Замовкли. Дід Юхим перестав навіть люльку набивать.
— Слухай, Килино, — терпко заговорив Трохим, — я жарти люблю, але коли мене кусають, то і я зуби маю… Маєш собі Андрія, то й грайся з ним, а я хазяйства не маю, то і торгуватись зо мною нема чого… Коли б…
Вітер знов, наче на злість Юхимові, одірвав кінець мови і ніби в кишеню сховав її. Дід Юхим, тихо, обережно ступаючи, ховаючись за тином, підійшов ближче і зупинився ступнів на три від них. Тепер йому навіть видно було, як вітер грав хусткою на голові у Килини.
— Ну, та й ти нівроку кусаться вмієш, — спокійно сказала Килина. — Десь довго зуби гострив… А бідний Андрій аж муляє тобі…
— А тобі жаль його?
— Не жаль… а… а… — Килина трохи зам’ялась.
— Так, мовляв, згодиться колись… Чи заміж вийти, чи переночувати колись… Хе-хе-хе!
— Може, й заміж вийду.
— Як буде на те його ласка.
— Правда, що чорт! — трохи з серцем промовила Килина, а дід Юхим задоволене посміхнувся собі під ніс. Йому страшенно хотілось запалити люльку, але він, притаївшись за тином, навіть не ворушився.
— Скажи ти мені, Килино, чого ти причепилась до мене? — раптом повернувся Трохим до неї. — Пішла б собі до Андрія та втерла б йому сльози… Краще буде!
Килина не зразу одповіла.
— Мені жаль тебе, — тихо сказала вона. — Злий ти, без серця… Попечений…
Трохим нічого не сказав, а тільки, видно було Юхимові, одвернув од неї голову і наче поправив шапку. З неба хтось почав сіяти дрібно-дрібно дощем. Вітер, мов прибитий до землі, не так уже казився, а, ніби вже стомлений, дихав спокійніше і рівніше. Біля “білої” кухні та “комнат” миготіли постаті, чулось гукання, біганина…
— Справді, жаль? — не повертаючись, якось напружено і без звичайного сміху спитав Трохим.
— А чого ж би я тебе обманювала?
— Не смієшся? — повертаючи голову, буркнув він.
— Ну, от!.. Ще що вигадай…
— Ну, так поцілуй мене, коли справді жаль… — вирвалось у його з якимсь ніяковим, напруженим смішком у голосі. — Коли не смієшся…
Килина повела плечима, помовчала й, нарешті, теж з ніяковістю тихо спитала:
— Хіба тобі поможеться від цього?
— Поможеться… Поцілуй… — якось грубо і дико прошепотів він.
Килина одхилилась навіть трохи назад і нічого не промовила.
— Xa-xa-xa! — вмить голосно, з ненавистю зареготався Трохим. — Жалібниця! Злякалась… Думала, й справді! Xa-xa-xa! Не бійсь, я пошуткував. У мене ж нема грошей. Xa-xa-xa!
І сміючись, він, не хапаючись, одійшов від тину і, озираючись, пішов до стайні.
— Трохиме! — тихо гукнула Килина. В голосі її чулось щось винувате, ніякове і боляче. Але Трохимів сміх ставав все тихіший, і хутко чорна постать його мов розплилась у тьмі.
“Та-ак”, — хотілось промовити Юхимові, але він тільки переступив з ноги на ногу і пильно дивився на Килину, що сперлась на те саме місце на тину, де тільки що лежала Трохимова рука, і наче закам’яніла. Біля кухні зачулась чиясь хода, але Юхимові не видно було, чи то Трохим вертався в хату, чи виходив хто з хати. Килина ж не рушилась.
— Килино! — вмить покликав хтось тихо. Килина поволі озирнулась, але не обізвалась.
— Килино! — голосніше вже покликало вдруге, і чутно було, як хтось чвакав чобітьми по грязюці, наближаючись до рогу.
— Ну, чого там? — незадоволено обізвалась Килина. З-за хати з’явилася постать і помалу підійшла до неї.
— Ти тут? — впізнав Юхим Андріїв голос. — А я шукаю тебе… Чого ж ти тут стоїш?.. Дощ, холодно…
— Так, стою, та й годі…
— Може, вийшла до кого?
— Аякже!.. До Халабуди вийшла…
— А-а! — протягнув з нотками ніяковості й ображення в голосі Андрій. — Так я, може… Так я піду! — шарпнувся він раптом і вже хотів справді йти, але Килина спинила його.
— Ет! — з ласкавою досадою узяла вона його за руку. — “Піду”… Куди підеш?.. Не жену ж я тебе… Не схочу, сама скажу… Зараз — “піду”…
Андрій трохи постояв мовчки, потім Юхимові стало видно проти світла з будинку, як він заворушився, наблизився до Килини і наче злився з нею в обійми.
— Так ти не до Халабуди вийшла? — зачулось його тихе питання.
Юхимові не чути було, що вона одповіла, тільки, коли вона скінчила, до його долетіло Андрієве “голубко”. Потім голова його нахилилась близько до Килининої голови і чути було, як губи його з цмоканням то притулялись, то одривались від її щоки. Але Килина стояла непорушно, не забороняючи, але й не обнімаючи, наче ті поцілунки були щось неминуче й байдуже, як ці краплі дощу.
— Килино! — зачув знов Юхим одривисте, важке Андрієве шепотіння. — Я прийду… Можна?.. Килино… Килина мовчки, не згоджуючись, покрутила головою.
— Ну, чого?.. Чого?.. Ніхто не почує… всі спатимуть… Килино!
Килина не рухалась.
— Не хочеш? Ні?
— Не хочу, — твердо промовила Килина.
— Чому?
— Так, не хочу, та й годі.
— Значить, ти мене не любиш… значить… Килина не дала йому договорити. Раптово повернулась до його всім тілом, і, разом скинувши його руку з свого стану, вона, ніби тільки й чекала цього, заговорила якось терпко, сухо й разом з тим палко:
— “Не любиш!” Ну, й не люблю, ну, то що? Хіба я тобі казала, що люблю? Хіба я тебе обманювала?.. І не люблю. Бо любити можна того, хто мене любить… хто мені добро робить… А тебе за що маю любити? За те, що молодий та гарне личко маєш? Е!.. Бачила я це… Ти люби мене, от що!.. Любитимеш мене, любитиму й тебе…
Андрій щось сказав, але Килина не слухала його.
— А ти не мене любиш, а себе… Ось вже скоро півроку, як ти співаєш мені про своє кохання… А чи я що мала з його?.. Чи не так я оддаю свою працю другим, чи не така я наймичка, якою була й до тебе? Хіба я живу? Га?.. А я жити хочу!.. І буду жить! Продам себе, шлюхою стану, а буду жить! Чуєш? Коли пропадать, так знать, за що пропадать!.. А ти мені що? Що ти мені?.. Не мала я таких хазяйських синків? Ого!.. Всі ви ласі… Знаю… До Халабуди піду, до чорта, а так не буду жить… І плювать я на вас усіх хочу!.. Ненавиджу я вас… Кожному з вас хочеться на дурничку поживиться, а ти собі — як знаєш… Ну, то й я ж знаю! “Прийду”. Ні, ти візьми мене за жінку, а тоді приходь… А я Софійкою не хочу бути. Не хочу, щоб мене якась паскуда прилюдно по морді била та шлюхою очі випікала… Не хочу, щоб мої діти, як Маринка, під стусанами виростали… Не хочу… Я хочу жити, як люди… От що!.. “Не любиш”. І не люблю, і не любила, і не любитиму!.. Я вперед себе люблю, а потім того, хто мене любить, хто мене любить для мене, а не для себе, для своєї потіхи…
З наймичкою, мовляв, усе можна… Вона наймичка. Я — наймичка. Хазяйському синові сором женитись з наймичкою… Так не лізь же до неї… Чуєш?.. Не лізь!.. Ненавиджу вас, проклятих!.. І плювать на вас хочу… На злість вам шлюхою буду… Піду в город і пристану до тих! Чув, що дід говорив?.. Шлюхою всесвітньою буду, а не дам обдурити…
Вона спинилась, одвернулась від Андрія, що нерухомо слухав її, й, повернувшись знов, раптом схопила його за руку вище ліктя й, притягуючи до себе, заговорила якимсь зляканим, болісним, вмоляючим голосом:
— Голубе!.. Андрію!.. Серце! Піди знов до батька. Кричи, ґвалтуй… на коліна падай, хай дозволить женитись… Я любитиму тебе… цілуватиму… Все, що хочеш… Робитиму, як віл… Слухатимусь… Обніматимусь… Дивись…
Юхим напружено дивився, як вона обхопила його, як впилась йому устами в уста і наче замерла, як, одірвавшись, вона глибоко зітхнула і знову, щось шепочучи, пригортала, впивалась йому в лице і знову щось палко шепотіла. Потім, не випускаючи з своїх обіймів, одвела голову і, важко дихаючи, промовила:
— Підеш?
— Піду! — задихаючись, сказав Андрій. — Піду зараз… А як знов не дозволить… — і спинився.
— Ну? Ну, а як не дозволить?! Ну що ж, говори! — шарпнула вона його за плечі.
— То я вже й не знаю, що робить… — тихо й безсило промовив він.
Килина нічого не сказала, тільки одняла від його свої руки й одвернула трохи голову.
— Коли підеш? — в’яло спитала вона.
— Піду зараз!.. Щоб до ранку й вернутись…
— Як знаєш…
Андрій постояв трохи, потім несміло обняв її, пригорнув і почав цілувати. Вона знов стояла, не одхиляючись і не обнімаючи, тільки похитуючись в його обіймах,
— Ну, буде… Іди вже… — нарешті поволі одвела вона його руки.
Андрій ще раз замер біля неї, потім енергійно одірвався, насунув щільніше шапку на голову й, нічого не кажучи, хутко й твердо пішов від тину вниз. Незабаром він промиготів у світлі з вікон і щез поза будинком. Килина ще трохи постояла, потім повела наче з холоду плечима й тихо пішла в хату. Юхим зараз же почав кресати вогонь. Запаливши люльку, він довго задумливо смоктав її, придавлюючи пальцем тютюн і не відходячи від тину. Потім озирнувся, помацки знайшов свою калаталку під стіною й рушив знов униз, до “білої” кухні. Стукіт його калаталки знову залунав по подвір’ю, але Юхим стукав, махав рукою, курив люльку і все це робив так, наче нічого не чув і не бачив перед собою. Біля “білої” кухні й будинку рух був більший, — хтось гукав, десь реготались, бігали з кухні в будинок і з будинка в кухню дівчата, несучи поперед себе якусь посуду, хтось стукав десь по чомусь залізному між бричками, що скуіічились всі біля льоху, гавкали собаки, іржали не розпряжені ще коні.
Проходячи повз будинок, Юхим помітив біля тинка, що тягнувся вздовж фасаду, якусь постать; обличчя він не міг роздивитись, але бачив, як вона нерухомо дивилась в залиті вікна, спершись грудьми на частокіл. Зрівнявшись з нею, Юхим зазирнув їй в лице і впізнав Трохима, що озирнувся на мент і знов перевів очі на вікна.
— Любуєшся? — спиняючись, прогунявив Юхим. Трохим, нічого не одмовляючи й не повертаючи голови, скривив губи в усмішку.
— Д-да, гуляють люди… — зітхнув дід, дивлячись і собі на вікна, в яких то з’являлись, то щезали чоловічі й жіночі постаті. — Живуть, що називається. Да-а… Це сина охвицера виправляють знов у військо… Послі празников, значить… — Помовчавши трохи, він сперся теж на тинок і, зітхнувши, заговорив: — Погано, брат, у голові мені стало після горілки… Наче хто піску насипав туди… І коло серця нудить… Ссе, як п’явка… Мабуть, зап’ю я… А зап’ю — вижене Халабуда. А холодно, не доберусь до Адеса. От і вибирай… Не треба було починать… Та ще й весна до цього… Усяке по весні жити рветься… А жити нема як… Ех, якби вже скоріше тепло!.. Потягну на волю…
Від кухні до будинку хутко пробігла одна дівчина, несучи щось поперед себе, за нею — друга, третя… Назустріч їм біг якийсь чоловік. Сказавши щось їм на бігу, він побіг далі і вскочив у двері кухні.
— Понесли панам їсти… — промовив Юхим. — Виголодались за танцями… Да-а… Живуть люди… — Він подивився задумливо у вікна, потім усміхнувся і заговорив знов: — А от подивись… Здається, кому вже не жити, як не панам… а проте і вони своє горе мають… Ми горюємо з тим, а вони з другим… Та все не без лиха. А нема так, щоб ніколи чоловікові ніякого горя не було… Бо тоді й щастя не було б… Через те-то й зветься воно щастям, що горе є… Не будь горя, то й жив би чоловік собі байдуже… наче так і треба… А горе заставля його знати, що щастя, а що лихо… З горем, виходить, краще жити…
Трохим подивився на його таким оком, ніби хотів упевнитись, чи не сиплеться в діда з голови той пісок, про який він говорив. Але той тільки посміхнувся, похитав головою й заговорив далі:
— Так, так, хлопче… Це я тобі скажу так… Коли я сидів в Адесі в тюрмі, так мене посадовили за одну там сторію в темний канцур. Це так собі кімната… аршинів зо три… без вікон… порожня, аж у підвалі. Як зачинять двері, то так темно, наче тобі очі повиколювали. Ну, так як посидів я в тій кімнатці сім суток та як вийшов на світ, так аж… захитався від світу… аж боляче в очі стало… От тоді я й узнав, що то світ, а що то тьма… А як жив уперед, то ніколи й не думав про його. От так і з щастям… Тільки, брат, тут така штука виходить, що одні живуть ніби в темному канцурі весь вік і тільки на якусь там хвилину вискакують на світ, щоб не забувати, що вони в канцурі і що, крім подвалля, є ще світ: це наш брат… І є другі люди, що живуть весь вік у світі, в щастю і тільки на хвилину вскакують в канцур, щоб не звикнути дуже до світу, — це пани… А як ні ті, ні другі без канцура не можуть… Да-а…
Він пильно почав смоктати погаслу люльку, потім вибив з неї попіл, обтер і поклав у кишеню. З будинку знов вискочили дівчата і, регочучись, побігли наввипередки до кухні. Трохим мовчки подивився на дівчат, потім перевів очі на вікна, довго дивився на них і, наче не бажаючи далі дражнити себе, круто повернувся й пішов угору до “чорної” кухні. А Юхим довго ще стояв і дивився у вікна, мов бажаючи зазирнути туди, в той не відомий йому світ, до тих людей, що так інакше проти його живуть, які не знають ні калаталок, ні холоду, ні голоду, ні “канцурів”. Мимоволі він кидав іноді оком до “чорної” кухні. Там було темно. Уявлялась велика хата, чорна, брудна, холодна… Довгий піл, смердюче повітря, важке сопіння грубих, темних людей, які не вміють ні ходити так, як ці, ні так гарно бавитись, ні грати, ні говорити… Стомлені, знесилені, вони сплять тепер. Довго стояв дід, забувши й про калаталку, й навіть про люльку. Потім зітхнув, озирнувся, тихо пішов понад будинком. Вийшовши на дорогу, що йшла біля будинку до села, він несподівано зустрівся з Андрієм, що помалу йшов знизу з похиленою головою. Зрівнявшись, він пішов разом з ним і, зазирнувши в лице, спитав:
— А де це був, Андрію?
— Дома, — тихо промовив якимсь безнадійним голосом Андрій.
— Ага!.. Що ж там?.. Як батько, мати?
— Нема батька дома…
— Ага!.. А мати?
— Не знаю… Я нічого не знаю. Не чіпляйтесь до мене! — вмить роздратовано крикнув він. — Ідіть собі, калатайте от там, — і прибавивши ходу, випередив Юхима й сховавсь у тьмі.
— Та-ак, — прогунявив собі під ніс Юхим і, постоявши трохи недвижимо, раптом так закалатав, що аж у стайні захропли коні, а біля кухні пси так і залились голосним гавканням.
“Тар-тар-тар!.. Тар-тар-тар!” — котилось по подвір’ю, за будинком, за током, то стихаючи, то ще голосніше вибухаючи. “Чорна” кухня спала, а будинок сяв, і чути було іноді згуки музики, то тихі й ніжні, як материні пестощі, то гарячі й палкі, як обійми коханої, то веселі, як той будинок, то сумні, як та кухня.
“Тар-тар-тар!.. Тар-тар-тар!.. Тар-тар-тар!..” — акомпанував їм дід.
