Савка задоволене “гикав”, а Гриць та Кіндрат, переплітаючись голосами, наче підбадьорювали його:
Ну, што ж, кому дєло, не журись, Разкакоє кому дєло, не журись!
— Ні, стій! Давай другу! — спинився раптом Кіндрат і, не чекаючи нікого, трохи заплющившись, притулив знову руку до щоки і тихо-тихо почав:
Ге-ей, ти горі-і-лочка,
Гей, ти медова-а-а-я-а…
Ге-ей, з ким я тебе пи-ить бу-уду, молодая-а-я!
Сумні згуки заплакали десь під закуреною стелею, перебігли сумом по обличчях і попливли, розлились по хаті. Софія спинилась, прислухалась, потім хутко підбігла до Кіндрата, сіла близько його й, обнявши, притулившись йому до плеча головою, тужливо підхопила:
Гс-е-ей, з ким я тебе пить буду, молодая-я-а!
По хаті наче пройшла сама туга.
Ге-ей, поїхав милий мій В далеку доро-о-огу-у…
— хитнув з болем головою Кіндрат, перекладаючи щоку на праву руку, а лівою обнімаючи Софійку. Ге-ей, мене, молоду-у-ю… — з одчаєм залилась Софія,І …кинув самото-ою… Ге-е-е-ей!..— безнадійно махнув рукою Гриць, вкриваюи їхні голоси своїм густим, свіжим басом,І …мене, молодую, кинув самото-о-ю-у…
Згуки ридали; здавалось, доля сих сірих, пригнічених людей звідкись випірнула, одяглася в оці згуки й кликала, манила їх кудись. Здавалося, тут, у цій брудній, напівтемній хаті, не було вже ні цього довгого столу з порожніми великими мисками, з розкиданими ложками, з плямами кандьору, не було ні чорної, блискучої від бруду долівки, ні смердючого, важкого повітря, — здавалось, ці згуки вимили цей бруд своїм сумом, налили сюди вільного, чистого повітря, покрили все своїм ніжним, тужливим чуттям.
Килина сиділа, підперши голову рукою, й дивилась, не моргаючи, в світло лампочки. Видно було, що вона не бачила ні співаків, ні Андрія, що, здавивши голову руками, дивився нерухомо в стіл; не бачила Маринки, яка почала жваво прибирати зі столу, — нікого й нічого не бачила. Губи, свіжі й горді, були зложені якось гірко, брови нахмурились, на щоках грав невеличкий рум’янець, високі груди підіймались іноді під довгим, задержаним зітханням.
Ге-е-й, та немає правдоньки на світі! І жалівся Кіндрат, заплющивши очі й журливо схиливши голову на руку. Ех! Тяжко, гірко, милий, да по наймах жити… — з мукою згоджувалась Софійка, притулившись йому до плеча щокою й дивлячись перед собою широкими, синіми, засмученими очима. Ех! Тяжко, гірко, милий, да по наймах жити… — меланхолійно, сумно гудів Гриць, м’яко переливаючись від Кіндратової прими до Софійчиної втори.
Було боляче-сумно.
Дід Юхим сидів, спершись руками в коліна, й задумливо попихкував люлькою.
Панас та Савка тихо перейшли на піл, і хутко стало чути Савчине хропіння; Петрик і Санька сиділи обнявшись на полу і мовчки слухали; Трохим знов тарабанив пальцями по столі, і знов на тонких, синіх губах його грала злісно-іронічна усмішка, тільки гострі, маленькі очі його зробились ще гостріші, лице налилось кров’ю й на лобі грали проти світла лампочки дрібні краплі поту.
Вмить Софійка скинула з свого стану Кіндратову руку, глибоко-глибоко зітхнула й, тріпнувши головою, схопилась і з усмішкою, в якій, здавалось, ще плакала пісня, крикнула:
— Ану його к бісу!.. Ще заплакать можна!.. Давайте краще веселої… Чого нам журиться?.. Горілка є… Давайте, діду, вип’єм. Ет!.. Начхайте!.. Гулять так гулять!.. От і все… Наші пани гуляють, і ми гуляєм… Удівітельно! — Вона, сміючись, підбігла до столу, схопила налиту чарку й, розхлюпуючи горілку, високо підняла її. — Хай люде говорять!.. А нам начхать!.. Правда?.. Хведір каже:
“Шлюха!..” Ну й шлюха,ну то що!.. Шлюхам все можна… Ви й не знаєте: він назвав мене шлюхою… Я не хотіла вам цього говорить, а тепер… пхи!.. Ще й набив, як шлюху! “Ще, — каже, — й шлюхи уміють вередувати”. Ха-ха-ха! А он дід Юхим кажуть, що й шлюхи також люди… Правда, діду?
Вона вже не сміялась, а якось болісно, жалько кривила губи в усмішку й все більше та більше розхлюпувала горілку дрижачою рукою. Потім раптом безсило упала на лаву, випустивши чарку, яка покотилась додолу, припала головою до столу й голосно, здригуючись, заридала. Петрик та Санька, що почали щось шепотіти між собою, зразу змовкли й злякано глянули до столу.
— От тобі й маєш! — тихо промовив Гриць, збентежено дивлячись на всіх своїми лупастими очима і якось криво всміхаючись. — Чого вона?
Килина, наче мало дивуючись цьому, глянула мовчки на Софію і знов стала дивитись у лампочку; тільки в лиці її вже не було задуми, а щось холодне, жорстке, щось тверде і зважливе. Вона навіть не звернула уваги на Андрія, що, зачувши ридання, хутко підвів голову і став дивитись спершу на Софійку, а потім на всіх широко розплющеними очима, в яких злякано дивилось питання.
— Що таке? — звернувся він до Кіндрата, але той нічого не одмовив йому й тільки пильно, напружено, понуро дивився на піл.
— Біжи спитай у свого товариша, Хведора, — усміхнувся Трохим. — Він знає.
— Я тебе не питаю! — спалахнув Андрій, повернувшись до його всім своїм тілом і міряючи очима.
Але Трохим тільки гостро подивився йому в налиті кров’ю очі й байдуже одвернувся.
— Що таке? Чого вона плаче? — нетерпляче, палко скрикнув Андрій, звертаючись до всіх.
— Та нічого… так… — махнув рукою Гриць, встаючи й підходячи до Софійки. — Годі, Софійко! Чорт їх бери… Ет! Що там!.. Удівітельно! — І хотів усміхнутись, але тільки скривився…
— Не займай її, — понуро промовив Юхим. — Хай виплачеться… Горілка її розм’якшила…
Гриць хотів щось сказати, але в цей мент щось стукнуло в одне вікно, потім в друге, потім затупало в сінях і в хату хутко вбігла дівчина в “панській” одежі, цебто в ситцевій довгій спідниці, в кохточці “в талію” і з чистим білим хвартухом на шлейках.
— Дівчата! — зараз же почала вона, захакавшись і важко дишучи. — Ідіть… нам… помагать… посуду перемивать, бо не управимося… Ху!.. Казав Халабуда… А що то у… вас?.. Монополька?.. Диви!.. А що то плаче? — вмить спинилась вона й злякано подивилась на Софійку. — Чого вона? Хто то?
— Софійка, — промовив Гриць.
— Чого ж вона?
— Та… так… Годі, Софійко… Он краще йди в кімнати… На панів подивишся… Фроська прийшла… Посуду перемивать…
Софія трохи стихла, але не підводилась, тільки іноді схлипувала й тоді хиталась всім тілом.
— Чуєш, Софійко, — підсіла до неї Фроська й обняла злегка за стан. — Плюнь на їх!.. Нехай обіжають!.. Лучче пайдьом у комнати… Пущай плачуть ті, што гроші мають… А у нас весело! Панів, пані-ів! Танцюють, грають на хуртоплянах… Вставай, пайдьом! Та й Санька, й Маринка пущай ідуть! — звернулась вона до всіх.
— А я чого туди піду? — сказала Санька.
— “Чого”! Посуду перемивать!
— От не бачила…
— Тю, дурна! Та я б аж побігла! Подаси якомусь панові шубу абощо, то й “на чай” получиш.
— Ну да! — недовірливо протягнула Санька.
— їй-богу! Дурна!
Санька повагалась трохи, потім почала шепотіти щось Петрикові, який незадоволено скривив губи, потім схопилась, зстрибнула з полу і почала хутко шукать на жердці свою хустку.
— Вставай, Софійко, — нахилилась знову Фроська до Софії. — Там харашо! їй-богу! А паничі які понаїжджали, Софійко! Знаєш… — Вона раптом закрила рота рукою й почала щось шепотіти Софійці на вухо, хихикаючи й ніби засоромившись, ховаючи лице кудись їй під плече. Софійка вже не схлипувала, але все-таки не підводилась. Нарешті, коли Фроська щось прошепотіла їй тихо-тихо на вухо, боязко наперед озирнувшись на всіх, вона трохи підвела заплакане, червоне лице з мокрими щоками й припухлим носом і, слабо всміхнувшись, промовила:
— Та невже?
— От тобі хрест святий! — поважно й з запалом перехрестилась Фроська й, наче згадавши щось, знов обняла її й почала шепотіти, дивлячись на Юхима своїм дуже блідим, з синіми жилками обличчям, з синіми кругами під очима й трохи кирпатим носом. Софійка ще ширше всміхнулась і, соромливо глянувши на всіх, почала витирати напнутим на кулак рукавом мокре лице.
— Та брешеш! — раптом засміялась вона, але Фроська ще з більшим запалом почала шепотіти. Тоді Софійка, мов не витримавши, схопилась з місця й весело побігла до жердки.
— Гулять так гулять! — блиснувши до Юхима білими зубами і червоними яснами, крикнула вона й почала стягати з жердки одіж, хутко перебираючи й складаючи набік чуже.
Всім наче трохи легше стало; забалакали, засміялись. Фроська почала оповідать про гостей, широко розплющуючи очі, сплескуючи руками, й мало не за кожним словом божилась.
— Там один оце приїхав, — з жахом приклала вона долоні до своїх блідих щок. — Пуза-а-тий, пузатий, аж у дверя не войдьоть… Усе кашля… А другий — з миндальою… На стьожці збоку висить… Як хрест всьо рамно… Та усі поздравляють його, ручкаються… Та всьо на миндаль ту смотрять… От хрест мене вбий! Бухвечик говорить, що якби й йому таку миндаль, так він би січас в городі трахтир з катеринкою одчинив би… Накажи мене бог! Десь дорога, верно!
— От би таку миндаль украсти, діду! — зареготався Гриць. — Га? Було б на що хату поставити!
— Да-а… — усміхнувся Юхим.
— Санько! — гукнув Гриць. — Ти там зівка не давай… Придивись, де спатиме, та ніччю і підберись до миндалі… Петрик спасибі скаже!
— А як ми вже поженимося, ви будете зо мною ручкаться-поздравлять!.. — промовив важно Петрик. — А вона велика? — звернувся він до Фроськи.
— Та де!.. Як слива завбільшки…
— Пхе! Чортзна-яка миндаль!.. — зневажливо плюнув Петри к.
Софійка та Санька вже одяглись, а Маринці не було чого одягатись. Вона давно вже стояла біля Фроськи і, пильно дивлячись кожному в рот, слухала кожне слово.
— Ну, гайда! — крикнула Фроська, і всі три, весело озираючись, жартівливо прощаючись і сміючись на жарти хлопців, вискочили з хати. За ними хутко заляпала босими ногами Маринка в своїй довгій кохті й брудній ситцевій хустинці на голові.
Стало тихо. Килина поралась біля мисника; Андрій і Трохим сиділи біля столу похмурі й задумливі. Петрик підсів до Гриця і стиха почав якусь пісню. Кіндрат спершу мовчав, потім ледве чутно почав підголосювати;
сумні згуки знову забились, заплакали десь під стелею.
Тим часом дід Юхим набив люльку, запалив її і став виряджатись на “службу”. Напнув на лису голову шапку, з якої виглядала подекуди бавовна, замотав ганчірками подрані чоботи, ув’язав їх мотузками й нап’яв на себе “пальто” своє. Це “пальто” — жовте на плечах, зелене під пахвами, брудне спереду, з великими чорними латками біля кишень і з одним-однісіньким солдатським жовтим ґудзиком біля коміра — було Юхимові і за постіль, і за свиту, і за всі його маєтки, коли не забувать ще про люльку, шапку, “бруки” та ще деякі “вещі”. Нап’явши з кректанням пальто, Юхим тісно підперезався мотузком, пихнув люлькою й, витягши з-під полу дерев’яну калаталку, закалатав нею й промовив:
— А що!.. А ще кажуть, що не козак! Х-хе… Хоч зараз до халамидників… Да-а…
Він щільніше насунув шапку на лоба, пихнув люлькою й зачовгав своїми обмотаними в ганчірки чобітьми з хати.
III
Вечір був темний. Неба не видно було, а здавалося, хтось розіп’яв угорі безкраю чорну запону і трусив з неї дрібним холодним дощем.
Вітер підхоплював дощ, крутив його, розкидав і гостро різав ним по лиці. Але в повітрі чулась не нудна, одноманітна, тяжка осінь, а щось бадьоре, свіже, молоде, — чулась весна. Вітер ніс не запах гнилого пожовклого листя, а перший дужий подих землі, що скинула з себе холодний, мертвий, сніговий жупан і могуче набиралася сили. Дощ нагадував не довгі, безкраї, мокрі ночі з виттям вітру в комині, а зелене море сходів, зелену, оксамитову траву, поле, працю, надії, одчай, радість, сльози, — нагадував життя.
Дід Юхим вийшов з хати, ступив декільки кроків і озирнувся. Праворуч його темно і тихо. Чорніли стайні, загони, клуні, амбари… Ближче до будинку чорніли вершечки саду, а між ними далеко-далеко жовтіли вогники, — то село внизу, в долині. По ліву руку було більше життя. За “чорною” світила вікнами “біла” кухня; біля неї стояли брички усяких фасонів, ходили люде, бігали собаки, а перед “комнатами” було видко, як удень. Увесь довгий ряд великих вікон будинку був залитий світлом, що виривалось надвір і широкими смугами заливало подвір’я, потоптане ногами коней та порізане колесами бричок. У вікнах миготіли постаті, а на ґанку, що був якраз посередині будинку, одчинялись двері, звідти вилітав глухий галас, наче з вулика. “Тартар-тар!.. Тар-тар-тар!..” — раптом закалатав Юхим, наче бажаючи заглушити той веселий гомін. “Тар-тар-тар…” — неслось з ним по економії, то стихаючи, то ще дужче ріжучи вухо з кожним подихом вітру. Він обійшов стайню, комору, пройшов у сад і став то поринати у світло, то виринати з його, бо воно смугами тяглося із задніх вікон будинку. Обійшов будинок, “білу” кухню і знов став наближатись до “чорної”. З чорної запони хтось перестав трусити дощем, наче замислився; вітер, не маючи впину, крутивсь і свистів у стріхах та голих віттях деревини, наче навмисне не хотів дати Юхимові насипати в люльку тютюну. Дід на мент зупинився, озирнувся і почовгав під стіну “чорної” кухні. Тут було затишно, тільки іноді вітер, мов жартуючи, зразу виривався десь з-за рогу і, дмухнувши пронизувате в лице Юхимові, знов щезав десь у чорну яму долини. Дід притулився до стіни, поклав додолу калаталку і почав виймати кисет; але раптом підняв голову і, прислухаючись, став дивитись за тин, що відділяв Юхима від подвір’я і тягся від рогу “чорної” кухні аж до рогу “білої”;
тут зачулось якесь шарудіння. Спершись ліктем на тин, там чорніла якась постать в гострій шапці, що була дуже схожа на Трохимову. Поворушившись, вона знов застигла, наче настромлений на тин стовп з горщиком зверху. Але не встиг ще Юхим насипати в люльку тютюну, як біля рогу зачулась чиясь хода, а за нею затемніла біля першої постаті друга постать.
— А це хто тут? — раптом зачувся спокійний, твердий жіночий голос.
— Чорт! — насмішкувато, здушеним, похмурим голосом промовила постать, не міняючи пози, а лиш злегка повертаючи голову.
“Ага, то Трохим, а то Килина”, — впізнав Юхим, насипаючи пучками в люльку тютюну і пильно придивляючись до рук, боячись розсипати.
— Правда, що чорт! — промовила Килина, підходячи ближче. — Що ж ти тут робиш?
— А хіба не бачиш? Танцюю… Килина трохи помовчала, потім тихше і щиро якось сказала:
— Скажи мені, Трохиме, чого ти такий злий раз у раз?
— А чого ти така добра?
— Я? Ні, здається, і я не дуже, але ж…
— Без палиці мимо не йди? — кинув Трохим і сухо засміявся.
Килина щось сказала, але вітер, наче не бажаючи, щоб Юхим чув, шарпнув її слова і потаскав кудись за стайню.
— А мене вже таким мати породила та люди зробили, — зачувся знов Трохимів голос. — Таким і дівчата любили, — і злісно-іронічно засміявся.
— А ти любив кого-небудь? Трохим мовчав.
— В тебе мати є?
— Була.
— А батько?
— А ти що?.. Сватать мене хочеш, що допитуєшся?
— А хоч би й сватать.
