Панас заворушився, захрипів і глухо закашлявся. Килина замовкла, і обоє довго чекали, поки він замовкне.
— Тут от, як хочеш, — проговорила знов Килина, коли Панас заспокоївся. — Коли віриш мені — бери, а ні… то так і кажи. Віриш?
Вона знов притягнула його до себе і, поклавши його руку собі за спину, почала потиху гладити його м’яке, шовкове волосся.
— Ну, віриш чи ні?
— Вірю, — прошепотів він і, притулившись їй головою до грудей, замер.
— А чи не пора б уже спати? — раптом зачувся з полу похмурий, злісний голос Трохима, — Ні вдень, ні вночі нема покою од їх…
Килина спокійно, поволі одвела його голову од грудей, притягла її до свого лиця і безгучно впилась йому в уста. Потім також поволі одвела знов і, злегка одіпхнувши його, прошепотіла:
— Ну, годі… Іди спать.
Андрій, як п’яний, одійшов од неї, виліз на піл і, не роздягаючись, ліг біля Савки. Лампочка почала часто моргати, наче тільки і чекала, щоб Андрій ліг уже, потім тихіше, рідше й рідше і, нарешті, кліпнула востаннє й погасла; тільки у тьмі замість неї червонів на столі нагорілий гніт.
Всі ще спали, коли Трохим, розбудивши Юхима, почав йому щось тихо шепотіти. Той сів на лаву, почухався, протер заспані очі і хрипло спитав:
— Хіба вже?
Трохим тільки головою хитнув і мовчки показав йому невеличку зелену скриньку, що стояла під лавою біля жердки. В хаті було вже зовсім видно. Юхим устав з-за столу, глянув на сонне товариство й усміхнувся. Але не встиг він взяти кухоль в руки, щоб умитись, як у хату ввійшов несподівано… Халабуда. Зробивши декільки кроків, він зупинився, здивовано підняв брови і, дивлячись на Гриця і Софійку, які порозкочувались вже і один заліз аж під стіл, а друга під лаву, — одеревенів.
— А… ето ж по-какому? — нарешті опам’ятався він і повернувся до Юхима, який, усміхаючись, дивився на його. — Как же ето вони сплять до такой пори? Я вже думав, що тут провалились усі кудись.
Замість одповіді Юхим вмить хитнув йому таємниче головою й поманив за собою із хати.
— Що таке? — ще більше здивувався той. Але Юхим знов хитнув йому і пішов озираючись у сіни. Халабуда стиснув плечима, але пішов все-таки. Хвилини через три Юхим вернувся, але без Халабуди вже. Моргнувши Трохимові, він підійшов до Килини і почав будити її. Вона довго не прокидалась, потім, коли Юхим не на жарт штовхнув її в бік, зразу підвелась, озирнулась і здивувалась, що вона могла так заспатись. Потім дід підійшов до Гриця і почав штовхати його ногою. Гриць спершу щось бурмотів, цмокав губами, потім помалу підвівся й сів під столом. Здивовано озирнувшись, він раптом одкинувся назад і весело, гучно, на всю хату зареготався. Від його сміху навіть прокинувся Кіндрат. Нарешті, повставали всі, з сонними, мутними очима, з попухлими носами, з пересохлими губами, сердиті, злі, розкудовчені, брудні.
На слова Юхима, що був Халабуда і лаявся дуже, дехто вилаявся, дехто почухався, але ніхто не хапався до роботи. Савка ухопив шматок хліба і, сопучи, почав наминати його; але, пожувавши трохи, поклав на стіл, зітхнув і промовив:
— Я 6 це кислого чого з’їв би… Нема, Килино?
— Казало, що буде! — весело засміялась та, витираючи мокре лице брудним рушником і визираючи з-за його своїми великими гарними очима, які дивились сьогодня якось надто жваво, бадьоро і весело.
— Д-да… це б огірка солоного непогано б… Проквасити душу, — скребучи нігтем брову і поглядаючи чогось на піл, протяг роздумливо Юхим. Потім хитнув рішуче головою, підійшов до свого “пальто” і, витягши з його пляшку з недопивками горілки, подивився на всіх, перехилив її в рот і закляк. Було чути тільки “будь, буль, буль!”. Коли булькання стихло, він одтулив пляшку від рота, подивився через світ на дно, перехилив знов у рот, потрусив пляшкою і, подивившись знову на неї, сховав її в “пальто”, утерся і задоволене крекнув:
— От тепер ніби зовсім друга припорція, — весело хитнув він головою. — Тепер можна і підождати трошки.
Він хотів ще щось говорити, але глянув у вікно і здивовано промовив:
— О! Диви… А чого це так рано пани до нас?
— Де? Куди? Які пани? — посипались стурбовані питання, але не встигли дізнатись, як у хату ввійшли:
попереду Халабуда з поважним і погрозливим виглядом, далі офіцер в шинелі наопашку і вчитель. Останні обидва, видно, і не вмивались, бо обличчя були пом’яті, сонні, тільки вуса в офіцера були розчесані як слід.
Звернувшись до здивованих робітників, Олександр з лінивою зневагою вияснив їм, що йому стало відомо, ніби вкрадена “миндаль” знаходиться тепер у них на кухні, а через те ніхто хай не виходить з хати, поки не буде скінчено трус. Хитнувши потім мовчки головою Халабуді на робітників, він неспішно озирнувся, поводив байдуже очима по хаті і зупинив погляд на Килині, яка, зустрівшись з його поглядом, спершу одвернулась була, але зараз же подивилась знов, наче не маючи сил боротись, дуже зблідла і застигла у погляді. Офіцер ледве всміхнувся, одвернувся, байдуже подивився по стелі, позіхнув, прикривши рота трьома пальцями, і повернувся до Халабуди, який вже старанно порався біля Трохима, щільно облапуючи його з голови до ніг. Той усміхався якоюсь похмуро-задоволеною всмішкою й покірливо повертався на всі боки. Біля них стояв учитель і, жадібно дивлячись за кожним їхнім рухом, нетерпляче топтався круг їх.
— Нет? — спитав офіцер, коли Халабуда взявся до Савки.
— Нікак нєт! — озирнувся той і, кинувшись до Савки, почав ще старанніше шукати. Не знайшлось і у Савки, як не знайшлось і в останніх.
— Вещи пересмотри! — холодно кинув офіцер, коли всі були обшукані. Кинулись до шмаття, до одежі, перетрусили все й перейшли до скринь, яких було тільки дві: більша, жовта, — Килинина, і менша, зелена, — Андрієва. Витягли спершу зелену й почали викладати на лаву сорочки, хусточки, різну дрібницю. Потрусивши одну сорочку, потім другу. Халабуда раптом нахилився і, піднявши з землі якусь ганчірку, розгорнув її, глянув і, весь просіявши, кинувся до Олександра.
— Ваше благородіє!.. Знайшлась… Вот! — скрикнув він радісно і подав тому ганчірку. Панок кинувся і, вхопивши з рук офіцера орден, обдивився, наче не ймучи віри своїм очам, і показав його Олександрові.
— Действительно!.. Посмотрите… Очень рад… Очень рад… Это просто… Очень благодарен вам! — звернувся він до прикажчика, який трошки випрямився й серйозно сказав:
— Не стоїть благодарності за такиї милості!
— Ну, как же не стоит? — радісно-збентежено пробурмотів той, звертаючись до Олександра й любовно дивлячись на хрест, який той з усмішкою повертав у пальцях.
— Удивительно!.. Правда?
— Д-да… — протягнув нарешті офіцер і, зробивши раптом серйозне й грізне лице, повернувся до всіх і строго спитав:
— Чей ато сундук?
Всі зразу подивились на Андрія, який, як тільки з його сорочки випала “миндаль”, здивовано-перелякано підняв брови і страшенно почервонів весь. Поки ж роздивлялись на хрест, він прудко бігав по всіх очима, наче питаючись, як це воно могло статись так, що вкрадена “миндаль” опинилась у його в скриньці; але всі мовчки і також здивовано дивились одне на одного і ніхто навіть не рушився на свойому місці. Андрій глянув на Юхима, той здивовано стиснув до його плечима; глянув на Трохима, той тільки похмуро-радісно всміхнувся до його; глянув на Килину і ще дужче почервонів увесь, — вона, бліда вся, як стіна, з широкими очима, пильно дивилась на його. Але, зачувши питання офіцера, він прокашлявся і, запинаючись, сказав:
— Це мій… сундук. Тільки я не брав ції “миндалі”…
Я і не знаю, як вона… Це хтось підкинув мені…
— Да? — іронічно-холодно промовив Олександр. — Странно! Кто-то, значит, специально крал для того, чтобы подкинуть тебе? Удивительно!.. Но… Довольно… Кто тебе дал атот… ату медаль?
— Мені ніхто не давав… Я не знаю… їй-богу, не знаю… От вам хрест святий, що й не знав, що вона у мене в скриньці… — з одчаєм скрикнув Андрій і аж перехрестився до образів. Верхня, піднята губа йому
дрижала, на лобі виступив піт, очі були широко розплю щені й дивились злякано й напружено.
— Ну, одним словом, не хочешь сказать! — повертаючись до Халабуди, сказав офіцер. — Хорошо… Это раз-берет суд… Взять его й отправить к старосте… П-под-лец-цы!
— Вы хотите его… предать суду? — живо спитав учитель, якось стурбовано дивлячись на Олександра.
— Конечно! — здивовано скрикнув той. — Не по головке же его погладить за ато?
— Да… — зам’явся той і понизив голос. — Но видите ли… Я просил бы вас… а… пустить его й… не поднимать Этого дела… Начнется следствие, вызовут меня, вас, подымется целый скандал. Мне это ужасно неприятно… Пожалуйста… Я согласен, преступление, так сказать, с поличним. Но понимаете, этот комичный характер. Все это… Бог с ним! Пустите его!..
— Хм…
— Пожалуйста, я вас прошу… Офіцер замислився.
— Ну, хорошо, — стиснув він плечима і подав орден, якого той обережно підхопив і разом з ганчіркою пхнув у кишеню. — Пусть так, хотя… знаєте… но все равно… Ну, слушай, ты! — звернувся він раптом до Андрія. — Слушай сюда… Этот барин просит за тебя… Слышишь?.. Й я отпускаю тебя й не предам суду… Понимаешь?
— Коли ж я не брав! — скрикнув Андрій. Офіцер скипів.
— Молчать!! — гримнув він, зчервонівши разом. — Негодяй! Его от тюрьмы освобождают, а он еще продолжает нагло тебе врать в лицо… Мерзавец!.. Выгнать его сейчас с собаками из акономии й не дать ему ни копей-ки! Забирай свои паскудные вещи й в один миг марш отсюда… С-скоти-и-на!
Андрій хотів щось говорити, але, глянувши на офіцера, хапливо нахилився і тремтячими руками почав скидать у скриньку розкидані речі. Замкнувши скриньку, він скоса подивився на “панича”, який не зводив з його очей, і підійшов до полу. Склавши в купу кожух, піджак, ще деякі речі, він, хапаючись, натяг свитку, так-сяк підперезався, схопив під одну пахву скриньку, а під другу клунок і, не дивлячись ні на кого, мовчки, червоний, переляканий, пішов із хати. Всі провели його очима і зараз же перевели погляд на панів.
— Мер-р-рзавцы! — промовив крізь зуби офіцер, повертаючись, щоб виходити; але Халабуда крекнув, переступив з ноги на ногу і, пустивши руки “по швам”, зупинив його:
— Ваше благородіє!
Їхнє благородіє озирнулось.
— Ну?
— Тут, ваше благородіє, знаходиться один болєзнєний человєк… которий без сомнєнія заслабєл… і той… не способний работать… Так ви звелєлі, щоб його отправить у волость… Он той самий, которий лежить на полу.
— Ну?
— Так я хотєл одослать ще вчерась… А они, — він показав головою до робітників, які переглянулись і похмурились ще дужче… — не зхотєлі.
— Как ато не “зхотєлі”? — гордо спитав офіцер, — Просить их нужно, что ли?
— Так точно, без сомнєнія!.. І я думал так… Так тот… которий тільки що пошол, шо украл миндаль, той хотєл везти… А тепер нема кому, потому они усє не слуша-ют… Особенно той, ваше благородіє, которий рябой… Той усіх без сомнєнія бунтуєть… повсігда… Вредний такой… Настоящій, ваше благородіє, малахольник…
— Какой “малахольник”?
— Такой, значить, как разбойник всьо рамно… Не слушаєт… сопротивляється…
“Благородіє” перевело очі на Трохима, який, насупивши брови, дивився в вікно й навіть не глянув в їх бік.
— Та ще, ваше благородіє, говорить, що побйот тому морду, хто повезьоть у волость…
“Благородіє” знов подивилось на Трохима, що все-таки не рушився, тільки губи йому насмішкувато скривились.
— Выгнать его в двадцать четыре часа из акономии! — очевидячки, здержуючи себе, глухо кинув офіцер до Халабуди. — Чтоб й духу его к вечеру не было!
— Слушаю… — витягнувся трохи Халабуда.
— Тільки вперед рощот мені дайте! — спокійно і не усміхаючись вже, бовкнув Трохим, повертаючись до них і бігаючи очима по хаті.
— Никакого рассчета! — не дивлячись на його, кинув “панич”. — Нагайки еще получишь!
Трохим зупинив на йому свій гострий, тяжкий погляд і наче потемнів весь.
— А нагайки за що? — придушено спитав він.
— За бунт! Па-а-нима-аешь?! — раптом озвіріло “благородіє” й повернулось до його всім тілом, — За бунт!.. Сволочь атакая! Деньги брать умеешь, а работать не любишь?.. С-скоты проклятые!.. Перепорю всех!..
Трохим почав важко сопти, жили йому понапиналися на висках, ряботиння налилось синьою кров’ю, брови зійшлись з віями й через це очі здавались ще гострішими. Панок злякано дивився на них і, очевидячки, не знав, що йому робити. Халабуда стояв з покірливим виглядом; “скоти” ще більше похмурились, прищулились.
— Нагайки мені нема за що… — заговорив нарешті Трохим хрипким голосом. — А що я не послухався, так за це мені рощот дайте… А не дасте… так… — він забігав очима по хаті й криво, дико посміхнувся, — так я вже… Я вам не Андрій… Грабувать себе не дам…
Він зупинив свій фосфоричний погляд на офіцерові, що з якимсь дивуванням придивлявся до його, і знов забігав поглядом по хаті, кривлячи губи в усмішку. Офіцер ще подивився пильно на його, потім звернувся до вчителя і, здвигнувши плечима, промовив:
— Это, действительно, разбойник какой-то…
Просто зверь!.. Вы посмотрите, как у него глаза горят… как у кошки вечером… Этот й ножом не задумается пырнуть…
— Да, да! Я тоже вам хотел сказать, — стараючись не показувати виду, що говорить про Трохима, хутко й упівголоса заговорив панок. — Ужасная физиономия… Я вам советовал бы дать ему рассчет… й… бог с ним!..
— Д-да-а!.. — усміхнувся офіцер. — “Малахольник” на-стоящий… Хорошо! Получишь сегодня рассчет! — холодно, зневажливо, мов не бажаючи заводитись з ним, кинув він до Трохима й, повернувшись, пішов з хати. За ним поспішно побіг панок, а за ними Халабуда. Але, не дійшовши до порога, панич ніби згадав щось і, повернувшись назад, найшов очима діда і, хитнувши йому головою, сказав:
— Иди-ка сюда, Юхим!
Юхим, не поспішаючи, рушив за ним. Вийшовши з хати й пустивши вперед панка й Халабуду, офіцер зупинився і, взявши Юхима за лацкан піджака, почав йому говорити про Килину. Говорив він з тою ж ніяковістю й смішком, що й вчора, тільки сьогодня бажання ще більше дзвеніло йому в голосі. Юхим слухав мовчки, нахиливши лису, непокриту голову, й іноді хитав головою.
— Одним словом, скажи ей так, — виймаючи з гаманця гроші й непомітно тикаючи їх в руку дідові. — Если хочет, пусть едет прямо в город… Я еду сегодня… Обтъясни все, как я тебе говорил… Главное, не забудь улицу:
Ивановская улица, № 14… Спросить офицера, поручика Гаврильчука… Не забудешь?
— Ні…
— Ну, вот… Если согласится, пусть приезжает когда хочет, всегда приму… с радостью, х-хе!.. Ну, а не согласится… Согласен на все… А о том… извиняюсь… Й так далее… Там уже растолкуй ей… Понимаешь?
— Добре…
Коли дід прийшов у хату, там стояв страшенний гомін. Кричали, сварились, махали руками, блищали очима, лаялись, сміялись. Килина, дуже бліда, з посинілими губами, щось говорила Саньці, але та й слухати не хотіла й обстоювала своє. Не зважаючи ні на кого, Юхим підійшов до Килини, мовчки потяг її за руку й одійшов до дверей, хитнувши їй головою. Килина зараз же покинула Саньку і підійшла до його.
— Що там? — спитала вона якось схвильовано й ніяково.
Юхим похмуро, насупивши брови, почав їй щось шепотіти. Дедалі він говорив, то більше лице Килини супилось та тісніше складались губи. Скінчивши, він глянув на неї і спитав:
— Ну?.. Як скажеш?
Килина повела плечима, криво всміхнулась і промовила:
— Не знаю…
— Подумаєш ще?
Вона тільки кривіше всміхнулась. Дід постояв ще трохи задумливо, потім глибоко зітхнув, промовив тільки: “Ех-х!!” — і підійшов до полу. Насунувши на голову шапку, нап’явши й підперезавши мотузком “пальто”, він, поспішаючись, серед галасу вийшов з хати і попрямував просто за будинок до села.
Коли він вернувся з двома пляшками горілки за пазухою й з блискучими, веселими очима в кухню, крім Килини, що стояла задумливо біля вікна й водила по склу пальцем, нікого не було. Навіть на тому місці, де лежав Панас, було голо. Подивившись на Килину, дід підійшов до столу, вийняв пляшки, поставив їх на стіл, сів сам на лаву і повів очима по хаті.
— А Панас же де? — промовив він тихо.
— Повезли в волость, — не повертаючись, кинула Килина.
— Хто?
— Петрик.
— Та-ак… — хитнув головою Юхим, потім подивився на неї і знову спитав: — А ти… як?
Килина нічого не одмовила, потім глибоко-глибоко
зітхнула, одійшла од вікна і, ніяково усміхнувшись, сказала:
— А я теж… мабуть… поїду…
— Та-ак… — знов протяг дід і замислився. Потім раптом тріпнув головою, вийняв з пляшки затичку, перехилив її в рот і без оддишки почав пити горілку. Килина аж задивилась на його.
— Що? — оддихуючись, витер він губи і глянув похмуро на неї. — Добре п’ю?
Килина мовчки повернулась і пішла з хати. А дід поклав голову на стіл лобом на самий край, довго сидів так, потім знов підняв її й, глянувши налитими кров’ю очима на пляшку, поволі взяв її, встромив у рот і знов почав смоктати, ніби бажаючи залити горілкою щось погане там десь, у грудях. Потім устав, в’яло забрав пляшки, підійшов до полу і, скинувши “пальто”, постелився й ліг. І зараз же важко захріп.
І знов, як і вчора, прокинувся од чийогось шарпання.
— Діду!.. Встаньте! — турмосив його Трохим, що стояв біля його з клунком під пахвою, в шапці й у свиті. Дід злякано сів і подивився на його.
— Що?.. Га?.. Куди?.. За що?.. — хутко заговорив він, чухаючи себе в бороду і дивлячись по хаті, в якій вже смеркалося.
— Та нічого… То я… — усміхнувся Трохим. — Прощаться прийшов. Іду вже… Бувайте здорові!
Юхим потер лоба, ще раз озирнувся навкруги і подивився на його.
— Ху!.. А мені снилось щось… Випив я… Шумить, брат!..
— Я вже йду… Дали рощот… — муркнув Трохим знов.
— Уже? — обдивився на його клунок дід. — В дорогу, значить?.. Хм… куди ж тепер? Трохим злісно усміхнувся.
— “Куди”… — повів він плечима. — Звісно, куди… До другої собаки… Мало їх?
— Та-ак… — хитнув головою дід. — То правда… Скоро й я піду… Загуляв, брат, “гряницю” перейшов… Спасибі панам… офіц… А що, Килина де? — раптом хутко спитав він.
Трохим пильно глянув на його, потім усміхнувся й промовив:
— Нема вже й Килини… Взяла рощот… Пішла до тітки на село… Кажуть, хоче в город їхать…
— Та-ак… — схилив дід голову й застиг. Потім підвів її, подивився на Трохима, похитав головою й сказав: — От так наш брат погибає… Знаєш, куди вона пішла?
— До охвіцера? — бовкнув Трохим.
— До охвіцера!.. Ех!.. Може, вип’єш на дорогу? — раптом спитав він і, хутко повернувшись, вийняв з-під голови пляшку.
— Давайте! — махнув рукою Трохим. Дід поспішно одіткнув пляшку, для чогось побовтав її, так що там аж піна піднялась, і подав Трохимові. Той взяв, мовчки хитнув йому головою, перехилив у рот і застиг. Потім вернув дідові, утерся і, почекавши, поки Юхим “булькав”, промовив:
— Ну, прощайте, діду! Треба до вечора хоч до Горбачів дійти…
Дід подав йому руку, потрусив Трохимову і, подивившись нащось в лице йому, зітхнув і випустив її. Трохим ніяково й похмуро всміхнувся, кивнув ще раз головою і поволі пішов до дверей. На лаві коло мисника сиділа Маринка біля макітри з картоплею й пильно дивилась на його. Проходячи повз неї, він глянув на її бліде, ще більш схудле личко, на якому тепер виднілось щось уперте, похмуре й разом з тим сумне й жальке, і зупинився.
— Прощай, Маринко! — промовив він, кліпнувши на неї своїм неспокійним поглядом і понуро всміхаючись. — Будь здорова…
— Ідете од нас? — тихо спитала вона. В голосі її чулось щось сумне, боязке, жальке.
— Іду.
Маринка тільки подивилась на його, не знаючи, що сказати, і почала м’яти дрижачими пальцями шкаралупину з картоплі.
Трохим узяв зручніше клунок під руку, глянув ще раз похмуро по хаті й, суворо, терпко якось кинувши “прощайте”, вийшов із хати.
