9. Романтики
Якось, на черговому зібранні у Спілці, письменник Олександр Глушко у відповідь на мій дотеп мовив з внутрішньою поважністю людини, яка довгий час пропрацювала в керівних органах: “Вам, Володимире Григоровичу, у цирку б виступати…” — “А хіба все наше білялітературне життя не є цирк?” — запитав я. Олександр Кіндратович стримано усміхнувся, не бажаючи ні заперечити, ні підтвердити моє узагальнення. Між тим він мав рацію: не певен щодо літературного свого таланту (чим більше пишу, тим більше сумніваюся), але талант блазня (Валерій Шевчук полюбляє уточнювати — юродивого) маю безперечний. Принесли мені збірничок “Ленінським шляхом”, нещодавно виданий “Радянським письменником”. Вірші українських письменників, присвячені, звісно, вождю революції. А я саме збирався на збори київських письменників. І подумав я: “Ось буде мені розвага. Зіграю роль вдячного читача. Візьму в авторів збірника автографи…” Страх як не люблю засідань, тільки оте моє блазнювання рятує від нудьги і жалю за втраченим для роботи днем. І підходжу я в перерві зборів до одного з авторів збірника: “Постав, друже, свій автограф, на старість снобом стаю…” Він бридливо, двома пальцями узяв книжечку: “Хіба я там є?” Лице його ще палало від трибунного шалу, щойно проклинав те, що учора так само пристрасно хвалив. “Аякже, є, — і цитую: “І я прислухавсь… сам до себе — його ім’я в мені бринить”. Бриніло те ленінське ім’я у ньому не так і давно — у сімдесят шостому році. “А ти хіба не писав такого?!” — мій колега замість оборони перейшов у рішучий наступ.
Так я автографа і не одержав. Ні від цього колеги, ні від іншого автора збірника, хоч і його безсмертні рядки цитував напам’ять: “Не знаю більших у житті вершин — як Партія, Народ, Жовтневі зорі, хто осягнув їх, у життєвім морі не зіб’ється із курсу ні один…” І справді ж, хлопці — не збилися. Просто — курс помінявся. Боже, думаю я в такі хвилини, дай мені раніше померти і не бачити, якщо курс знову поміняється на сто вісімдесят градусів, як ті ж самі мої колеги, дорогі мої друзяки і куми, слухняно покрокують у протилежному напрямі…
Духовні пастирі народу…
Але ж треба відповідати на запитання: чи я писав — таке? Писав, писав, заспокойтеся, дорогенькі мої колеги. Хай і менше, аніж дехто з вас, але — було. Можливо, через те й не проклинаю нікого і нічого, окрім хіба що самого себе. Усі ми з вами там були. Втім, і самого себе не проклинаю, а намагаюся зрозуміти. Одне з перших моїх оповідань звалося “По крила до Леніна”. Написане воно у перше олишівське літо, коли мені ще не виповнилося й сімнадцяти. Якась белетристична казочка про селян, які шукали правди у вождя революції. Дякувати долі, я його ніде не друкував. Аби одразу з цим покінчити, скажу, що, окрім декількох “поплавків”, написаних, аби крізь видавничі терни пройшли серйозніші твори, маю єдину книгу, за яку мені перед читачем досі не те що соромно, а — ніяково. Це — роман “Люди на землі”. Писав я його щиро. Досі пам’ятаю, з яким задоволенням вичитував верстку. У повісті справді чути було, як відзначали тоді критики, “пахощі живого життя”: мова не словникова, а почута від людей, не вигадані, а побачені в реальному житті характери. Пишучи “Люди на землі”, я сам був серед тих людей, я ними захоплювався, я жив їхніми тривогами і їхніми радощами. Яка б влада не була угорі, а комусь треба хліб ростити. Я працював з цими людьми у полі, на колгоспному току. Ходив навіть на нічні зміни. Не з авторучкою, а з лопатою та віником. Я був повен юного романтичного захоплення “хлібодарами”, як тоді виспівували українські поети. Якось уночі, серед жнив, колгоспний парторг узяв мене на виробничу нараду в райком. Тоді такі практикувалися, опівночі, за ще сталінською традицією. Битва за врожай… Я приїхав у райком у спортивному костюмі, в кедах прямо з колгоспного току. Секретар райкому не дозволив бути мені йй нараді… І я години зо три продрімав на лаві під райкомом, поки не закінчилася нарада: добиратися до Халеп’я серед ночі не було на чім.
Звичайно, це був відчутний удар по моїх романтичних захопленнях “битвою”. Другого дня я написав і одвіз у вищий партійний комітет скаргу на “обухівських бюрократів”. Мене викликали до Київського обкому партії, трошки вибачилися за “обухівських товаришів”. Трошки вибачилися і самі “обухівські товариші”. А через декілька днів голова халеп’янського колгоспу розповів мені, що дзвонив сам “перший” і люто сварився: “Розвели там у себе писак…” На минулому письменницькому з’їзді я казав, що Спілка письменників при верховній партійній владі нагадувала кріпосний театрик… Парадокс доби в тім, що вершителі наших доль не прагли, аби “кріпосні актори” грали щиро. Вожді, самі не будучи щирими, не маючи жодних переконань, окрім єдиного — треба хапати ікру червону жменею, як у моєму “Вовкулаці”, поки дозволяє народ хапати, не вірили в щирість. Я, та й не лише я, був у їхніх очах смішним Дон Кіхотом соціалістичної ідеї. Соціалістичної, бо в “Людях на землі” я писав про те, як мусили б ми жити за соціалізму. Це моя фраза тих років. Ось чи не найбільша трагедія мого покоління: ми були щирі у своїх мріях про суспільство соціальної справедливості, а в наші мрії вони не вірили.
Ми були дурненькими ягнятами в отарі, у якій порядкували вовки.
Загалом я досить тверезо поціновував кожен свій твір. Звісно, на шкалі цінностей, доступній моєму духовному розвиткові. Але з романом “Люди на землі” — ніби якесь затемнення на мене найшло. Я був певен, що написав значний твір. Можливо, причиною тому був стан мого здоров’я в середині сімдесятих. До мене уперше прийшов Біль. Я й досі не знаходжу пояснення тому станові. Як і медицина. Біль приходив до мене ще двічі — у сімдесят дев’ятому і у вісімдесят четвертому-п’ятому… Раптово починав боліти один з нервових вузлів, кожного разу — в іншому місці. Медицина шукала традиційні хвороби. Знаходила. Але такого Болю ті хвороби не мусили б давати. Біль тривав рік, півтора. Біль був такий гострий, що я не міг заснути впродовж довгих місяців. Жодні заспокійливі ліки не допомагали. Допомагало врешті-решт лише Халеп’я. Уже готового до смерті, уже прагнучого смерті як порятунку від Болю, мене привозили на мою садибу і тут залишали в самотині. Скільки місячних і не місячних ночей виходив я по своєму садові, просячи у Бога смерті! Минали місяці самотності, тиші, і Біль потроху вщухав. Але Біль руйнував психіку. Після багатоденного, багатомісячного Болю я міг думати про єдине: дітей своїх. Особистість з її переконаннями, ідеалами на якийсь час ніби зникала. Залишилася людська малість з її суто земними, біологічними прагненнями. Не знаючи про це, багато що в моїй творчій біографії важко зрозуміти.
Найлегше пояснити больові приступи нервовою виснаженістю організму. Усе своє життя, відколи пишу, я працюю без вихідних, практично — без відпочинку, я взагалі не живу — я працюю. Окрім досить короткого сну. Нині я все частіше думаю, що той Біль — наслідок вимушеного роздвоєння особистості. Ніби сигнальний дзвінок про небезпеку. І звучав він тоді, коли реальності буття примушували мене писати не те, що я хотів би писати Втім, можливо, і навпаки: я писав не те, що мусив би писати, уже в результаті духовної деградації, виснажений, вимучений, розіп’ятий Болем. Так чи інакше, а верстку книги “Люди на землі” я вичитував з відчуттям свого творчого успіху. Уперше трохи протверезив мене Гри-гір Тютюнник, коли я приніс верстку до видавництва “Молодь”. “Погану книгу написав ти, Володю…” — мовив Григір, коли ми палили в коридорі. Я, звісно, протестував. Мусило минути чимало часу, перш ніж я погодився з Григором. Втім, чи у всьому погодився? Внутрішній протест супроти приватної власності, хапання за солодкий для моєї душі міф про суспільство соціальної справедливості — усе те досі є в мені. З тим усім, мабуть, і помру. Я — за переконанням — комуніст; не в політичному, а у високому, християнському, гуманістичному значенні цього слова, досить-таки забагнюченого політичними реаліями останніх десятиліть.
Не боюся писати про це навіть тепер, коли подібні ідеї вкрай непопулярні. Скажу більше: у душі чи не кожного художника живе співчуття до слабшого і покривдженого, віра в людину як духовну особистість, надія на можливість суспільства соціальної справедливості. Переконання мої не мають жодного відношення до так званої Комуністичної партії, у якій я перебував чверть століття. Повертаючись до книги “Люди на землі”, нагадаю, що десь у ті ж роки я написав оповідання “Хата” — з реалістичними, часом жорстокими картинами села, з правдою про голод тридцять третього року: “А тут голодний рік ударив, люди мерли, як мухи. Йоська похоронним уліз, умів він так — в’юнком, цього не відбереш, їздив конячкою по селу і мерців з хат забирав, а колгосп за кожного закопаного по двісті грамів хліба йому виписував…” Як ця вся правда монтується з “рожевим трагізмом”, за висловом однієї читачки, “Людей на землі”? Не знаю. Для того й пишу цю повість, аби зрозуміти.
Гортаю олишівського альбома. Тоді я ще вирізав із газет і наклеював на альбомні сторінки свої “творіння”. Тривало, правда це недовго. Так ось, напередодні “першого року семирічки” (п’ятдесят восьмий?) сотворив я поему “Романтики”. Григорій Желепа, наш співробітник, маючи хист до малювання, зобразив два молоді натхненні обличчя на тлі індустріального пейзажу. Спішно замовили кліше в Чернігівській цинкографії. І в новорічному номері порадували ми читачів “Голосу колгоспника” моєю геть графоманською, ще й напівграмотною, поемою: “Посуньтесь, грізні гори. Гей, космос! Поклонись. Ми сповнені задору, як і діди колись, що, юну республіку складаючи по гвинтах, безстрашно ішли на бій, на смерть. Міщан, боягузів і нитиків з рядів наших чистих геть… Моє покоління не брало Берліна у громі гармат і заліз, та в нього по-справжньому доля орлина, велика мета — комунізм”. І так далі. Що графоманія, ще й безграмотна, у цьому сумніву немає. Питання в іншому: наскільки щиро це усе писалося? Думаю, що досить щиро. І через якихось три роки так само щиро — оповідання “Колесо”, “Соломинка”, “Злодій” та інші, геть відмінні, як написали б тодішні критики, за своїм ідейним спрямуванням… Жертва ідеологічних наркотиків, якими нас щедро пригощали з дитинства? Частково так. Але було й інше — бажання бачити навколишній світ таким, яким він мусив би бути, але не був. Ідеалісти, романтики, наївники, дурні — називайте як хочете, але це — було. І щось від того ідеалізму-романтизму залишилося на все життя. Хоч як уперто нас від нього відучували…
Щойно мені виповнилося вісімнадцять. Я — черговий у райкомі партії. Тоді були обов’язкові чергування активу по вихідних, святах. Заходить перший секретар райкому. Колишній матрос. Високий, ставний, у незмінному, військового покрою френчі, галіфе. Строга хода, строге, владне обличчя. Доповідаю про дзвінки з сіл, з області. І раптом (досі в пам’яті — залитий вересневим сонцем хол райкому, мій схвильований, тремкий голос): “Мені уже вісімнадцять. Я хочу бути комуністом, хочу вступити до партії…” І я прошу в колишнього матроса, який видається мені кришталево чистим, зразком комуніста, рекомендацію. Можна з цього поривання сьогодні сміятися, можна мати мене за дурня зеленого, але — не кар’єриста. Кожне слово моє було щирим, щирим було моє хвилювання. І можливо, уже у вісімнадцять літ став би я комуністом, якби не критична статейка про збирання врожаю в Олишівському районі, яку я написав до обласної газети. Статейка з’явилася через декілька днів після тої розмови, районне керівництво страшенно розгнівалося. І мені вже довелося думати не про вступ до партії, а — як утриматися в редакції. А десь під зиму першого секретаря райкому, з якого я тоді “писав своє життя”, з величезним тріском зняли з усіх його постів. Відкрилося, що добрий десяток років, відколи він кермував комуністами Олишівщини, його дружина, ніде не працюючи, отримувала платню в місцевій школі. Та й не тільки це. Правда, подібні “зловживання службовим становищем”, як тоді писали, не завадили колишньому матросові пересісти в крісло директора хлібозаводу в Чернігові і спокійно досидіти в ньому до пенсії…
Що ж, і на сонці є плями, — так я намагався зберегти а душі юначий романтизм. Але надто багато плям було на сонці. Здається, у п’ятдесят восьмому році газета наша стала “чотириполосною”. Мене призначили завідувати відділом листів і культури. З’явився новий редактор, поповнивши ряди героїв мого майбутнього роману “Катастрофа”. Невдовзі — і його заступник. Не хочу називати справжнього прізвища — уже у вісімдесяті роки він тяжко захворів і переселився до іншого світу, де навряд чи є партії і редакції газет. Спершу ми з Борисом Павловичем вельми затоваришували. Було в ньому щось справжнє, міцне, селянське. Він і статурою своєю нагадував дубовий окоренок. Ходив трохи розвалькувате, але ноги на землю опускав твердо, наче печатки ставив. А над усім тим, справжнім, земним, висіла невидима ідеологічна хмара. Він прийшов до нас прямісінько із партійної школи, і вся духовна сутність Бориса Павловича складалася із старанно завчених у аудиторіях тої школи ідеологічних формул та лозунгів. Іншої освіти практично не мав: сім класів у селі, служба в армії і — армійська вечірня десятирічка.
Я тоді вже думав і нині думаю: як легко, виявляється, ідеологічній машині обтюкати з живого дерева усі зелені гілки і залишити, справді, самий окоренок. Наприкінці нашої спільної в Олишівці роботи мої з Борисом Павловичем стосунки звелися до виключно офіційних вітань. У моєму щоденнику зберігся запис (від 3 жовтня 1960 року): “І ось знову сиджу вранці в редакції “Голосу. Обдумую враження від моєї мандрівки по Шевченківських місцях Чернігівщини. Зайшов заступник редактора, буркнув: “Хай живетовариш Дрозд!” Відповідаю: “Хай живе товари З…!” Товариша ми уже не були. Невдовзі доля розвела нас — ліквідували Олишівський район. Борис Павлович “пішов” по партійній лінії. Наприкінці шістдесятих він працював другим секретарем райкому на півночі Чернігівщини. Розповідали, що, виступаючи на партактиві, він сказав: “Отаких, як Дрозд і Гуцало, нам треба розстрілювати, а не панькаться з ними!..” Саме тоді я потрапив у відповідь на Пленумі ЦК КПУ нашого ідеологічного секретаряхіміка (за роман “Катастрофа”, Гуцала теж покритикували — за повість “Родинне вогнище”). Найцікавіше, що, з погляду Системи, якій Борис Павлович служив вірою і правдою, він мав певну рацію. І не через те, що ми з Євгеном Гуцалом претендували на якусь там революційність, ні. Але ми належали до того покоління, яке дозволило собі засумніватися у доцільності Системи. Аби тоталітарна Система могла існувати якомога довше, вона мусила у кожному покоління робити відповідну селекцію. Обрізати, так би мовити, живі гілки, про що я писав ще в шістдесяті роки в оповіданні “Сад”. Звичайно, це не було моє відкриття. Про неминучість подібної селекції попереджав ще Достоєвський. Він визначив і її періодичність — кожні тридцять років. Рівно через тридцять літ після “відстрілу” тридцять сьомого року заговорив про нього і Борис Павлович…
Але усе це — пізніше. Поки що я — романтик. Будую соціалізм, а про комунізм — мрію. Пишу до газет нариси про ударників комуністичної праці. Борис Павлович пише до районки передові статті про комуністичну мораль і проповідує, навіть серед колег по редакції, Моральний кодекс будівника комунізму.
