I
Балачка потроху, як той вогонь без палива, затихла; всі замовкли і, наче прислухаючись до жалібного вітру в димарі, дивились на червоне світло полум’я з грубки-лежанки. В великій цій, брудній хаті, що недурно звалася “чорною скарбовою кухнею”, було вогко, холодно і занадто незатишно; пахтіло чимсь кислим — чи то намоклим кожухом, чи то старою капустою, чи то запрілими онучами. В вечірній тьмі, яку розбивало червоне світло полум’я з лежанки та жовтенький світ від невеличкої керосинової лампочки з розбитим і заліпленим жовтим папером склом, плавав синій дим, наче хмари, попід стелею і гостро щипав у носі й за очі. Занадто вже незатишна була ся “кімната”. Всякому видно було, що тут жили люди, яким не до затишку, що сю “кімнату” призначено не до бенкетів, не до втіх, а до захисту у негоду, щоб було де їсти і спати тоді, як не було “скарбової” роботи. До сього ж тут було все, що треба. Щоб спекти хліба, була здоровенна з пузатим комином піч, яка починалась від дверей і займала мало не всю стіну; вздовж неї тяглася довжелезна лежанка з двома вмурованими казанами, в яких варився для цих людей “кандьор” і брудна юшка, яку тільки з звички звали “борщем”; вздовж стіни, що проти дверей, стояв довгий, нічим не вкритий стіл та довгі лави. Для спання од печі до стіни тягся довгий, широкий піл, на якому було накидано жужмом усякого шмаття. Вгорі була стеля; знизу — чорна земляна долівка, в одній стіні — двері, в других — три-чотири дірки, що мусили бути вікнами. Було тихо й сумно. По зеленкуватих шибках бив і шелестів дощ, наче хто знадвору посував по їх віником; гудів вітер та десь далеко глухо гавкала собака, одноманітно, рівно, без злості й захоплення вигукуючи: гав! гав! гав!..
— А чи не можна б там скоріше з вашою вечерею? — раптом промовив з переднього кутка Трохим своїм похмурим, здушеним голосом і злегка повернув голову до печі. Очі йому, які раз у раз дивились убік, тонкі сині губи з ріденькими невеликими вусами були тісно зложені, і з усього худого, гострого обличчя його, кольору мідяного п’ятака, з густим ряботинням, виявлялась здержана, зла нетерплячка.
— Бо йому вже на музики час іти! — роблено байдуже, з захованою посмішкою додав Андрій, лежачи з краю на полу, спершись на лікоть і похитуючи ногою в чоботі “бутилкою”. Трохим тільки мовчки блиснув на його своїми чорними, гострими, як дві голки, очима і знов зупинив свій погляд десь в кутку на полу.
— Всти-и-гне! — байдуже, не озираючись, промовила Килина і, витерши руки об поли, взяла з лави велику, як лопата, дерев’яну ложку — полоник — і почала мішати в казані, з якого клубками виходила пара.
— Подай сіль, Маринко! — додала вона, не повертаючи голови.
Маринка покинула совати в грубку солому, що купою лежала перед лежанкою, і кинулась до лави. Схопивши сіль у чорній, з одбитим краєм, ринці, вона повернулась і, поспішаючись, понесла її Килині, але, спіткнувшись на півдорозі, махнула рукою і простяглась на долівці, далеко одкинувши від себе ринку, що розлетілась на черепки. Не встаючи зовсім на ноги, вона підняла своє худе, бліде личко з маленькими очима, в яких і так завше світився страх, а тепер дивився цілий жах, і мовчки, піднявши злякано брови, стала дивитись на Килину. Та ж, тільки безсило пустивши руки вздовж тіла, озирнула її, стиснула плечима і, чи то з жалем, чи то з незадоволенням, промовила:
— Чи ти з розумом, дівчино? Летить, женеться, наче її хто в шию штовха…
Маринка все так же мовчки, не зводячи широко розплющених очей, дивилась на неї. Килина ще раз стиснула плечима і, поклавши ложку на лежанку, почала збирати розсипану сіль, а Маринка одповзла до лежанки й почала совати в грубу солому.
— Що, посіяла? — добродушно всміхаючись, промовив дід Юхим, підходячи до лежанки з своєю набитою тютюном, закоптілою й обмотаною посередині дротом люлькою. — Не жалієш панської солі, га? — присідаючи до грубки і дивлячись на Маринку своїми, ще молодими, карими очима, під якими висіли два зморщені міхурчики, спитався він. Вогонь заграв на круглій лисині і сивуватій бороді з закуреними тютюном жовто-зеленими вусами, на рівному тонкому носі і, перескочивши з його, облив своїм жовто-червоним кольором невеличке, худе тільце Маринки в якійсь подраній великій кохтині, з босими, брудними, синіми й порепаними ногами, з дитячими ще руками. Вона, як винна, боязко всміхнулась і трохи відсунулась, даючи місце Юхимові.
— Дарма, дарма… сиди… вари… Я ось тільки люльку запалю та й тікатиму… — вибираючи соломинку, промовив він своїм гунявим голосом. (Як він говорив, то здавалось, ніби він попав у хату, повну димом, і позатулював собі ніздрі. Крім того, “к” він зовсім не вимовляв;
скоро доходив до сеї літери, так його наче хто за язик шарпав у той мент). Соломинка знайшлась. Запаливши її, він підніс до люльки і, притоптуючи тютюн коротким, з покаліченим нігтем пальцем, почав напружено й пильно смоктати. І смоктав він так старанно, так голосно, що дехто аж задивився на його; навіть Килина, повернувши свою горду темно-русу голову з поважно серйозними сірими очима, дивилась згори на люльку. Тільки Трохим у свойому кутку “під богами” та ті, що спали або так собі лежали на обгорнутому напівтьмою полу, не рухались і не звертали на його уваги.
— Горить, а? — смоктнувши востаннє, звернувся дід до Маринки і ласкаво простяг до її голови руку.
Але Маринка злякано одхилилась і, мов захищаючись, підняла лікоть.
— Та чого ти, дурненька! — усміхнувся він. — Я погладити тебе хотів, а ти боїшся… Залякана! — підводячись, сказав він до Килини. Та махнула безнадійно рукою.
— Я вам кажу — таке затуркане, таке залякане, — промовила вона з жалем, — що аж сумно дивитись. Вже от скільки я тут… вже от з півроку… ніколи їй нічого… і пальцем не торкнула. А от… боїться, та й годі. Чисто як те цуценя…
— Тут її Горпина, що перед тобою була, дуже била. Та що хочеш?.. Без батька, без матері, яке вже воно буде. Пожаліти — то мало хто догадається, а штовхнути — нікому не важко. Да-а. Сироті у наймах невесьолая припорція…
— Та то вона Трохима так боїться! — гукнув з полу Андрій своїм дзвінким, молодим голосом. — Він її свататиме, як виросте. Боїться, щоб не ревнував…
Дід Юхим мовчки глянув на його і поволі одійшов до столу, позиркуючи мимохіть на Трохима, який, зачувши своє ім’я, хутко обвів всіх очима і знов, тарабанячи пальцями по столі, став дивитись на піл.
— Щипає він тебе? — моргаючи в той бік, де лежав Андрій, усміхнувся Юхим, звертаючись до Трохима.
— Хай скавучить, не вкусе1 — похмуро всміхнувшись, бовкнув той, не підводячи очей.
— Хм… Не вкусить… — прогунявив роздумливо Юхим. — А як укусить?.. Скавучить, скавучить та й гризне… А?..
— Та й дивно було б, якби не погризлись! — вмить озираючись до них, незадоволено промовила Килина. — Старі, а ще й собі…
— Хе, хе, хе!.. — весело засміявся Юхим, одхиляючи трохи назад свою лису голову.
— Та їй-богу! Наче малі: підцьковують та й підцьковують!
— Та хай поб’ються, дурна! — скрикнув Юхим. — Чоловік тоді й живе, коли б’ється…
— Еге! “Тоді й живе…”
— Атож! І кров горить, і думка літає!.. Хоч видко, що чоловік… Я як був молодим, так не було того тижня, щоб не бився з кимсь. А тепер хоча на других подивитись…
В сей мент надворі біля хати зачувся якийсь сміх, гомін, тупотіння ніг, яке незабаром перейшло до дверей, а там і в сіни.
— Мабуть, Софійка з хлопцями з села вертаються… — прислухавшись, промовив Юхим і, позіхнувши, почав довбатись у люльці.
— Аге-ей! Приймайте гостей! — голосно, весело залунало у сінях. Двері розчинились, і в хату спершу влетів сивий, великий клубок морозу, за ним сірий пес Тікай, а вже за Тікаєм, регочучись, перебиваючи одне одного, засапавшись, вбігли Софійка, Кіндрат і Гриць.
— А ви вже вечерю? — озираючись на всі боки, заговорила швидко-весело Софійка, на ходу розв’язуючи велику хустку й підбігаючи до полу. — А тут сплять? Ой матінко! Сьогодня неділя, а вони сплять!.. А у панів, господи, гостей, госте-ей!.. Некипажів тих повен двір, як на ярманку!.. А комнати аж горять!.. Варять, печуть… Таке там на “білій” кухні, аж страх!.. А нас і не кличуть!.. Усі кучері на тій кухні, а до нас, чортові задаваки, й не плюне ні один… Пхи!.. Чорт їх бери!.. Ми й так погуляли!.. А знаєш, Килино, що нам було на селі?.. Цить, Грицю, не кажи… Хай покортить!..
Зроду жвава, вона сьогодня була ще жвавіша, якось нервово жвава. Краплини дощу блищали на ¦ї довгих білявих віях, на бровах, на повних, рум’яних від холоду щоках, густо засіяних, надто коло носа, ластовинням, одблискували й наче сміялись разом з її синіми вузькими довгими очима, разом з губами, які якось так високо підіймались, що видко було не тільки рівні білі зуби, але й червоні ясна. Але це було навіть мило у неї. Скинувши дрантиву, стару, пожовклу свиту, вона раптом вистрибнула на піл і почала шарпати й тягати якусь людину, що лежала, прикрившись кожухом. Людина заворушилась, захрипіла і глухо закашлялась, підскакуючи і соваючи ногами.
— Ой! Це дядько Панас! — зареготалась Софійка і, перескочивши через його, нахилилась над якоюсь чорною кучею свиток, з-під якої вже давно чулось придушене шепотіння й хихикання, і почала давити її руками. З-під кучі визирнула голова з невеличкими вусами і, озирнувшись навкруги, зупинилась на Софійці.
— А тобі чого? — хрипло спитала голова.
— А до вас! Приймете? Чи вам і без мене тісно?
— Та нащо ж свиту тягнеш? Ти!.. Софійко! Та ну!.. А диви!.. Тю, дурна!..
— Сьогодня неділя! Не можна спати! — тягнучи за свиту, серйозно відмовила вона, але в сей мент свита вирвалась і Софійка, поточившись, захиталась і з веселим сміхом упала на якусь жіночу постать, що лежала, тісно обнявшись з хазяїном голови. Перекотившись через неї, вона лягла між ними і почала жартовливо обнімати парубка. Але, глянувши якось до столу, де щось живо оповідав Гриць, вона раптом стурбовано схопилась, зстрибнула з полу додолу так, що аж загуло, і, підбігши до Гриця, стала пильно прислухатись до його мови. Гриць, звертаючись здебільшого до Трохима або до діда Юхима, щось весело оповідав, голосно своїм звичаєм регочучись і закидаючись всім великим своїм станом назад.
Чорний чуб його, рівно підстрижений на лобі, тоді кудовчився; широке, засмажене сонцем і негодою лице наливалось кров’ю, ніби він підіймав якусь велику вагу; трохи лупасті очі ховались у зморшках, а з широких грудей, на яких теліпався засмальцьований піджак, голосно, як з величезної порожньої діжки, вилітало: “гу-гу-гу-гу-гу!.. го-го-го-го!” Біля його стояв Кіндрат у свойому чудернацькому жупані, якого він купив у старого Хаїма за 20 коп. і який приходився йому станом якраз нижче сутулих плечей; стояв, заклавши руки за спину під полами свого жупана, і, виставляючи до світла зелену плисову жилетку з перламутровими ¦удзиками, всміхався своєю тихою, добродушною усмішкою. Правда, він завше так всміхався, кого б і що б не слухав; хіба вже бачив сльози або велику лайку, то робився серйозним: тоді його тонкі губи складались тісно, а довгобразе, прищувате обличчя з довгим гострим носом і маленькими сіренькими очима дивилось пильно, напружено й збентежено. Слухаючи Гриця, він водив очима з Трохима на діда, з діда на Гриця, з того знов на Трохима — хто в той час говорив — і добродушно посміхався. Трохим слухав, не дивлячись ні на кого, з своєю звичайною, скривленою, похмурою усмішкою, тарабанячи чорними від бруду й праці пальцями по столі; дід Юхим поблискував своїми молодими, в міхурчиках, очима і, погладжуючи бороду, іноді перепиняв оповідача. Килина й Маринка порались біля лежанки, а Андрій все так же лежав на полу і похитував своїм блискучим чоботом.
— Та, брат, як не учепиться до його, а той як не крутне нею, як не заколотиться у хаті!.. Я до їх…
— Та брешеш! Отже й брешеш! — раптом перепинила Гриця Софійка, що з якимсь напруженим стурбованням слухала і зараз же, звертаючись то до Трохима, то до діда, хутко заговорила: — Зовсім не так… Бо він став уперед чіпляться до мене…
— Та я ж кажу…
— Кажеш, та не так! Він усе хотів, щоб я сама сіла коло його, а мені що? Пхи!.. Удівітельно!..
Гриць, що стояв і, кумедно застигши, дивився на Софійку, як вона говорила, на сьому слові наче прокинувся — спершу зареготався, одкинувшись назад, потім від задоволення кинувся на неї й жартовливо почав душити її, не звертаючи уваги ні на Софійчин веселий крик, ні на увіщання Юхимові, ні навіть на поважне шарпання Кіндрата, що ще ширше усміхався.
— Тю, скажений! — засапавшись, вирвалась, нарешті, Софійка. Кров ударила їй в лице, ніздрі маленького носа ходили ходором, груди хвилювались під синьою з червоними ¦удзиками кохтиною; вся вона — невеличка, повна — пашіла здоров’ям і життям.
— Та говоріть же хтось! — нетерпляче крикнула від печі Килина. — Почали та й…
— Та коли ж цей… дурмануватий… Ну, та й той… Ну й почав він чіпляться до мене…
— Хто? — зачулося з полу від розбурханої парочки, що знов укрилась свитами й тільки визирала притуленими одна до одної головами.
— “Хто”! — хутко озирнувшись до них і знов повертаючись до всіх, скрикнула Софійка. — Та той же… Цибатий! Задається так, прямо хоч куди. Я, мовляв…
— Іван чи Хведір?..
— Та вже ж Хведір!.. Іван, той нічого… Той плохий собі. А той несеться, як жидівський гиндик… Пфа! Я, мовляв, багач, а ви що? Голодрабці!..
— Так і казав? — встромивши на мент в Софію свої дві голки-очі, бовкнув Трохим, знов нахиляючи своє мідяне, подзюбане лице до столу.
— Атож! “Я, — каже, — хазяїн!” — весело скрикнув Гриць.
— “А ви гольтіпаки, голодрабці! — підхопила Софія. — Чого, — каже, — сюди ходите? Забирайтесь на свою окономію!..”
— А ви ж їм що… кісткою в горлі стали? — прогунявив Юхим, знов виймаючи люльку з своїх латаних і перелатаних “бруків”, як він називав свої штани з того часу, як сам пан власноручно виніс і віддав йому їх у вічну власність.
— А я знаю? Каже: “У вас є свої дівчата”, а сам до нас чіпляється… Тільки ми прийшли, він став лізти до мене… А мені що? Удівітельно! Мені що багач, що голодрабець — все одно. Правда? Пхи! Гулять все одно з ким!..
— Та чого ж ви завелися? — роблено позіхаючи, спитав Андрій, сідаючи на полу і пацаючи ногами. — Того, що він багач?
— Ба ні! А того, що він — дурень!
— Тобто хазяйський син та дурень? — муркнув Трохим, дивлячись у стіл і єхидно всміхаючись.
— Го-го-го! — зареготався Гриць.
— Ану, ще на копійку, — зневажливо й холодно всміхаючись, промовив Андрій.
— Тю! Трясця б вам у живіт! — скипіла Килина, нервово встаючи й кидаючи злісно картоплю в макітру. — Ніколи не дадуть договорити! Прямо чорти, і більше нічого!
— Гу-гу-гу! — ще голосніше загув Гриць і навіть з великої втіхи насів на Кіндрата, що добродушно всміхався собі, й почав душити його.
— Грицько! Покинь! — бовкнув Трохим, — Дай хай говорить…
Гриць зараз же покинув і, навіть обнявши Кіндрата, сів лагідно разом з ним на лаву й промовив до Софійки:
— Ну, говори, удівітельна. А то я буду говорити.
— Та сиди краще там! — почулось з полу. — Говори, Софійко!
— Та що говорить? Я йому втерла носа, щоб не задавався, а він… почав битись.
— Е?
— Ій-богу. Як дала йому одкоша, так він зараз же почав щось одному, другому “ши-ши-ши” на ухо. А ті, звісно, кому гроші його милі, почали зачіпати нас… А я на злість… Начхать на самого Хведора й на його гроші. Узяла та й обняла Хомченкового Сидірка. А він, наче скажена собака вкусила його, як схопиться… “Забирайтесь, — каже, — голодрабці!” А я йому: “Хоч голодрабці, та не грабили нікого; а хазяйські сини — й не голодрабці, так граблять до голого тіла”. Він до мене… А мені що? Пхи! Начхать я хотіла! Узяла та й пхнула на всю руку… А він тоді і вдарив. Ну, наші хотіли вступиться, та не дали…
— Насилу, брат, втекли! — скрикнув Гриць. — Прямо… як чорти лізуть…
— А вдарив катюга дуже, — весело додала Софійка, сміючись, — аж досі болить!
— Хм… Воно раз у раз болить, як б’ють, — іронічно вставив Юхим, набираючи люлькою тютюн із долоні.
— Та-а-к… — потягуючись, встав Андрій з полу і, позіхаючи, підійшов до столу.
— А може, не так? — з веселим задором кинула йому Софійка.
— Не чіпай його, він теж хазяйський син! — муркнув Трохим.
— То що? — здержуючись, зневажливо спитав Андрій. На молодому, вкритому ще ніжним пухом лиці його почав розливатись з-за шиї рум’янець.
— То нічого, — всміхнувся Трохим.
— Битиме? — крутнулась до Андрія Софійка.
— А то пожаліє, думаєш? — зареготався Гриць. — Ого! Хазяйські сини, брат, голодрабців не люблять…
— А ти таки справедливий голодрабець! — зачувся з полу жіночий голос.
— О! Хазяйська дочка обізвалась!
— Хто? Санька — хазяйська дочка? — підняв брови Кіндрат.
— А чим би вона не хазяйська дочка? — встаючи, промовив Юхим. — Півтори кози на припоні, у запічку квочка на трьох бовтунах, сама взута, аж п’ятами світить… Ще тобі не хазяйка?
— Ой діду, хто б казав ще! — крикнула Санька. — Бодай вже з такими хазяїнами, як і ви!
— От так! — усміхнувся дід. — А хіба ж я не хазяїн? Хе-хе-хе! За пазухою такого худоби, що й пана Гаврильчука переможу!..
— Ой господи! — зітхнула Килина. — Як вже мені в печінках сидить ваша лайка, так і ну його к чорту!
— Нічого, дівко! — присідаючи знов до грубки, заспокоїв її Юхим. — Полаємось та й поб’ємось.
— А вас би першого!
— Мене?
— Та вже не мене.
— Ні! Мені ось що дивно, — озираючи всіх гострим, насмішкуватим поглядом, промовив Трохим. — Чого се так — хазяйські сини та по наймах тиняються? У голодрабців хліб одбивають…
— Тобто, синку: навздогад буряків, щоб дали капусти? — озирнувся, сидячи, Юхим. — Чи не голодрабці й ми собі, благослови нас господи? Хе-хе-хе!..
— Та вже до вас не пішов би позичать, — кинув Андрій.
— У самого багато?
— А багато!
— Диви, — хитнув головою Трохим.
— Може б, і нам ще позичив?
— На вічне оддання?
— Так ти ж — хазяїн!
