Біля станції по дні рівчака тихо, помалу, іноді зупиняючись та прислухаючись, повзло троє людей. Зорі мовчки слідкували за ними і моргали одна одній; вітер, несміло пошелестівши травою, забігав у рівчак і зараз же боязко ховався в степу. Туга ночі таємниче шепотіла й зітхала коло них.
Іноді передній з них зупинявся, помалу висувався з рівчака й пильно дивився до станції. Там усе було, як і перше. Станція дрімала. Так само на лаві коло дзвінка темніли якісь постаті, ледве освітлені світлом ліхтаря, так само в одному вікні виднілась фігура телеграфіста, що сидів, схилившись над столом, так само в садку крізь дерева видко було світло, а круг його якісь фігури. А од фігур тих і од світла так само нісся то сміх, то брязкіт шклянок, то ніжний тихий спів, то закотистий голосний регіт. А між станцією й рівчаком — лінії рельсів, витягнуті, напружено націлені кудись у далечінь. Рельси, вибігши з полоси світла, пропадали у тьмі, і тільки ледве видко було там, попереду, куди повзли вони, темні ряди вагонів.
— Ну? — шепотіли задні, коли передній зсувався вниз.
— Валяй далі! — хрипів той і мовчки сунувся знов уперед. За ним повзли і задні, чудно якось покручуючи коліньми й часом зупиняючись. І коли вони зупинялись, зупинялось і шарудіння в рівчаку, і чуть було, як несміло терся вітер біля їх, як зітхало щось у степу й неслися звуки сміху із маленького садка. А вгорі, у темнім небі, пильно слідкували за ними мовчазні, таємні зорі.
Повзли довго.
І знов підвівся передній, вистромив голову з рівчака й застиг. Станція одсунулася вбік, і не блищали рельси. Замість їх тягнувся довгою темною смугою ряд товарних вагонів.
— Ш-ш-ш! — прошипів передній, повертаючись до товаришів.
— Вилазьте…
— Тут? — тихо спитав середній, підлазячи до його.
— Вони… Мішки не погубили? Ш-ш!.. Ти! Щоб тобі там покорчило…
Задній злякано зігнувся і присів. Потім помалу, ледве ворушачись, підліз до обох і тихо спитав:
— А ти ж добре знаєш?
— Не бійся, на своїй спині таскав його… Ну, тихо ж? Не одставай од мене!.. Ш-ш!.. Та не тікать, як хто гукне… Тільки мішки покидать додолу… Чуєте?
— Та то вже…
— Ну, хай бог помагає!..
Якось чудно похитуючись, три постаті обережно, помалу посунули одна за одною просто на вагони. Вагони ж стояли, окутані якоюсь таємною тьмою. Всі, як один, темні й однакові, наче домовини на колесах, вони мов ждали їх, замерши й ховаючи в собі щось невідомо страшне, незриме. Було якось сумно.
А станція збоку їх дрімала собі під нічний спів у садку та сміх і балачки. Вітер зоставсь у степу.
Передній раптом зупинився.
— Хто йдьоть? — в той же мент зачулося звідкись од вагонів.
Три постаті закам’яніли одна за одною. Зорі напружено моргали, ждучи, що буде, і навіть з поля прибіг вітер і зашелестів чимсь коло їх ніг.
— Хто йдьоть, питаю? Слиш?! — знову відкись од вагонів почувся сердитий і трохи насторожений голос.
— Кидайте мішки… — поспішно прошепотів передній і, одкинувши щось убік, голосно й спокійно промовив: — Свої.
Коло вагонів щось заходило.
— Хто такі свої? Какая надобность ходить тут?
— На станцію йдемо…
Від вагонів одділилась якась темна постать і стала наближатись до них. Передній зараз же поспішно рушив уперед, а за ним задні.
— Стой!.. Підожди! — зачувся за ними ще більш насторожений голос, і хода постаті стала частішою.
— А чого нам ждать? Нема часу…
— Говорю, стой, бо стрілять буду…
Передній зупинився, а за ним і задні. Постать підійшла зовсім близько, так, що видно було навіть якусь палицю в руці і темну бороду.
— Ну, то що буде? Драстуйте! — спокійно обізвався передній.
Постать, не одповідаючи, мовчки стала близько придивлятись до лиць їх, до одежі, до рук.
— Що, знакомі, може? — суворо, знехотя бовкнув середній.
— Да, знакомі… — теж суворо одповіла постать, не перестаючи придивлятись до них. Потім вийняла щось із пазухи, піднесла до рота й різко, несподівано засвистіла.
— А то що буде? — стурбовано і швидко спитав передній.
Постать, не одповідаючи, прислухалась до станції. Вагони стояли темним понурим рядом, байдужі до чотирьох людей, що напружено стояли в тьмі коло них. Тільки вітер цікаво терся коло них та зорі напружено моргали одна одній.
— А бога ти не боїшся, чоловіче? — тихо, з сумним якимось жалем промовив передній. — Чи ми тебе возом переїхали, що свистиш ото по жандарів?
Од станції раптом зачувся теж різкий, одривчастий свист. Постать з полегшенням заворушилась.
— Бог богом, а служба службою, — твердо й холодно промовила вона. — Вчора тут тоже двоє хлюстів на станцію будьто йшли. А впоследствії сказалось, що пробуравили вагона й виточили під вагон усе зерно!.. А сторож одвічай за них.
— Та ото й ми б то по зерно, чи що?
— Та хто вас знає. Ось жандар подивиться… Було тихо.
— Ех!.. — зітхнув передній, — Люди!.. У самого ж, може, діти голодні… Зараз жандара. А може, оті хлюсти не їли три дні? Оті самі, що панське зерно виточили?.. Га?..
Сторож мовчки знов підніс руку до рота й засвистів. Йому зараз же десь не дуже далеко одгювів хтось. Троє людей, було, заворушились, а потім понуро застигли.
— Да! — раптом злісно заговорив сторож. — Якби не діти, то, може б, я й не лазив отут та не ганявся за вами, чортами…
Він помовчав. Чути було, як десь поспішно йшли до вагонів.
— Ви з голодного села? — суворо спитав сторож. — З голодного… — знехотя одповів передній.
— З Кирасировки чи з Водяного?
— З Водяного…
— По зерно йшли?
— От йому це зерно!.. — суворо, злісно вирвалось у середнього. — А хоч би й по зерно, то що? Докажеш? Злякались твоїх жандарів?! Чорт їх бери й тебе разом з ними, барбосяко. Злякав, дума. Свистить… Свиснуть би по голові, щоб аж за вагонами тявкнув…
— Ану, свисни! — зневажливо й спокійно сказав сторож.
— Та годі, Данило! — тихо промовив передній.
— Та що ж воно, справді… За віщо ж ти хватаєш нас? Чи ти піймав нас на чому, чи що? Дума, як дали йому свистьолку, так уже й начальство…
— Агей! — зачулось коло вагонів.
— Сюди! — крикнув сторож.
Із тьми, хутко наближаючись, з’явилось дві постаті, чимось дзвякаючи й щось бубонячи між собою.
— А що там? — ще не доходячи, крикнула одна з них.
— Та ось… — суворо промовив сторож. — Якісь коло вагонів терлись…
Постаті підійшли зовсім близько, зупинились і стали придивлятись до спійманих. На обох були білі сорочки, перепоясані чорним, і в одного в руці рушниця, а в другого збоку шабля.
— Гм… так… — поважно протягнула постать з шаблею.
— Ви скудова?
— З Водяного, господин жандар… — коротко зітхнув передній. — Оце йшли собі на станцію… Нічого не знаємо… Коли це: “Стой, стрілять буду”. За що ж це?
— Так… А пашпорти єсть?
— Пашпорти?..
Передній закашлявся. Потім утерся і кротко промовив:
— Пашпортів з нами… так що й нема… Но тільки…
— Умгу… Ну, так ідьом за нами… Поговорим на станції.
Передній розвів руками, зітхнув і рушив за жандармом. За ним понуро пішли й задні, а збоку їх солдат з рушницею. Хвилин через три-чотири всі п’ятеро стояли в тому самому садку, з якого чувся сміх і ніжний спів. На столі під акаціями стояли свічки в шкляних ліхтарях, а круг свічок з обох боків стирчали пляшки, між пляшками стояли тарілки з закусками, коробочки з якоюсь їжею, ножі, шклянки. За столом сиділо дві пані, а біля них якийсь панок старенький і два жандармських офіцери. Один лисий, з пишними рудими вусами; другий молоденький, гарненький. Круг свічок несамовито, скажено літали кругами метелики, бились об скло, падали на стіл і знову бились, повзали й літали.
Очі всіх, що сиділи за столом, були затуманені, а паніям губи й щоки якось дуже червоніли.
— Ну, что там? — чекаюче подивився офіцер з пишними вусами на жандарма, який, заступаючи собою спійманих, виступив наперед і держав руку під козирок.
Жандарм ще більше вирівнявсь і, придержуючи шаблю другою рукою, бадьоро й серйозно промовив:
— Ec… Ec… Еспорпіяторов поймали, ваше благородіє! Всі заворушились, навіть старенький панок, що старанно вимазував хлібом тарілку, здивовано повернув голову й завмер.
— Экспроприаторов? — недовірливо й ліниво протягнув офіцер. — Ого! Ану, отойди!
Жандарм ловко крутнувсь і одійшов убік. Всі жадно впилися очима в три фігури, що стояли перед ними.
Всі три босі, з великими чорними пальцями на ногах, з якимись запалими сірими обличчями, зарослими бородами, з мужицькими вигорьованими шиями, на яких виразно темніли зморшки, всі три без шапок, з похиленими головами, всі три з чеканням у всій постаті неминучого лиха…
Одна з паній, у якої були великі сині мрійні очі, засміялась:
— Ну, й акспроприаторы!.. Фе!.. Я думала, настоящие…
Жандарм скосив на неї очі, але ждав, що скаже офіцер. Офіцер же гикнув, одкинувся на спинку стільця й ще лінивіше звернувся до спійманих:
— Так… Гм! Вы же ато чего там… это… как его?.. Там бунты устраиваете?
“Експропріятори”, що жадно бігали очима по закусках, заворушились і повернули до його голови.
— Ми, ваше благородіє, нікоторих бунтів, — поспішно й кротко заговорив передній. — Ми собі йшли на станцію… А нам, значить, звиніть: “Куда? Стрілять буду”… А ми, как от перед богом, ваше благородіє… Ми з голодного села. Два дні не їли, ваше благородіє…
— Ну, врешь… Все вы ато поете…
— Ваше благородіє, — вмішався жандар. — Они коло вагонов з зерном споймані…
— Ага!.. Вот видите… зерно хотел украсть?
— Ваше благородіє! — знов переводячи очі од столу на офіцера, схилив голову на плече передній, — Коли б ми по зерно йшли, так у нас би мішки або хоч торби були… А ми ж… от, як самі бачите…
— Гм… — крутнув вуса офіцер.
— А ну их к черту, Сережка! — нетерпляче скрикнув другий офіцер, — Дай им, Скрипчук, по нагайке, й к чорту.
Жандарм взяв до його під козирок, але ждав, що скаже Серьожка.
— Гм!.. — ліниво, п’яно дивлячись на спійманих, крутив Серьожка вуса. Спіймані ж насторожено стояли, й ждали, й бігали очима по закусках. Панії щось шепотіли одна одній і сміялись, показуючи очима на “експропріяторів”.
— Отправить их под арест!.. — несподівано постановив Серьожка і в’яло повернувся до столу.
— Слушаю! — цокнув шпорами жандарм. — Йдем! Спіймані знову заворушились. Данило насупив брови й щось пробурмотів; самий задній маленький дядько з гострим носиком і круглими, як дві вишні, зляканими очима ще більше напружився й розтерявся, а передній розставив руки і кротко скрикнув:
— Ваше благородіє! Та за віщо ж?
— За беспорядки! — не озираючись, ліниво бовкнув офіцер.
— Ваше благородіє! У нас же дітки… Сем’я голодна… За що ж нам таке? Ми ж хіба що, бунтували?.. За що ж нас у тюрму?
Гарненький офіцер нетерпляче скочив з місця і, підійшовши до них, крикнув:
— Марш!
— Та за віщо ж це під арешт? — раптом злісно, густим басом бовкнув Данило, дивлячись повз гарненького офіцерика у спину офіцерові з пишними вусами. Той помалу повернувся й пильно глянув на Данила.
— Гм!.. Так ты еще… Гм!.. Дай ему в рыло, — хитнув він на його передньому.
Передній злякано глянув на Данила, на офіцера, широко розплющив очі і з непорозумінням подивився на всіх.
Панії засміялись.
— Вот это остроумно! — байдуже бовкнув старенький панок, витираючись серветкою. — Это напоминает мне…
Офіцер жвавіше озирнувся до паній і, повернувшись, строго крикнув:
— Ну! Дай ему в рыло!
— Ваше благородіє!!! — благаюче підняв руки передній.
— Молчать!.. Не хочешь? Ну, тебе дадут в рыло.
— Ты! — хитнув він Данилові. — За то, что он не хочет дать тебе в рыло, дай ты ему!..
Панії, офіцер і навіть старенький панок весело засміялись.
— Справедливо! — крикнула пані з мрійливими очима.
— А потом он тебе даст… А потом оба вместе дадите вон тому третьому. Ну!
Данило мовчки, злісно дивився на офіцера й сопів носом; передній розтеряно посміхався, а задній злякано водив очима по всіх і дрижачими руками м’яв картуза.
— Ну! — раптом грізно скрикнув Серьожка і скажено підвівся. — Я с вами шутить буду, что ли. Бей в морду его! — ступнув він до Данила й показав головою на переднього.
Данило зблід і глухо промовив:
— За що ж я його буду бить?
— Не рассуждать! Приказываю тебе — й бей!
— Ваше благородіє! — знову благаюче крикнув передній.
— За віщо ж нам таке безчестя!.. Та нас же люди заплюють… Змилуйтесь!.. Хай нас господин жандар ударять… Та й одпустіть нас…
— Я хочу, чтоб вы набили себе морды… А жандарм еще успеет…
Жандарм посміхнувся. Данило переступив з ноги на ногу й глухо бовкнув:
— Одсилайте нас у тюрму.
— Нет… Ты дай ему в рыло, а тогда в тюрьму. Тогда даже в тюрьму не пошлю, прямо пущу на все четыре сторони… Слмшишь? Обещаю! Ей-богу! Ну?
— Боже мій, боже мій! — жалібно захитав головою передній, а Данило знов переступив з ноги на ногу й мовчки кам’яно-напружено застиг.
— Ну? — подивився офіцер на Данила. Той не рушився.
І раптом лице офіцерові почервоніло, очі налились кров’ю, вуса якось зашарпались.
— Скрипчук! Да я долго с вами буду… — скажено рявкнув він. — Стреляй их.
Данило швидко глянув на офіцера, на Скрипчука, який злякано витягав револьвера, і зразу якось весь скажено зморщився і прохрипів:
— Не маєте права стрілять!
— Что-о? — заревів офіцер і, підбігши до жандарма, вихопив з рук йому револьвера й шарпнув до себе.
Жандарм поспішно скинув з шиї шнурок, на якому був причеплений револьвер, і злякано замер знов.
Панії ойкнули. Передній і задній великими очима дивились поперед себе і, видно, мало вже що бачили.
Але тут гарненький офіцер хутко підійшов до Серьожки, твердо схопив його за руку й промовив:
— Сережка!.. Плюнь!.. Не нужно… Под суд за какую-то сволочь… Оставь… Плюнь!
— Н-нет!.. — хрипів Серьожка. — Я его заставлю… Я ему покажу право…
— Сергей Семеныч! — підбігла пані з мрійними очима. — Бог с ним!.. Отправьте в тюрьму, й довольно.
Офіцер з пишними вусами пустив револьвер і, важко дихаючи, повернувся до панії.
— Лариса Ивановна!.. Я их заставлю!.. Они должны ато сделать для вас…
— Не нужно… Я не хочу…
— Нет! Я их заставлю! Слышите, вы! На свободу пущу, дам по рублю на водку. Слышите! Бей!
— Ваше благородіє! Пустіть нас! — схлипнув передній.
— Нет! Дам по рублю на водку, дай ему в рыло. Слышь! Ей-богу, дам… Не веришь? На.
Офіцер п’яними руками рішуче поліз в кишеню, вийняв гаманець і висипав гроші на долоню. Деякі монети покотились з рук на землю й лягли коло Данилових ніг. Жандарм хотів кинутись піднімати, але офіцер закричав:
— Оставь!.. Пусть… Это им… Бей!.. Вот все дам, бей! — Рука з грішми йому дрижала, вуса розкудовчились, а очі вперто вп’ялись у переднього. — Все дам!.. Дай в рыло!
Передній глянув на Данила. Данило якось прудко зиркав то на гроші, то в землю, то на гроші, то знов у землю.
— Да бейте, дураки! — нетерпляче скрикнув гарненький офіцер. — Да идите себе ко всем чертям! Бери деньги й бей! — звернувся він до переднього.
— Ну, кто ударит, тому все даю! — крикнув офіцер з пишними вусами. — Ну?
Всі замерли. Передній якось криво посміхався, щось шепотів, Данило сопів носом, панії і старенький панок з жадним напруженим інтересом ждали.
— Ну? — хитнув офіцер рукою. Монети брязнули на руці.
Три сірі постаті, як за магнітом, повернули на брязкіт голови, і на сірих, висмоктаних голодом обличчях виступило ще більш щось неспокійне, щось несміливо-жадне. Данило переступив з ноги на ногу й важко сопнув носом. Задній присунувся ближче.
— Ану, интересно!.. — сладострасно прошепотіла пані з мрійними очима і присунулась ще ближче, жадно водячи очима по спійманих.
Офіцер знову брязнув грішми, мовчки посміхаючись.
— Ваше благородіє!.. — з мукою схлипнув передній, — Здєлайте милость, пожертвуйте так. Голодні ж ми… Дітки у нас… Ваше благородіє!
Данило ворухнувся. Передній насторожено глянув на його й замовк, прудко, неспокійно бігаючи по всіх очима.
— Не-ет, дай в рыло… — посміхнувся офіцер і знову брязнув грішми. І п’яні, ситі очі його задоволене ходили по голодних, напружених постатях трьох сірих спійманих людей. А сірі спіймані люди знову заворушились, знову насторожено, боячись зустрітись поглядами, забігали очима й мовчки стояли проти панів з масляними очима, повними жадності.
Раптом Данило повернувся до переднього і, не дивлячись на його, глухо бовкнув:
— Бий, Семене…
Передній одступив навіть назад…
— Нічого, бий!.. Давайте гроші… — повернувся Данило до офіцера.
— Нет, сначала в рыло, — п’яно хитнувся офіцер.
— Ну!.. — сопнув якось Данило і, розмахнувшись, вдарив Семена по лиці. Потім зразу ж поспішно одвернувся і глухо бовкнув до офіцера: — Давайте! Вдарив…
— Нет, подожди! Теперь он тебя!
— Конечно! — з захопленням підхопила пані з мрійними очима.
Данило круто повернувся до Семена, який якось криво посміхався, і, дивлячись убік, жорстко промовив:
— Бий і ти!.. Семен зам’явся.
— Та бий! — злісно рявкнув Данило. — Чого там ще. На!
Пани жадно дивились. Передній розвів руками, потім підняв одну руку й несміло вдарив Данила по лиці. Данило знов зараз же повернувся до офіцера і, понуро глянувши на його, бовкнув:
— Вже!
— Ну, вот! — задоволене посміхнувся офіцер і, піднявши руку, струснув гроші на землю.
— Собирайте!
Семен, Данило й задній дядько поспішно нахилились і, жадно хапаючи монети, стали повзати по землі під ногами жандармів, панка та паній, одпихаючи один одного, сварячись і навіть видираючи один у одного.
А пани стояли над ними, навмисне одпихали в другий бік монети і, хльоскаючи з задоволенням в долоні, кричали:
— Браво!.. Бр-раво… Так! Не поддайсь! Зорі сумно дивилися з темного неба і крізь листя здавались заплаканими; цікавий вітер боязко шелестів у віттях, а метелики, не звертаючи уваги ні на крик та сладострасне хльоскання ситих, п’яних людей, ні на повзаючих, голодних, сірих людей, літали й бились об скло, вперто лізли на вогонь, і падали, і повзали, і знов летіли на вогонь.
