Повість
ЗЕЛЕНА КОРОВА МАНЬКА
Я вчув його, щойно ступив із сінешних сутінків на залитий окропом ранкового сонця рундук: тонкий, протяглий, наче далекий згук сурми, посвист рака в зарослім осокою Жерелі, зеленкуватого, з темними пупирцями на спині та клешнях, старого бувальця, який видряпувався навіть з відра, що в нім безнадійно копошилися його нещасливі побратими, шкеребчучи об цинк панцирами, перевалювався в траву, хапко повз до води та плюхався під карячкуватий вільховий пень.
Я нетерпляче очікував на той поклик друге літо — відколи, захмелівши од чарки міцного червоного, із свідоцтвом за сім класів у пітній долоні, відтанцювував на випускному вечорі пакульський краков’як; відколи дядько Денис урочисто пообіцяв, ласкаво погладжуючи барилкувате черево, де тільки-но зникла третя сковорода яєшні і сулія чистого, як материна сльоза, самогону, що я у восьмий, дев’ятий й десятий неодмінно ходитиму до міської школи, і він зробить з мене людину — кухаря в ресторані чи шофера таксі, бо і в кулінарній школі, і на шоферських курсах він має знайомства. Мати, моя свята, схожа на іконну Марію, мати, що мала звичку різати у вічі правду, мовила од мисника, вимахуючи правицею, неначе рубала тупою сапкою осот на городі:
— Я свій вік прогибіла в Пакулі, то вже ж тільки й думки моєї, аби Михаль не крутив волам хвости. Але ж Дора візьме мого хлопця до себе, хіба тоді, як свисне раку Жерелі…
Дора — її рідна сестра, мені ж — тітка, а дядькові Денису — дружина. Сестрина скнарість давно стали вдячною темою для материних голосінь. Побазарувавши у місті, вона виходила на колодки і прискіпливо перераховувала, що відвезла сестрі в гостинець і чим їй оддячила зажерлива Дора; зворушена думками про власну щедрість, мати приголомшувала бабів мішками картоплі, капусти, полови, рукавчиками маку, квасолі, сушні та крохмалю…
— А від сестри маю отакенну дулю! — гукала спересердя мати і згортала з чорних, рубцюватих, ніби вельвет, пальців однорогу маківку.
Дядько Денис у материних голосіннях уособлював саму доброту, бо зглядувався на її вдовину долю і ніколи не відмовляв викосити латку сінокосу, накопати торфу в болоті, виплести плетінь довкола городу чи привезти ломаччя з лісу.
Сусіди, базарюючи, здибувалися у місті з Дорого і ревно переказували їй материні нарікання, на що тітка розпалювалася, махала білим ридикюлем і перелічувала майже нові юбки, кофти і Денисові штани, що їх віддала вона невдячній пакульській хвойді; банки варення, компоту, булки, оселедці, бублики, цукор, дріжджі, що попливли з її щедрих рук у Пакуль до ненажерливого, невдячного рота отої кугутки, отої тринькачки, яка не знає ціни заробленій копійці, якій здається, що у місті гроші самі ростуть, наче на вербі в її городі груші.
Якийсь час сестри перебували в стані холодної війни, і ми з матір’ю, привозячи на ринок картоплю чи яблука, десятою дорогою обминали вулицю, де мешкали Солом’яники. Це не вельми подобалось мені, бо в хаті тітки Дори, відколи вона торгувала в пивниці, не переводилися солодощі. Найчастіше нас пригощали какао з молоком та цукристими рогаликами, що похрускували на зубах, і місто з раннього дитинства мрійно пахло мені звареним на молоці какао. Але минав тиждень-другий, сестри буцім випадком здибувалися на базарі чи в пивниці, кидалися одна одній в обійми, цілувалися і плакали від зворушення та щастя, заливаючи міські вулиці потоками сліз, аж бідним городянам доводилося кілька днів по тому плавати в човнах та ночвах.
Я перейшов у дев’ятий, минало друге літо, а рак усе мовчав, буцім його давно не було під вільшаним пнем, хоч я того рака ловив щотижня, скаламучуючи воду в ковдобині дерев’яним бовталом, і знову випускав на волю в надії нарешті вчути віщий посвист. Бо ж мріями своїми я був давно у місті, за Собакаревою горою, де піщана полівка впадала в чорне річище асфальтів.
Ці нічні марення над книгами біля пічного віконця, на якім блимає, виштрикуючись із картопляного кружальця, червонястий вогонь каганчика, і вихоплені ним з пітьми вервечки літер ведуть тебе в казкові антисвіти, антипакулі, де все не таке — і земля, і небо, і люди, і ти сам: казкові антисвіти починаються за Собакаревою горою. Ці нічні марення біля саморобного детекторного приймача, з навушників якого прохоплюється то оперна арія, то уривок футбольного репортажу, то щемливий наспів скрипок, що їх нахабно забиває дуже далеке джеркотання, бо приймач уперто відмовляється настроюватись на одну хвилю, а прослуховує увесь світ, що починається за пакульською околицею. Ці нічні марення після задухи пакульського клубу, де ти побачив ще один сон з розплющеними очима, і хоч уже лічиш, винесений юрмою під зоряне небо, дні до щасливого менту, коли біля клубу знову призивно зататакає движок кінопересувки, весь ти ще там — у країні кіно-тіней, в чорно-білій ілюзії, яка тебе так вабить і куди ти ладен хоч зараз летіти, як летить журавель в Ирій, бо ж тут, у Пакулі, ти лишень тимчасово. Пакуль — тільки передпокій твого справжнього буття, єпитимія за невідомі гріхи, випробування, прелюдія, навіть не переднє слово, а лише епіграф грубезної книги, в якій тобі ще належить написати величну оптимістичну трагедію, бо ж палке серце твоє сповнене світлого, хай дещо й книжного, героїчного ентузіазму.
І ти змахуєш крильми, що виростають за спиною з-під вилинялої від прання ситцевої сорочечки, та легко здіймаєшся над срібночолими вуличками, над залитими місячним сяєвом садами, над блакитною рікою сільської вулиці, що по ній, взявшись попід руки, пливе гурт перестиглих пакульських дівчат, захриплими голосами виводячи після кожної російсько-українсько-білоруської частівки про “мильонка” занесений здалеку приїжджими торфовиками приспів:
Апатури, тури, тури,
Апатури, тури, ра!..
І вже ти щасливо одриваєшся від безглуздого “апатури”, уже потріскує твоє коріння, що глибоко вросло в пакульський чорнозем, уже душа твоя повниться передчуттям здійсненого тобою, нечуваного у віках подвигу в ім’я людськості, в ім’я всесвіту, бо ти мислиш за цих хвилин таки всесвітніми масштабами. Уже звучать над твоєю головою хорали вдячності і слави, ніби на останніх кадрах кінофільму, аж тут мати грюкає сінешними дверима та гукає в місячну літню ніч:
— Де тебе носить по досвітках? Корову ранком хто пожене?
Крила за твоєю спиною в’януть, опадають і ти плюхаєшся охляп на колоду під тином, глипаєш очима і бачиш перед себе вирлооке глинище, сухореброго в’яза з шапкою лелечиного гнізда на верхів’ї, приземкувату, перехняблену бригадну стайню, під стріхою якої дівки невсипуща голосять:
Апатури, тури, тури,
Апатури, тури, ра!..
Моє життя в ці роки — саме чекання, передчуття чогось провідникового, невимовно прекрасного й ідеально чистого. У кожного дитинства, мабуть, є свій ирій; моїм ирієм було місто за Собакаревою горою.
І нарешті рак у Жерелі свиснув, я скинувся, мов кавалерійський кінокінь, що вчув поклик бойової труби, стрибнув через перелаз на задвірок та зирнув у бік міста — за вишняками ніжно-блакитне ранкове небо підпирав стовп куряви, буцім на Пакуль набігав гайсакуватий вихор. Скоро долинуло знайоме дзеленькотіння велосипеда, шпаркий передзвін розхитаних спиць, педалей, крил, ланцюга, що теленькали, джеркотіли, бамкали, погримували на різні голоси, лякаючи пакульських псів, аж вони тікали світ за очі в поля та ліси, а котрі були прип’яті в дворах, забиралися під рундуки і затуляли лапами вуха.
— Мамо, рак у Жерелі свиснув, і дядьків велосипед брязкотить під селом! — гукнув я, вбігаючи, схвильований, до сінець, де мати лущила квасолю.
— Іди ж, синку, та натруси для дядька груш із верби, — мовила мати, підводячись і хрестячись на світлу пройму дверей. — Се вже він по тебе, сон мені сьогодні такий побачився. А заодно і Маньку заберете. Бо сама я мучитися з нею не хочу.
Я вхопив корзину і почимчикував у кінець городу, де сріблилась розлога, гілляста верба. На хвильцях її листу поважно вигойдувалися жовто-рожеві огузкуваті груші-дулі. Забравшись на тин, я трусонув гілляку, і на стежку, в картоплю, бадилля якої вже темніло й жухло, важко, смачно загупало. Назбиравши повнісіньку корзину груш, притьма побіг до хати. А вулицею уже котив дядько Денис, збиваючи хмару куряви юхтовими чобітьми, якими гальмував об дорогу. З куряви випірнало заднє колесо велосипеда, буцім під дядьком басував норовистий кінь.
Наступної миті з сірого оболока молодо вистрибнув дядько Денис, впевнено став на ноги, малиново зблиснувши лампасами генеральського, перекупленого по війні на товчку, галіфе, і взяв велосипеда на руку, наче тітка Дора ридикюль. Ще шалено крутилися колеса, обвинені мотуззям, аби старенькі шини не вибалушилися з ободів, а дядько Денис уже зняв сірого фетрового капелюха і труснув ним, вибивши пилюгу, яку вітерцем покотило по городу до вишняків; відтак легко і граційно обмахнув крисами капелюха кітель з мідними ґудзиками кишень, галіфе та передки юхтових чобіт. Аж тоді зирнув на мене й урочисто одвів убік правицю з капелюхом:
— Ну, парубче, нове життя нового прагне слова!..
Дядько Денис знався на поезії — він читав газети. Моє серце радісно теленькнуло у щасливім передчутті перемін. Вдячний, я простяг гостеві корзину з плодами щедрої пакульської землі і продекламував, аби засвідчити, що теж не ликом шитий:
— Ось на наших землях урожайно, хлібно!..
Дядько Денис одяг капелюха, узяв грушу за хвостик і повільно поніс до рота, чітко окресленого рожевими, мов щойно начинені ковбаси, губами; проте груша затріпотіла крильми, кукурікнула ламким, сиплим голосом молоденького півня та, залишивши в дядьковій долоні хвоста, пурхнула до верби. Слідом, обсипавши мене жовто-рожевим пір’ям, з корзини шугонули, лементуючи й лопотячи крильми, усі до одної груші і табунцем поминули низько над городом. З несподіванки я випустив корзину, а вона й собі зіп’ялася на лозові ноженята та подріботіла по стежці у вишняки, вихляючи гладкими, опасистими боками, наче пакульська фельдшериця. Матір, що саме вийшла з сінець на задвірок, побігла корзині навперейми, упіймала за дужку і повісила на тин. По тому витерла фартухом чорну, як підгоріла хлібна шкоринка, долоню, подала гостеві:
— Драстуй-бо, Денисе.
— Приїхав я по твого паливоду, Параско.
— А як же це воно буде, га? — Мати піднесла до очей, що враз зчервоніли і наповнилися слізьми, край фартуха.
— А так буде, що він у мене людиною стане, і коли матиме голову на плечах, а не пусту макітру, за десяток літ, а то й раніше, підкотить ось до цих ліщинних воріт на власній “Побєді”. Ну, урвителю, одна нога тут, одна там — до школи по документи!
Я озирнувся на матір. Вона відняла фартух од очей і тихо проказала, благословляючи мене в довгу путь:
— Ходи, синку…
У шкільнім коридорі було порожньо (святково, першовереснево пахло олійними фарбами та крейдою). Я постукав у двері директорового кабінету і, не дочекавшись на відповідь, несміливо переступив поріг. На столі між класних журналів бовваніла синьо-фіолетова школярська чорнильниця, цяцькована вухастим зайчиком. І я, знаючи давню звичку нашого директора перевтілюватися в чорнильницю, коли хотів, аби його не турбували (перевтілювався він так мистецьки, що завуч, який сидів в одному з директором кабінеті, часом вмокав у ту чорнильницю ручку) пильно подивився на мальованого зайчика та голосно проказав:
— Семене Семеновичу, даруйте, але я до вас у дуже невідкладній справі.
Чорнильниця бубнявіла, наче квасоля чи гарбузове зерня напровесні у мокрому рукавчику, кільчилася, росла і вже за столом сидів директор з одутлим фіолетовим обличчям, лагідними очима і родимкою на щоці.
— Що тобі, Михайле?
— Іду од вас, Семене Семеновичу… — сумно й значимо проказав я, переминаючись з ноги на ногу біля велетенського картонного глобуса на підлозі. — Ось так… Прощаюся на віки вічні з Пакулем.
— Куди ж вам стелеться дорога з рідних пенат?
— Світ широкий, Семене Семеновичу… — Я задумливо крутнув глобус, він замерехтів синіми цятками океанів і жовтизною пустель. — Хіба птах, який, відчувши дужі крила, вилітає з гнізда батьківського, знає, де він виспівуватиме завтра? Поки що я потрібен в Ирії, на берегах Стрижня. А завтра… Завтра нові обрії простелються переді мною. Людям мого — акторського — фаху не випадає глибоко вкорінюватися. Народ прагне нашого живого слова, а мистецтво — це щоденна самопожертва. Снідаєш у Москві, обідаєш у Києві, а вечерю для тебе уже готують в Одесі. І так — усе життя…
