Дід почав колупатись за пазухою і хутко вийняв звідти загорнуту “миндаль”.
— Я йому покажу… — глухо, злісно промовив Трохим, беручи з рук Юхима ганчірку й розгортаючи її. — Буде він знать, як голодрабців на смерть возити… Щеня!..
— Що ж ти йому зробиш? — зацікавлено спитав дід.
— Що!.. Я йому підкину миндаль, а завтра скажу, що у когось єсть… Хай пошукають…
— Та-ак? — протягнув дід. — Хм… Це ж, брат, тюрмою пахне…
— Тюрмою?.. Ха-ха-ха! — терпко засміявся Трохим, низько нахиляючись до рук, в яких ледве сірів невеличкий хрестик. — А я не знав… Ну, нічого, хай покуштує… і хазяйський син…
— Хм… — замислився Юхим. — Це той… І миндаль пропаде задурно і… все-таки… Воно-то правда, парубок дуже вже задається… але ж тут…
— А щоб Маринка не дуже жалкувала, — не слухаючи його, заговорив знову Трохим, — то ми панкові ось що зробимо… — І він, держачи хреста в пальцях обох рук, зробив ними так, ніби хотів переломити надвоє. Дід аж за руки схопив його, як догадався, що він хоче робити.
— Тю! Сказився, хлопче? — злякано прошепотів він, вириваючи від його хреста. — Та тоді ж зараз же догадаються, що на злість зроблено. Ну, й ти ж…
— Хм… справді… — з жалем згодився Трохим. — Ну, чорт його бери, хай вже носить панок. Ну, а миндаль все-таки дайте сюди.
— Щоб поламав? — усміхнувся дід, вертаючи хреста. Трохим узяв, замотав у ганчірку й сховав у кишеню. А дід, подумавши трохи, поволі почав: — Бач… коли вже діло на те йде… хм… то треба його й робити добре. А так, як ти хочеш, так не годиться, так зараз же впізнають, що підкинено. Тут треба якось мудріше. — Дід трохи подумав. — Тут треба так зробити. Я піду зараз до того панка і скажу йому: “Так і так, мовляв, ваше благородіє, десь у когось в економії миндаль є, та незвісно у кого. А от дасте так рублів п’ять-десять, щоб, значить, підпоїти та випитать, то, може, й знайдеться”. О! А завтра рано можна сказати, що “так і так, мовляв, шукайте у наших. У кого, не знаємо, але десь у хаті є”. Зроблять трус і знайдуть. І вийде гладко, і ми не без користі — рублів якихсь п’ять-десять та виручимо. Себе, брат, ніколи не треба забувать. От тільки Маринка. Як із нею?.. Хм… Ще як обізлиться, то може наробити шелесту…
— Я з Маринкою сам побалакаю. Ви йдіть зараз… — промовив Трохим.
— Добре, добре. Тільки ти вже там з дівчиною якось… пом’якше. Жаль…
— Та вже знаю. Йдіть прямо. І в хату не заходьте…
— А чого мені в хаті треба?
Дід охоче, бадьоро застібнув піджак і рішуче попрямував до будинку. А Трохим постояв, ще трохи подивився за дідом і пішов у кухню. Ввійшов, походив по хаті, не зважаючи ні на кого, і, підійшовши до Маринки, що стояла біля Килини з макітрою в руках, коротко сказав:
— Іди за мною, Маринко.
Маринка злякано подивилась на його, а Килина здивовано поширила очі й спитала:
— А тобі вона нащо здалась?
— Треба.
Маринка перевела очі на Килину.
— Іди… — здвигнула та плечима і, взявши з рук у неї макітру, поставила на лежанку.
Трохим поволі пішов із хати, за ним злякана, здивована Маринка.
— Ти взяла миндаль у пана? — зупиняючись за порогом сіней, повернувся раптом Трохим до неї. Та мовчки дивилась на його, піднявши голову догори. — Я тебе питаю: ти взяла? Не бійсь, говори. Я знаю…
— Ні, я не брала, — прошепотіла Маринка.
— Хм… — усміхнувся Трохим задоволене. — Брешеш. Дід Юхим казав, що ти взяла. А ось і миндаль та… — виймаючи з кишені ганчірку й розгортаючи її, показав він хрест. — Ну?
Маринка дивилась на “миндаль” і мовчала.
— Узяла?
— Узяла, — ледве чутно прошепотіла вона.
— Нащо ж ти взяла?
— Так. Од панів утекти…
— Не любиш їх?
— Не люблю…
Трохим мовчки подивився на неї, потім оглянувся позад себе, сів на призьбу і, озирнувшись навкруги, промовив:
— Підійди ближче.
— Чого? — опасливо прошепотіла Маринка, не підходячи, а навпаки, подаючись трохи назад.
— Та не бійсь, іди…
Маринка повагалась трохи, потім несміливо підступила до його й зупинилась біля самих його колін Він мовчки тихо обняв її, притягнув ближче до себе й посадив на коліна. І замовкли. Очевидячки, обом було ніяково, і гарно, і солодко-сумно. У стайні було чути іноді злісне іржання коней, що бились між собою, далеко в селі гуртом гавкали собаки, та подихав свіжий, морозний вітрець.
— За що ж ти не любиш панів? — нарешті тихо промовив Трохим, щільніше притуляючи її до себе. В голосі йому не було звичайної насмішки, не було черствого, злісного тону, а щось тепле, м’яке. Маринці захотілось плакати.
— Б’ються… — прошепотіла вона дрижачим голосом.
— Дуже б’ються?
— Дуже… Помовчали.
— Бач, Маринко, — знов почав Трохим, — ця миндаль, що ти взяла, вона не дорога. За неї не можна хати купити. Погана миндаль…
— Як?! — повернувшись і дивлячись йому близько в лице, мало не торкаючись носом до носа, прошепотіла вона злякано. — А буфетчик казав…
— Буфетчик дурень…
— Та за царську миндаль не можна купити хати? — уперто й якось недовірливо перепитала Маринка. І чулось, що вона не вірить, чулось, що вона бачить обман, і чулись також нотки злості, одчаю, суворого, упертого завзяття. Вона навіть заворушилась і хотіла злізти з колін, але Трохим ще дужче обняв і не пустив її.
— Хоч би й царська… все одно, — навчаючи, заговорив він знов. — Як не дорога, то вже нічого не зробиш. А бачиш, ми зробимо краще таке. Ти чула, що Андрій хоче везти дядька Панаса у волость?..
— Чула, — прошепотіла Маринка.
— О… А як повезуть, то дядько Панас помруть по дорозі, бо холодно, а вони слабі. А ми з дідом хочемо, щоб Панас видужав тут. Так от ми підкинемо цю миндаль Андрієві: у його знайдуть, і він не поїде, бо… бо його заберуть у тюрму.
— У тюрму?..
— Атож. А тобі хіба жаль його?
— Жаль…
— Хм…
Трохим помовчав трохи.
— Дурна ти ще, — сказав він нарешті, і в голосі в його знов почулася злість і насмішка. — “Жаль”… Мало, видно, ще били тебе. Не вибили ще жалю. Хм. “Жаль”… А вони тебе дуже жаліють?.. Га?.. Ех!.. Жаліти їх? У-у-у!! — зашипів він раптом з невимовною, скаженою, дикою ненавистю. — Не жалій їх!.. Чуєш, Маринко? Не жалій ніколи!.. Нікого не жалій з їх, бо ніхто тебе не жаліє. Виростеш, сама це скажеш. Гризи їх, проклятих, одгризайсь, кусайсь. А не жалій! На миндаль плюнь, кажу, бо в тюрму тільки за неї попадеш. Хай вони, ті, що б’ють тебе, ідуть у тюрму. А будеш жаліти, то вони тебе так заштовхають, що й чоловіком не будеш. Он і тепер вже й малої дитини боїшся.
— Я не боюся вже нікого. Я й тюрми не боюсь! — завзято прошепотіла Маринка.
— Не боїшся… — напівсумно, напівзадоволено, але знов м’яко сказав він і ніяково, несміло якось підніс руку до щоки її і ніжно, обережно погладив її. Маринка мовчки щільно притулилась йому до грудей і застигла. У небі високо-високо виразно жовтіли золотими кружками зорі; блищала вода під смугами світла, що вибивалось із вікон кухні; одноманітно, ледве чутно гавкали собаки на селі. Десь біля стайні зачулась чиясь хода, неголосна мова, потім жіночий придушений сміх — і знов затихло. Трохим швидко зсадив Маринку на землю і, подивившись до стайні, сказав суворо:
— Так чуєш же, Маринко? Завтра ані оком не моргни, коли знайдуть у Андрія. А то я… Гляди!
— Значить… ми тут і зостанемось? — глухо, здавлено спитала Маринка.
— Не знаю! — бовкнув він холодно, жорстко і мовчки пішов угору до току. Маринка тихо попленталась в хату.
VI
Дід Юхим стояв біля порога, заклавши одну руку за спину, а другою погладжуючи бороду, і балакав з “панком”. Олександр напівлежав у кріслі, заклавши ногу на ногу, і, пускаючи дим через вуса, пильно слідкував за їх розмовою.
— А звесно… а звесно… — охоче згоджувався Юхим на докази вчителя, який виясняв, що користі з “миндалі” не може бути ніякої, що красти не годиться, що за крадіж можна й тюрми достукатись. — Вєрно, вєрно… — зітхнув він нарешті. — І сібє нікоторой пользи, і другому одна шкода… А всьо по недоразумєнію свойому. Не розкинеть умом своїм, що й до чого і… і дєлаєть непри-ятності. І поправить уже трудно… Примєром сказать, з єтим случаєм. Оно-то, я ж говорю, догадка єсть, що хтось украв, а хто, де, як…то вже і незвесно… Положим, можна б знайти, када б…
Дід зам’явся, погладив бороду і глянув на панка.
— Так в чем же дело? — підбадьорюючи й з надією скрикнув панок.
— Так бачите… дєло в тім, — дід знов зам’явся, почухався в бороді, потім, мов наважившись, рішуче одняв руку від бороди і сказав: — Знаєте, я вам так скажу:
у всякого челаєка можна всього дізнатися, аби знати, як під’їхати до його… Буває такий, що нічим ти його не візьмеш, ні грозьбою, ні прозьбою, — як до стіни всьорамно. А розсердь тільки, так все тобі й викладе, як по писаному… Да… А другой… буває, хвастаться любить… Готов себе самого з грязюкою змішати, аби тільки хваснуть… О… І з таким добре діло мати… А ко торий водочку любить… У всякого своя натура… З чоловіком треба вміти поводиться… А ще як єсть пособниця-во дочка… о, тоді бери його прямо руками… От, примєром, і тут… Будь так, значить, за що поставить хлопцям нашим раз, другой водочки, так можна б і миндаль знайти.
— Нет, в самом деле? — радісно спитав панок. — Можно?
— А чого ж?.. Я ж говорю, вона десь єсть, тільки вот… — Він зупинився і пильно став дивитись, як панок хутко поліз у кишеню і, вийнявши гаманець, почав там щось шукати. Потім, наче те його мало торкається, заговорив далі знов про те, як йому жаль стало за “господіна”, як досадно зробилось, коли покражі не знайшли, як він постановив собі неодмінно знайти винуватого. Коли нарешті “господін” знайшов золоті п’ять рублів і з увічливою всмішкою подав їх дідові, він спокійно, не хапаючись, взяв їх і знов говорив собі далі. Умовившись про все й твердо пообіцявши неодмінно знайти пропажу, Юхим ще раз уклонився панам і став уже виходити, коли раптом офіцер зупинив його і сказав йому почекати його на ґанку для особистої розмови. Дід мовчки вклонився і вийшов. Чекать довелось йому недовго. Зараз же за ним вийшов і офіцер.
— Вот что, Юхим, — заговорив він зараз же з нотками ніяковості в голосі. — Я хотел тебя спросить, а… что ато за дивчина у вас на кухне, что за кухарку… как ее?..
— Килина?
— Да, да, Килина… Что она… а… как насчет там… з… ну, с хлопцами как она там?.. Гуляет?.. А?..
— Хто його зна… — нахилив голову Юхим. — Не скажу вам про це нічого… Знаєте, моє діло стариківське, а то собі молодь… Кажись, чесна дівчина, а проте…
— Ну, а так… з… ходит к ней кто-нибудь?..
— Господь її зна… — здвигнув плечима Юхим, — може, й ходить, може, й ні… А, видно, спонравилась пану?
— Да! — скрикнув офіцер. — Девочка… первый сорт… Я много бы дал, чтобы как-нибудь… Нельзя ли там, Юхим, как-нибудь… так… — він ніяково й підлабузнювато захихикав… — немножко, значит, ко мне ее? А?.. Я бы тебе уж на целое ведро дал бы… А, Юхим? Постарається?
— Хм… хто його зна… — неохоче промовив дід. — Знаєте, це діло таке, що якось з ним і підступатися не той… неловко… Та й не звесно, чи піде ще вона… Дівка строга…
— Ну, пустяки!.. Хе!.. Ты там как-нибудь… так, знаешь… З!.. Такой, как ты, не сумеет?.. Хе-хе! Скажи ей, что ничего не пожалею, с собой возьму… Понимаешь? А вот й задаточек тебе… — і офіцер, вийнявши гаманця, почав колупатись в йому.
Юхим живо подивився, але зараз же й одвернувся.
— Вот… не знаю сколько, но все равно… — протягуючи гроші, сказав Олександр. — Выйдет дело, еще столько же… Тут, кажется, рублей пять…
Юхим ще раз глянув на гроші і знов одвернувся. Потім раптом протягнув руку і, беручи гроші, промовив:
— Тільки ось що, паничу: не піде — вина не моя… Добре?..
— Ну, конечно! конечно!.. — згодився той. — Я й не буду винить тебя… Что ж… Я только тебя прошу, чтобы тн е й сказал, — вот й все… Ну, конечно, й с своей сторони посоветовал… Ведь все равно ей одна дорога… Так уж лучше пусть хоть город увидит… Скажи ей, что устрою ее, как бариню, будет себе жить, ни о чем не думая… Чего ж ей еще?..
