Мене обурив і обурює досі не сам факт призову на військову службу. Врешті-решт обов’язок перед державою існує для всіх, будь ти хоч тричі письменником і подавай будь-які надії. Обурює — як це робилося. В Олишівці я, романтичний молодик, з дитинства вихований на всіляких “Джульбарсах”, сам просився у славну Радянську Армію, ще й — у прикордонні війська… Начальник райвійськкомату, переглянувши після медичної комісії мою справу, мовив так: “Тобі, хлопче, ніколи не служити в армії. Хіба що — на випадок війни, і то — в трудовій… У тебе лишилося сорок відсотків зору. Не кажучи вже про все інше. Забудь про це, а служи Батьківщині своїм гострим пером…” Я — І служив. Уже був на п’ятому курсі університету, щойно одружився. Врешті-решт я вже був на двадцять п’ятому році життя, час, коли прагнеш не подвигів на кордоні, а сталості в житті, родині, зосередження на улюбленій роботі. До всього я мав чимало родинних зобов’язань, про які тут не розповіси. Батько уже був майже нерухомий і потребував матеріальної допомоги. Захворіла сестра Марія, а чоловік її помер: двоє їхніх діток багато в чім залежали од мене. Молоду дружину я залишив без квартири, без роботи і з рядом інших проблем. Мене ж не просто брали до війська, від мене вимагали ще й радості з цього приводу, ентузіазму! Оцього вже я не міг зрозуміти ніяк. І я, наївний, сказав одному з комсомольських тодішніх функціонерів: “Звичайно, я піду, якщо кажуть, що — треба. І служитиму чесно. Але радіти з цього приводу і кричати, як солдат Швейк: “Слава імператору!” — цього від мене не дочекаєтеся…” Я справді служив чесно, мав за три роки близько двох десятків подяк. Останню грамоту прислали мені із ЧВВАУЛ уже до Києва: “Єфрейтору Дрозду за відмінне…” і т. д. До речі, прекрасний експонат для Музею живого письменника! Під скло, в позолочену рамку… Хто й коли присвоїв мені єфрейторське звання, не знаю. Можливо, помилився писар. Я починав і закінчив службу рядовим.
Ірина була впевнена, що мені після першої ж медичної комісії скажуть: “Ідіть, товаришу, і служіть Батьківщині своїм гострим пером!..” Як в Олишівці. Вона була ще наївніша од мене: вірила в об’єктивність і незалежність нашої медицини. Уже в Таращі, на пересильному пункті, де ми проходили ще одну комісію, лікарка віддала мені документи на руки, аби заніс до наступного кабінету. Можливо, спеціально віддала, совість обізвалася. У коридорі я розгорнув картонну течку. Справу мою відкривав лист якогось полковника чи підполковника, уже не пам’ятаю, з облвійськкомату. Зміст того короткого, але виразного листа був такий: за будь-яку ціну відправити В. Г. Дрозда до армії, і — в найдальший гарнізон… Про це своє “відкриття” я повідомив Ірину ще дорогою в Сретенськ. Але не потрібно було нічого і “відкривати”, усе й так було зрозуміло — з поведінки лікарів. Через декілька років після демобілізації, коли я почав здоров’ям платити за “шрапнель на машинному маслі” із солдатського казана, мене нарешті дослідили. І — взяли на спецоблік. Ще довго після тих обстежень у телефонній трубці кожні три місяці лунало співчутливо-тривожне лікарське: “Як ви почуваєтеся, Володимире Григоровичу?
Зайдіть до нас, покажіться…” Отаку б турботу про радянську людину, та — вчасно!.. “Невже ж там, у військкоматі, їм повилазили очі?” — усе ще наївно запитувала Ірина у серпні шістдесят третього. Очі, звісно, не повилазили. Але бачили очі єдине — супроводжуючого папірця.
Багато що забулося б, якби не Іринині нотатки. Шістнадцятого вересня вона записала серед іншого: “Військком заявив Володі одверто: який би діагноз вам не написали, ми вас візьмемо (до армії). Розмовляв дуже ввічливо і співчутливо, плакався на своє життя і натякав увесь час, що він — на службі і змушений виконувати розпорядження…” Мова йде про майора, який трохи раніше керував обшуком моїх речей у лікарняній палаті. Ірина Жиленко, одразу по слідах подій, описує це так: “Учора, коли я принесла (в лікарню) Володі яблука, я передала йому сумку із своїми книгами і зошитами, щоб Володя висипав, а все інше повернув мені. Коли усі ці фашисти в білих халатах побачили, що він несе сумку — налетіли на нього, як шуліки. І давай перевіряти. Коротше, на очах усієї палати зробили обшук. З Володею щось сталося, він упав на ліжко і не ворухнувся протягом усієї процедури. Зате палата збунтувалася: “Какое вы имеете право обыскивать?!” — “А это — не ваше дело”. — “Как — не мое дело? А я не могу смотреть, как вы оскорбляете человека…” Коли якась ідіотка в білому халаті почала порпатись ось у цьому моєму щоденнику і віршах, вибухнув і Володя: “Що вам треба у щоденниках дружини?!” “Фашисти у білих халатах” — це, мабуть, таки занадто. Обшуком керував уже згаданий майор, накинувши, правда, на плечі білий халат. Щонайменше двоє лікарів із медичної комісії не підписали отого вирішального — “годен”. Через те мене й Поклали до лікарні. А трохи згодом — до шостого відділення психіатричної лікарні. Треба було висновки тих двох спеціалістів чимось перекрити. Все ж правова держава… Як казав той же майор: “Ми мусимо все правильно оформити, ми — на службі…” Це коли я просив написати мені “годен”, відправити у військову частину, а не направляти до психіатричної лікарні… Я був уже на грані нервового зриву. Тільки неймовірним зусиллям волі ще тримався. Все одно мені б ніхто не повірив у жодні мої хвороби.
А що ж рідна Спілка письменників, очолювана тоді, до речі, не самими “догматиками”, а й людьми, що претендують сьогодні бути моральними орієнтирами? Як вона клопоталася долею “молодого таланту”? Спілка елементарно пожертвувала мною.
Жоден із керівників Спілки не покликав мене, не запитав, що ж, власне, зі мною відбувається. Можливо, я був для них надто дрібною сошкою. Назрівали інші, серйозніші, події. Виключали з партії Віктора Некрасова, тягали по кабінетах Рильського, Стельмаха, Сосюру за протест, пов’язаний із вечором Лесі Українки. Пошепки говорили в місті про страйк робітників заводу “Більшовик”. У Спілці складали списки на продовольчі пайки. Чи до мене їм було? Втім, і — до мене. На засіданні Президії СПУ один з тодішніх “літературних батьків” (у нотатках Ірини це ім’я є, але — що вже тепер називати його, хай це все залишається на його совісті, хоч — ой і багато ж на тій совісті!) сказав, що Дрозд — симулянт, але лікарі вивели його на чисту воду… Уже із Сретенська написав я листа керівникові Спілки з проханням допомогти моїй дружині, що залишилася без житла, без роботи, її викликав сам Олесь Гончар, але розмовляв так зверхньо, глумливо, що вона присяглася не переступати більше порога “літературного храму”: “Треба було вашому чоловікові думати, про що — писать…” Якщо хто й допоміг Ірині, то — Юрій Єльченко. Різне сьогодні ставлення до цієї людини, але якщо ми хоч щось колись добре робили для людей, хай нам відгукнеться! Наступної весни їй дали кімнатку в будинку ЦК ЛКСМУ. Хоч була Ірина серед тих, хто підвівся на заклик Івана Дзюби на відомому вечорі в кінотеатрі “Україна”, протестуючи супроти арештів інтелігенції.
“На роботі до Володі прискіпуються, зрозуміло, що мають велике бажання позбутися, — записує Ірина Жиленко у тому ж таки вересні шістдесят третього. — …Володю поклали до божевільні. І навіть не в нервове відділення, а до психічних, тобто, до найсправжнісіньких божевільних. У мене немає сумнівів, що вони вирішили підірвати йому здоров’я”. Для Системи я не складав жодної загрози. Що були для неї ті кілька моїх чесних оповідань, які, окрім хіба що “Колеса” і “Солодкого цвіту акацій”, і надруковані то будуть лише через два десятки років! Просто я втрапив до машини тоталітарної Системи, а машина працює за власними законами. Саме закони машини — і найцікавіше в цій історії, а не моя доля.
Сонячного, аж спечного, вересневого дня ми з Іриною входимо у ворота “божевільні”. Нас супроводжує діловод з військкомату, відставник. У нього — папери на мене. Паперів він, звісно, не показує, але почувається ніяково, усю дорогу виправдовується. Мовляв, він лише виконує наказ. Хто видав “наказ”, який той “наказ” — невідомо. “Ми усі — герої романів Кафки”, — казав мені трохи пізніше Віталій Коротич. Справді, ситуація майже кафкіанська. Чи надовго мене ховають за стіни “павлівки”, діловод теж не знав. Я з усіх сил вдаю із себе безтурботного, аби не травмувати зайвий раз дружину. У дворі, вистеленому асфальтом, двоє хворих завзято грають у футбол консервною банкою. Скрегіт банки об асфальт — як ножем по живому тілу. Але я усе ще усміхаюся. Лише коли за мною хряскають залізні двері, в яких зсередини немає ручки (у кожного лікаря психіатрички — персональний ключ), я перестаю усміхатися. Та й нема перед ким бадьоритися. Між мною й Іриною, між мною і світлом — залізні двері без ручки, кам’яна стіна, заґратовані, давно не миті вікна. Мене оточують хворі — в лікарняних піжамах, синіх халатах. У одного — перев’язане брудною марлею око. Скоро я дізнаюся, що його звуть — Пірат. Він твердить, що його поранено стрілою, коли брав на абордаж турецьку галеру. Наконечник стріли залишився десь там, у голові, він показує пальцем на чолопочок. У відділенні є Цар, є Нерон, є Гітлер з вусиками і зачесаним набік чубчиком. Пізніше я помічу, що Цар і Нерон люблять розмовляти один з одним, бродячи довгим темним коридором. Замислені обличчя, хода повільна, розважлива. Їй-бо, як секретарі Спілки у холі “літературного храму”. Але кожен говорить щось своє, не слухаючи іншого. Діалог глухих, хоч на глухоту вони не страждають. Наймоторошніше враження — вечори в лікарні. Ледь блимають під стелею лампочки. Юрма хворих суне коридором до їдальні. Всідаємося за довжелезного стола. Брязкіт алюмінієвих ложок об алюмінієві миски…
Я намагаюся якомога рідше виходити в коридор. У моїй палаті — двоє сільських дядьків із Лук’янівської в’язниці. Засуджені за крадіжку в колгоспі. Лікарня для них — як перепочинок від тюремного режиму. Хоч тут — та ж в’язниця. Але — трохи краще харчують і можна весь день лежати у ліжку. Мені дозволили взяти з собою книги, зошити і олівець. Отже, без заборони “писати і малювати”. І я — потроху пишу. У палаті це майже неможливо, постійна балаканина. Але раз на день нас виводять у дворик, обгороджений високим глухим парканом. Я вмощуюся десь у куточку, далі від гурту і — то мої найкращі хвилини в лікарні. Я пишу повість “Човен”. Повість — про весну на Десні, про повінь, про буяння природи. Луки, весна, човен, верби на острівках, небо, лелеки — я рятуюся в тому світі. Хворі час від часу підходять до мене, зазирають через плече у зошита і — переморгуються, крутячи пальцем біля скроні: ось, мовляв, з глузду з’їхав, на писанні… У нашому відділенні ніхто не має себе за хворого, певен, що він тут — помилково, а всі інші — хворі Я теж не маю себе за хворого, і це найбільше мене непокоїть: а якщо і я тут — не випадково?..
Втім, писав не лише я. Один із мешканців відділення За час прогулянки встигав паличкою по утоптаній землі розмалювати цифрами і таємничими формулами усю середину дворика. У приміщенні він безперервно метлявся по коридору і погукував страшним голосом. Був і “поет” у сусідній палаті. Він щодня приносив “стихі”, а ще — полюбляв розмовляти зі мною, як із колегою, на літературні теми. Був у відділенні свій, як би тепер сказали, екстрасенс, він лікував од усіх хвороб поглядом і помахами рук з довгими брудними нігтями. Була групка, що постійно мітингувала в глухому кінці коридора, біля вбиральні, обговорюючи порядки в лікарні. Ще був любитель доповідей, на теми “наукові”. Він поважно заходив до нас у палату, ставив на столика догори дном пластмасову смітницю і з-за такої імпровізованої трибуни міг промовляти до нас годинами. Поки дядьки з Лук’янівської в’язниці не виштовхували його за двері. Називав він себе Регулювальником космічних трас. За його словами, Юпітер і Земля неминуче б зіштовхнулися, якби він час від часу не виправляв їхні орбіти. Регулював планетами він вечорами, біля заґратованого коридорного вікна, напружено вдивляючись у зоряне небо і вимахуючи руками. Це він чув голоси з Космосу, легко контактував з жителями інших планет і переконував нас, що й на Сонці живуть люди, але зіткані вони з вогню. Одне слово, відділення психіатрички дечим нагадувало сучасне суспільство, з суттєвою, правда, одмінністю: майже ніхто не промовляв і не розмовляв про політику. Зрідка, правда, хворі розповідали політичні анекдоти, але, що вражало найбільше, пошепки і — озираючись навколо. Навіть тут, у божевільні, де навряд чи хто фіксував їхні розмови…
На додаток до цих картинок — дещо із тогочасних записів Ірини Жиленко: “Коли учора ввечері я підійшла до божевільні — було страшно і незатишно. Вітер такий холодний, грати на вікнах, темрява — і чиєсь волання. Було вже пізно, і Володю не хотіли викликати. Я ходила навколо корпусу і страшенно ридала. А з вікон долинав дикий регіт, гамір, тупання ніг, крики. Я уявила, як Володя затуляє вуха, намагаючись не чути, зосередитися на сторінках книги. Якась божевільна жінка у довгому халаті, худа, з надзвичайно блідим обличчям декілька разів обійшла навколо мене, потім підняла вказівний палець угору, біля свого лиця, тонкий, довгий палець, і дивилася тільки на нього, аж у неї скошувалися очі. Мене затіпало всю. А потім вийшов симпатичний молодий лікар і пожалів мене. Він підвів мене до корпусу, і, поки розшукував Володю, я крізь відчинені двері бачила здоровенного хлопчину в самих трусах. Він сидів на ліжку, тупо посміхався і невидющими очима дивився кудись поперед себе. У мене— мороз поза шкірою. А потім вийшов Володя, на диво зібраний… Я заспокоювала його як могла. Але про себе вирішила, що довго йому тут залишатися не можна, його витримки стане на три-чотири дні, не більше…Учора весь день була з Володею. Забрала його під розписку, і ми пішли гуляти. Адже там — чарівна місцина: гайки, такі гарні восени, яри, цвинтарі. Небо яскраво-синє, і навіть тепленько. Сіли на осоннячку, над яром. Володя читав нове оповідання “Корнет”… Хтозна, скільки нам ще доведеться бути разом. Бо ж розлучать, обов’язково розлучать. Цього дня рік тому ми так само блукали — осіннім Голосієвом. Той рік був щасливий у всьому і для нього, і для мене. Хто знав, що таким важким буде нинішній рік. Але — чому важким? Такі дні, як учорашній, — теж щастя. Він просив мене читати вірші, захоплювався ними, як і торік цього ж дня у Голосієвім…Володя був веселий весь день, але під кінець сказав, що налаштував себе ще на тиждень, на тиждень ще стане йому сил. На день більше — і він уже не витримає… Я віддала його під розписку сестрі— О боже мій! Як же мені було прикро і болісно Знову аж виступили сльози…”
“Дорогою до Спілки зустріла Василя Симоненка, — записує Ірина першого жовтня. — Він одростив вуса, і я ледве впізнала. Ми пішли до Вінграновського, проте вдома його не застали. Тоді зайшли до ресторану “Москва”. Довго і цікаво розмовляли. Потім ходили Хрещатиком і Василь читав мені вірші…Потім пішли до Світличного Дискусія була в розпалі, коли прийшов Роман Корогодський. Він був у Володі в лікарні і сказав, що той у страшенно нервовому стані і що мені треба завтра вранці приїхати до нього. Ми з Василем домовилися піти до Володі разом…Другого дня у Володі зібралося чимале товариство — Роман, Гуцало, Сверстюк, Володя Швидкий, Симоненко. Спільними зусиллями вирвали Володю з рук лікарів і майже силоміць забрали його. Коли Володя переодягся у свого светра і штани, накинув плаща і ми вийшли в місто, у нього було таке блаженство на обличчі, що не передати…”
Нічого з того не пам’ятаю. Хто приходив до мене в лікарню і як мене звідти забирали. Мабуть, я справді був у такому стані, коли мало що запам’ятовується. Знаю лише, що лікарня видала мені довідку, де серед іншого були приблизно такі слова: “В.Г. Дрозд засвідчив високі інтелектуальні здібності…”
Це чи не єдине за багато років офіційне визнання мене як особистості…
Ну ось і завершується моя передармійська епопея. Переказана поспіхом, весело. Насправді усе було значно трагічніше. Потрапити між вальців державної Системи, агресивної і підступної, не вмерти остаточно душею — ой, як багато сил на це треба! А ще ж зважте, що йдеться — про людей молодих, не загартованих життям і йдеться не про політиків, а про людей з чутливою психікою художників. Не без жалю розлучаюся я із самим собою, тодішнім, двадцятичотирирічним, ще — з дитинними, чесними, довірливими до світу очима. Таким намалював мене Віктор Зарецький за якийсь тиждень до “отправки в часть”. Повернуся я з війська дещо іншим. Я навчуся виживати в Системі, навчуся її обманювати, але в чомусь обманюватиму і самого себе. Втрати в цій боротьбі за виживання для художника неминучі. Валерій Челідзе уже в наші дні пише в газеті “Комсомольская правда”: “Толковые люди при любом режиме стараются заниматься творчеством, в том числе творчеством для своего народа, даже идя на уступки власти… Новым политическим выдвиженцам не важно, как много эти интеллигенты делали для своего народа в трудные времена”. Усе це — правда, і усе це я пережив, і усе це відчув, та й відчуваю, сповна на собі. Але правда й те, що найменші (і справді — неминучі, за тоталітарного режиму) “уступки власти” ранять душі і якщо не вбивають остаточно, то — пригнічують талант. Для мене, враховуючи мій характер, стан мого здоров’я, психіки, обставини мого життя, іншого шляху просто не існувало. Інакше б я не зробив і сотої долі того, що все ж зробив. Недавно розмовляв з американським професором, викладачем української літератури. Він став розповідати, як його студенти вивчають і знають у далекій Америці мою писанину, говорив якісь втішливі для мене як для письменника слова. Я усе це слухав з дивною відстороненістю. В Америці? “Вовкулака”? “Катастрофа”? “Спектакль”? “Білий кінь Шептало”? А яке це має відношення до мене? Уже в машині, дорогою до Халеп’я (падав дощ з градом, градини гучно барабанили по склу, сердито гримів грім), я раптом подумав, пригадавши розмову з професором: “А все ж якщо написане мною і нині комусь потрібне, вони мене остаточно не вбили, хоч як старалися, — ані батогом, ані пряником! Все ж хлопчина той, із малюнка Віктора Зарецького, переміг, хай — і покалічений душею”. Можливо, саме це відчуття кінцевої перемоги попри всі втрати і тримає мене ще на світі і дає сили далі працювати. Я страшенно мучився цими сумнівами у сімдесяті роки, пишучи у “Землі під копитами” про ріку часу, яку далеко не кожному судилося перейти. Можливо, хоч щось у мені — її перебрело?
Віктор Зарецький малював мене ще — з пишною шевелюрою. А через тиждень Ірина стояла під каштаном, на вулиці Леніна, і, зирячи на мене крізь широке вікно перукарні,— плакала. Перукарка стригла мене машинкою, як вівцю, — наголо. Так треба було з’явитися назавтра до військкомату. Ще кількома днями раніше Ірина записувала: “Така осінь гарна! Ми з Володею нарядилися і гуляли. Він писав, сидячи на пеньку, на Лисій горі, а я блукала якимись галявинами, кладовищами, рвала запізнілі квіти і червоно-жовте листя. Зробила такий гарний осінній букет. Потім із похмурого цвинтаря вийшла на нашу галявинку, де стривожений Володя щоразу одривався від роману і дивився в зарості — я довгенько таки бродила. Я підкралася до нього, злякала, і він сміявся. У нього жовта оправа окулярів, і тепер, восени, вона якось гарно світиться і так пасує до його темно-карих очей. Він просить мене, щоб я сфотографувалася в осінньому пальтечку на повний зріст, щоб узяти фото з собою до війська”.
Справді, останнє наше осіннє “інтермеццо”.
Провести мене напередодні прийшли Іван Драч, Борис Антоненко-Давидович, Євген Сверстюк, Євген Гуцало, здається, Алла Горська, усіх уже не пам’ятаю, а в Ірининих записниках про цей вечір немає ані слова. Пам’ятаю лише, як Борис Дмитрович співав нам стрілецьких пісень, а ми — підспівували. Деякі з тих пісень, переписані Іриною, я потім наспівував у Сретенську. Вони мене зігрівали і підбадьорювали. Нещодавно Євген Гуцало згадував, що того вечора, прощаючись із ним, я сказав: “Ну, Гуцало, я іду служити, а ти ідеш — прислужувати…”
Щось було в тих словах.
А наступного дня, 16 листопада шістдесят третього року, Ірина записала: “Який жахливий довгий і порожній день. Здається, він ніколи не скінчиться. Куди себе дівати? Абсолютно незрозуміло, навіщо я ходжу містом, прибираю в кімнаті, щось купую, навіщо я оце пишу. Страшенна безглуздість. В усьому світі е тільки одна реальність — стрижена Володьчина голова у вікні автобуса, його якась вибачлива, винувата усмішка і востаннє піднятий угору кулак, тримайся, мовляв. Це — єдина реальність, але цього уже теж немає. То лише спогад. У мене над столом заклик — “До роботи!” Його написав, від’їжджаючи, Володя…У моєму житті сталося щось велике і непоправне… Коли я завтра прокинуся, нічого не зміниться. Буде так само порожньо і самотньо. Можливо, ще місяць, рік, три роки… Чи я витримаю це?…Не можу збагнути, що я — САМА!!!…Коли ми стояли, узявшись за руки, біля автобуса, а навколо нас волала, плакала та горлала під гармошку юрма проводжаючих і тих, хто від’їздив (це було о сьомій ранку), Бог послав нам таку прекрасну малиново-морквяну зірницю! Ніби медовий пряник дитині. Бач, яке, мовляв, життя! Прекрасне! І Володя теж плакав. Хоч одразу ж сміявся, намагаючись приховати сльози. А я навіщось залишилася у цьому ідіотському, брехливому місті. І попереду — довга, холодна зима”.
