8. Засідання науково-медичної ради в Халеп’ї. Дискусія навколо нужника…
Доводиться переривати екскурсію по власному Музею і терміново вирішувати нагальні господарчі проблеми. Життя є життя. Ринок є ринок. Навіть засідання Секретаріату у Спілці письменників нині нагадує господарчу нараду про те, як дешево купити і дорого продати. Шлях від розвиненого соціалізму до провінційного капіталізму вимагає жертв. Втім, це уже в традиції нашої держави. Ми звикли жертвувати не лише окремими людьми, а й поколіннями.
Одною з перших жертв сьогодні стає культура. Музей живого письменника, звичайно, заклад культурницький, роздумую я, а все ж — із комерційним ухилом. Навіщо я його створюю? Щоб торгувати власним ім’ям. Якщо за це ім’я можна що-небудь вторгувати. А якщо завтра до Музею живого письменника завітає податковий інспектор — щоб зустрітися з письменником — на предмет податків?.. А він, звичайно, завітає. Учора я вперше на своєму віку заповнював декларацію про прибутки. Там було запитання: “Хто дозволив вам займатися індивідуальною діяльністю?” Я написав: “Господь”. У районній податковій інспекції сказали, що такої інстанції вони не знають. Тоді я дописав: “Небесна канцелярія…” Таке роз’яснення теж не задовольнило податкову інспекцію, і довідки для одержання славнозвісних купонів мені не видали. І я сьогодні, коли пишу ці рядки, усе ще — неокупонений громадянин суверенної України. Прирівняний рідною державою до бомжа або до вуличної повії.
Сьогодні уся моя надія — на Музей живого письменника. На нашу з доктором філології Жульєном діловитість. На талант підприємництва. Якщо вже інші таланти суспільству не потрібні. Сидимо з директором Музею на знаменитому дерматиновому дивані і розмірковуємо. Звісно, Доктор Жульєн керуватиме Музеєм на громадських засадах, але годувати його — доведеться. Жульєн їсть лише м’ясо і ніколи не постує. Отже, м’ясо для Директора. А м’ясо подорожчало втричі.
Не обійтися Музею і без екскурсовода. Не можу я демонструвати самого себе, наприклад, за творчим процесом і водночас — розповідати про себе. Роздвоєння душі ще не означає, на жаль, роздвоєння тіла. Потрібен дроз-дознавець, або, ще ліпше, дроздознавка… В Інституті літератури — скорочення. Але скорочують, звісно, докторів і кандидатів наук. А вони звикли до чималої платні — за звання, за посади — і навряд чи погодяться на ту мізерію, яку я здатен заплатити. Хоч немало з них свої докторські та кандидатські захищали, серед інших творінь, і на моїх писаннях. Доведеться шукати екскурсовода серед недавніх випускників філологічних вузів (вони чи не найпершими поповнять лави безробітних), які темами своїх дипломних робіт узяли творчість Володимира Дрозда. Чомусь дипломні про мої книги пишуть самі дівчата. Мабуть, відчувають вроджену жіночність моєї душі. Я з дитинства дружу лише з представницями слабшої статі.
Сторожуватиме уночі, за сумісництвом, Доктор Жульєн. Поки не забронзовіє в своєму директорстві. Посади, на жаль, псують не лише людей, а й псів. Але без бухгалтерського обліку — не обійтися. Прибутки, видатки, дебет, кредит… Тимчасово міг би допомогти комп’ютер. Щоб купити, хай і поганенького, суто для обліку, комп’ютера, потрібна валюта. Валюти у мене нема і не передбачається. Я не належу до тих “мудрих людей”, що, як писала Ірина Жиленко, “про запас завели валюту в банку й прокопали довгий лаз”. “Ми не судим, не караєм, не стинаємо голів. І скарби свої збираєм в небесах, як Бог велів”. На скарби небесні, на жаль, земного комп’ютера не купиш. А якщо, за прикладом колег і політиків, звернутися за допомогою до діаспори?
І, обійнявши Доктора Жульєна, на дірявому дерматиновому дивані я подумки пишу листа-звертання до братів за океаном: “Дорогенькі пани і панни з української діаспори в Америці і Канаді, Австралії і Німеччині, Бразилії і Аргентині, в усіх краях-землях, куди занесла вас лиха доля! Дякувати Богові що ви — є! Як часто у застійні і дозастійні часи рятували ви нас, духовних пастирів української людності! Проклинаючи вас, жовтоблакитників, найманців всесвітнього імперіалізму, навчаючи вас впродовж десятиліть як вам жити і думати, ми заробляли собі на шмат хліба, а часом — з маслом та ікрою. Якби не ви, не бачити б нам, як власних вух, багатьох наших премій, орденів, багатотомників і посад. Здається, жоден український радянський письменник (окрім блаженних одинаків), що побував в Америці у складі державної делегації до ООН, не відмовився, повернувшись на рідну землю, в країну розвиненого соціалізму, сотворити свого “гусака на Бродвеї”, свого томика прокльонів і пересміхів. І не кололо йому, що творить він усе те ідеологічно-сатиричне місиво американською авторучкою, обтягши власний зад американськими джинсами, а на тендітні плечі дружини накинув шубку, придбану за долари. Обпаскудили ми ту Америку і вас із нею, дорогі брати по крові, як могли. Тепер ми, з дозволу начальників наших, перебудувалися. Ізнову ми — глибоко вдячні вам. Бо кого би так возносили до небес у своїх писаннях та мітингових промовах, коли б не ви, брати заокеанські! Яку б країну, замість оспіваного-переоспіваного нами комунізму, ми малювали для довірливого народу свого — раєм земним, якби не було на світі Америки! Тільки ви нас зрозумієте і пробачите, бо ви ж — наші брати і сестри, і такі ж довірливі, як увесь український народ. Тож дорогенькі брати і сестри з діаспори! Багатьох українських літераторів ви уже порятували од злиднів, вділивши їм від щедрот ваших. Порятуйте ще одного писаку, хоч я й не літав до Америки ні в застійні часи, ні в перебудовні, а сидів сидьма в Халеп’ї та писав нікому не потрібні романи. Порятуйте не так мене, як Музей живого письменника, подарувавши йому поганенького комп’ютера. А далі я вже сам порятуюся, завдяки вродженому підприємництву своєму. Батько мій возив на базар картоплю, гарбузи і яблука, я повезу на ринок самого себе і продам. Якщо хто купить…”
Але чим далі снував я подумки рядки листа-звертання, тим менше він мені подобався. Надто вже по-жебрацьки. І вирішив я обмежитися офіційним, від імені директора Музею Доктора Жульєна листом. “Шановні панни і пани з української діаспори! Просимо подарувати Музею живого письменника комп’ютер. А ще, бажано, — множильну техніку. Аби змогли ми налагодити в Музеї випуск видавничої продукції, спрямованої на пропаганду творчості пана Володимира Дрозда. Вважаю за потрібне дати літературознавчу довідку про те, що ні в застійні, ні в дозастійні роки пан Володимир Дрозд не послав у ваш бік жодного, письмового чи усного, прокльону, не заробив у такий загальноприйнятий тоді спосіб жодної копійки. Втім, можливо, це буде сприйнято вами як недолік письменника. Але істина дорожче… З пошаною і найкращими побажаннями—директор Музею живого письменника, доктор філології добродій Жульєн”.
Вирішивши справу з бухгалтерським обліком, ми з Жульєном далі подумки фондували свій Музей.
Звісно, не обійтися без витрат на облаштування музейної садиби. Історичний дерматиновий диван надиктовував нам світлі думки.
Екскурсанти страх як люблять фотографуватися. На згадку. На тлі Музею живого письменника. Музею найкращого, найталановитішого в усьому Халеп’ї прозаїка. Це — безсумнівно, бо я в Халеп’ї, як уже згадував, — єдиний прозаїк. Група екскурсантів, що забажає сфотографуватися, вишикується на подвір’ї, біля гаража. У кадр потрапить будинок, гора, сад і, як не крути об’єктивом, збоку — під горою — дерев’яна будочка… Звичайно, відвідувачі Музею не думатимуть, що з живого письменника, як казали колись в Олишівці, миші носять… І все ж щось надто земне, матеріальне вривається у духовну ауру красного письменства разом з тою традиційною для села дерев’яною будочкою. Нужник од очей з вулиці треба затулити. І затулити чимось таким, що несло б на собі духовне, культурницьке навантаження. Наприклад, дерев’яною стелою у формі розгорнутої книги. Можливо, ідея ця у нас із доктором Жульєном народилася від згадки про письменницький “гуртожиток” у Києві, на вулиці Чкалова, теж збудований у вигляді розгорнутої до вулиці й скверу книги. Правда, у чиїйсь злій і зіпсованій суспільними пертурбаціями уяві наш письменницький дім асоціювався в застійні роки не з розгорненою книгою, а із стегнами повії… Аби подібних асоціацій не викликала стела під горою, на її дощатих сторінках треба щось значиме написати чи зобразити.
Краще було б, звісно, виготовити стелу з мармуру, а не з дерева. Мармур обіцяє письменникові безсмертя у віках, а дерево — тимчасове, як і письменицька слава. На мармурі золотими літерами — назви моїх книг. Це — на одній сторінці. А на другій — симетрично — думки відомих людей про мої писання. Наприклад, Даниїла Грані-на, Валентина Распутіна чи Юрія Мушкетика — з його доповіді на останньому письменницькому з’їзді. Але не усім відомим і великим людям властиве почуття гумору. Той же Юрій Мушкетик може образитися, що словами з його історичної доповіді в Музеї живого письменника затулено найзвичайнісінький нужник. “Як не шануєте мене, то пошануйте хоч мою високу посаду!” — скаже грізно.
Мабуть, безпечніше буде викарбувати на мармурі мої власні мудрі вислови. Бо й справді, чимало мудрих думок народжується в людських головах там, де людина тільки й буває по-справжньому на самоті. Хіба не траплялося, що я, перериваючи творчий процес, ішов до дерев’яної будочки справити природні потреби і—притьма поспішав назад, до письмового столу, аби вписати до рукопису вдалий рядок? Отже, власні думки золотими літерами на рожевому мармурі, для вічності. Наприклад: “Володимир ДРОЗД: Майже усі мої твори — це літопис душі сучасника, душі складної, душі, яка дошукується сенсу життя”. Або: “Володимир ДРОЗД: у душі письменника, якщо він справді митець, — усі тривоги і болі його епохи”. “Усі тривоги і болі його епохи” — звучить монументально! А ще було б добре, якщо вистачить мармуру, вирізьбити на стелі моральні заповіти найпозитивнішого героя в українській прозі застійних років, потомственого асенізатора діда Кіндрата (тематична близькість до об’єкта, який хочемо сховати од людських очей), з моєї повісті “Ирій”: “Я, потомствений, останній асенізатор, кажу вам, що залишаєтеся після мене: живіть так, аби не затуляти сонця від сусіди свого…Я кажу: не замахуйтеся, поки на вас не замахнуться…Отак — лагідністю та правдою — і живіть у світі, чесно роблячи свою справу там, куди вас поставила громада. Бо не те важливо, що робить людина, а — як вона робить. Оце і всі мої заповіти вам, чесні лайновози”. Які почутливі і глибокі слова, достойні бути викарбувані на пам’ятникові епосі розвиненого соціалізму! Епосі, від якої тільки й залишилося, що високі слова. А над цими рядками, над цим заповітом як символ — знаменитий мідний черпак потомственого і заслуженого асенізатора діда Кіндрата…
Але ж це уже не просто собі стела, міркуємо ми з Доктором Жульєном далі, а справжня художньо-монументальна композиція! Безсумнівно, ескізний проект її доведеться затверджувати на науково-методичній Раді Музею живого письменника. Кого вводити до тої Ради — питання з питань. Найліпше, звісно, своїх кумів. Все ж, навіть у часи переходу до ринку, блат не втрачає свого значення. Кум — на вузькій кладці від омріяного соціалізму до омріяного капіталізму — не зіштовхне кума у фінансову прірву. Отже, беремо кумів у надії, що вони охочіше затвердять проект. Раду очолить Микола Жулинський. Він стільки усіляких рад очолює, що одною менше, одною більше — і не помітить. Віра Судима, окрім того, що письменниця, має досвід музейної роботи. Вона буде заступницею Миколи Григоровича. Анатолій Макаров жодних постів ніколи не займав і в жодні наукові ради ніколи не входив, зате — відомий знавець українського барокко і взагалі — інтелігентна людина. Йому і бути членом Ради. Сформували!
І ось збереться висока Рада у Халеп’ї, на садибі, навколо ескізного проекту. Першим слово візьме, звісно, Микола Жулинський. “Що таке — приватизація? — замислено мовить Микола Григорович. — Приватизація адекватна поняттю — передача власності в особисте користування. Володимир Дрозд одним з перших у нашій літературі приватизував самого себе — власну творчість, власний життєпис, власне письменницьке ім’я. Ім’я, можна сказати, всеконтинентське. Я буваю в Америці так само часто, як Володимир Григорович — у своєму Халеп’ї. І можу авторитетно засвідчити, що й там його знають. Отже, наш письменник привласнив і свою всесвітню славу. Досі, в застійні часи, ми мали талант кожного письменника за надбання народу, держави, мені самому доводилося неодноразово про це писати, ще до власної перебудови. Але сьогодні, у складних умовах переходу до ринку, коли талант письменника не потрібен ані народові, ані суверенній державі, письменник має право на самоприватизацію! Тим більше — Володимир Дрозд, який, як я неодноразово відмічав, починаючи із своєї кандидатської, не залишає байдужим читача. Громадський тонус його творчості високий, кожен його твір жанрово оригінальний, гостропроблемний. Одне слово, я за те, щоб затвердити ескізний проект художньо-монументальної композиції, яка своїм безпосереднім призначенням ще раз підкреслить високу духовність одного з найталановитіших сучасних прозаїків і його близький зв’язок із реаліями земного буття…”
Віра Сулима скаже так: “Товариші панове! Я цілком підтримую думку вельмишанованого усіма нами Миколи Григоровича. Ми повинні затвердити ескізний проект композиції, яка несе на собі величезне духовне навантаження. Хочу звернути вашу увагу, що пропонована стела досить вдало вписується у навколишній ландшафт, у музейне дворище. Водночас ми як фахівці не можемо не поглянути на композицію і з іншого боку. Наприклад, з боку гори, яка, можливо, колись носитиме ім’я Дрозда. Що ж ми побачимо з боку гори? Ми побачимо ту ж таки будочку, на тлі голої мармурової споруди. Одне слово, я пропоную спорудити ще одну стелу, уже з гористого боку. Разом вони нагадуватимуть дві теплі людські долоні, які ніби оберігають місце усамітнення письменника, своєрідно символізуючи народну любов і шану до Володимира Григоровича. Не забуваймо, що Володимир Дрозд — український радянський письменник, автор багатьох романів, повістей, оповідань, широковідомий не лише в Халеп’ї, а й далеко за його межами, як слушно відмічав Микола Григорович. І він цілком заслуговує на таку народну увагу. До Музею живого письменника, я певна, ніколи не заросте народна стежка, тим більше що вона надійно заасфальтована вдячними земляками письменника. Ще одне. Пам’ятаймо, що трохи не кожен твір письменника і нашого кума впродовж останніх двадцяти років висувався на здобуття Державної премії імені Тараса Шевченка. Кожна людина — смертна, а Володимир Дрозд попри весь його значний талант теж людина, колись і його не стане. І Шевченківський комітет змушений буде нарешті відзначити посмертно високою премією і його твори. Тоді особливо людно стане на асфальтованій дорозі до Музею, цій стежці народної шани. Ми мусимо це передбачити. Цілком зрозуміло, що чимало відвідувачів Музею забажають зайти і до цієї будочки — місця усамітнення прославленого митця. Дивлячись на потемнілі од часу дошки, з яких збита будочка, що вони думатимуть про нас, сучасників Володимира Григоровича? Тому пропоную повну реконструкцію, даруйте, туалету. Невже наша суверенна Україна не спроможеться уже сьогодні звести на місці цієї примітивної будочки споруду з мармурових плит? Звичайно, напрохується і подальше рішення: викарбувати на мармурових стінах споруди такого, здавалося б, специфічного, утилітарного призначення найбільш мудрі вислови Володимира Григоровича. Справляючи, даруйте ще раз, природні потреби, екскурсанти могли б одночасно знайомитися з безсмертними рядками шанованого письменника. Для багатьох з них, можливо, це було б перше і останнє знайомство з думками Володимира Дрозда. Але не можу не звернути вашої уваги ще на одну проблему, яка виникає у зв’язку з вищевикладеним. У такому разі ця унікальна споруда набуде невиправдано великого значення поруч із скромною оселею письменника. І чи не подумати нам уже сьогодні про те, щоб негайно реконструювати і сам будинок Володимира Дрозда, його творчу майстерню? Звичайно, це вимагатиме значних коштів, але невже ми такі інтелектуально бідні, аби не розуміти, що Володимир Дрозд — це наше духовне багатство?!”
Анатолій Макаров матиме, звісно, осібну думку. Справжній інтелігент — завжди в опозиції. Справжній інтелігент — завжди каже тільки правду, навіть про свого кума. Анатолій Макаров, зголосившись на слово, мовить так: “Я не став би, за прикладом вельми шанованих мною колег, перебільшувати значення творчості Володимира Дрозда у духовному світі нашого сучасника. Почитайте, що він пише у самопередмові до власного двотомника! Він називає “барокковість” — дитячою хворобою традиційної української радянської прози… Де ж тут глибина думки, де вплив на духовність читача? Володимир Дрозд не розуміє величезного значення для нашої культури українського барокко, дослідженню якого я присвятив значну частину свого життя. Звичайно, деякі його твори близькі образною системою до українського барокко.
І це чи не єдине, чим його творчість цікава для сучасного інтелігента, мислячого читача. Зокрема, позначена барокковістю і повість “Ирій”, цитати з якої ми бачимо на запропонованому нам ескізному проекті композиції. Майбутні дослідники життя і творчості Володимира Дрозда, безсумнівно, відмічатимуть гротескові елементи у його повсякденному мисленні. Зокрема, і широковідомій у Халеп’ї поемі, присвяченій мені, як дослідникові барокко: “Шел Макаров по дорожке, вдруг — муравей ползет по ножке. “Ах, милорд, вы извините, — сказал Макаров, — и — простите, барокко занят я сейчас и не смогу я принять вас!” Шел Макаров по дорожке, а муравей — все полз по ножке…” Сподіваюся, ви погодитеся, що пахощі середньовічного барокко у цих рядках виразно відчутні. Це засвідчує протиріччя у самім мисленні Володимира Дрозда, в оцінці ним власної творчості… І ще одне. У цій, хай і дощатій, будочці перебувало стільки відомих людей, переважно — діячів української культури, що вона цілком заслуговує, аби ми, дбаючи про нащадків, яких, безсумнівно, цікавитиме епоха українського духовного відродження, взяли її такою, якою вона є нині, під скло. Але цей крок — малоймовірний, оскільки в часи політизації суспільства суверенна Українська держава не поспішає дбати про збереження пам’ятників культури. І тому я виходжу з конкретною пропозицією. У найближчу свою відпустку я виплету навколо історичної будочки високий тин, і це одразу вирішить чимало проблем. На кілки тину можна буде повісити макітри, глечики, а навколо тину — посадити мальви. Згадані деталі додадуть споруді, усій музейній композиції національного колориту, навіть своєрідної барокковості. А всі інші турботи про збереження культурної цінності, якою, безсумнівно, є садиба-музей Володимира Дрозда, пропоную перекласти на плечі майбутніх поколінь…”
“На цьому, товариші, поки що і зупинимось, — підсумує дискусію Микола Жулинський. — Історія української культури ще донедавна нагадувала розбиту, викривлену ґрунтову дорогу, яка прямувала до грандіозної тріумфальної арки, вибудуваної на честь тільки світоглядно непомильних класиків, яких, на жаль, старанно очищали” від суперечностей, від болісних роздумів і сумнівів. Тому не мусимо сьогодні зосереджуватися на мармурових стелах, навіть якщо ідеться про садибу-музей Володимира Дрозда, мого кума. Тим більше що його свого часу не було ні репресовано, ні розстріляно. Ситуація парадоксальна до абсурдності: безсумнівно, талановитий письменник, а що він робив у застійні роки? — лише писав, навіть не звідав тюремної камери. Просто розпач бере. Але історія ще не усе сказала. Можливо, його ще посадять за грати, хоч би за фінансові зловживання під час створення ним Музею живого письменника. Тоді настане час дослідників літератури. Адже єдина естетична цінність, яку визнає сучасне літературознавство, це — біографія письменника. Отже, поки що доведеться зачекати з художньо-монументальними композиціями. Я приєднуюся до тверезої пропозиції Анатолія Макарова. Як я зрозумів, тут ідеться про гармонійність форми і змісту…”
Звичайно, членів науково-методичної ради доведеться чимось пригостити. Зварити, наприклад, юшку в казані. Трошки, так би мовити, сільської екзотики і національного колориту. Це розчулює, робить українця сентиментальним і поступливим. Але риба подорожчала втричі. А потім доведеться відвезти гостей до електрички, в Українку. А бензин купую — за комерційною ціною. Самі витрати. А де ж прибутки і коли?
І знову ми з Доктором Жульєном глибоко замислилися. Що ще я можу продати? Автографи на власних книгах? Ніхто не заплатить за них і копійки. Рукописи. Цього добра у мене повно, розпалюю ними у грубці. Розповідають, що рукописами Пушкіна колись розплачувалися з авторами видавці. Отже, цінували. Але для цього, найперше, треба бути Пушкіним. А по-друге, треба спершу померти. Рукописами Пушкіна підторговували теж не за його життя, а через кілька десятиліть після смерті. Але як бути з ідеєю Музею ЖИВОГО письменника? У глибоко застійні роки, коли наші хатні “класики” надувалися Системою, як гумові ляльки, на батьківщині такого “класика” бучно святкувався його ювілей. У печі цегельного заводу випалили до ювілею кілька десятків бюстів знаменитого земляка. І в Халеп’ї є цегельня. Глини у нас теж досить. Чому б не налагодити випуск маленьких “дроздиків” і продавати в Музеї як сувеніри? А на шпилі гори над моєю садибою можна влаштувати оглядовий, майданчик, встановити на ньому бінокуляр-автомат, бачив такі в Італії: вкидай п’ятнадцять копійок — і три хвилини милуйся халеп’янськими краєвидами… За годину — три карбованці… Звісно, вибиратися на шпиль гори важко, треба збудувати сходи, а ще краще — ескалатор, як у метро. А якби зі шпиля відвідувач Музею міг піднятися над халеп’янськими пагорбами на барвистій повітряній кулі…
Тут Доктор Жульєн тяжко зітхнув і заплющив очі, навертаючи мене до реальності. І всі мої комерційні фантазії розвіялися од того промовистого зітхання, усі мої рожеві мрії луснули, наче мильна булька…
