Рухля, ніби роздратована такою несправедливістю, прищулила вуха і, хутко повернувши голову, хотіла гризнути його за плечі, і якби він не одскочив, то, певне, зоставила б кривавий слід своїх жовтих великих зубів.
— А-а! — захрипів він. — Ти ще хочеш?.. Добре!.. — і, не випускаючи недоуздка, потягся знов до кинутих біля возу вилок.
Але Рухля, наче догадавшись, до чого воно йдеться, раптом шарпнула головою, посунулась задом і, прищуливши ще щільніше вуха, підняла високо голову.
— Ho! — потяг він за недоуздок.
Рухля тільки ще більше посунулась назад.
— Н-н-о!! — прошипів він, дрижучи весь і наливаючись кров’ю. І раптом зігнувся, як звір, що кидається на здобич, чудно якось хрипнув, стрибнув уперед і, вхопившись руками за шию, впився їй зубами в холку.
— І-і!! — заржала з болю Рухля й хотіла повернути морду, але зараз же дістала так по голові, що аж мотнула нею й, як шалена, закрутилась на одному місці. А він, вискочивши їй на спину, міцніше обхопив її і з ревом якимсь гриз їй шию, хитаючи головою й наче бажаючи якомога глибше вгризтися в живе м’ясо. Гриць та Андрій аж вилка повипускали й перелякано дивились на цю дику боротьбу, а дід Юхим як ніс люльку до рота, то так і застиг на одному місці. Нарешті Рухля скажено фицнула задом, шарпнулася вперед. Трохим зстрибнув на землю й, дрижачи весь, як у пропасниці, іідняв з землі шапку і, шарпнувши недоуздком, проципів:
— Бу-удеш?!
Рухля вся тремтіла і, трусячи шиєю, мов бажаючи кинути щось з неї, покірливо стояла й водила на всі боки очима, з куточків яких текли сльози.
— Н-но! — крикнув Трохим знов, надіваючи шапку на голову й не витираючи губ, на яких виступила піна, змішана з кров’ю.
Рухля хутко посунулась вперед і, труснувши головою, годивилась на його.
— Повернись!
Вона вже не щулилась, а навіть сама всунула голову
шлею і стала, як слід, вздовж дишля.
— Я… тобі покажу-у! — важко сопучи, промовив він, поправляючи й оглядаючи її зо всіх боків. Потім повернувся й мовчки пішов до стайні.
— Ну, брат!.. Вона добра, а ти… ще луччий! — покрутивши головою, сказав дід, коли той проходив повз його. Але Трохим тільки кинув на його похмуро оком і мовчки пішов у стайню. В цей мент біля другого воза валунав голосний Гриців регіт і тиха мова Андрія.
— От, діду! — раптом зачув Юхим від них. — Добрий керебець? Га? Го-го-го!.. А подивіться, чи держиться [;е голова там!
— Та й злий же, брат ти мой! — тихіше почулось від Андрія.
— Гу-гу-гу! — задоволене одкинувся назад Гриць, не в цей мент із стайні вийшов знов Трохим, ведучи за збою Вороненького, який ще дожовував сіно і, меланИхолійно похитуючи головою, поважно й спокійно сту¦йав за ним. Гриць трохи стих, а дід постояв ще трохи, [Подивився, як Трохим запрягав Вороненького, і, покру¦ чуючи головою й усміхаючись, поволі пішов до хати.
В кухні вже не було жовтого світла сонця, але ще було досить видко, так що Юхим зараз же, тільки переступив поріг, помітив офіцера, що в цей мент з дуже байдужим виглядом одходив від мисника, біля якого стояла Килина. Не важко було живим, прудким очам діда побачить також, що груди Килини високо й нерівно здіймались, а на щоках виступили два червоні кружіки. Коли ж офіцер повернувся, а дід, уклонившись, зиркнув на його, то також не проминув того, що в його один вус стирчав угору, другий розкудовчився й дивився униз, лице було червоне, здавалось, він тільки що добре вишарувався сухим грубим рушником. Біля печі, долі, сиділа Маринка й чистила картоплю, кидаючи її в велику макітру, і хутко бігала по всіх очима.
— Так Халабуды здесь не было? — доправляючи картуза й пригладжуючи вуса, спитав Олександр.
— Ні, не було… — не повертаючись, глухо промовила Килина.
— Гм… странно… Если придет, скажите ему, что я ищу его…
— Добре…
Офіцер постояв ще трохи, дивлячись в спину Килині, яка щось заклопотано колупалась у миснику, покрутив вуса й, дивлячись собі на чоботи, помалу вийшов із кухні. Килина злегка повернула голову до вікна, провела очима струнку постать офіцера, зітхнула і, повернувшись, підійшла до лежанки й мовчки стала поратись біля казанів. Юхим також мовчки наблизився до полу, подивився на Панаса, коло якого стояла миска з недоїдками сметани й крихтами хліба, виліз на піл і, крекчучи, ліг головою на кожух і прикрився своїм “пальто”. В хаті було тихо, тільки біля лежанки плескала водою Килина та шаруділа картоплею Маринка. Юхим незчувся, як і заснув.
Коли ж він прокинувся, протер очі і, сидячи на полу, подивився навкруги, в хаті вже горіла лампочка й було людно. Посеред кухні стояв в шапці Халабуда, заклавши одну руку за спину, а другою своїм звичаєм погладжуючи ніс і кучеряві вуса, і щось говорив до Килини, що стояла біля лежанки. У кутку, під образами, на свойому звичайному місці сидів Трохим і гостро подивлявся на прикажчика. Біля його, коло лави, стояв Кіндрат та Гриць і мовчки, похмуро слухали; далі сидів на лаві Савка з своїм незадоволеним широким лицем і здоровенними рудими від води чобітьми. По другий кінець столу стояв Андрій і пильнував губ Халабудиних, роззявивши трохи рота. Петрик, Санька та Софія стояли біля полу спиною до діда.
— От і виходить окончатєльно, що ти нехорошая кухарка, — сказав Халабуда, дивлячись на Килину. — І борщ, говорять, без сомнєнія несмашной, і хлєб гливкой, і каша плохая…
— Бо погане пшоно дають, — бовкнув несподівано Савка, дивлячись у вогонь з грубки. Халабуда хутко повернувся до його. Как? — спитав він.
— Так, — кліпнувши на його очима, посміхнувся Савка.
— Говори голоснєй, я не разобрал… Какоє пшоно?
— Погане! Какоє ж більш? — злісно муркнув Савка. — Погане пшоно, то погана й каша.
Халабуда мовчки, з зневажливою усмішкою подивився на його, потім махнув рукою, мовляв: “Е, що з ним, бідним, говорити!” — і знов повернувся до Килини, яка спокійно стояла біля казанів і тільки всміхалась з таким виглядом, який наче говорив: “Говори собі! Знаю я все, чого хочеш!”
— Да, — почав знову Халабуда добродушно. — А как на должності, примєром, прачки, ти… той… окончатєльно хорошая була б… Потому здоров’я імєїш сібє… Дада… І чиста робота без сомнєнія… А на твоє мєсто тут другая проситься… Бєдная женщина… Потому нада ж таки і до бєдних сострадать. Сказать, примєром…
— Знаєте що? — перебила його Килина. — Ви хочете мені рощот дати? То так і кажіть… А то й бідних сюди… і… Казали б прямо…
— Килино! — з м’яким докором скрикнув Халабуда і навіть руку простягнув, мов захищаючись. — Как же тібє не стидно от такоє говорить? Єй-є-єй! Я їй мєсто даю хороше, а вона… Е, ето вже не хорошо… без сомнєнія не хорошо… Разлі ж я винуват, що ти не підходиш на должності кухарки?.. Правда, — безсило розвів він рукою, —єслі не захочеш за прачку стать, то прийдьоться тібє рощитать, але уп’ять-таки тут уже я… не касатєльний, бо вже тут сам пан приказав. Так от, вибирай…
Килина нічого не одмовила, тільки похмурилась і пильно почала куштувати вечерю. Халабуда зиркнув на неї і, також нічого далі не кажучи, мов боячись її поспішної відповіді, одвернувся від лежанки. Подивившись м’яким поглядом по хаті, він зупинив погляд на Панасові, який лежав прикритий до грудей кожухом, і, наче згадавши щось, ні до кого, власне, не звертаючись, промовив:
— Ну, а Панаса завтра хтось одвезьоть-таки у Глиняне… Бо на його мєсто вже другой будєть… Запряжуть Сиву й Хлопчика у вкритий віз, соломки без сомнєнія і… кактось нада одвезти челаєка…
Панас байдуже, тупо подивився на його і, хрипло, важко дихаючи, підмостив під плечі свиту й сперся на неї.
Ніхто нічого не одмовив Халабуді, — хто дивився собі під ноги, хто похмуро гриз нігті, а хто бігав очима по хаті, ніби шукаючи такого куточка, де б не можна було зустрітись з тихим, м’яким поглядом прикажчика.
— Що ж йому тут лежать? — заговорив сей знов, розглядаючи Панаса. — Нікоторого йому тут… е… окончатєльно сказать, успомо… успомоществованія… нема… Безполєзно лежить сібє… Да… А там усьо-таки какиїсь сродственики знайдуться чи так хтось. О… От завтра Грицько, без сомнєнія, соберьотьця та й завезьот слабого… — Грицько ніяково посміхнувся і незадоволено почав чухати потилицю. — Раненько соберьотьця та й рушить сібє. Тут недальоко, верстов з десять, не боліє…
— Де десять! — скрикнув Гриць. — У Глиняне десять? Та тут й п’ятнадцять мало!
— Ну, чи десять, чи боліє… ето всьо рамно!
— Хм… “усьо рамно”… — знов зам’явся Гриць, чухаючись уже на самій потилиці. — Якби самому, так воно нічого, а з слабим чоловіком… А як Панас помруть по дорозі, що я тоді?
— Ну, от! — усміхнувся добродушно Халабуда, — Чого ж йому помірать? Без сомнєнія ще й нас переживьот… Немножко заслабєл… челаєк, то вєрно. Так ето ж у його часто буваєть… Послабєєть та й видужаєть окончатєльно сібє на здоров’я… Да… А помірать… зачим? Чудачок, їй-богу…
— Так хай Панас тут собі видужають, а по здоров’ю й підуть собі, якщо не схочете держать… — хутко проговорив Гриць і з надією подивився на прикажчика. Але той тільки м’яко-нетерпляче повів головою і, як маленькому хлопчикові, став йому виясняти, що економія зовсім не больниця і що “окончатєльно” ніколи для хорих не будувалась. А через це він мусить неодмінно завтра везти Панаса, та й годі.
— Я не знаю, їй-богу… — підняв якось брови й, скривившись, почухався Гриць. — Хай хтось другий повезе…
— Ну, хто ж другий? — м’яко спитав Халабуда і повів по всіх очима.
Петрик, що прудко бігав очима по хаті, вмить повернувся до Саньки і заклопотано почав їй щось говорити.
— Ну, пущай Трохим повезьоть…
Петрик перестав говорити і подивився на Трохима.
— Трохим не повезе! — твердо й злісно сказав той. — Ще не був душогубцем і не хочу бути!
Халабуда якось пильно подивився на його, але нічого особливого не почув, одвернувся, почистив двома пальцями кінчик носа й хотів далі говорити, але в цей мент Кіндрат прокашлявся і, трохи почервонівши, з запинками проговорив:
— Ви от самі… той… кажете, що у дядька Панаса буває це часто… нехай вони полежать, видужають… А то ж хіба можна… у негоду, по мокрому везти слабого?.. Вони ж не в кого заслабли, як тут… По фельшара послати б… Атож… Це ж смерть може бути… Як той… коли…
Він заплутався, почервонів ще більше і, замовкнувши, ніяково-соромливо всміхнувся до всіх.
— Годують вівсяками та помиями та ще хочуть, щоб не заслаб, — почулось раптом від Савки. — Та ще й виганяють на смерть… От не повезем, та й усе! От ніхто хай не везе!
Він навіть устав і завзято озирнув усіх.
— Ну, ти, Савко, помалкуй собі там! — махнув на його рукою Халабуда.
— А то що? — зневажливо подивився на його Савка. — Рошитаєте? Ой-ой-ой! Злякався… Ох, боже ж мій!.. Яке горе… То й рощитуйте! Наче тільки й світу, що ваша економія!
— Хм! От неблагодарность! — хитнув на його головою Халабуда. — Уже забув, как просілся со сльозами на глазах, щоб прийняли його. А тепер… смотри какой!.. Как будто я насамдєлі хочу щось такоє здєлать з Панасом… Даєш без сомнєнія коней, воза, одвезуть, как слєд, спокойно, благородно… Ще не хорошо! Не благодарно! Не благода-арно! Приймаєш їх окончатєльно как людей, даєш їм поміщеніє, пропитаніє, усьо как слєд, а вони тібє… От, примєром, Трохим… Я не посмот-рєл, що його прогнали од Кованьковського… Без сомнєнія прийнял… Челаєк просить, как отказать. А виходить окончатєльно, що он… неблагодарний…
— А як ви прийняли Трохима? — перебив його той. — Напівдешевше, ніж у Кованьківського… Та за це вам у ноги падать? На душогубство йти? Хо! Дуже вже жирно буде! Сам не повезу і повезти не дам. Чуєте? Хай спробує хтось повезти!
Він усміхнувся спокійно, але в голосі дзвеніла така тверда, непохитна рішучість, таке зле, повне зненависті чуття, що Халабуда знов пильно-пильно подивився на його і знов нічого не одмовив, а, одвернувшись, ще тихіше, ще лагідніше заговорив собі далі:
— І послаблєнія усякі їм робиш, і… вольготи… У село хоче йти — іди. Погулять?.. Погуляй сібє… А окончатєльно виходить усьо то напрасно. Приходить, скажемо, какойсь отець… Просить: “Бога ради, прийміть сина до економії… Зима такая важкая тепер…” От, примєром, отець Андріїв… І не бєдний, хазяїн… а прийнял… А от кинься тепер до Андрія, так і он без сомнєнія за всєми скаже “не повезу”.
— Ну, цей не скаже! — усміхнувся Трохим. — То ваш! Хазяйські сини благодарні… То ми вже, голод —рабці…
Андрій, що напружено, вперто дивився під лежанку, при цій мові підвів раптово голову, почервонів і, блиснувши очима до Трохима, повернувся до Халабуди й одривчасто, рішуче-палко промовив:
— Я повезу завтра!.. Дасте коней… Я повезу!
— Повезеш?! — не всміхаючись і впившись у його своїми чорненькими, пронизуватими очима, спитав Трохим.
— І повезу! — підняв голову догори Андрій. — Думаєш, тебе злякався? Голодрабця? Ану, спробуй тільки зачепити!
— Добре! — хитнув головою Трохим. — Вези! Халабуда хотів вмішатись, але в цей мент на полу заворушився Панас. Прохрипівши щось тихо, він одітхнув і голосніше промовив:
— Не чіпай, Трохиме… Хай… везуть… Що там! Все одно… Там що… слід мені, — звернувся він до Халабуди, — пощитайте… Все одно… Чи тут, чи там…
Бліде, затягнуте всередину лице його з рідким звислим волоссям і цапиною рудою борідкою було якесь байдуже, мляве й виявляло одну тільки безсилість і муку від хороби. Він збирався ще щось сказати, але захрипів, захитався під глухим кашлем і, махнувши рукою, сперся на свиту.
— Ну, от і харашо!.. І окончатєльно… той… харашо! — підхопив добродушно Халабуда, — Андрій повезьоть сібє завтра, і… і конєц. Да… А тепер я й пойду… Ви ж, хлопці, завтра, як я говорил… Грицько поєдіть за поденними…
— Та знаємо! — перебив його Трохим. — Чули…
— Мені треба на село! — раптом промовив Андрій, звертаючись до Халабуди. — Я недовго буду!
— А чого ж!.. А чого ж!.. — зараз же згодився той. — Када нада, то йди… А чого ж!.. Тільки не барись, потому… той…
І, не договоривши, наче справді поспішаючись, він повернувся і, глянувши мимохідь на Килину, що стояла біля казанів спиною до столу, з діловитим виглядом пішов із хати. За ним, не дивлячись ні на кого, якось завзято, гордо накинувши наопашки свиту, вийшов і Андрій. Як тільки вони вийшли, в хаті піднявся гомін. Гриць і Софійка гнівно, з запалом почали лаяти Андрія, Санька боронила його, Петрик виляв і не стояв ні за тих, ні за цих, Килина мовчала, а Трохим, підійшовши до Юхима і щось промовивши йому тихо, накинув на голову шапку і вийшов із хати. Зараз же вийшов за ним і Юхим. Як тільки він переступив за поріг сіней, Трохим, що чекав уже на його, зараз же тихо, рішуче спитав його.
— Миндаль при вас? — При мені. — Дайте її сюди!
— Та що буде?
— Щось… Я йому покажу…
