18. “Рядовий Дроздь…”
Відвідувач Музею живого письменника має залишити його в доброму настрої, усміхненим.
Бо я справді був, є і буду— ЖИВИМ письменником.
Я ніколи не зможу “забронзовіти”.
Бо, як тільки помічаю на собі хоч маленькі сліди “бронзи”, я починаю згадувати чернігівські солдатські ранки.
Прокидаюся в казармі ще затемна, поспішаю в лабораторію. Творю, пишу, горю у вогні натхнення — для вічності, для народу. Який жде не діждеться моїх нових писань… По сьомій годині ранку, якщо літо, восени і взимку — трохи пізніше, обережний стукіт у двері:
— Дроздь, а, Дроздь!
— Слухаю, товаришу старшина!
— Іди акурки собирать…
Відтоді живу, пишу, творю, знаючи, що кожної хвилини у двері можуть постукати і сказати: “Дроздь, а, Дроздь, іди акурки собирать…” У тому чи іншому варіанті.
І справа не лише в тім, що усі ми, письменники і неписьменники, генії і негенії, відомі і невідомі,— лише гості на нашій землі, як я уже писав, і кожної хвилини нас — можуть покликати… Справа, думаю, в іншому. Треба було, як я, тільки-но виборсавшись із “галіфе” чиновницького і вбравшись у “галіфе” літературне, прямісінько з київських літературних салонів, із інтелігентних зібрань пірнути в атмосферу Таращанського збірного пункту, треба було усе це пережити, аби зрозуміти раз і назавжди, на все життя: посади, слава, звання — тільки бульбашки на поверхні моря. Зрозуміти і навчитися сміятися, справді, на все життя — із себе, із пихи “видатніючих” колег по перу, із бронзовіючих облич у президіях претендентів на звання “совість народу”…
За три роки моєї солдатської служби ми з Іриною написали одне одному загадом близько трьох тисяч листів. Писали щодня, а іноді — і по кілька разів на день. З усієї тої епістолярної творчості наведу лише декілька рядків із мого листа, написаного в Таращі: “Уяви собі пересильний пункт, ледь освітлена, брудно-рожева зала з рядами дощатих темних нар у два поверхи. Під нарами хлопці з нашої команди грають у доміно, з ними — і сержант, який приїхав по нас. На нарах — новобранці, що уперто, але якось безапетитно жують. Шоста година ранку. О сьомій нас поведуть до лазні. Над усім цим театром, стіни якого обліплені войовничо-патріотичними плакатами, — сумовите рипіння гармошки. І — глумливі голоси: “Дядьку, а ти — чу-чу зіграй! Ха-ха-ха! Знімай штани та будемо танцювати чу-чу!..” Я сиджу на нарах і роздумую…” Про що я міг роздумувати? Звичайно, про долю рідної української літератури…) “А хлопці гукають сумовитому гармоністові: “Ти, не треба, душу шкрябає!.. Зіграй “БризгИ шампанського!”… Ідучи в строю до лазні, я бачив прекрасний схід сонця…”
За рік моєї служби в Сретенську за дев’ять тисяч кілометрів од Києва ми з Іриною зустрічалися щодня. Очима — на сонці. О четвертій годині дня за київським часом, о десятій — за місцевим, забайкальським. Сонце ж на всі краї і землі — одне, на ньому не розминешся очима.
Нічого смішного, аніж “рядовий Дроздь”, як називав мене в Чернігові старшина-білорус, Радянська Армія досі не знала: абсолютно не спортивний, підсліпуватий (під час газових атак, коли треба було бігти лише в протигазі, двоє солдат мусили тримати мене під лікті, бо я не бачив і за метр перед себе), гвинтівка в моїх руках здавалася геть чужорідним тілом. А вже солдатська “виправка”, постава!.. Художник ротної стінгазети, яку ж я таки й редагував, карикатури малював лише з мене, більш достойних не знаходилося у всьому військовому містечку. Коли проходили курс молодого бійця, виробляли стройовий крок, мені у взводі — ціни не було. Капітан викликав із шеренги, ставив серед плацу і наказував: “Пройдіть, Володимире Григоровичу”. Він був зі мною ввічливий, як і більшість офіцерів. Я ішов, високо піднімаючи ноги, випростуючи носок (пряма лінія!) і старанно грюкаючи чобітьми об асфальт. Тоді капітан звертався до солдат. “Бачили? Ось так ходити не треба!”
Заняття з фізкультури. У спортивному залі. Капітан співчуває мені і водночас — мусить виконувати свої службові обов’язки. А його обов’язки полягають у тому, щоб наш взвод і надалі залишався показово-відмінним. Таким він був до нас, таким буде і після нас. Армія — частина суспільства, яке давно роз’їдає показуха і формалізм. Як іржа. Поки не роз’їсть самі його підвалини. І усе — впаде. Але то буде пізніше. А поки що капітан зобов’язаний поставити мені залік. Якщо вже мене покликано до війська і направлено до його показово-відмінного взводу.
— Рядовий Дрозд!
— Слухаю!
— Підійдіть до перекладини!
Підходжу. Високо наді мною — сталева труба, до блиску витерта солдатськими тілами.
— Відділення! Піднять рядового Дрозда на перекладину!
І — до мене, уже — прохально:
— Володимире Григоровичу! Ви протримайтеся на перекладині хоч коротеньку мить, аби я — зафіксував.
— Слухаюся, товаришу капітан!
Хлопці беруть мене на руки, піднімають і садовлять на турніка.
Всадовивши, міцно тримають за обидві ноги. Я з усіх сил чіпляюся пітними від напруги руками за слизьке залізо.
— Відділення, відпустити! — командує капітан. Хлопці відскакують убік. Тої ж миті, як тільки мене відпускають, пірнаю головою униз, назустріч дощатій підлозі. Я не здатен протриматися на перекладині і бажаної для капітана секунди.
— Відділення, піднять на перекладину рядового Дрозда! — не втрачає надії капітан. Відділення знову садовить мене на слизьку трубу, знову, за командою капітана, відскакує убік — і знову я лечу униз…
Капітан безнадійно махає рукою і пише в журналі, навпроти мого прізвища: “Зараховано”.
Морози у Сретенську — за сорок. Благо, що без вітру. Але багато хлопців — обморожуються. Особливо кого привезли з південних країв. Коли морози трохи спадають, нас виводять на стрільбище. Уперше і востаннє за всі три роки моєї служби. Капітан, командир взводу, видає по три патрони. Мішені — метрів за триста, може, — за двісті. На тлі засніженого схилу я їх зовсім не бачу. Настає моя черга стріляти. Капітан терпляче вирівнює гвинтівку в моїх руках: “Цільтеся, цільтеся, Володимире Григоровичу, не підведіть взвод!” Я напружую очі, але далі мушки на стволі гвинтівки нічого не бачу. Од напруженого дихання скло окулярів запотіває, я стаю геть сліпий. Починаю протирати окуляри — гвинтівка виковзує з рук. Капітан нагинається, знову поправляє. Тричі натискаю на гашетку, приклад боляче віддає в плече. Капітан зупиняє сержанта, сам іде до моєї мішені. Довго замислено стоїть біля неї, повільно вертає назад: “Рядовий Дрозд — п’ять”. Відмічає в журналі і викликає наступного стріляти — у ту ж мішень. Отже, я не влучив жодного разу. Та й не міг влучити. Бо бачив я лише схил, як у тумані. У військовій школі доводилося щодня розшифровувати десятки аерофотознімків. Зір мій ще погіршився.
Машина хай і найжорстокішої Системи — є машина. Десь колись вона не спрацює. У цьому — чи не єдина надія особистості, яка втрапила між її колеса. Підполковникові чи полковникові, який наказав у супроводжуючій до справи записці відправити мене у найдальший гарнізон, слід було додати: “у піхотні війська”. І був би мені капець. Я або б сам покінчив із собою, або мені б допомогли. Як це нерідко траплялося тоді, трапляється і донині, про що свідчить статистика. Чітко виконуючи наказ, мене відправили у найдальший, з тих, звідки саме приїхали “свати”, гарнізон. Але втрапив я, можливо, ще завдяки — освіті, до школи молодих спеціалістів. А головне — в авіаційні війська, де чимало офіцерів мало вищу освіту або були колишніми військовими льотчиками, що теж накладає відбиток на людину. У школі, до якої я потрапив, не так цінувалася солдатська виправка, як — солдатська голова. Головою доводилося добре працювати. Голова мене не підводила. Я закінчив школу на відмінно (спеціальні предмети — чесно, без “показово-зразкових” натяжок) і мав право вибору, коли розподіляли по частинах. Одне місце було під Київ, у Бориспіль. Але це— надто близько до літературних і не тільки літературних “батьків”. І я вибрав Чернігів. Втім, навіть у Чернігові мав один час проблеми. Але — заспокоїлося. Начальство мало в Києві уже інший клопіт, з іншими людьми. Система залишила мене в спокої, у надії на виховну силу доблесної Радянської Армії. Надії були небезпідставні. Я, звичайно, перевиховувався. Але із Сретенська привіз роман “Веселощі”, із Чернігова — роман “Катастрофа” і ще дещо, що надруковане було значно пізніше.
Роман “Веселощі” (майже п’ятсот сторінок, оцініть мою армійську працездатність!) рецензувала для журналу “Дніпро” Ліна Костенко. У мене зберігся примірник рецензії. Рецензія надто поблажлива, відчувається співчуття до моєї “солдатської долі”. Що ж, підтримка тоді справді була мені потрібна. “Виразний почерк новеліста і часом — точний кінематографічний зір. Добрі діалоги, мислення, а не сірий намул прописних істин. Біографія душі, а не лемішне дослідження, хто куди пішов і хто кого полюбив. Інтелігентність. Повновагість душевних мук і радостей. Психологізм, іноді жорстокуватий, іноді самотканий, але завжди — в складній графіці розчарувань і чуткій перкусії найглибших первопричин, — писала Ліна Василівна. — Словом, перед нами — письменник. Цікавій письменник. Своєрідний. Володимир Дрозд”. Журнал не поспішав друкувати роман. А минуло трохи часу — і я сам попросив Ірину його забрати. Досі вдячний Ліні Василівні, ціную доброту її душі, але це ще був не роман. Принаймні як на мене. Це ще був тільки начерк роману. Збірка сюжетів. З неї в Чернігові і виріс роман “Катастрофа”. І повість “Молохви”.
