не порушувала! Усі завдання редакції виконувала. Звільняти мене Ви не мали ніякого права, але я піду сама, оскільки працювати з Вами в редакції надалі вважала б за приниження власної гідності. Ірина Жиленко. 3.VIII.63 р.”.
Того дня я одягла білу, в квітках, спідничку, вишиту волошками блузку, купила повітряну кульку і пішла до Спілки. Нас викликано до спілчанських начальників. Але не хочеться писати про ту ганебну лайку, коли Козаченко і Дмитренко за кожним словом додавали “групівщина” або “щось гірше”… Віктора Зарецького чотири години мордували в ЦК. Причому відверто називали Драча “контрреволюційним поетом”, а щодо Дзюби — цинічно заявляли, що його, мовляв, “тільки хвороба рятує”, а то ми б йому дали… Хлопці написали протест у ЦК КПРС. Не знаю, що з того вийде…”
Нічого з того, звичайно, не вийшло… Хоч протест підписали, як свідчить далі Ірина, Стельмах, Сосюра, Штогаренко, Майборода.
Я більше пам’ятаю похід того ж таки року, із смолоскипами, до пам’ятника Іванові Франку. Збиралися ми біля Інституту харчової промисловості, на вулиці Володимирській. Там, в актовому залі, відбулася, так би мовити, офіційна частина. Потім ми вишикувалися в колону, запалили смолоскипи справжні, загодя приготовлені у клубі творчої молоді, і рушили вниз, до пам’ятника поетові.
Попереду крокували Алла Горська і Віктор Зарецький, ми з Іриною і з Володимиром Нероденком — десь за ними. В українських вишитих сорочках. Уже стемніло. Ми вийшли на Хрещатик. Рух машин зупинився. На узбіччі стояло багато люду. Дехто приєднався до нас, колона видовжилася. Дехто вигукував з хідників: “Націоналісти демонструють!..” Щодо націоналістів— не знаю. Принаймні я себе за націоналіста ніколи не мав. Любов до свого народу— не є націоналізм. Націоналізм, у лайливому розумінні цього місткого слова, починається тоді, коли свій народ вважають найкращим у світовій історії, а всі інші народи — підстилкою для нього. Націоналізм починається з ненависті до інших народів. Я ж вважав і вважаю, що українці, як і всі інші народи, мають право на свою історичну долю. Тільки й усього. А щодо “демонструють”, то це була правда. Це справді була — демонстрація. Демонстрація того, що український народ у глибинах своїх — ще живий. Трагічна історія українства засвідчує, що як не старайся, а народ остаточно убити неможливо. Душа народу життєздатніша, аніж це здається його поневолювачам. Пізніше я напишу про це в оповіданні “Ворон”: “Грицькова душа переселилася в тополю край городу. Але Марія з Борисом будувалися і тополю спиляли, бо не стачило деревини. Грицькова душа переселилася у кущ порічок. Бориско закладав новий сад і того куща викопав. Грицькова душа переселилася в мороз, що бозна-відколи ріс біля тину. Марія принесла від сусідки цибулини жоржин і перекопала квітник. Грицькова душа переселилася в капустину, але пізньої осені качан зрубали. Грицькова душа переселилася в осот. Щоліта осот виполювали, рубаючи сапками витке коріння, і щоліта він проростав з чорної масної землі та знову зеленів на городі…”
Оцей похід по Хрещатику, на майдан Івана Франка, перший за декілька десятиліть, і засвідчив, що душа — жива, як не прагнуть її виполоти. І — рано чи пізно — Україна відродиться. Колону із смолоскипами фотографували. Фотографували, думаю, добрі фахівці своєї справи, була ж бо уже ніч. Десь у спецархівах ці фотографії, певно, зберігаються. Я не вельми полюбляю дивитися на свою, як я кажу, “коробку для душі”, але одну з цих фотографій хотів би мати. Для мене це був останній спалах молодості. Усю силу, яка з’являлася потім, я вкладав у слова своїх книг і в розбудову власної душі. Без такої розбудови годі було прагнути щось путнє зробити в літературі. Саме тут, у Києві, я зрозумів, який я ще — неук. Аби мати сказать хоч щось людям, треба знати, що казали до тебе. І ще я зрозумів, уже у війську, що попереду — десятиліття боротьби за виживання себе як письменника в умовах жорстокої і підступної Системи. І все було покладено — на це.
І все ж я щасливий, що той вогник, частинку якого і я колись ніс по Хрещатику, розгорівся тепер у велике і живе вогнище національного відродження…
Тепер я знаю трохи історію і можу засвідчити: жодна з відомих мені державних систем не воювала з письменниками так нещадно, як наша. Хоч хто ми були в політичному плані порівняно з тими ж Левком Лук’яненком чи Іваном Кандибою, яких на початку шістдесятих ковтнула Система? Так, дрібненькою рибкою. Ми не організовували партій, не складали програм політичних, та й погляди наші — різнилися. Але ми — мали голос. І того голосу, якщо він звучав хоч більш-менш чесно, Система боялася не менше, аніж політичних програм і декларацій.
У липні шістдесят третього Ірина Жиленко занотовує; “Я забираю рукопис своєї книжки від ідіота-редактора Ш. і кажу: не топчіться по моїй душі! Він у мене знайшов і націоналістичні гасла, і політичні помилки, і абстракціонізм — все…” Рукопис моєї другої книги у “Держлітвидаві”, де один час видавали першодруки, вів прекрасний редактор і чуйна людина Володимир Соботович. На жаль, од нього мало що залежало. Рукопис мені повернули десь на початку шістдесят четвертого, не посоромившись вислати його “молодому захиснику Вітчизни” аж у Сретенськ. Разом з рецензією лауреата Сталінської премії Івана Рябокляча, де було більше політичних звинувачень, аніж художнього аналізу.
Виклик до військкомату мені прислали через якийсь тиждень після звільнення Ірини з роботи, на початку серпня шістдесят третього року. Раптом виявилося, що без мене, Валерія Шевчука і Євгена Гуцала доблесні Збройні Сили Союзу далі існувати не можуть. Євгену Гуцалу вдалося уникнути “кирзовиків”, допомогла йому, як пізніше заявив Павло Загребельний, Спілка. За цю турботу Євгенові довелося заплатити свою ціну. Мене і Шевчука Спілка оберігати від “кирзовиків” не стала, навпаки, зробила все, аби віддати на виховання армійським старшинам. Валерій Шевчук відслужив за Полярним колом близько двох років (він уже мав вищу освіту), я — усі три, спершу — у Забайкаллі, потім — у Чернігові.
